Ангели і демони

Хочеш зрозуміти зорі ―

стань зорею;

хочеш зрозуміти ангелів ―

стань ангелом.

Мексика, Сонора

Повний місяць за вікном заливає сріблястим сяйвом кімнату.

На стінах ― потворні маски злих духів. Хижо вишкірені, сповнені демонічного начала. Втоптана земляна підлога вкрита смугастими циновками.

Посередині ― товстий індіанець, зодягнутий у обшарпане пончо, штани, на ногах ― гуарачі. Шию прикрашає чудернацьке намисто. Обличчя вкрите зморшками, схоже на кору старого дерева. Довге чорне волосся.

Звична ребриста важкість зброї у руці. Прицілююсь у груди.

Шаман протягує перед себе долоні, наче намагається мене зупинити.

Крижані лещата страху стискають серце. Кров холоне у жилах. Відчуваю як терпне, кам’яніє тіло. Щось незрозуміле і могутнє заважає натиснути спусковий гачок. Почуваюсь як у жахливому сні. З останніх сил збираю волю в кулак.

…Щільна пов’язка закриває очі. Мене ведуть, мов сліпого. Відлуння кроків нахабно гуркотить під склепіннями середньовічного замку. Спускаємося сходами, довго йдемо звивистим, здатним заплутати і досвідченого дигера, маршрутом. Часто наштовхуюсь на шершавий холод кам’яної кладки. Невдоволено стогнуть завіси численних дверей.

Нарешті — зупиняємося, мені розв’язують очі.

Мерехтливе світло від запалених смолоскипів вириває із сутінок картини, на яких намальовані прив’язані до стовпів грішники. Нечестивці горять на величезних багаттях. Їх обличчя спотворені пекельними стражданнями, ненавистю. Відразливі, огидні.

Під ногами біліють кістки та людські черепи: чорні провали на місці очей, гротескний вишкір щелеп. На маленькому столику — кілька товстих книг. Підходжу ближче, читаю назви: «Біблія», «Веди», «Коран», «Тора». Зверху, на старовинних обкладинках — загадково поблискують секстант та коцюба.

Озираюсь на тих, хто мене привів ― дванадцять постатей, закутаних у чорні плащі з каптурами на головах.

Один із супроводжуючих підходить ближче, ставить праву руку на моє ліве плече, запитує впевненим оксамитовим голосом, що, певно, належить старій, але ще в силі людині:

― Прагнеш служити Світлу?

― Так, сер! ―  відповідаю без вагань.

― Прагнеш служити Справедливості?

― Так, сер!

― Прагнеш служити Добру?

― Так, сер! ― втретє підтверджую згоду, дотримуючись древнього ритуалу.

― Назад немає вороття. Краще відступись зараз — поки не пізно!

Мовчу. Я давно все вирішив.

― Ти ніколи не зможеш повернутись до родини, друзів, колишніх справ та розваг.

― Мені не важко. Я сирота... ― проказую глухо і мимоволі здригаюсь ― тишу розриває відчайдушний крик. Він лунає із маленького заґратованого віконечка у стіні під стелею. Напевно так волали б від жахливого болю грішники з картин. Протяжний зойк обривається на найвищій ноті, наче його власник втрачає свідомість чи вмирає.

― Це — зрадник, ― пояснює старий у плащі. ― Наш колишній брат спокушений нечестивцями, проти яких боремось. Очищує душу розпеченим залізом... В наш час, звичайно, є ефективніші способи, та, при змозі ― дотримуємось колишніх.

Очі знову покривають цупкою чорною стрічкою. З мене скидають куртку. Вивільняють руку з сорочки, оголюючи лівий бік грудей. Засукують праву штанину, знімають лівий черевик. Продовж довгої дороги назад, під час якої ніхто не вимовляє жодного слова, постійно тремчу від холоду, а може від радості, що стаю часткою величної таємниці, присвячую життя цілям, гідним справжньої людини.

Коли скидають пов’язку — примружую очі. Яскраве денне світло пробивається крізь вузькі, схожі на бійниці, вікна. Десь із двору долинає врочисте звучання волинки. На стінах просторої зали ― вишукані гобелени, середньовічна зброя та обладунки, мисливські трофеї. Крісла із високими спинками займають чоловіки у плащах. Вони по черзі знімають каптурі, показуючи стримані, поважні обличчя. Одне крайнє місце залишається вільним.

― Вітаю, брате! Ти пройшов всі випробування, ― оголошує владним голосом сивий чоловік. Ніс із горбинкою, загострені старістю риси обличчя роблять його схожим на яструба. ― І від сьогодні гідний бути одним із нас.

Над масивним каміном помічаю великий синій щит, на якому зображений красивий білий єдиноріг. Міфічна тварина стоїть дибки, готова до бою…

Вириваюсь із закляклості, розриваю титанічними зусиллями невидимі окови.

Зненацька, із темного закутка, вистрибує лютий звір: по-лисячому продовгувата морда, настовбурчений загривок, довгий пухнастий хвіст. Ледь встигаю всадити в гострозубу пащу дві кулі. Койот з щенячим виском бурим лантухом валиться до ніг.

Ще ніколи стишений глушником ляск моїх пострілів не здається настільки приємним.

Третю та четверту кулі дарую індіанцеві. Він з нелюдським стогоном завалюється на бік. Розчепірені пальці зминають грубу тканину підстилки. Через кілька секунд старий завмирає. В непевному місячному світлі вираз обличчя індіанця схожий на розвішані довкола маски.

Десь далеко в пустелі починають вити койоти, протяжно і сумовито. Останній раз окидаю поглядом кімнату. Химерна тінь від гігантського кактуса сагуаро, що росте за вікном, покриває тіло шамана темним простирадлом.

***

Австралія, Сідней

Сріблястий ліфт зупиняється. На табло висвічуються цифри ― тридцять один.

Швидко простую коридором, знаходжу офіс із скромною золотавою табличкою: «Доктор В. Гаррісон. Екстрасенс»

У приймальній напорююсь на втомлений погляд непевного віку жінки: надлишок косметики, фарбоване у брунатний колір волосся, глибоке декольте. Вона сидить за столом поклавши пальці з довгими фіолетовими нігтями на клавіатуру комп’ютера.

― Чим можу допомогти?

― Доброго дня! Містер Гаррісон у себе? ― запитую спокійно.

― Вам призначена зустріч? ― холодно цікавиться секретар.

― Ні, мем, ― зізнаюсь після паузи.

― Тоді — потрібно записатись на прийом. Але раніше, ніж за три тижні…

На порозі другої кімнати з’являються два чоловіки; скріплюють прощання потиском рук, після чого вищий, схожий на менеджера середньої ланки йде повз мене геть. Не втрачаючи нагоди, підступаю ближче до господаря офісу. Маленький на зріст, із жвавою мімікою, в сірому італійському костюмі та синій краватці — той нагадує успішного брокера.

Побачивши мене містер Гаррісон завмирає. Посмішка поступається місцем гримасі жаху, наче він за мить встигає прочитати мої думки, зрозуміти наміри. Коротун поволі задкує в глиб кабінету. Я слідую за ним, щільно зачиняючи двері.

Екстрасенс поспішно витягує із стінного сейфу кольт «Пітон». Чорна цівка дула направлена мені в перенісся. Жалію, що не захопив зброї, та з нею навряд чи пропустила б охорона через детектори унизу. Розраховував справитись голіруч...

― Не підходь, вбивце! ― панічно хрипить доктор окультних наук. Рука із пістолетом відчутно тремтить. В очах ― муки совісті. ― За що така кара? Я чесно заробляю на життя… Хіба винен, що чоловік труїть дружину, після мого підтвердження її зради? Чи бізнесмен топить компаньйона, узнавши від мене, що той краде спільні гроші?

Господар кабінету відступає на крок, перечіплюється об добротне шкіряне крісло. Падаючи, вдаряється скронею об кут масивного письмового столу.

Згинаюсь над обм’яклим тілом. Револьвер виявляється незарядженим. З рани сочиться кров. Дихання відсутнє; очні яблука неприродно закочені вгору. Ставлю пальці йому на шию ― серце не прослуховується.

Підводжусь.

Тихо гудить кондиціонер. Десь у сусідньому офісі настирно деренчить телефон.

З вікна відкривається чудовий пейзаж: хмарочоси підпирають безхмарне небо; місто, наче святковий пиріг, акуратно розділене на квартали, тягнеться до лазурової гавані. Впізнаю вітрилоподібний дах знаменитого оперного театру. В морі біліють яхти, круїзні лайнери.

Залишаю офіс, кидаючи на прощання жінці-секретарю, що зосереджено підводить помадою губи:

― Містер Гаррісон побажав, щоб його більше не турбували…

***

Камбоджа, Ангкор 

Сонце — при заході. Багряне, розпукле.

Сірі руїни стародавніх храмів оповиті джунглями. На баштах, дахах, у темних западинах вікон — баньяни, пальми, бамбук. Буйна тропічна рослинність просочується крізь каміння, зеленою лавою стікає зі стін, вишуканих арок, чудернацьких статуй. Дерева, кущі, ліани — живим каркасом скріплюють кам’яні брили, водночас, поступово руйнуючи крихкий піщаник із якого витесані багато століть тому.

Сходинки між окремими спорудами занадто круті та вузькі. Ногу доводиться високо підіймати, ставити повздовж, що дуже незручно. Я знесилений довгими пошуками. Піт стікає з чола. Серце гулко б’ється у грудях.

Біля маленького озерця, оточеного з протилежного від мене боку підковою стіни з вибагливою різьбою та барельєфом Будди — худий монах. Чисто поголена голова, шафрановий одяг, заплющені очі. Нерухомістю, байдужістю з ледь помітною зверхньою посмішкою він нагадує божество зображене на барельєфі. Здається, людина не сидить у позі лотоса, підібгавши схрещені ноги та поклавши руки на коліна — висить в кількох сантиметрах над землею.

Готую зброю. Тихо клацає запобіжник.

Чернець підіймає повіки, швидко встає, ніби перетікає у вертикальне положення. Розвертається і біжить від мене в напрямку озера. Його рухи граціозні і легкі, мов у птиці, що збирається злетіти.

Поки прицілююсь — босі стопи чоловіка досягають води. Рожева від призахідного сонця гладь втримує монаха зверху, наче тверда поверхня. Тихий хлюпіт та кола, що розходяться по озері супроводжують стрімкий шлях утікача.

Постріл, наче тугий приглушений ляск. Ще один. Ще один. 

Не влучив. Кулі вибивають фонтанчики піску біля Будди.

Опускаюсь на коліно. Стискаю пістолет обома долонями. Затримую дихання.

Об’єкт вже на протилежному боці водної перешкоди. Біжить вгору по сірій прямовисні стіні, наче по горизонтальній поверхні. Мовби, на нього не діють звичні закони гравітації. Ще мить і він досягне вершини.

Новий постріл примушує жертву здригнутись.

Монах падає, перекидаючись у повітрі через голову. Його безвільне тіло вдаряється об гострі уламки каміння внизу.

Я деякий час нерухомо стою, сторожко прислухаючись до звуків. Здалеку чути скрекотання птахів, лемент мавп. Будда з барельєфу так само байдуже, з ледь помітною зверхньою посмішкою, споглядає світ довкола, як і століття тому.

***

Україна, Карпати

Крутий схил. Під ногами ― ледь помітна стежина, що грайливо петляє серед оповитого мохом каміння. Старезні буки, граби, смереки — тягнуться у неймовірно високе блакитне небо, обгороджене гірськими вершинами.

Яскраве ранкове сонце лагідно торкається щоки. Свіже, настояне на тисячах ароматів квітів і трав повітря додає снаги долати непростий шлях. Вітерець доносить мелодійний передзвін від овечих отар, що пасуться на полонинах.

Я дуже люблю гори, вони нагадують мою батьківщину, дитинство. Хоч тут ― вони набагато вищі, ніж у Шотландії.

Дерева попереду розступаються. Переді мною виростає охайна, хоч і стара хатина, майстерно викладена із товстих колод. Перевіряю зброю.

Міцні дубові двері легко відчиняються, наче раді непроханому подорожньому. Йду коридором, оминаючи кілька дерев’яних діжок. Під ногами поскрипують дошки.

Велика кімната прикрашена вишитими рушниками, іконами, жмутами сушених трав. У печі ― парують горщики. На ліжку, під строкатою ковдрою ― молода, ще зовсім юна, вродлива дівчина: волосся солом’яного відтінку; великі очі кольору гірського неба. Бліде, змарніле обличчя свідчить про важку недугу.

Поряд на стільчику ― чоловік літнього віку. Суворої, але приємної зовнішності, що нагадує лики святих на образах. Розшита барвистими візерунками сорочка, окований сріблом пояс, чорні штани, високі чоботи. На колінах ― широкополий капелюх.

― Я чекав на вас, ― привітно, наче до давнього знайомого промовляє газда. В нього непогана англійська. Слов’янська вимова додає словам колоритного звучання. ― Дозвольте закінчити лікування. Тоді ― робіть те, за чим прийшли. Я не буду втікати або чинити опору.

― Що з нею? ― недовірливо запитую, міцніше стискаючи пістолета.

― Лікарі вважають Ганну невиліковно хворою. До того ж — вона сирота. Крім мене їй ніхто не допоможе. У ваших руках зараз і моя і її доля… Вирішуйте!

Я дивлюсь на дівчину. Її ясні очі сповнені печалі, не по віку серйозні. В них надія і тихий спокій людини, яка здатна без нарікань нести свій хрест до кінця. Здається, що я вже не раз бачив ці очі. В снах чи мріях приходили до мене раніше, зігрівали душу теплом…

***

Україна, Карпати

За маленькими вікнами — дощ. Рясний, неспокійний. Стрімкими потоками з’єднує небо і землю. Гучно стукотить по шибкам, покрівлі.

В хатині затишно, тепло. Пахне чаєм із цілющих гірських трав.

Ганна сидить поруч. На щоках — здоровий рум’янець. В моїй присутності немає потреби. Надходить час прощатись, та я все зволікаю. Дуже вдячний негоді, що дарує зайвий день у її чудовому товаристві.

Ніяково дивитись у великі ясні очі дівчини. Цілий Всесвіт здається бляклою мішурою в порівнянні із справжньою нескінченністю, що відкривається в них. Хочеться все полишити і поринути в їх милу блакить назавжди. Тому що там — усе що потрібно для щастя, відповіді на таємниці буття і весь його сенс.

Здається, за тонкою блакитною завісою райдужної оболонки — краща частина людства. Наймудріші і найдобріші його представники, що знають як жити по-справжньому, вміють долати труднощі; мужньо зносити те, що змінити не дано. Навчать, як прощати, бути вдячним, що таке щира відданість і шляхетність...

Поряд з безоднею очей Ганни хочеться плакати і сміятись водночас. Або просто пригорнутись до них. Шкода, що вона так само погано розуміє англійську, як я українську...

Я не наважуюсь, ні!

Щось незбагненне штовхає вперед, до її губ. Таких жаданих і важливих.

Дівчина мене не відштовхує, лише ― трішки відсторонюється, затримує дихання. У неї розширюються зіниці; ще дужче спалахують щоки, загоряються вушка.

Не знаю звідки береться нахабність — знову торкаюсь гарячих вуст. Швидко, наче боюсь обпектись. Вона не рухається. Секунди розтягуються у вічність в очікуванні вердикту. Ніколи так не хвилювався, навіть коли був на волосині од смерті.

А потім — о чудо!

Ганна відповідає поцілунком. Сором’язливо, обережно.

Я знаходжу її спітнілу долоньку, ніжно стискаю.

Поцілунки стають сміливішими. Лопаються як кришталеві келихи — дзвінко і волого. Солодкий туман огортає свідомість. Ганна охоплює руками мою голову, лагідно куйовдить волосся. Щось тихо промовляє милим жіночним голосом. Здогадуюсь, що вона хоче сказати. Так само шепочу наївні, але щирі слова ніжності і кохання. Вкриваю рвучкими цілунками її обличчя, шию, груди... Жадібно, нестримно.

Пристрасть заволодіває нами. Зірваний одяг летить на долівку під гучний перестук сердець, що давно заглушив шум дощу. Від доторків дівочого тіла, її пестощів — купаюсь у хвилях блаженства. Шкіра горить від опіків палких поцілунків. Відчуваю як пульсує кров, напружуються м’язи. Задихаюсь від бажання, божеволію від її запаху.

Неймовірно прекрасно — розчинитись в коханій людині. Перестати існувати як окреме „я”, стати половинкою цілого „ми”. І все чого в цей момент прагнеш — дарувати іншій половинці те, що є кращим в тобі. Всю ніжність, ласку, мрію, радість. Все те, чого самому так не вистачало раніше і що можна отримати тільки віддаючи...

***

Шотландія, Хайленд

З моїх очей знімають пов’язку. Руки — залишаються зв’язаними за спиною. Товста мотузка міцно впинається в зап’ястя, від чого терпнуть долоні. Та мені все одно. Я ладен і не таке стерпіти.

Жовто-червоне мерехтіння полум’я кількох смолоскипів слабко освітлює похмуре підземелля. Мене півколом оточують дев’ять постатей у довгих чорних плащах з каптурами на головах. Загрозливі, мовчазні, нерухомі.

Спотворені невимовним болем обличчя палаючих людей з картин ― викликають співчуття і жаль. Розкидані під ногами черепи нахабно посміхаються з їх страждань, а, можливо, і з мого розпачу, безвиході. Священні книги найбільших релігій світу на столику ― так само брутально притиснуті кочергою та секстантом.

Один із чоловіків підступає ближче. Скидає з голови каптур: добре знайомі загостренні старістю риси обличчя, ніс із горбинкою. Його погляд розпікає не гірше од розжарених щипців. Мені доводиться відступити крок назад, спина впирається в тверде холодне каміння.

― Майстре, відпустіть Ганну! ― благаю я про те, що вже прохав у охоронців на замковій брамі. ― Адже вам потрібен я!

― Ким став кращий з моїх воїнів? ― глумливо, оксамитовим голосом запитує старий. ― Чому не знищив карпатського виродка? Чим спокусився?

Мовчу. Як йому пояснити те, що він не зможе, точніше, не захоче зрозуміти. Проти волі ― нікого не переконаєш, суперечку завжди виграє сильніший. Якби вони підступно не викрали мою кохану ― ніколи б не повернувся у їх кляте лігво.

...Темно-бузкова високість розквітає мальовничими сузір’ями. Темні силуети карпатських скель чітко вирізняються на тлі сяючого далекими світами неба. Від вечірньої прохолоди нас зігріває маленька полум’яна ватра. Сухий хмиз радісно потріскує від доторку вогняних язичків. Старий мольфар напроти мене — здається, зовсім не відкидає тіні.

— Дякую, що провів мене, — каже цілитель з теплою батьківською усмішкою, промінчики зморщок розбігаються від жвавих карих очей. — Далі піду сам. А ти —  повертайся до Ганни, побудь з нею поки не окріпне.

— Хто ви? — наважуюся на запитання, відчуваючи, що більше його не побачу.

— Людина.

— Але ж те, як ви зцілюєте — справжнє чудо!

— Більшість людей продовжують спати, навіть, прокинувшись вранці. Повір, звичних тобі п’яти відчуттів, та ще й в обмеженому обсязі — замало, аби осягнути світ по-справжньому. А той хто зуміє дійсно прокинутись — здатен творити дива!

— Чому ж ми такі соньки? — спантеличено цікавлюсь я.

— Присипляє так званий здоровий глузд, старанно прищеплений батьками, школою, оточенням. Щодня заколисують дрібні справи та побутові клопоти. Науковий прогрес, телебачення, інтернет — як правило, тільки поглиблюють дрімоту. Ви звикли жити в затишній шкаралупі обмеженості, оперуючи куцою часткою реальності, вершиною айсбергу безмежного Всесвіту. Бо так легше, простіше і менше відповідальності.

— Деякі вчені вважають — людина застосовує лише десять відсотків ресурсів мозку. Значить, ті, що вміють задіяти більше, наприклад, двадцять чи сорок відсотків — стають схожими на вас?

— Мабуть, — киває мій загадковий співрозмовник. — Але, думаю, важливо також, які саме частки нашого єства пробудились, за що вони відповідальні.

— Що буде коли викластись на всі сто?

— Того ніхто не знає... — розводить руками мольфар. — Світ набагато складніший, ніж ми уявляємо. Певно, прокидання — випробування. На здатність людства полишити  повзання сонними мухами по шибці буття заради іншого життя, справжньої свободи.

— Давайте розповімо про це, розкриємо всім очі! ― запалююсь ідеєю.

— Із власної волі прокинутись вдається лише одиницям. Люди швидше повірять у своє божевілля, ніж у реальність неймовірного, — усмішка старого стає печальною. — А найбільша таїна — всередині нас! Тільки, мало хто знаходить час і бажання до себе як слід прислухатись. Не дарма ті, що прагнули пізнати істину — завжди шукали усамітнення в пустелях, горах, монастирських келіях. Інколи — допомагають мудрі наставники, які роками готують розум учня, розбиваючи кайдани звичного дрімотного світосприйняття. Адже, описати сліпому від народження кольори веселки — набагато простіше, ніж тобі — моє бачення світу.

Літній чоловік на хвильку замовкає, збираючись із думками, потім продовжує:

— До того ж у суспільстві нас завжди остерігались, переслідували. Навіть, якщо ми не озлоблялись, приносили користь. Тому я інколи шкодую, що отримав безцінний дар, який є одночасно карою…

Мольфар виймає з мішка дримбу, притискує до зубів. Починає грати, злегка торкаючи  міндик пальцем. Дивовижна мелодія, створена з вібрацій, що резонують з ротовою порожниною цілителя ― заспокоює, прояснює розум. Мені легко, стають зайвими десятки запитань, що вертілись в голові. Відчуваю обмеженість людської мови. Музика ― досконаліша і здатна повідати більше, ніж тисячі громіздких слів.

Розчиняюсь в ритмічних звуках де сплітаються воєдино жебоніння гірських струмків, шелест листя, людський сум та передзвін зірок над карпатськими бескидами…

― Навіщо скалічив братів, яких посилав за тобою раніше? ― осудливо хитає головою Майстер. ― Від нас, як і від Божого гніву ― надовго не сховаєшся.

― Хто вам дав право вирішувати, що є волею Всевишнього? ― вихоплюється в мене попри обіцянку самому собі бути стриманим і покірним. ― Невже людина, що вирізняється од більшість ― достойна смертного вироку? Без різниці — шлях добра чи зла вона обрала? Хіба такій справедливості варто слугувати?

― Всі, що мають нелюдські здібності ― нечестивці! Хто може гарантувати, що виродок, з часом ставши могутнішим ― не перейде на бік зла? ― праведний гнів охоплює керівника ордену. Він стає схожим на яструба, готового кинутись на здобич. ― Святий обов’язок ― очищати від таких Землю. І від тих, хто порушив клятву із ними боротись!

Крик ― як згусток непосильного болю розламує сутінки, деформує простір.

Фізично відчуваю нестерпну муку молодої жінки. Вона десь поряд, за стіною, в сусідньому казематі. Зойк відчаю обривається на найвищій ноті.

Від страшного здогаду холоне в грудях. Підлога хитається під ногами.

— Що ви робите з Ганною? — здається, що це питаю не я — з мої тремтячих губ самостійно зриваються слова. — За що? Вона ж ні в чому не винна!!!

— Думаєш, ми не здогадалися? —  старечий рот Майстра розпливається у гидкій  самовдоволені посмішці. — Ось твоя спокуса! Даю слово — вона отримає по заслузі!

Стає зрозуміло — благати далі немає сенсу. Я зробив все що міг, але цього виявилось замало. Останні крихти надії здуває порив сліпої жорстокості.

Безпорадність…

Біль шматує тіло, детонує мою душу.

Зненацька — яскрава блискавка осяє мене із середини.

Щось незбагненне кличе у високість, у досконаліші виміри. Почуваюсь — наче за спиною виросли дужі крила.

Ні! Ні! Не зараз! Стискаю волю в тісну пружину: є ще тут незавершена справа!

Від яскравого золотистого світла примружую очі. Навколо ― не похмуре підземелля де в середньовіччі тримали в’язнів, а зітканий із променистих волокон чудернацький світ.

Закриваю очі ― видіння не зникає, посилюється. Я чіткіше розрізняю кожну деталь, кожен енергетичний сплеск, що генерують атоми неорганічних і органічних об’єктів. Відчуваю приземлені прагнення, нікчемні думки вбивць у чорних балахонах. Все їх колишнє жалюгідне життя ― як на долоні…

Особливо сильна еманація ненависті виходить із Майстра. Довго затримувати увагу на ньому заважає огида. Він настільки просякнутий недолугими забобонами, примітивними заблудженнями, дикими уявленнями — що змінити їх не змогли б і незаперечні докази.

Мені до снаги «потягнутись» і зупинити серця будь-кого з них. Або іншим чином порушити життєдіяльність їх сонних організмів.

Ні, боягузливі демони невігластва! Я не опущусь до помсти. Досить того, що ви більше не зможете бачити світла і людей на прицілі. Та вам не звикати ходити у темряві…

Напружуюсь, відшукуючи биття серця тієї, хто пробудив мене коханням. Воно ледь тріпочеться, виснажене тортурами в ім’я добра. Кличе на допомогу. Знає, що я близько.

Мотузка спадає з рук. Повертаюсь обличчям до кам’яної стіни.

Переді мною не твердий мінерал ― сяюча кристалічна структура. Пройти крізь неї не важче, ніж крізь прочинені двері: між вузлами матерії буття дуже багато простору.

Так само багато, як і в наших душах місця для любові…