Апокаліптичність у фантастиці

І знову від більш загального переходимо до більш конкретного.

Отже, хто замовляв кінець світу? Маємо доповідь Олександра Громова на семінарі у рамках фестивалю фантастики РосКон-2007. Доповідь присвячена літературі кінця світу. Прийоми, помилки, ляпи... Читайте та ознайомлюйтесь.

Олександр Громов

Апокаліптичність у фантастиці

(доповідь на семінарі РосКон-2007)

ЧАСТИНА ПЕРША, коротка. Для чого це потрібно

Читач полюбляє читати про катастрофи. Глядач – дивитися кіно про катастрофи, хроніку чи ігрове кіно. Чи означає це, що він любить катастрофи?

Що за нісенітниця! Звичайно, ні. Жодна нормальна людина не хотіла б опинитися в епіцентрі катастрофи; мазохісти – і ті не довірять завдати собі шкоди некерованій стихії.  Давайте чітко усвідомимо кілька досить простих істин, і головна з них ось: ми живо цікавимося катастрофами, які відбуваються з іншими. Якщо з нами – це трагедія. Якщо з іншими – видовище.

Майже в кожній людині сидить цікава мавпа. Людина, до того ж, здатна подумки екстраполювати будь-яку катастрофу до глобального Апокаліпсису, залучити у неї усе людство, включно і з собою, коханим, і не підводячись з дивану, відчути солодке тремтіння сідничного нерву.

«Є захоплення в бою і безодні похмурої на краю», - писав Пушкін. На краю – це надзвичайно важливо. Це гра, це адреналін. Хто сміливіший, може постояти сам, але й спостерігати за стоячим – теж захопливо, і «серце тьохкає». Крок уперед чи два кроки назад – і гра скінчилась, цікавості більше немає.

Міфологія будь-якої нації дає більш чи менш вражаючі приклади катастроф різного ступеню глобальності. Всесвітній потоп, спалення Содому і Гоморри, цілком «тягне» на Апокаліпсис місцевого значення, сім тортур єгипетських тощо. Причини цих катастроф (покарання людям за гріхи) нас зараз не цікавлять, але цікава живучість цих легенд. Коли ж ми подивимося у християнське майбутнє у мальовничому зображені апостола Іоанна, то побачимо там ще менше радісних подій, ніж у минулих епохах. До речі, таке «світле майбутнє» характерне і для цілого ряду поганських релігій, наприклад скандинавської.

Позитивний зміст цих міфів зрозуміло. Життя людини повне неприємностей, і що його змушує триматися на плаву? Надія на завтрашнє щастя? Звичайно. Гумор? Безперечно. Але не в останню чергу і усвідомлення людиною того факту, що йому пощастило – він живе десь між всесвітнім потопом і залізною сараною, у порівняно спокійні часи. Все у світі відносно, і душу людини зігріває думка: «Мені - пощастило». Порівняно з тими, кому зовсім не пощастило, тому що народились вони не в той час і не в тому місці.

Наша з вами цікавість тут зовсім приземлена і суто утилітарна: констатувати, що історії про катастрофи будуть і надалі користуватися великим читацьким попитом, а історії апокаліпсисів, як найвищої форми катастрофи, - особливо.

ЧАСТИНА ДРУГА, методична. Технологія якісного апокаліпсису.

1. ПРОВІСНИКИ І НЕМИНУЧІСТЬ.

Уявімо собі, що наше Сонце раптом збільшило свою світимість у мільйон разів. Світло від Сонця до Землі йде біля 8 хвилин. Навіть, якщо б космічні апарати типу SOHO витримали цей шквал променевої енергії і передали на Землю сигнал, і навіть в тому випадку, коли б цей сигнал досягнув Землі миттєво, сповістити людей про катастрофу, що наближається, - нереально. На це просто немає часу. Для людства катастрофа відбудеться раптово. Питання: чи потрібно описувати таку катастрофу?

Провісники катастрофи мають бути. Розповсюджений варіант: провісники наявні, і небезпеку катастрофи усвідомлює більшість населення. Можливий варіант: провісники наявні, але дурні люди їх не помічають. Дуже розповсюджений варіант: провісники знов-таки наявні, але зауважені та вірно зрозумілі лише кількома людьми, зазвичай головними героями і зазвичай вченими. Проти них все і всі: колеги-конкуренти, дурне населення, і, головне, великий бізнес. І тоді герої починають геройствувати.

«Загибель дракона» Саке Комацу. Провісники: почастішали землетруси, затонув безлюдний острів, дивні явища на морському дні і ластівки, що відлетіли з Японії. «Війна світів» Уеллса. Провісники: астрономічні явища на Марсі. «День триффідів» Уіндема. Провісник тут один: сама наявність на Землі хижих рослин, що здатні пересуватися. Достатньо людям стати слабше за них (наприклад, осліпнути) – і ось він Апокаліпсис, вітаю, дуже приємно.

«Спалах» Желязни. Роман-катастрофа, нехай і не апокаліптичних масштабів, але все ж неприємна. Провісники тут подвійні. По-перше, класична різностатева пара вчених б’є в набат (в той час як ті, від кого щось залежить, впевнені, що ці двоє усього лише полюють на гранти). По-друге, цей роман починається не з людей, а з відстороненого показу деяких нестаціонарних процесів, що відбуваються у надрах Сонця. До певного часу, люди у романі про це нічого не знають. Знаємо ми, читачі.

І це дуже важливо.

Чи можна написати роман-катастрофу чи зняти фільм-катастрофу, де не буде жодних провісників і армагедець настане раптово? Можна. Але це означає пройти біля безхазяйного золотого самородку і не покласти його в кишеню. Дурних нема, тому й нема (ну, майже нема) таких творів.

В кіно це називають словом «саспенс» - з подачі Хічкока, якщо не помиляюсь. Саспенс – це співчутливе очікування. Бомба, що вибухає на екрані, пожвавить фільм. Але значно більшого ефекту можна досягти, якщо показати, як бомба тікає… люди спокійно розмовляють, а вона тікає десь під столом… життя персонажів йде звичною колією чи, може, в ньому проходять якісь зміни, а бомба тікає… Ось тут глядач влазить у шкуру персонажу, починає співпереживати, подумки кричить йому «біжи, йолопе!» і таке інше. А для чого, питаю я вас, ми відвідуємо кіно та читаємо художню літературу? Саме для того, щоб співпереживати, вірте чи ні.

Рідкісний випадок – чудова повість «Зсув» Олександра Щербакова (ми ще поговоримо про неї). На перший погляд, жодних провісників катастрофи тут немає. Вигадана острівна держава, дещо схожа на Ірландію. Раптом починаються землетруси і не бажають закінчуватися. Повний хаос, уряд загинув, лояльні військові намагаються знайти чи створити хоч якусь цивільну адміністрацію для відновлення керування країною. Коротше кажучи, ситуація змальована, таймер запущено, дія пішла. Лише десь із середини повісті з катастрофою стає все зрозуміло – її причини, найближчі прогнози і як з нею боротися. Тут починається справжня боротьба і справжній саспенс, а все, що було до цього – лише метушіння розгублених людей. Ось той – повторюю, рідкісний – випадок грамотно зробленої підміни, коли у ролі провісників катастрофи виступає її початок.

Отже, провісники катастрофи бажані, а для починаючих авторів – обов’язкові. Те ж саме стосується і до НЕМИНУЧОСТІ. Тут все просто. Якщо ви вже заварили кашу, то йдіть до кінця. Читач не повинен бути обманутим – нехай катастрофа відбудеться. Інакше вас перестануть читати – кому приємно отримати порожній фантик без цукерки? До речі, ось добрий, але ризикований хід: нехай відбудеться не та катастрофа, яка буда передбачена, а інша, яку прогледіли. Але залишимо цей хід у розряді екзотичних винятків.

2. ВСЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ, або ГУБИТИ – АЛЕ ЯК?

Обрати конкретний тип апокаліпсису не так просто. На щастя, це частіш за все і не потрібно. Апокаліптичні ідеї приходять у голову самі, їх не вимучують. Якщо вам доводиться їх вимучувати, пишіть краще про бойову магію.

Я категорично наполягаю на тому, що фантастика є художньою літературою (однією ї її підвидів). Як така вона має справу лише з трьома об’єктами: людина, люди, людство. Виходячи з цього, задам питання: чи буде апокаліпсисом загибель народу Ойойой на планеті Айайай?

Сумнівно. Тобто для них – так. Але нас це зачепить лише у тому випадку, якщо ці істоти – гуманоїди. Або ситуацію можна якимось чином спроектувати на нас, людей. Але навіть в цьому випадку те, що відбулося з іншими, чіпає нас значно слабше, ніж наш рідний Кінець Світу. Своя сорочка, так би мовити…

Пам’ятаєте гуманістичний лозунг: «Все для народу, все для людини!» Збережіть для людства з любов’ю зроблений Апокаліпсис, не віддавайте його будь-кому. Інакше він пропаде задарма.

Далі – обґрунтування принципової можливості Апокаліпсису. Усі відомі нам природні земні катаклізми, катаклізми космічні, катаклізми техногенні, роздуті до апокаліптичних меж – з цим більше чи менш зрозуміло. Не нове, але споживач готовий і надалі вживати цю продукцію. Труднощі виникають з чимось новеньким.

Припустимо, раптово змінилися значення чотирьох основних світових констант. Не так сильно, щоб зробити неможливим існування життя, але більш ніж достатньо, щоб картина світу, що нами спостерігається, змінилась, за нашими поняттями, катастрофічно. Піде? Так, але далеко не для кожного читача. Багато хто вимагатиме логічного пояснення надто вільної поведінки світових констант. Зможете зробити це переконливо – честь вам і хвала. В оповіданні «Професор А.Донда» Лем перекинув людську цивілізацію за допомогою абсолютно ненаукового припущення про еквівалентність маси та інформації. Строго кажучи, у цій чудовій сатирі Апокаліпсис займає підлегле положення, і тим не менш він вдався.

Масштаб Апокаліпсису – це окрема пісня. Про це ми ще поговоримо, а поки просто спитаю: прорив каналізації в місті Урюпинську – це Апокаліпсис? Наче лінійка всім зрозуміла: аварія – катастрофа – апокаліпсис. І прорив нечистот – це типова аварія, не треба нам пудрити мозок. Добре. Але припустимо, що днями з якогось НДІ Прикладної Біології в каналізацію за недоглядом потрапив штам бойової бацили і вцілів. І маємо: жижа фонтанує, люди вдихають мікроскопічні крапельки, а ось і перші симптоми незрозумілої хвороби. До катастрофи вже півкроки, а там, може, й до апокаліпсису. Можливий сюжет для фантастичного роману? Безперечно.

Кількість розумних причин настання Апокаліпсису все ж обмежена. Здається, по усьому вже пройшлись попередники. Є, однак, два рецепти. Перший: взяти стару катастрофу і повернути її несподіваним боком. Другий: обрушити на людей не одну катастрофу, а дві. Вони можуть бути такими, що від кожної окремо не наступить Апокаліпсис, а від обох разом – легко.

3. Розвиток апокаліпсиса. Поєднання логічно неминучого і випадкового.

Це простий пункт, і немає потреби зупинятися на ньому надовго. Гарний Апокаліпсис має розвиватися за мірою розвитку сюжету твору. Строго кажучи, Апокаліпсис не розвивається лише в одному випадку: щось шваркнуло, і всім кирдик, подальші фізичні явища оцінювати вже нема кому. Але таких нецікавих сценаріїв Апокаліпсису я щось не пригадую.

Візьмемо простий випадок: у Землю встромлюється самопадаючий астероїд. Явище, погодьтесь, разове. Але Апокаліпсис розтягнутий у часі. Спочатку власне удар, потім вибухова хвиля, дощ із розплавлених тектитів, пил, астероїдна зима тієї чи іншої тривалості, можливо – потужні землетруси і виверження вулканів, нестача харчування, міждержавні конфлікти, супутні техногенні катастрофи тощо. Все це розтягується на місяці. Грамотний Апокаліпсис у своєму розвитку дзеркально відображує напругу, з якою люди намагаються йому протистояти. Між людьми і ворожими до них силами іде шахова партія. Хто переможе в ній, цілком залежить від світосприйняття автора, не треба йому нав’язувати власні переконання.

Вибудована логіка вважається однією з ознак якісного літературного твору. Разом з тим, добре, коли деякі події відбувають раптово, «ні з того ні з сього». Це робить вигадку літератора більш реальною, наближуючи її до горезвісної «правди життя», до того ж рівно настільки, щоб вигадка ще здавалася вигадкою, а не репортажем з місця події. Наука про баланс детермінізму і випадкового у творі не входить у тему мого сьогоднішнього виступу, але треба підкреслити, що випадкові події в апокаліптичному творі необхідні. Оскільки вони не є центральними подіями, провісники їм не потрібні.

Брати Стругацькі, «Далека Райдуга». Настає Хвиля, іде евакуація, у летючого автобуса з дітьми раптово закінчується пальне. Не має значення, який нехлюй в цьому винен. Має значення сам факт дурної і трагічної випадковості. І, звичайно, мають значення наступні дії Роберта Склярова і болісно резонуюча читацька струнка.

4. Детальність

За що письменника можуть назвати «лохом»? За те, що він не знає, про що пише. За те, що на перегонах у нього жокей затягує супонь і сідає на передок (облучок). За незнання реалій і термінології.

Добре, а якщо ви описуєте те, чого не знає ніхто, наприклад, умови життя всередині гіперпросторового каналу? І тут деталі – вигадані, звичайно, - вкрай бажані. В кіно є ціла наука про значення деталей, а я тут обмежусь констатацією: без деталей немає «ефекту присутності». Є трафарет. Немає картини.

Коли автор вводить якійсь «гаубичний десінатор континентальної дії» чи, припустимо, «швидкострільний фульгуратор», це ще не детальність. А ось біль у голові у розрахунку десінатора після пострілу чи висячий на перебірці перелік регламентних робіт чи ганчір’я для протирання швидкострільного фульгуратора – детальність. Деталі можуть слугувати різним функціям, найпростіша з яких – оживити текст.

В апокаліптичних текстах неминуче багато слів на зразок: «величезний», «велетенський», «титанічний», «циклопічний», «колосальний» тощо. Випишіть їх на папірець і переконайтесь, що їх не так вже й багато. Рано чи пізно, і швидше за все рано, доведеться повторюватися. Використання деталі може позбавити вас цього.

Цього разу мій особистий приклад. В романі «Крок ліворуч, крок праворуч» мені знадобилося описати небувалий вибух у сибірський тайзі – на кшталт Тунгуського, тільки потужніше. Ну, само собою, - повалений ліс, вибухова хвиля, тимчасово оголене дно річки, оскільки воду розплескало, і все в такому дусі. А в навколишніх селищах протягом багатьох годин з неба падала хвоя і лісове сміття. Щось з цим шматком було не так. Я відчував: не вистачає рівно однієї деталі. Скількись часу промучився, а потім прийшло осяяння. Я написав: «Одній людині на голову впав дохлий їжак», - і заспокоївся. Деталь, якої не вистачало, була знайдена.

З іншого боку вміла апеляція до архетипів, що сидять у читацькій голові, іноді може позбавити письменника від необхідності вводити деталі. Але, лише в тих випадках, коли мова йде про всім відомі явища.

«Бійня номер п’ять» Воннегута. Всі знають, що Дрезден було зруйновано авіацією США. Немає необхідності в докладному описі обвуглених руїн. Кожен може це уявити. А в описі гігантського обертаючогося стовпа вогню, який пожер увесь кисень над центром міста – сенс є.

Не робіть роботу за інших, в даному випадку, за читача. Не треба годувати його готовими висновками і моральними оцінками – ви пишете не підручник. Дайте читачеві деталь, і нехай він САМ зробить роботу з довигадування. Книжку в якій все розжовано і до роту покладено, читати також будуть, але в ній немає головного: читацької СПІВТВОРЧОСТІ. Вона не дасть хоч трохи кваліфікованому читачеві того задоволення, на яке він розраховував, віддаючи за книгу гроші.

5. Міні та максі

Апокаліпсиси бувають різних масштабів. Зазвичай під Апокаліпсисом розуміють загальносвітову катастрофу після якої мало хто виживе (або взагалі ніхто). На світ – планета Земля. Зер гут. Беремо фантастику про віддалене майбутнє, в якому людство освоїло тисячі планет, скрізь летючі палаци, джедаї, кришталеві рюмочні, алмазні забігайлівки і жодного похмілля. І вже в цьому вигаданому світі губимо стареньку Землю. Це Апокаліпсис? Для галактичного людства -  ні. Для землян – так. Висловлюючись фігурально, все залежить від того, який план взяв оператор: крупний чи дрібний? Але знищення всього людства в галактичних масштабах – це вже беззаперечний Апокаліпсис для такого світу, як не подивись.

Інший приклад. Повість Андрія Лазарчука «Тепло і світло». Там усіх людей на Землі залишилося сотні півтори. Більше немає. Одна самотня громада в підземному сховищі. І ось коли всі ці люди починають вбивати один одного, виникає відчуття Апокаліпсису, що насувається. Хоча автор жодним словом не згадує про збіднення генофонду з кожним загиблим і про зменшення перспектив на нормальне відродження нормального людства. А чи це багато – півтори сотні людей? У Москві за день помирає втричі більше. Під час Другої Світової війни кожен день в середньому гинули сорок-п’ятдесят тисяч чоловік, і це ще не перетворило трагедію в Апокаліпсис.

Справа не в масштабах. Відчуття безнадійності – ось головна ознака Апокаліпсиса.

Ще приклад, зовсім не з фантастики. «Угрюм-річка» Шишкова. Особиста трагедія Прохора Громова. Саморуйнування цієї людини. Затягування його в трясовину божевілля і закономірна фізична смерть. Це також Апокаліпсис, тільки особистого масштабу. Тому що немає виходу. І ще тому, що Шишков тримає над Прохорм Громовим збільшувальне скло. І Прохор Громов заповнює майже все поле зору. Без цього збільшувального скла не вийшло б Апокаліпсису, ні взагалі гарного роману, тому що реакція читача була б такою: «А, ще один світоїд з глузду з’їхав і з вікна стрибнув. Ну та й що?»

6. Усіляка суєта, чи місце людини в апокаліпсисі.

Пам’ятаєте що ми говорили про провісників катастрофи? Якщо вони зауважені людьми і якщо настання Апокаліпсису прогнозовано, природно очікувати, що людство намагатиметься так чи інакше уникнути неприємностей. Ось «Втеча Землі» Карсака. Прогнозовано, що за кілька років Сонце вибухне. Слухали і постановили: обладнати Землю магнітними двигунами і спрямувати її до іншої зірки, яка поки ще не збирається вибухати. І ось всі при справі: інженери інженерують, працівники працюють, вчені ночами не сплять, релігійні фанатики бунтують. І все закінчується добре.

Інший приклад: перші глави «Людини, яка сміється». Для історії Гуїнплена вони взагалі не потрібні, достатньо було б одного абзацу, але з яким задоволення Гюго описує локальний апокаліпсис кількох людей на борту суденця в морі, яке штормить! І як вони б’ються за життя! Пам’ятаєте: «Але ж це усього лише скеля, а ми люди!»? І чим справа скінчилась? Всі потонули. Ось вам локальний Апокаліпсис як самоціль. Звичайно, під загибель суденця підведена мораль: людей потягнув на дно їх злочин, але, гадаю, справа не в тому. Відчайдушна боротьба людей заради життя була потрібна Гюго лише для того, щоб продовжити наскільки можливо мазохістичне задоволення від Апокаліпсису.

Мазохістичне задоволення – теж задоволення, хто ж сперечатиметься.

Третій приклад: «Колиска для кішки» Воннегута. Лід-9, загальна кристалізація, і немає порятунку. Всі людські сіпання на рахунок врятувати цивілізацію приречені на провал, ось ніхто, власне, і не сіпається. Апокаліпсис? Безперечно. Один з класичних прикладів. Але якось не дуже моторошно. Зовсім не апокаліптичний роман «Сирени Титану» значно страшніший. Моя думка: якщо персонажі змирилися з участю покірливих жертв, то, намалював Апокаліпсис, письменник жахнув з гармати по горобцям. Для чистої філософії можна знайти інший майданчик. Людина-борець та людина-жертва – це невичерпна тема. Тема вибору «боротися чи здатися» - одна з найважливіших в літературі. Коли немає борців, а є лише жертви, картина стає сумною і викликає сумніви в її чесності. Якщо людина не сіпається, то це, звичайно, Апокаліпсис, але нецікавий Апокаліпсис.

Другий аспект. Письменник, що описує Апокаліпсис, має вбивати своїх персонажів. Питання: як? Відповідь: гарно вбивати. Щоб не самоцільно, а для чогось. Або для того щоб проілюструвати якусь думку. Або для підтримки драйву. Або, і це найкращий варіант, чиясь смерть може бути важливою частиною кульмінації твору.

Смерть від старості – жахлива? Вона печальна, але природна. Навіть в тому випадку, коли молода людина стає старою за кілька місяців, як це було, наприклад, в романах Стругацьких і Гуревича. Загибель таким чином усієї цивілізації впливає на враження, але смерть окремої особи – не дуже. Вірогідно, спрацьовує такий собі штамп (архетип): смерть немічного старого закономірна, і все тут. Її можна описати зворушливо (Гуревич у «Ми з Сонячної системи»), але жахливою вона не є.

Згадаємо кіно – там це все вже проходили. Ну і у себе зазирніть також. Страшні перш за все ті жахи, які успадковані людиною від тварин. Страх перед зубами хижаків. Страх висоти – можна впасти і розлетітися на друзки. Страх перед вогнем. Страх перед водою – можна потонути, а головне, людина у воді не така швидка і вправна, а це означає, що уразлива. Страх перед темрявою – з тих самих причин.

Але мавпочка усього лише верещить від чистого, незамутненого жаху, а у людини на страх накладено ще й цивілізаційний протест. Людина, чомусь упевнена, що вона звучить гордо. Фільм «Щелепи»: «За яким правом ця акула жере мене, царя природи?». Фільм «А зорі тут тихі»: «Чому я потопаю в цьому дурному болоті, і нема кому мені допомогти?». У тексті показати це складніше, ніж на екрані, але зовсім не використовувати цей розкішний прийом – помилка. Тим більш, що роман-катастрофа дає для цього відмінні можливості.

Пам’ятаєте того джентльмена з «Війни світів», з якого марсіани на очах головного героя викачали кров? Тільки-но він гордо і з гідністю ступав землею. Ну а тепер? Знадобився восьминогам з гастрономічною метою? Тут той самий архетиповий страх, як і «Щелепах» Пітера Бенчлі. Зауважте, що потрапити під марсіанський тепловий промінь чи чорний газ менш жахливо. Перспектива виявитися жертвою людиноподібного вампіра – теж якось не дуже лякає. Проте поєднання нелюдиноподібності і хижацьких нахилів діють значно ефективніше. Причина зрозуміла: психологічно ми ще не дуже пішли від мавпи.

Спробуйте якось перерахувати усі види реально існуючих, а також доісторичних і фантастичних гадів, котрі в голлівудських фільмах тільки й бачать, як би скуштувати людського м’ясця. Гадаю, зіб’єтесь з рахунку. Це метод не дуже добре працює через перенасичення і ще через те, що майже всі види головних тваринок вже використали. Але факт, що він прекрасно працював багато десятків років. Це вже каже про дещо!

7. Де стоїть «камера».

Дивіться фільми про катастрофи і рахуйте плани. Звертайте увагу на те як вони чергуються. Ось крупний план: ми бачимо героїв, вони чимось зайняті, іде розвиток конфлікту. Наступний кадр: загальний план міста, припустимо, палаючого. Або міста, що розвалюється, внаслідок землетрусу. До того ж, вид зверху. Потім ми спускаємося, бачимо вуличну сцену. І знову крупний план: герої чимось зайняті. Вірогідно, власним спасінням. Можливий і, навіть інколи вигідний, план знизу догори, від асфальту: показати людину і падаючу на неї будівлю. Нормальне кіно.

Авторові корисно відразу визначитися з тим, хто у нього буде в центрі уваги: конкретні люди – і через них усе людство? чи людство – а конкретні люди лише як його частина? Обидва варіанти – індуктивний і дедуктивний – рівно придатні.

В тексті, написаному від першої особи, змінити план дуже важко, якщо взагалі можливо. Ви наводите камеру на свого героя і ведете його, не випускаючи з видошукача, від початку і до кінця. Чомусь вважається, що від першої особи писати легше. Але при цьому у вас немов камера без трансфокатора, і ви прив’язані до свого героя коротким ланцюжком. Що бачить герой, те бачите і ви. Якщо вам потрібен не «шматок життя», як казав Джек Лондон, а повна картина, то вам доведеться неабияк поганяти свого героя. Без цього ви опинитеся у якості індійського сліпого із притчи, що торкається слона. Гірше не буває, коли текст починає викликати питання на зразок: «А що у вас за катаклізм все ж таки відбувся, а? Я якось не зрозумів…» Дуже розповсюджений випадок серед починаючих авторів. Історія вигадана, а вміння її показати – ні.

8. Недостатність апокаліпсису.

Це не означає, що як на людство не дави, все одно цього буде мало по справах його. Це означає, що основний предмет художньої літератури – тріада «людина, люди, людство» залишається основним і апокаліптичних творах. Якщо в тексті головне – це катастрофа, а не люди, то, по-перше, не вийде нормальної «жахалки», а по-друге, такі тексти проходять скоріш по департаменту науково-популярної літератури, ніж фантастики. Для прикладу візьмемо хоч опис вулканічних вивержень в «Плутонії» Обручева. Самі виверження описані очима професійного геолога, а люди на цьому фоні або нічого не роблять, або резонерствують. Не кажучи вже про тем, що все це досить вбого стилістично.

Можливий другий варіант: надто добрий опис катастрофи з самоцінністю новизни і самоцінністю стилістики. Але боюся, що в даному випадку надто добре – це теж дуже погано. Де люди і де конфлікт між ними? Якщо розвертається лише конфлікт між людьми і якимось грізними силами (природними чи техногенними – не має значення), то твір виходить двомірним. Є і книжки, і фільми такого роду, але рівень їх невисокий.

Чи може Апокаліпсис бути темою твору? Може. Чи це добре? Ні, не добре. Не треба із засобу робити мету. Апокаліптичні жахи в гарному тексті – лише засіб щось показати читачеві, достукатися до його сірої речовини під черепною кришкою. Засіб сильний, але ж і черепні кришки бувають товстими.

Ще раз: головне у гарному Апокаліпсисі не Апокаліпсис, як такий.

9. Мораль історії або її відсутність, як здається

Продовжимо розмову про те, що має бути в апокаліптичному тексті, крім власне Апокаліпсису. Скажіть, чи вдалося комусь знайти в повісті Олександра Бєляєва «Остання людина з Атлантиди» щось крім історичної реконструкції і сюжету, що зводиться до того що «взагалі-то всі померли»? Мені не вдалось. Якщо у повісті Войскунського та Лукод’янова «Дуже далекий Тартесс» можна знайти доволі банальну мораль, яка зводиться до того, що «сірники дітям не іграшка, і не треба пустувати з матеріалами, що розщеплюються», то у Бєляєва цього немає. Якщо б Олександр Бєляєв писав тільки такі сіренькі речі, ми б про нього сьогодні не згадували.

В чому мораль «Рокових яєць» Булгакова? В тому, що «біда, коли пироги почне пекти чоботар, а чоботи тачати пиріжник», а винуватими за більшовиків обов’язково залишаться «занадто розумні».

В чому мораль «Населеного острова» Стругацьких? Там кілька моралей і кілька змістів.

Здавалося б, немає жодної моралі у «Загибелі дракона» Саке Комацу. Ні, є: «не розслабляйтесь, громадяни, ви – комашки перед обличчям стихії».

І так далі, і таке інше. Взагалі-то, з моєї точки зору, доволі важко написати апокаліптичний текст, взагалі позбавлений хоч якоїсь моралі. Вона може бути слабо вираженою, не досить зрозумілою, нагло лізучою в очі, нудотною, обурливою, якою завгодно – але вона зазвичай є і надає сенсу апокаліптичним текстам. Якщо моралі немає взагалі жодної, то «вітаю тебе, Шарику, ти довбень».

10. Красиво залишити «Титанік»

Автор може працювати за принципом «всіх вб’ю, один залишусь». Але навіть в цьому випадку фінали можуть бути закритими, відкритими і відкритими з натяком. Ще важче завершити текст, якщо за сюжетом людям вдається впоратися з Апокаліпсисом, що насувається. Важче – через велику кількість таких сюжетів. Читач «ан масс», взагалі-то, не любить безвиході. Всі люблять перемагати. І читати про перемоги.

Стандартний варіант, назвемо його «голлівудським». Бравий і чесний полковник медичної служби (Дастін Хоффман) в останню мить рятує як мінімум заражене вірусною лихоманкою населення американського містечка, як максимум – все людство, негідника генерала покарано, а те що якась кількість людей загинула від хвороби – то й що, на війні як на війні. Головне, наші перемогли, до того ж, головні герої історії залишилися живими.

Схожі, хоча зазвичай не настільки райдужні історії розповідають іноді російські фантасти. У вже згаданій повісті «Зсув» Олександра Щербакова герої примудрились зупинити цілий острів, що сповзає з материкового шельфу в глибини океану. Загальні принципи: герої – люди дії, вони шалено працюють і досягають свого.

На іншому полюсі лежать історії про те, що всім хана, чинити опір немає сенсу і взагалі всім нам так і треба. Ці історії значно менш популярні. Воно і зрозуміло: яким би не був гарним кухар, він не в змозі зробити смачне блюдо із жовчі.

Ну і, зрозуміло, існує величезна кількість проміжних варіантів. Різниця між ними дуже часто виявляється лише в фіналі.

Голлівудський варіант перемоги над катастрофою за допомогою людських зусиль дуже привабливий, хоча і не зовсім чесний. Щоправда, більшість читачів чхати хтіла на «чесність» - їм «хеппі-енд» давай!

Варіант «хороший, але російський». В’ячеслав Рибаков, повість «Довіра». Наче хеппі-енд. Землю врятовано, Сонце не вибухне. Більш того, людство освоїло ще одну планету! Розплата за це: понівечена до бісової матері екологія. І що сталося з героями цієї історії – боже ж ти мій!

Варіант перемоги за допомогою «бога з машини». Дуже погане рішення. Випадковості, про які було сказано вище, не потрібно розповсюджувати на розв’язку історії. Читач має право відчувати себе обманутим. І дійсно – відчуває.

Фінал тих самих «Рокових яєць», який так не сподобався Горькому і який разюче відрізнявся від раннього варіанту. Та глава так і називається: «Морозний бог з машини». Ну, насправді, потрібне втручання величезного дива, щоб наприкінці серпня у середній смузі Росії вдарили двадцятиградусні морози. Булгаков це чудово розумів і через назву глави дав натяк читачеві: мовляв, інакше я не міг, хлопці, з причин, що не залежать від мене.

Повість Тюріна і Щеголєва «У світі тварини». В місті завелись якісь хижі тварюки і як почали усіх їсти. Вбити тварюку важко: спритна, нападає блискавично. В перспективі майорить повний армагеддець. І що? Такий собі бомж раптом виявляє, що тварюки зробились лінивими. І ще вони придатні для харчування людини і навіть дуже смачні. Була проблема – немає проблем. Ура богу з машини. На сучасній новомові це називається «злив зараховано».

«Штам Андромеда» Крайтона. Бог з машини, та ще й зовсім ненауковий бог. Одночасна і однакова мутація вірусу (причому всіх вірусних особин) в космосі і в підземній ізольованій лабораторії – таке під силу лише богові.

Конан Дойль, «Отруєний пояс». Бог з машини проявив себе у тому, що пояс швидко скінчився, люди опритомніли, і цивілізація не загинула.

Роман О.Громова «Крок ліворуч, крок праворуч». Зоряний Монстр напаскудив, після чого мирно подох. Також бог з машини, хоча обумовлений: якщо б Монстр не був хворим спочатку, він взагалі б не потрапив в наш час і розказана у романі історія не відбулася б.

Прикриюсь «Війною світів» Уеллса. Бацили, що прибили марсіанських кровожерів, за повної наукової коректності грають роль того самого бога з машини. Ось якщо б люди виділили цю бацилу з макаки суматранської і жаби суринамської і заразили нею прибульців – був би зовсім інший коленкор. А-ля «Ляльководи» Хайнлайна.

Коротше кажучи. Боріться зі спокусою увести у текст бога з машини у якості засобу якось розв’язати сюжет. А якщо не виходить, то хоча б спробуйте заговорити читачеві зуби.

А в загальному випадку фінали таких творів розділяються на:

а. Апокаліпсис помічено на підході і попереджено;

б. Апокаліпсис всіх налякав, але при ближчому розгляді виявився не апокаліпсисом (приклад: «Багаторукий бог Далайна»);

в. Апокаліпсис почався, але переможений;

г. Апокаліпсис не переможений, але є надія;

д. Апокаліпсис не переможений і надії немає, але дехто вцілів;

е. Апокаліпсис не переможений, ніхто не вижив.

Не моя справа вказувати, який варіант обрати. Зауважу лише, що помиляються ті хто думає, немов якщо у романі описано таке, що у читача очі квадратні і волосся дибки, то фінал можна спустити на гальмах. В точності навпаки.

11. Настрій.

Тут я коротенько. Нема чого пояснювати особливості специфічного апокаліптичного настрою, який повинен вкласти свій текст автор, якщо він пише на цю тему. Як він цього досягає – то його клопіт. Але навіть від сміху в такому творі у читача, за ідеєю, має ворушитися волосся. А згадаємо знамените воннегутівське «такі справи»…

Сподіваюсь, все зрозуміло. Якщо, наприклад, ви вигадали вдалий жарт і вам хочеться вставити його в апокаліптичний текст – вставляйте, але подбайте про те, щоб він працював на створення певного настрою, а не стирчав чужорідним тілом.

Частина третя, додаткова. Екзотика

Моя доповідь була б неповною, якщо б я не згадав про ще один різновид Апокаліпсису: про такі Апокаліпсиси, яких ніхто не помітив. Особисто мені тут, чомусь, згадуються твори фентезі. Наприклад, оповідання «День без смерті» Леоніда Кудрявцева. Там ходить собі тілесна Смерть – класична стара з косою, і її вбиває снайпер. Ура, Смерті більше немає, народ радіє. А вчені між іншим намагаються синтезувати штучну смерть для диктатора, який кілька годин б’ється в агонії, бідолаха, і ніяк не може померти. Мабуть, те саме чекає на всіх. Армагеддець підкрався непомітно.

Чи Євгеній Лукін, роман «Катали ми ваше сонце». Строго кажучи, тут передапокаліптична ситуація, вона легко прораховується, оскільки система втратила останні запаси стійкості, але цього в упор ніхто не бачить. Кожному окремо добре – всім разом скоро буде гірше нема куди.

Чисто вольовим рішенням сюди ж можна віднести антиутопії на кшталт «1984» чи «Ми». В обох випадках описано світи, найвищій суд над якими вже відбувся, чого ніхто не помічає. Хоча, відносно цієї категорії романів не буду наполягати.

Якщо можете доповнити – зробіть це після відповіді на питання. А у мене – все.

Sergiy Torenko