Біле небо, сині тюльпани

Синє небо.

Синє і чисте аж до болю в очах.

І солона вода. Несамовиті хвилі. Несамовитий політ – назустріч долі, незгодам, невідомості.

„Скільки ще ти будеш рятувати тих, кому допомогти неможливо?”

Немає відповіді.

.

Ліза увійшла в маленьку кімнату курортного будиночку, поставила на підлогу невеличку валізу. Мати зайшла слідом. А за нею – хазяйський пес. Величезний, проте вельми доброзичливого вигляду він впевнено увійшов у відчинені двері, понюхав руку дівчини, лизнув, після чого впевнено розвалився на порозі.

- Негідник! Геть звідси! – хазяйка – маленька чорнява жіночка на ім’я Айше  – накинулась на хвостатого. Той ліниво окинув її поглядом, потім неквапно піднявся та пішов геть.

- Ось ваша постільна білизна, -  хазяйка посміхнулася жінкам. – А от – пульт от телевізора.

І радісно додала:

- Телевізор – працює! А ось тут у нас – обіднє місце, - вона вказала на пластмасовий столик, що стояв на дворі біля входу в кімнату. Поруч сусідніх дверей стояли такі ж столики. – Обід у мене будете замовляти? – вона подивилась на Лізу. – Сьогодні лагман буде. А на вечерю – вареники.

- Так, - Ліза чомусь розгубилася. – Мабуть у вас.

- А де пляж – знаєте? У нас тут два пляжі. Один – одразу за горою, інший – трохи далі. Ви, напевно, хочете скупатися з дороги?

- Ні. Потім, - швидко сказала мати. - Ми... Не підкажете, нам казали, ви маєте знати – де тут пані Тамара живе? Знахарка.

.

Дві години потому Ліза йшла вузенькою вуличкою. Вузенькою та безлюдною. В цей час люди або вже смажаться під шаленим кримським сонцем, або вважають за краще сидіти по домівках та чекати, доки полуденне сонце трохи втомиться та почне клонитися до горизонту. Тоді й на пляж можна. І на прогулянку.

Вона не хотіла їхати до Криму. Вона взагалі нічого не хотіла. Але батьки купили білети, домовились з Айше про житло. Вважали, що кримське повітря піде їй на користь. А Ірка, краща подруга, весь час розповідала, що того року знахарка, яку їй порадила Айше, вилікувала її від безпліддя. Вважала, що Тамара зможе допомогти і Лізі. Ліза не збиралася вагітнити. Тут би живою лишитися...

Лікарі сказали, що їй лишилося менше року. Дівчина зупинилась, чиркнула запальничкою. Вона не палила. Ніколи в житті. А от після діагнозу „рак легенів” почала. На зло... сама не знала кому. Втім, трохи подумавши, загасила сигарету – якщо знахарка побачить, буде якось нелогічно.

Тамара жила у самому кінці вулиці Демірджилер, на якій зупинилася і сама Ліза. Айше розповіла, що знахарка вчилася у карпатського мольфара та творила справжні дива. Але останнім часом чомусь майже припинила ворожити – приймала людей лише на прохання когось з близьких. Наприклад – Айше. Єдина умова – прийти треба було наодинці. Тому мати хоч і неохоче, але залишилася у будиночку.

Якщо чесно, Ліза вважала все це „небажання ворожити” – дурним піар-ходом. І не вірила, що ця напівтаємнича знахарка їй допоможе. Але, якщо вже приїхала, варто спробувати. Дівчина постукала у двері.

На якусь мить їй почувся відчайдушний крик чайки. Та легкий дотик м’яких крил.

.

Тамара виявилась досить молодою, трохи за тридцять, тендітною зеленоокою жіночкою. Вона мовчки провела гостю в будинок. Кімнати пахли морською свіжістю та якимось травами. Ліза обережно вмостилася біля овального столу, на край якого знахарка поставила для неї чашку з ароматним чаєм. Посеред столу розвалився пухнастий сірий кіт. Тамара сіла напроти дівчини. Кіт одразу перебрався їй на коліна.

- Я хвора... – трохи зніяковіло почала Ліза.

- Я бачу. І я не зможу тобі допомогти.

- Е... Чому? Я ж тільки-но прийшла! Ви не знаєте...

- Я знаю, - Тамара дивилася з сумом, і Ліза раптом помітила, які у неї втомлені очі. – Мало хто з нас береться за лікування раку, а в тебе... Вибач.

- Але ж... Ви навіть карти не кинули. Свічку не запалили. Ви нічого не зробили!!!

Тамара похитала головою.

- Мені достатньо побачити тебе. Знаєш, чому я відмовилась приймати людей? Втомилася від слова „неможливо”. Ти ж і сама не вірила, що я тобі допоможу. І не віриш.

Лізі стало соромно. На якусь мить. А в іншу хвилину вона геть розлютилася. На мати, яка притягла її в цей клятий Судак, на Ірку – за її теревені, на себе – за те, що послухалась, на ворожку – за все одразу.

- Та ви просто не хочете допомагати! У вас є дар, а ви його паплюжите! А може і нема ніякого дару? Ну що ви мовчите? Зробіть щось! Хоч подивиться! Може... в мене те... псування! Або – пристріт.

- Ні, - все також сумно відповіла Тамара. – В тебе просто рак.

- Я помру!

Ворожка торкнулася її грудей.

- В тебе є цілий рік. Живи.

.

Чайка кричала і кричала. Дивно. Яка може бути вночі чайка? Ліза дочекалася, доки мати засне, та пішла к морю. Весь вечір вона спочатку не пускала розлючену неньку до „клятої шарлатанки”, потім – втішала мати, яка вже не лютилася, а плакала через те, що втрачає доньку. А донька говорила, що у них є цілий рік, що за цей час ще багато чого може трапитися. Диво, наприклад. А вночі – здали нерви. Схотілося втекти. Від життя, від хвороби, від себе. „На небі тільки й розмов, що про море”, - згадала вона, вслухаючись у м’який шепіт хвиль. Смішно, але вона, як і герої відомого фільму, теж вперше бачить море. Вперше бачить...

Ліза сумно посміхнулася. Двадцять шість років, а що вона взагалі бачила? Рано почала працювати, щоб допомагати батькам, швидко зробила кар’єру – з простого менеджера стала начальником відділу продажу на крупному підприємстві. Вона ненавиділа продажі! Але ті приносили гроші. А що до задоволень – вважала, що ще встигне.

Пляжна галька впивалася у босі ноги. Ліза, як була у одязі, пішла у воду. Тепла, прозора, солона вона пестила, манила до себе. Дівчина закашлялась. Та швидко пірнула і попливла. І пливла, пливла, пливла, доки вистачало сил.

А десь над головою несамовито кричала чайка, та зовсім не по-нічному синіло небо.

В якусь мить вона зрозуміла, що більше не пливе. Вона тоне.

І нехай! Скоріш позбавиться болю, і позбавить її близьких.

Чайка кричала над самим вухом. Чи то їй здається? Хтось вхопив за руку, Ліза чітко побачила незнайому дівчину – дуже вродливу і дуже молоду. Дівчина пливла поруч і посміхалась. Чи то вона просто марить?

До тями прийшла на березі. Нічна тиша давила на вуха. Ніяких тобі чайок. Якби не мокра до нитки сукня, вирішила б, що шалене купання наснилося. Але ж ні! І чим тільки думала? От би прокинулась мати вранці, а донька... Донька підвелася на ноги та пішла до міста, до будиночку Айше.

А за спиною нечутно шепотіли хвилі:

„Скільки ще будеш рятувати тих, кому допомогти неможливо?”

.

Скільки... Скільки... Вона не знала. Просто сперечалася з долею знову і знову. Рік за роком. На зло... сама не знала, кому.

Вона гадки не мала, як урятувати ту, кого тільки-но витягла з води, втім знала напевно – інколи одна маленька деталь здатна перегорнути життя людини. Треба лише знайти ту деталь.

Вона зайшла на сонне нічне подвір’я. Погладила пса, який не бачив її, але відчував і стурбовано нюхав повітря. Провела рукою по столику біля Лізиних дверей, залишаючи там дещо теж невидиме. До пори. Щось же має спрацювати. Чому б не це?

.

- Мамо! Мамо, це твоя робота? – Ліза прокинулась наступного дня десь по обіді. Вийшла на двір і вперлася поглядом у купу білосніжних тюльпанів, розкиданих по пластиковому „обідньому” столику.

- Ні! – жінка здивовано застигла на порозі. – Не я. Ще півгодини тому їх тут не було...

- Мамо, навіщо ти... Треба у воду поставити! – Ліза заметушилася у пошуках чогось схожого на вазу та раптом зупинилась. Столик було вкрито синьою скатеркою. Вчора її не було, втім це не важливо. Мали значення лише білосніжні тюльпани – звідки у серпні тюльпани? – на тканині кольору ультрамарин. Біле на синьому. Ліза подумала, що нічого красивішого вона не бачила в житті. І раптом на душі стало так легко і весело! Дівчина схопила одну квітку, закружляла на місці, потім повернула на місце. Замилувалася.

- Як шкода, що я не малюю! – вигукнула в захопленні. Хлопець із сусідньої кімнати здивовано на неї покосився.

.

Вночі їй наснився дивний сон. Вона була козаком – молодим чубатим хлопцем, що мандрував морем з іншими козаками. Молодим хлопцем, який тонув у розлюченому на їхню експедицію морі. Гинув разом із братами. Хвилі діставалися неба, море стало чорного кольору, їх галера перетворилася на тріски. Допомоги чекати нема звідки. І лише одинокий маленький човен кидається от одного потопаючого, до іншого, намагається врятувати хоч когось, але море суворе. Якщо вже намітило добичу, не випустить із рук. Чергова хвиля налітає на човен-рятівник, перевертає його, і тоді Ліза-козак бачить того, хто керував порятунком. Молода дівчина. Майже дитина. Її не було на галері. Власне, там взагалі не було жінок. Звідки ця взялася – невідомо, хіба що, з того маленького острівка, до якого вони збиралися причалити ще до початку бурі. Не причалили. І рятівниця їх вже не повернеться додому...

Але ні, не хоче море такої жертви, відносить дівчину до берега острівка, дарує життя. Втім не здається дівча. Кидається назад у воду, намагається голими руками витягти козаків до берега. Марно. Море відпускало лише її одну, на більше воно не згодне.

Молодий козак тоне, захлинається. Ліза, що стала чубатим хлопцем, йде на дно, задихається. В останню мить хтось хватає за руку. І козак встигає помітити, як вродлива та, хто так відчайдушно намагалася їх всіх врятувати. Він тоне. Вона теж.

І вже на межі свідомості чується жалісний крик чайки.

.

Третього дня Ліза прокинулась дуже рано і, не зважаючи на тривожний сон, у гарному гуморі. Посміхнулася тюльпанам у вазі, позиченої у Айше. Поцілувала у щоку мати, що ще спала. Та вийшла на сонне подвір’я. Може, хтось ще тюльпанів підкинув?

Ні, не підкинув. Замість цього на столику лежали акварельні фарби, простий олівець, пензлики та великий альбом для малювання. На обкладинці альбому красувався напис: „Все можливо”. А під столом лежав хазяйський пес. Вигляд у нього був більш ніж задоволений.

- Що це? Що це таке? – Ліза бігала по подвір’ю та навіть не помічала, що кричить. – Хто це робить? Айше! Ви чуєте?

- Чого галасуєш? – напівсонна хазяйка визирнула із кімнати. – Шоста ранку, сплять всі!

- Хтось підклав мені фарби та папір! – пробурмотіла Ліза. – А вчора я казала, що хочу малювати...

- То й малюй! Тільки мовчки! – Айше зникла.

Пензлик, фарба, білі тюльпани на ультрамариновому небі... Так, скатертина – то насправді небо. Чисте, синє, нереально прекрасне!

Колись вона малювала. У школі. Навіть на першому курсі університету. Але потім вирішила, що малюнки – то дитячі забавки. А вона має зайнятися серйозною справою.

Але зараз вже байдуже!

Пензлик, фарби, чистий аркуш паперу.

Поки що чистий...

Тюльпани вишли синіми. А небо – біле. Втім Ліза лишилася задоволеною. Вона й не помітила хвилини, в яку припинила розмірковувати та почала творити.

Мати звала снідати („Мамуль, ти вже прокинулась? А котра ж година? Не знаю, звідки тут фарби... Дивись, це – тюльпани!”), але дівчина бажала тільки малювати. Після фарб схотілося спробувати олівець.

Вона намалювала пса, що позував їй, розвалившись посеред зеленої клумби. На картині пес дивився в небо, з якого падали зорі.

Знову підійшла мати, принесла залишки обіду.

Підійшов пес, тнувся носом у руку та задрав голову, підставляючи шию. Погладь, мовляв! Ліза засміялася.

- Без сумнівів – твоя бабуся зогрішила з кимось із кошачих! – сказала вона псу, занурив пальці у його шерсть. І тільки зараз зрозуміла, що вже вечоріє. Промалювала весь день! Проте зовсім не відчувала себе втомленою.

Пообідавши (чи вже – повечерявши?) побігла купатися. Вона пливла, заплющивши очі, і їй здавалося, що поруч пливе юна і дуже вродлива дівчина. А десь високо задоволено кричала чайка.

.

- Я зрозуміла! Чуєте, Тамара! Я зрозуміла! – вранці наступного дня вона стукала у двері ворожки. Ворожка відчинила.

- Я неправильно жила, - Ліза вирішила не чекати, доки Тамара почне торочите про своє „неможливо”. – Але тепер – я знайшла себе. За останні три дні, за ті три дні, що я провела тут, я зрозуміла стільки всього! Я буду малювати. Це – моє життя. А не те, чим я займалась раніше!

- Дуже за тебе рада! – Тамара посміхнулась.

- Тепер ви зможете мене вилікувати?

- Боже мій, дівчино, - видохнула жінка. – Я... Я ж казала. Мені під силу далеко не все. Пробач...

- Ви відхрещуєтесь від ворожби, як я колись відхрестилась від малювання. Але вчора... моєю рукою ніби водив хтось. Я ніби народилась заново. І я хочу жити!

Тамара закрила обличчя руками, надовго застигла, мов статуя.

- Ви... Ви що, плачете?

- Скільки ж вас таких, - глухо промовила жінка та нарешті відвела руки, очі були сухі, але ще більш втомлені. – Я не можу тебе вилікувати. Мені це просто не під силу. Але ти живи. Благаю, живи!

.

Вона малювала і малювала. Всі два тижні, які провела в Судаку. Мати трохи дивувалася несподіваному захопленню доньки, проте заперечувати не стала, навпаки – дуже зраділа. І на душі вперше за багато днів стало якось легше.

Ліза малювала шалену морську бурю і самотню чайку над хвилями. Чубатого козака і чорнокосу дівчину, що пливли разом у невеличкому човнику. Вона малювала нічне небо і зорі, що були схожі на свіжі білі тюльпани.

Вдень малювала, вночі купалася. І кожен раз чула чайку, а, заплющивши очі, бачила юну вродливу рятівницю. А море дивилось на них обох та не припиняло ставити одне-єдине питання:

„Скільки? Скільки ще...”

.

Синє небо.

Синє і чисте аж до болю в очах.

І солона вода.

Чайка кружляє у вечірньому небі, спускається вниз, торкається крилом морської поверхні.

Та, кого вона берегла, поїхала вчора. Акуратно упакувала альбом з малюнками. Лише одну картину – сині тюльпани на білому небі – не стала забирати. Залишила на морському узбережжі.

„Ти не врятувала її життя, - шепоче байдуже море. – І не врятуєш. Вона помре за рік”

„Можливо. Але цей рік вона буде ЖИТИ!”

І пронизує вечірню тишу щасливий крик чайки.

.