Продовжуємо спецпроект «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше». І сьогодні ми будемо вбивчо серйозні, бо розмовлятимемо із науковцем та письменником в одній особі. Для українського літературного процесу поєднання двох ролей – це і біль, і буденність. Наш сьогоднішній гість – Михайло Назаренко.
Михайло Назаренко – перекладач, критик, науковець. Автор не тільки наукових статей, але й письменник-фантаст. Довгий час займається дослідженням англомовного фентезі, пише критичні статті про фантастику із 1998 року. Автор численних коментарів до видань коміксів.
Фантастику дуже часто сприймають як літературу, що живиться знахідками авторів, що не працюють із фантастичним, та не приносить нічого нового у літературу загалом. Але ж це не так. Ви можете навести приклади того, як саме фантастика породжувала нові форми, прийоми чи техніки у літературі?
Мені здається, ситуація ще складніша. Як не парадоксально, фантастика найбільше дала літературі як такій в ту добу, коли вона ще не існувала як жанр. Ренесансно-барокові утопії та дивовижні подорожі (від Томаса Мора до Сірано де Бержерака), філософська повість епохи Просвітництва (Свіфт, Вольтер), жахи готичної прози та екзотика романтизму і неоромантизму – всі вони заклали підвалини того, що вже у ХХ столітті стане «НФ» і «фентезі». Назвати «Інший світ» Сірано науковою фантастикою – це занадто сміливо (й антиісторично), але ж герой цього роману літав на Місяць на багатоступеневій ракеті й зустрівся там з «прогресором» – мешканцем Сонця, який сприяє прогресу землян і селенітів!
Тож сучасна фантастика (я належу до тих, хто веде її від Веллса) передовсім актуалізувала в культурі саму ідею експерименту, сам принцип побудови уявного світу як можливості чи метафори. Без «Машини часу» і «Їжі богів» не було б і всієї традиції антиутопій, починаючи від Замятіна (автора розвідки про Веллса), – не було б, мабуть, навіть «Гри в бісер» Гессе. Ми оцінюємо наш світ у порівнянні з тим, яким він міг би бути (або з тим, в якому ми хотіли б або ні в якому разі не хотіли б жити). Тож загальнокультурний влив фантастики, зрештою, перевищує суто літературний.
Наскільки важливо для фантастичної книжки розробка свого унікального світу? Чи можна користуватись вже давно відомими всім елементами всесвіту і все одно книжка може стати справжнім відкриттям для читача?
Давно відом
о, що людська уява здатна перекомбіновувати елементи вже відомого. Як сказав один математик – «Жодна міфологія світу не додумалася до кенгуру». Якщо до цього загального обмеження додати те, що ми живемо в епоху постмодерну, – про яку «унікальність» можна говорити?
І все ж таки – можна. Не випадково найбільш «індивідуальні» й найбільш популярні уявні світи можна чи не повністю розкласти на знайомі «кубики», – і гіршими вони від цього не стануть. Творці цих світів звертаються до архетипних образів чи елементів міфологій, створюючи відчуття «знайомого-незнайомого» навіть у тих, хто не читав ані Юнга, ані «Едди». Поєднують елементи різних культур – і виникає цілісність, якої раніше не було (найвідоміший приклад – «Дюна»). Звертаються до різних літературних традицій, які до цього ніхто не переплітав («Гаррі Поттер»).
...А якщо ви – Туве Янссон, то вигадуєте долину Мумі-троллів і населяєте її дуже впізнаваними психологічними типами, тільки з шерстю та хвостами.
Або, як Террі Пратчетт, не вигадуєте взагалі нічого – і стаєте абсолютно оригінальним письменником. Тільки для цього потрібен його геній – така дрібниця.
Чи є у фантастики потенціал стати тим, завдяки чому може відбутися творення нової української літератури?
Тобто – у «Причинної», «Тіней забутих предків», «Лісової пісні» і т. д.
, до «Рівне/Ровно» і «Ворошиловграда»?
Власне, так і відбулося творення нової української літератури.
Фентезі – для актуалізації традицій.
НФ – для уявних експериментів і перспектив на ближче і дальше майбутнє.
Альтернативна історія – для того, щоб реальна історія увійшла до масової свідомості.
Горор – щоб ми усвідомлювали і переборювали свої страхи.
І наша непозбувна химерна проза – бо куди ж без неї.
