Після розмови із однією вінничанкою ми плавно продовжуємо проєкт «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше» розмовою із іншою письменницею-фантасткою, що народилася у цьому славному краї, але пов'язала своє життя із Києвом. Про мову, нові світи та дитячу літературу розповідає Наталя Савчук.
Наталя Савчук - письменниця, біографістка, літературна критикиня. Родом з Вінницької області, живе і працює у Києві. Кандидатка історичних наук. З дитинства пише казки та поезії, неодноразово друкувалася у чисельних альманахах і часописах. Лауреатка Chrysalis Awards від Європейського товариства ESFS (2017), отримала іменну премію Володимира Рутківського «Джури» (2015), дебютний роман «Діти переступу» із трилогії «Літописи Семисвіття» був відзначений як переможець у номінації «Дитячий світ» конкурсу «Краща книга виставки-форуму 2017», що проходив у межах XVIІІ Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині». Від вас, як дослідниці дитячої літератури і науковиці, мабуть, не очікували такої книжки як «Літописи Семисвіття», у якій поєдналися і фентезі, і міфологія, і багато чуттєвого та жіночного? Чому вас захопив саме такий світ?
«Підозрюю, що від мене загалом не очікували художньої прози 
. Але серед науковців-гуманітаріїв у світі на загал чимало визнаних авторів-«фентезійників», бо цей жанр дає змогу максимально повно реалізувати не лише світоглядні концепти, до яких ти «доріс», а й виразити естетичні (чи навіть естетські 
) уявлення й відчуття, пропустити етику крізь призму естетики, поділитися досвідом відчування так само як і думання.
Хоча мені складно нині означити жанр «Літописів Семисвіття» саме як «фентезі». Ідея створити цілісний гармонійний світ зразка Толкієнівського на етнічному українському грунті виникла ще в студентські роки й жила собі десь на периферії свідомості майже два десятиліття. У моєму оточенні постійно були направду унікальні люди, глибинно й дуже природно закорінені в збирання, дослідження та збереження української етніки, й ті, що, власне, самі були цією «етнікою» – бабусі й дідусі, сусіди, родичі . Була жива «практика» народних вірувань, навичок, побутової магії та лікування, і головне – природного «сердечного» світосприйняття, чуттєвості як життєдайності.
Первісно текст задумувався саме як етнічна фентезійна сага. Але він би ніколи не народився, коли б не хвиля зацікавлення містикою, магією, розмаїтими практиками самовдосконалення, що припала на нашу юність . Потреба наповнити магічну складову «Літописів…» впізнаваними «для посвячених» відчуттями й символами, діями та станами – родом із практик тих часів. Мені хотілося дати читачеві українську містику й магію. Не як страшилку чи сюжетний хід, а як практику й тяглість, як досвід, котрий може збудити «кров у тобі», закорінити енергетику. Хочеться дати відчути, як це – «буття по-українськи». Не в сенсі лише «етнічності» їжі, одягу чи звичаю, а в сенсі кордоцентричної поведінкової моделі, способів само- і світо- вибудовування.
Зрештою, уся структура Семисвіття та матріархальний концепт прийшов мені одномоментно в результаті однієї з чергових «практик». І тоді весь накопичений за десятиліття матеріал відразу знайшов своє місце. Прокидалася до Сонця й швиденько записувала черговий шматок оповіді. Найбільше це було схоже на згадування дитинства чи подій «далекого минулого»: варто почати, як пам’ять відразу підкидає деталі – картини довколишнього, смаки, імена, хто кому ким доводиться, як воно було .
Тому, справді, Семисвіття «захопило мене», а не я його вигадала. Там фактично відсутній «автор» . Як, до речі, й «добро» та «зло» (вони на час дії першої книги циклу ще навіть не народилися).
Чому воно обрало саме мене, аби втілитися? Не певна, але, можливо тому, що за своєю суттю та за характером творчого обдарування я лише порожня, добряче зачищена від «самості» трубочка, «сопілка», єдиний здобуток якої – відкритість до потоку».
У вашого роману дуже жива й неповторна мова, хоча й часом непроста. Для вас це було одним із творчих завдань – створити щось нове, чи ви зверталися до мови, яку самі чули від старшого покоління чи дізнавалися під час роботи з іншими текстами, як науковиця
«Найперше, мова-«марінь» – один із повноцінних персонажів твору. Вона є такою ж «матеріальною складовою» й водночас божественною суттю Семисвіття як, скажімо, стихії чи начала – Вишні. Тому в моєї мови є своє обличчя, характер і доля. Вона прямо співвідносна з триєдиною Ма, сенсами буття люддя та переверті тощо.
Інший момент – мені важило народити НОВИЙ СВІТ, такий, якого ніколи, ніде і ні в кого ще не було . Щоб читач отримував не «дитяче» задоволення від «впізнавання», а «доросле» – від власної здатності опанувати незнане, перебороти, спромогтися, наповнити текст своїми переживаннями й думками. Пройти своїми шляхами, а не заданим автором. Отримати власний досвід. Зрештою, відкрити себе для нових відчуттів і вражень.
По суті, у мене від початку був «візерунок» – сюжет, «кольорова гама» – герої, «крій» – структура світу, його географія тощо. Але важило насправді лише – з ЯКИХ «ниток» – мови – виснується той світ. Бо коли взяти один і той самий крій, оздобу й т. п., але виткати з різних матеріалів – шовку, вовни, нейлону, конопель – отримаємо геть різні речі. Вони не просто по різному виглядатимуть, вони будуть різними на дотик, різними в користуванні, різними у довговічності. Тому – так, мова була найважливішою, бо саме вона творить атмосферність тексту, його тіло, взаємодіє з читачем. Все інше, всі враження та думки – лише породження мови.
«Мова Літописів Семисвіття», як і текст загалом, також народилася спонтанно, інтуїтивно «намацалася» в процесі письма. Інша річ, що на той час у мене вже була значна практика україномовного спілкування в «живому середовищі носіїв» (в межах різних діалектів, груп, варіантів літературного мовлення тощо), була чимала начитаність етнографічними матеріалами та художніми текстами. Спеціально усвідомлено прислів’їв, примовок чи новотворів не вигадувала й не шукала у довідниках. Усе це уже було в мені й буквально «спливало» з підсвідомості, щоб стати бутнім.
Згодом було весело читати про «творення неологізмів за рахунок архаїзмів» і чути зізнання про «шерстіння» академічних словників у пошуках «джерел» і відповідників. Але й нині, пишучи «Звірів душі», найважче – утримувати цей «мовний камертон», не збитися на «просте» переповідання, не дати собі (а досвід рецензента постійно підштовхує! «підстригти» охайненько те буйне мовне древо «на вигоду публіці».
А ще, звичайно, є момент дитячого захвату від мовної гри. Із сенсами, звукописом, ритмікою. Не думаю, що хтось із читачів те все відстежує, але мені самій увесь той помітний лише при уважному вгляданні словесний «тайнопис» дуже додає радості».
Розкажіть про проєкт «КЛЮЧ», яким ви опікуєтесь. В чому його відмінність від інших проєкти присвячених дитячій літературі?
«КЛЮЧ» (Краща Література Юним Читачам) - фаховий ресурс Національної бібліотеки України для дітей, який я (разом із Наталею Гажаман та Ігорем Торліним) зініціювала й модерую ось уже понад 10 років. Він розрахований насамперед на потреби й запити організаторів дитячого читання з усіх куточків України та є найстарішим і, сподіваюся, найвпливовішим державним спеціалізованим ресурсом про дитячу книжку й читання в країні. Уже за перший рік свого існування КЛЮЧ мав більше 50 тис. постійних користувачів і був визнаний «Кращим бібліотечним інтернет-ресурсом» за версією Української бібліотечної асоціації. КЛЮЧ чи не першим почали згадувати у шкільних підручниках, під час вивчення курсу «Література для дітей і юнацтва» у вишах, на курсах підвищення кваліфікації бібліотекарів тощо.
Головна відмінність ресурсу в тому, що він НЕ покликаний просувати ту чи іншу продукцію на ринок і не обстоює інтереси жодної окремої групи авторів чи видавців. Це фахова, відкрита платформа, що презентує РІЗНІ позиції, профанний і науковий підходи, практику та теорію в царині книги для дітей і юні. КЛЮЧ оперує усіма доступними засобами комунікації на рівні практики та критичного наукового осмислення явищ і процесів, зберігає шанобливе ставлення до людей і книжок, не зважаючи на їхній вік, походження, ідеологію чи упередження, та гуртує фахівців з усієї України, котрі працюють на ниві промоції читання, дослідження книги для дітей і бібліотечної справи.
Перевага ресурсу в тому, що матеріали не проглядаються одноразово, а роками активно використовуються в практиці роботи бібліотек. Також КЛЮЧ має низку унікальних рубрик, скажімо, з розповідями про призабуті дитячі книжки, із записами голосів письменників, із колекцією наукових розвідок у царині дитячої літератури тощо.
Власне, за своєю суттю КЛЮЧ – «довге» читання, а не інформаційний ресурс. Його надзавдання – не лише супровід актуальної діяльності в сфері дитячого читання та книговидання для дітей, а й накопичення інформації, значимої в подальшому для дослідження історії культури читання в Україні».
