Читальня пана Єжи

Легендарним книжковим крадієм Кріт став цілком випадково. Власне, крадієм взагалі він теж став випадково. Хіба це не злий жарт випадку, що ти з пелюшок опинився в сиротинці? Чистої води випадковість.

З сиротинця Кріт утік, коли йому було одинадцять. Невисокий, худорлявий, у круглих затяганих окулярах, із серйозним, навіть суворим обличчям, він несподівано виявився дуже пристосованим до життя на вулиці. В ньому було саме те поєднання миршавості та шляхетної штивності, скромності та суворої гідності, яке не викликало у старших бажання цькувати його, як цькують більшість хирлявих «чотириоких», натомість спонукало взяти Крота під крило та відчути себе справедливим, милостивим королем, а не дрібним вуличним криміналом.

Завдяки непримітній зовнішності, несподіваній спритності та гнучкості кістлявого тіла, вмінні ідеально орієнтуватися на нюх, слух і дотик у найтемнішому незнайомому приміщенні, Кріт невдовзі став незамінним помічником у квартирних крадіжках, а згодом — повноцінним незалежним фахівцем. З усіма колишніми менторами він зберіг добрі стосунки, ніколи не нахабнів, не брав чужого, зате брався за найризикованішу роботу, тож швидко зажив у придонному світі слави та авторитету.

Попри вигляд записного розумаки, який нерідко мають люди в круглих окулярах, Кріт був майже неписемним. Його освіта завершилася рано, та й до того залишала бажати кращого. Кріт навряд чи коли-небудь тримав у руках інші книжки, окрім Біблії та кількох розтріпаних підручників. Так було до тієї миті, яка перевернула все в його житті.

Йому було під тридцять, і він уперше отримав замовлення на книгу. Замовник показав йому фото в різних ракурсах. Книга була стара, не в дуже гарному стані, напис на ній був незрозумілою мовою. Замовник був готовий заплатити за цю крадіжку казкові гроші. Кріт давно не дивувався таким речам: часом люди готові вивертати кишені за жалюгідний мотлох, потрібний лише їм самим — та ще тим, у кого цей мотлох належить украсти.

Так Кріт уперше в житті опинився на порозі справжньої домашньої книгозбірні. Була ніч, дім стояв порожній — був той єдиний тиждень на рік, коли господар вибирався зі свого барлогу та їхав на інший кінець країни, у гості до сина. Кріт стояв у дверях великого кабінету і вдавав сам перед собою, що чекає, доки очі цілковито звикнуть до темряви. Насправді очі давно адаптувалися, ще в передпокої, але він не міг поворушитися, не міг нарешті взятися до роботи, бо стояв і вбирав у себе запах. Пахло таємницею, близьким і захопливим відкриттям, вічністю, минулим, темним і цікавим. Пахло так, як не пахла жодна книжкова шафа в домах, де він бував раніше. Якби Кріт знався з книгами змалку, то розумів би, що так пахнуть лише старі книжки, а не свіжі бестселери, які громадяться на полицях у більшості людей. Але він розумів лише те, що запах цієї кімнати — мов лабіринт, в якому можна (і хочеться) загубитися назавжди.

Насилу випірнувши із заціпеніння, почав обстежувати полиці. Тьмяного світла з вікна і чутливості пальців цілком вистачало — він добре пам’ятав із фото, як саме надірваний корінець, де в’ється тиснення назви, яку форму має скромний вензельок прикраси. Його руки бігли корінцями, наче клавішами безгучного органу, а запах при наближенні став іще сильнішим і багатшим, розділився на нитки, смуги і звивини, кожна з яких оповідала свою історію, мала свій загадковий порохнявий відтінок. Його очі — ті, уявні очі, які вміли бачити запахи, — розбігалися, серце колотилося в грудях. Врешті пальці натрапили на знайомі обриси. Кріт витяг книжку, придивився до обкладинки — це була вона. У неї був свій, особливий запах, і на дотик вона була наче прадавній звір, можливо, дракон. Кріт, не знати навіщо, розкрив книжку та почав гортати. Запах таємниці охоче пурхнув йому назустріч, сторінки шурхотіли під пальцями, мов пісок у клепсидрі, відраховуючи незліченні секунди вічності, й уперше в житті Кріт гостро захотів забрати замовлену річ собі, втекти з нею, забувши про честь і про вигоду. Відчуття злякало його, в ньому не було ані краплі раціонального, ним керувало щось, чого він не знав раніше. Кріт наказав собі йти, але ноги не слухалися, і тоді він простягнув руку, взяв із полиці ще одну книжку, теж драконно-таємничу на дотик, глибоко вдихнув її запах та, задоволений результатом, подався геть.

Якщо до тої миті Кріт просто заробляв собі на життя, то відтоді почав цілеспрямовано робити кар’єру: він загорівся бажанням стати визнаним майстром книжкових крадіжок, легендою букіністичного світу, до якої зверталися б із найрідкіснішими та найдорожчими замовленнями. Він почав методично працювати над цим, шукаючи шляхів проникнути у спільноту бібліофілів, намагаючись розібратися, за якими книгами полюють і чому, натякаючи кожному клієнту, який замовив книгу, що радо прислужиться ще йому або його залюбленим у читання друзям. І весь цей час кабінет першого обікраденого книголюба переслідував Крота у снах, він хотів собі такий самий, хотів і собі збудувати мушлю із пахучих цеглинок-книжок, всередині якої, здавалося, час не мав ніякої влади.

З тих пір минуло майже двадцять років, і Кріт став саме тим, ким бажав. Він навчився розбиратися у старих книгах, хоча так і не збагнув привабливості читання — лише любив відкривати їх, гортати, розглядати, дихати ними. Завжди працював один: не міг уявити, як це, пустити у цей сокровенний ритуал когось із цинічної крадійської братії, для яких що стара книжка, що золота нічна ваза — аби лиш дорога. Він ніколи не крав у музеях та бібліотеках: в тому не було ніякої радості, ті книжки пахли старим папером і шкірою, але не пахли затишним сховком, у який господар десятки років заповзав, щоб забути про світ навколо.

Він зібрав собі доволі солідну домашню бібліотеку, близько п’ятисот доволі рідкісних і дорогих книжок, але йому було мало.

* * *

—Артюр Рембо, «Сезон у пеклі», першодрук, — замовник став за плечем Крота, теж розглядаючи лот на сайті аукціону. — Звісно, не така цінність, як той, із підписом Рембо, що пішов у 2006-му, але все ж… Я би хотів, щоб ви простежили, хто придбає цю книгу в суботу, та потім… нанесли цій людині візит.

— Для чого одразу вплутуватися в кримінал? Спробуйте поторгуватися по-чесному. Мої послуги обійдуться вам дорожче.

Замовник процідив:

— Залиште поради собі та займіться своєю справою.

«Звісно, ти не хочеш сунутися на аукціон. Щоб ніхто не зацікавився, звідки в держслужбовця такі грубі гроші», — подумав Кріт.

Він не любив працювати на таких: гладкопиких, упакованих у статусні костюми, із завченою солідністю на лиці. Не міг зрозуміти, що об’єднує таких людей — і книги. І замовлення такі не любив — на них давалися взнаки всі недоліки роботи в самоті: сам вистежуєш, сам крадеш, і спробуй не попастися на очі ні людям, ні камерам. Втім, стеження обійдеться замовнику в гарну копієчку, а завдяки непримітній зовнішності Кріт умів так ефектно перевтілюватися, що мав десятки віртуальних напарників до своїх послуг.

Перука з модельною стрижкою, окуляри ультрамодної форми, облиплі штани, велика сумка через плече — в суботу до зали аукціону зайшов підстаркуватий хіпстер, у якому ніхто б не впізнав безбарвного чоловічка, яким у щоденному житті був Кріт. Він без ентузіазму поторгувався за один із лотів, що виставлявся перед Рембо, дочекався кінця торгів за книгу, уважно роздивився покупця та пішов до вбиральні. Поки щасливчик оформить свою покупку, Кріт встигне зробити все необхідне — зняти перуку, стерти тональний крем, натягнути прямо на вузісінькі штанці мішкуваті джинси — і вже питиме каву за столиком на терасі навпроти.

Розрахунок не підвів його: кілька ковтків американо лишалося в чашці, коли старий вийшов — невисокий, сивий, у кумедному пальті, більше схожому на старий плед, з полотняною торбинкою в руці. «Він поклав безцінного Рембо в господарчу торбинку!» — мимохіть відчув захоплення Кріт. Скільки він бачив їх, із тремтячими руками, з гарячковими очима, з хтивими заслиненими ротами, яких зводила з глузду не сама книга, лише її вартість. А тут бач — полотняна торбинка. І хто б повірив, що в дідка водяться такі гроші.

Кріт майже відпустив старого з поля зору, кинув на стіл купюру та подався слідом. Стежити за ним було не важко: дідок ішов дрібними кроками, уважно дивився під ноги. Торбинка розгойдувалася в такт хиткій його ході, випиналася кутками, спокусливо облягала свою безцінну ношу — спокусливо для Крота, певна річ, адже хто ще ладен був здогадатися, що в господарчій торбі мандрує еквівалент десятків тисяч доларів. Старий зупинився лише раз, біля газетного кіоску, після якого Рембо попрямував далі в товаристві ранкової газети.

Дідок заводив Крота все далі від новомодних скляних пірамід та бетонних лабіринтів, у світ вичовганої бруківки, вузьких ламаних вуличок, кількаповерхових кам’яниць, які туляться одна до одної, як старі книжки на тих полицях, які оббирає Кріт. Врешті зупинився біля однієї такої — вітринне вікно в зеленій рамі трохи не на весь перший поверх, збоку зелені ж двері зі скляною вставкою — і закопирсався з ключами. Зайшов досередини — в дверях загойдалася табличка «Відчинено». Літери, що тяглися через весь фасад, повідомляли: «Читальня пана Єжи».

* * *

Вулиця була вузька, без жодного деревця, тож Кроту довелося посушити голову, звідки б його вести за читальнею спостереження. Зрештою він зупинився на ресторанчику за три будинки звідти: над терасою висіли інфрачервоні обігрівачі, відганяючи жовтневу прохолоду, на плетених кріслах завбачливо чекали пледи, тож можна було з комфортом сидіти хоч цілий день, аби була надійна легенда. За цим справа не стала: химерна плетена шапка, елегантне пальто і буцімто недоречні до нього військові черевики, накладна «еспаньйолка», блокнот та олівець — ось вам вільний художник, цілком готовий до вжитку. На лавках, терасах, фонтанах Старого Міста і справді товклися молоді люди, які подовгу захоплено креслять скетчі у блокнотах, тож Кріт виглядав природно. До того ж, малювати він дійсно любив і непогано вмів.

За кілька днів він пожартував із кожною офіціанткою, підключивши для більшого ефекту премилий італійський акцент, випив річну норму кави та чимало зрозумів про «Читальню пана Єжи». По-перше, дідок-покупець, вочевидь, і був тим самим паном Єжи — він жив над читальнею і займався нею сам, без чужої допомоги. Точніше, майже без допомоги: щоранку близько десятої години з дверей виходила жінка зі щітками та пакетом, повним миючих засобів; пан Єжи виходив проводжати її на поріг, вони подовгу розмовляли наостанок. Вочевидь, це була прибиральниця, яка приходила рано вранці, коли ресторанчик був іще закритий і Крота на терасі не було. По-друге, «Читальня пана Єжи» не була книгарнею з вигадливою назвою — це справді була читальня, люди не купляли там книжок. Зате часом приносили туди стоси старих, видимо, в надії, що тут вони прислужаться краще, ніж на порохнявому горищі. По-третє, господар не мав звички відлучатися з дому надовго. Їжу йому приносили на замовлення з поблизьких ресторанчиків (одного разу — і з того, де сидів Кріт), прямо на тацях і в посуді, а іноді й з квіточкою в маленькій вазі — старого вочевидь любили. З того, що офіціанти дуже радо бігли забирати порожній посуд по обіді, і з того, що завжди зачіпалися бодай на кілька хвилин потеревенити на порозі, можна було зробити висновок, що дідуля щедрий на чаєві та має приємну вдачу. Лише одного разу Кріт бачив, як той закрив читальню та пішов, утім, ненадовго — продріботів повз терасу до поблизької пекарні та хвилин за десять вийшов звідтам із повним паперовим пакетом в одній руці та надкушеним круасаном в іншій. Видимо, в маленькій пекарні просто не було людини, яка мала змогу відлучитися, аби віднести панові Єжи замовлення.

Радувало те, що бажаючих прийти почитати було не надто багато: в деякі дні до читальні взагалі ніхто не заходив. За весь час Кріт не бачив, щоб протягом дня до пана Єжи завітало більш як п’ятеро. Втім, не сказати б, що це відкривало багато можливостей: Кріт досі не знав, де саме шукати Рембо, і вагався, коли саме нанести отой «візит». Нутром чув, що бібліотека пана Єжи розповзається далеко за читальну залу на першому поверсі, тож «Сезон у пеклі» легко міг опинитися нагорі, в житловій частині, а може, й на столику біля ліжка: врешті-решт, це свіжа покупка, господар навряд чи встиг уже нею натішитися. Але навіть якщо книга внизу, забрати її буде непросто: з дому дідок майже не виходить, а спить, певно, як усі старі, мало та чутливо. Виходу не було: треба завітати до читальні та провести детальнішу розвідку.

* * *

Щось підказало Кроту, що до пана Єжи варто йти без маскування. Його власне невиразне обличчя, з фотороботом якого на вулиці довелося б зупиняти ледь не кожного третього — всі чимось схожі, — стане для нього найкращим захистом. А от маскарад — Кріт чомусь був певен — старий одразу ж запримітить, і це лише приверне його увагу та збудить інтерес. Отож, двері до «Читальні пана Єжи» прочинив Кріт справжній: миршавий, худосочний чоловічок невизначеного віку, в круглих окулярах і недбалому, безбарвному одязі, з потертою валізою у руках.

Дзеленькнув дзвіночок. Кріт опинився всередині. Нагорі зашаркали кроки — судячи зі звуку, кімнатні капці. «Гарний слух у дідуся», — з досадою відзначив Кріт та роззирнувся.

Читальна зала була заставлена височенними, до стелі, стелажами — не рядами, як у бібліотеці, а несподіваним лабіринтом, який то тут, то там утворював ніші та закапелочки. В кожному такому закутку, наскільки міг бачити Кріт, стояло крісло. Було їх на всякий смак: директорські трони та безформні крісла-подушки, ракушки та гойдалки, плетені та шкіряні, і навіть одне підвішене до стелі, мов гамак. Але кожне крісло було ідеальним сховком, мушлею, в яку можна було заховати своє тіло — а тоді заховати в обрану книгу свій розум. Вікно в кімнаті було одне — оте вітринне, майже на всю стіну. Вздовж нього тяглося низьке підвіконня, завалене подушками: тут могли читати ті, хто не любив ховатися, хто любив, навпаки, підвести подеколи від сторінки замріяний погляд та подивитися на вулицю, на дощ, чи на сонце, чи на синій вечірній сніг, на людей, які квапляться у своїх справах. Виринути на мить зі світу книжки, щоб набрати повітря — і знову пірнути на глибину. Крізь вікно падало прозоре осіннє світло, і в ньому танцювали задумливо міріади порошинок. «Це ж треба, а прибиральниця кожного дня приходить!» — здивувався Кріт і сам себе зупинив: сотні, та ні, тисячі книжок в кімнаті — яка прибиральниця може тут здолати пил?

— Доброго дня, — прозвучало за спиною.

Кріт розвернувся, вдягаючи розгублену посмішку:

— Доброго! Побачив вашу дивну вивіску, подумав, дай зайду, треба ж десь убити час! — він промовисто підкинув валізу в руці.

— Що ж, моя читальня до ваших послуг! Але що з вивіскою не так? — і одразу, без паузи: — Та ви ставте, ставте валізку, ось тутечки, і пальто своє знімайте, у мене тепло…

— Чудова вивіска, — запевнив Кріт, віддаючи господарю речі, — просто не пригадую, коли востаннє бачив приватну читальню. Чи ви і продаєте книги теж?

— Продаю? — стривожився пан Єжи. — Ні, ні, що ви… продавати книги… та ні, як можна… Ви роздивляйтесь, а я ваше пальтечко поки повішу… — і квапливо подріботів геть.

Кріт пішов між полицями. Книги, схоже, стояли безсистемно: покетбуки з любовними романами тулилися до підручників з квантової фізики, Вітґенштайн сусідив із Террі Пратчетом, а поруч із кількома роботами Мелані Кляйн стирчала книжка із претензійною назвою «Чоловіки з Марса, жінки з Венери». Кріт не мав сумнівів, що на цих полицях ногу зломить не лише простий чорт, а й сам Вельзевул, і тільки пан Єжи, певно, зможе обійтися без перелама.

— То що хочете почитати? — знов несподівано пискнув з-за плеча господар.

— Навіть не знаю… Потяг через півтори години, щось велике не подужаю…

— Новели? Оповідання? Поезію?

— Люблю поезію! — пожвавився Кріт. — Що є цікавенького?

— А чому віддаєте перевагу?

— Та багато чому, взагалі-то… Але душі не чую у французьких символістах.

— О, цього добра в мене досить! — пан Єжи подріботів лабіринтом, на ходу вигукуючи імена: — Малларме, Верлен, Рембо, Нерваль!.. Я вам всіх потроху дам, а ви собі гортайте та шукайте поезій під настрій.

За мить вручив Кротові стопку книг. Верхнім лежав саме Рембо — але не першодрук, а інше видання, щоправда, теж доволі рідкісне. Кріт без жодної награності округлив очі:

— Ого, який у вас Рембо! Це ж обмежене видання 1951-го, всього сто примірників наклад, кожен під індивідуальним номером! І не шкода вам такий раритет у читальній залі тримати, вкрадуть же!

Старий захихотів:

— Годі вам, не всі ж так добре знаються на книгах, як ви! В мене, здається, ніхто і ніколи не просив почитати Рембо, то де їм напам’ять знати його рідкісні видання!

Він поклав книжки на столик і пішов, але за кілька кроків зупинився з хитрою посмішкою:

— Ходімо, щось вам покажу.

Пан Єжи повів Крота за конторку, де були непримітні дверцята. «Видимо, до сходів нагору», — схвильовано подумав Кріт, і виявився правий. Світло з вікна увірвалося в прочинені двері, різко вихопило круті вузькі сходи і полиці, полиці, полиці з книжками, що підіймалися вгору обабіч них. Вихопило так різко, що Кроту на мить здалося, ніби книжки просто на його очах виростають зі стіни, вистрілюють, наче бруньки на весняних гілках, штовхаються, аби зайняти кращі місця. Дідусь бадьоро подріботів нагору, Кріт подався за ним.

Сходи, як він і передбачав, привели до вітальні. Диван з двома кріслами під вікном, ще два крісла біля каміна в дальньому кутку — і десятки книжкових шаф. Від крутих сходів у Крота несподівано запаморочилося в голові: бічному зору постійно марився неясний рух, у вухах лунав шелест.

— Не зважайте, зараз минеться, — кинув пан Єжи (ніби помітив, що гостю зле), та повів Крота до однієї з шаф. — Ось дивіться, яка краса, — і зняв з полиці того самого Рембо.

Кріт шанобливо взяв книгу до рук, пальці злегка тремтіли. Рембо справді був надзвичайний. Раптом його охопив жаль до цієї старої людини, яка так чесно, щиро і правильно радіє книжкам, будь-яким, старим і новим, дорогим і дешевим. Яка дає книжкам стільки свободи, що вони змішуються як попало і стоять де завгодно. Яка так любить їх, що навіть не думає ревнувати до незнайомця, який зараз мацає безцінного Рембо своїми пальцями.

— Купив на аукціоні, — продовжував тим часом пан Єжи. — Я вже старий, але небідний чоловік, чого я буду сидіти на своїх грошах, я їх точно в труну з собою не візьму… То я тепер купляю книжки. І новинки, і просто все, що під руку потрапляє та під настрій, і ось, раритети теж. Цієї суботи знов на аукціон піду: виставляють дивовижного Джойса, «Улісс» 1922 року, ще з тих накладів, які видавала Сильвія Біч, на папері ручної роботи. В мене такого ще нема. Диво! Думаю, будуть розкішні торги. Шкода, що ви їдете, я би покликав вас за групу підтримки, ви знаєтеся на книжках. Відчуваю, любите їх так само, як я.

Вони спустилися. Кріт хвилин сорок посидів на підвіконні, більше розглядаючи вулицю, аніж гортаючи Верлена та Малларме. Він думав про майбутню суботу — свій єдиний шанс добути книгу. А ще про затишно заховані серед книжок крісла, круті сходи у вузькому тунелі з полиць та дивний шелест у вітальні.

* * *

У суботу йому пощастило ще раз — увечері йшов проливний дощ і на вулиці не було ні душі. Кроту не довелося стовбичити біля дверей, привертаючи зайву увагу: замок на дверях був елементарним і піддався в одну мить. Він прослизнув до читальні.

Ззовні дощ тарабанив по смугастому «маркізу», тьмяне світло ліхтаря сочилося крізь вікно, і від цього в кімнаті було напрочуд затишно. В темряві зала здалася Кроту меншою, а лабіринт стелажів не таким нескінченним; все виглядало більш по-домашньому, і так гостро захотілося скинути підмоклі черевики, піднятися нагору, розпалити камін, в очікуванні господаря зробити собі чаю, а потім, коли прийде пан Єжи, сидіти з ним біля вогню та говорити про книжки. Натомість Кріт натягнув на взуття бахили, ретельно витер місце, на якому стояв, серветкою, сховав її до кишені та пішов до сходів. Відчинив двері та ввімкнув ліхтарик — світло тут навряд чи помітять сусіди, та й швидкість у цій ситуації була важливішою за обережність.

Стіни були порожні. Обабіч крутих сходів не було не лише книжок, а навіть книжкових полиць. Кріт відчув, як серце повітряною кулькою спливає вгору, застрягаючи йому в горлянці. В голові зашуміло. Він піднявся на кілька сходинок, оступився, ухопився за сходи рукою та так і поповз нагору — не зрозуміти, на двох чи на чотирьох, то підводячись на весь зріст, то знову пригинаючись до сходів під вагою розгубленості і тривожного нерозуміння.

У вітальні його чекала та сама картина. Жодної книжкової шафи. Диван, два крісла біля нього, два крісла біля каміна — ніяких книжкових шаф. Тепер Кріт міг бачити, де розташовані двері до спальні — раніше їх заступали стелажі. Цього просто не могло бути. Шафи були громіздкі, вбудовані, висотою до стелі, книжок в них були тисячі й тисячі, на один лише демонтаж цих меблів пішов би тиждень, а він тут був позавчора… Навіть якщо припустити, що пан Єжи продав усі ці книжки… але ні: «продавати книги… та ні, як можна…»

Одна книжка все-таки вціліла: на столику біля дивану лежав Рембо. Лежав так виклично, мов знущання, мов уїдлива пропозиція: що ж, бери, раз прийшов. І від погляду на цю книгу в Крота здали нерви.

Кинувши ліхтарик посеред кімнати, він кинувся обшарювати стіни, підлогу, меблі, кожну фотографію і картинку, яких трохи було на стінах. Шукав важіль, кнопку, потайні двері, що-небудь, бодай що-небудь, що б урятувало його від божевілля. Важко сказати, скільки часу він провів у цьому гарячковому борсанні, але зупинився лише тоді, коли почув, як унизу дзеленькнув дзвіночок, зашурхотіла парасоля та зачовгали по підлозі кроки.

Йому би сховатися, зачаїтися чи спробувати вилізти у вікно — другий поверх, всього нічого, — але Кріт завмер посеред кімнати, стиснувши в руці кишенькову «Беретту», з якою ніколи не розставався і з якої не зробив поки жодного пострілу за межами тиру. Він не міг піти без відповіді. Він не міг приректи себе на божевілля.

Сходами залунали кроки — і разом з кроками шелест і тихий перестук, — відчинилися двері, клацнув вимикач, і разом зі світлом кімнату самі собою наповнили полиці з книжками, ніби проявилися, ніби виросли зі стін, підлоги та стелі водночас.

— Так і думав, що ви затримаєтеся в нашому місті, — насмішкувато сказав пан Єжи, розглядаючи пістолет.

— Як? — прохрипів Кріт.

— Що саме «як», мій друже? Як склалися мої торги? Як я знав, що ви прийдете знову? Як виникають і зникають ці книжки?

Кріт лише струснув головою.

— Що ж, відповім сам собі на всі ці питання. Торги склалися чудово, — пан Єжи потрусив торбинкою. — Я знав, що ви прийдете, бо знав, що вам потрібний Рембо.

Кріт пробелькотів щось запитальне.

— Ох, та це нескладно було зрозуміти. Присядемо? — і дідок пішов до каміна та почав розкладати вогонь.

Кріт повільно опустився в крісло, не зводячи з нього пістолет.

— Я бачив, що ви стежите за мною по дорозі з аукціону.

— Ви ж не озирнулися жодного разу, — вичавив Кріт.

Пан Єжи взяв з камінної полиці дві газети та жбурнув їх Кроту на коліна. Обидві датувалися сімнадцятим жовтня.

— Ранкову газету мені приносить пані Стефа, прибиральниця. В мене не було потреби зупинятися біля газетного кіоску. В сенсі, іншої потреби, аніж роздивитися вас, мій друже. Я одразу зрозумів, що вже бачив вас, ще й нещодавно, і по коротких роздумах вирахував, що ви були тим жевжиком, який так не хотів купити ескіз Клімта, що майже не торгувався. Коли я побачив вас на терасі ресторанчику в образі художника, то впевнився в своїх підозрах.

— Звідки ви знали, що це не троє різних людей? Ніхто ще не здогадувався… ніхто…

— Вірю, вірю. Я просто довго живу на світі… дуже довго…

Старий чиркнув сірником, вогонь лизнув охайно складені дрова — і раптом Кріт зрозумів, що той справді зовсім древній. Що жваві манери, усміхнене обличчя, здоровий рум’янець відволікають увагу від пергаментної зношеності шкіри, від крихкої незграбності пальців і головне — він нестерпної втоми в очах.

— Вас видають рухи, мій друже, — продовжив пан Єжи, і собі вмощуючись у кріслі. — У вас рухи людини, яка звикла часто рухатися навпомацки. Надміру точні, надміру обережні. Більшість людей рухаються як слони, ви рухаєтеся як обережний нічний хижак. Це не може не впадати в око; навіть коли ви змінюєте ходу чи жести, вам не вдається зімітувати пересічну людську незграбність. І до того ж, всі ваші альтер-его носять окуляри. Ставлю бідолашного Рембо на те, що ви без них нічогісінько не бачите.

— Добре, а з книжками-то що?

— О, з книжками все напрочуд цікаво. Зачекайте хвильку, — пан Єжи піднявся, налив собі трохи рому та знову сів у крісло. — Вам не пропоную, ви на роботі. Отож, мій друже, я народився 1850-го року в родині освіченої та багатої людини, лікаря, професора медицини, ім’я якого вам нічого не скаже. Ну що ви на мене так дивитеся, ніби все ще не готові повірити в дива? Не прикидайтесь. Ріс я відлюдькуватим, дещо хворобливим хлопчиком. Мати померла, коли мені не було і двох, а батько… батько любив мене, та не вмів дати ради малій дитині. Хіба що дозволяв сидіти поруч із ним у бібліотеці, поки він працює — якщо тихо. Певно, завдяки цьому я і сам почав читати дуже рано — і потрапив у дивовижний світ, з якого немає виходу. Я вивчився, став професором філології, викладав. Жив, як усі, одружувався, навіть кілька разів. Але нічого, важливішого за мої книжки, у мене все одно не було. Я успадкував чималу батькову бібліотеку — і чималі гроші. Я примножив і те, й інше в багато разів. Та що б не було, справжньою моєю пристрастю залишалися — залишаються — книжки. Я ковтав їх сотнями. Мої друзі та близькі почали потроху помирати, і я бачив, як спершу з них вивітрюються сили, увага, радість, жага життя, одним словом. Якщо спитаєте мене — люди просто знуджуються до смерті. «Це не про мене, — думав я. — Куди мені помирати, я ж іще і того не читав, і до цього автора руки не дійшли, і оце ще з університетських часів відкладаю на потім, і все воно таке цікаве — очі розбігаються!» Так я думав. Так я собі постановив: не можу я померти, поки не прочитаю всіх цих чудових книжок, які собі намітив. А що чудових книжок з кожним днем більшає: що ж, треба читати швидше. Років у вісімдесят я почав помічати, що на моїх полицях з’являються книжки, яких я не купляв і ніби ні в кого не позичав. Пам’ять геть псується, думав я, і читав їх із іще більшою насолодою. Аж поки одного дня в моєму кабінеті не виросла повна книжкова шафа. Я не знаю, як вона вмістилася. Посунула собою простір, не інакше — кабінет у мене був доволі-таки захаращений.

Пан Єжи відсьорбнув рому та трохи помовчав.

— Я і сам не до кінця розумію, що відбувається, мій друже. Але в мене є гіпотеза. Думаю, в світі є багато книжок, яких ніхто не читає. З появою кіно люди взагалі стали читати менше, а книжки-то видаються мільйонами! Їм дуже сумно, що їх не читають. І якось ці маленькі негідниці прознали, що є на світі людина, яка не може відкласти книжку, якщо вже та потрапила їй на очі. От не можу, і все, як наркоман, їй-богу. І вони почали мене переслідувати.

Пан Єжи нахилився вперед, сумно зазираючи Кротові в очі:

— Вони переслідують мене, розумієте. Коли, років у дев’яносто, я остаточно усвідомив масштаби книжкової навали, я почав тікати. Я жив майже в кожній країні світу, я півроку прожив у Лапландії, чорт забирай! Вони знаходили мене всюди. Я винаймав крихітні помешкання, справжні комірки — вони розтягали їх у такі хороми, що доктор Ху задихнувся б від заздрощів. Зрештою я змирився — і відкрив тут свою читальню. На першому поверсі вони майже не бешкетують — кожній хочеться пропхатися поближче до каміна, до спальні, до столу в їдальні, аби потрапити мені на очі першою. І ось уже більш як півтора століття… Е-ей, ви куди пістолет опустили?! Підійміть негайно, я наполягаю, щоб ви мене згодом таки вбили!

Команда прозвучала так палко, що ошелешений Кріт уже хотів слухняно підняти пістолета, але швидко оговтався:

— Що значить «вбив»? Я не убиваю людей, я крадій!

— Друже мій, подумайте самі: я топчу ряст уже більш як півтора століття! Так, я люблю читати, але я втомився! Моє тіло втомилося, хоч і законсервовано моїми паперовими друзями в цьому відносно непоганому стані! Але якщо мене ніхто не вб’є, сам я не помру — вони мені не дадуть. А я слабовольний тип: куди мені накласти на себе руки, я не можу навіть зупинитися читати! Бачите, по аукціонах ходжу, раритетами бавлюся. Невиліковний! Ви розумієте, чому ви зобов’язані мене вбити?

Кріт підвівся і сховав пістолет до кишені:

— Я не зможу. Ви подобаєтеся мені. Чесно.

— Друже мій, я здам вас поліції, — попередив пан Єжи. — Я знаю, як ви виглядаєте. Знаю ваші альтер-его. Вашу манеру роботи. Я допоможу їм вистежити вас. У вас є один лише спосіб закрити мені рота.

— Допомагайте, — погодився Кріт. — За вбивство мені дадуть значно більше, ніж за невдалу спробу крадіжки, — і додав тихо. — Ви дивовижна людина, пан Єжи. Ви приборкувач книг. У мене не піднялася б рука.

Він пішов до дверей і вже на порозі почув жалісливе:

— Будь-ласка, зробіть що-небудь! Я не можу так більше!

Кріт потримався за клямку і повільно розвернувся:

— Навчіть мене читати, пане Єжи.

— Ви не вмієте читати? — оторопів той.

— Звісно, вмію. Але не так, як ви. Пане Єжи, для вас книги — це дім. Ви, мов равлик, тягнете їх за собою. Інколи від цієї ноші болить спина, зате завжди є куди сховатися. А для мене книги — це як чужий дім, у вікна якого я зазираю пожадливо, але не можу зайти. Я годинами гортаю їх, п’ю їхній запах, але починаю читати — і смисли розбігаються, речення стають в’язкі, як болото, магія книжки руйнується… Навчіть мене читати, пане Єжи, і може колись, одного ранку, ви не прокинетесь. А у ваших книжок буде той, хто про них подбає. Інакше не певен, що вони не наздоженуть вас і на тому світі.

— Ви дуже практичний молодий чоловік, мій друже, — сказав пан Єжи та пішов по другу склянку для рому. — Думаю, варто буде почати з Конан-Дойля.