Все добре колись закінчується, і «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше» теж. Скоро ми зробимо підсумковий пост із новою мапою проєкту та найцікавішими інсайтами, а сьогодні у нас розмова з письменником, який користувався особливим ставленням до нього інтерв'юера та всіляко уникав відповідей та відтягував момент виходу статті! 
Олег Сілін - письменник, журналіст, наративний дизайнер, співзасновник «Зоряної фортеці». Народився у м. Харків, живе і працює у Києві. Економіст за фахом, закінчив НТУ «Харківський політехнічний інститут». Працював у рекламному бізнесі. Входить у журі кількох літературних конкурсів, експерт міжнародного конкурсу «Коронація слова». Лауреат премії «Єврокон» (2013) та Української фантастичної премії у номінації «Найкраще оповідання». Публікувався українською, російською та англійською мовами.
Давай одразу до дуже серйозного питання. Ти довгий час слідкував за статистикою книговидання, збирав інформацію про фантастичні книжки, видані в Україні, та навіть робив аналітику цього процесу. На твою думку, українська фантастика знайшла власні цікаві теми та остаточно порвала з російською та пострадянською?
Тут виходить доволі цікава історія, адже це такий собі розрив Шредінгера: він і є, і немає.
Чому немає? Тому що деяка частина авторів, що живуть в Україні, продовжує писати книжки, що продаються в російських видавництвах. Точну цифру вже не скажу, але, гадаю, вона тримається на рівні десь 60 авторів. Це, звісно, менше, ніж до 2014, але ж. Якщо ж брати тематично, то два великі стовпи - любовний роман у декораціях фентезі та промілітарна фантастика - доволі помітні і серед тих, хто пише українською. Той самий «БукНет» балансує на межі філіалу ПорнХабу, де українською мовою вже є любовне фентезі на будь-який смак. Якщо ж брати промілітарну фантастику, то, звісно, це дуже тішить і гріє душу, коли наші воїни розносять сепарню та розвалюють Кремль, але ж якщо поглянути холодним поглядом, то в чималої кількості творів арсенал художніх засобів аж ніяк не відрізнятиметься від «Поля боя - Украина/Вашингтон», тільки знак по модулю інший. «Але ж, Владе Олеже...», скажете у відповідь, що це - важливий елемент пропаганди, інформаційної війни, етсетера, і з цим важко буде не погодитися, проте суто з художньої точки зору більшість нашої промілітарної фантастики особисто мені не подобається саме через цю спорідненість.
Чому є? Бо, на щастя, чимало авторів пишуть для нас і не розуміють, як може бути інакше. Бо з'являються книжки, де дія відбувається в Україні, і це не та історія, що може відбутися де завгодно, а вона вкорінена в історії, в будівлях міста, в традиціях і віруваннях - іноді підчищених у часи радянської влади і відновлених нині. Перед авторами наразі є широке поле можливостей, бо практично зараз наново створюються усі жанри фантастики, в тому числі класичні, які на Заході вже давно дали третє-четверте покоління переосмислення, але для нас це все ще нове. Можливо, через таку україноґрунтовність значна частина творів залишиться відомими лише у нас, проте є надія, що така своєрідна «екзотика» може зацікавити світову спільноту.
Чому ми так любимо оповідання та коротку форму? І що робити зараз, в епоху відсутності періодичних друкованих видань, які ідеально підходили для публікації оповідань?
Є думка, що читачам (ну й видавцям) більше подобаються романи, бо береш одну довгу історію, поринаєш в неї, і не треба кожного разу перемикатися на інший світ. Але ж первісно людство розказувало біля вогнища короткі історії, які згодом стали оповіданнями. Наш світ зараз тяжіє до короткої форми, коли невелику оповідь можна прочитати одну перед сном, чи у транспорті поки їдеш до роботи... якщо не дивитися у цей час відоси, звісно 
Це саме можна побачити і в інших медіа: кіно стає видовищним атракціоном, а нової популярності набувають серіали, які можна розглядати як збірки оповідань, поєднаних (або ні) у над-сюжет. У мобільних іграх значний відсоток ринку тримають візуальні новели та історії з безкінечним продовженням, де головний герой (за топомогою трьох-у-ряд чи пас'янсу) проходить крізь короткі сюжетні пригоди.
Надкороткі і короткі «життєві» історії перемістилися до соціальних мереж, де можуть зібрати сотні репостів, особливо якщо супроводжуються картинкою в тему. З суто художніми і фантастичним трохи складніше. Так, у нас зараз практично немає спеціалізованих журналів фантастики, де можна було б прочитати відібрані твори, проте конкурсні майданчики та платформи для самостійної публікації зробили контакт з потенційним читачем ближчим й, водночас, складнішим - бо треба конкурувати не лише з колегами за платформою, а й з котиками, що саме по собі є викликом.
«Зоряна фортеця» створювалась свого часу для того, щоб згуртувати нове покоління фантастів, що прагнули писати саме української мовою, та надати їм можливість брати участь в конкурсах саме українською. Тепер, через 13 років, з’явилося вже нове покоління авторів, і не одне. Як ти гадаєш, чи досі потрібні проєкти, що об’єднують авторів-фантастів, чи настав час ставити нові цілі?
На щастя, новим проєктам вже не треба доводити саму ідею, що фантастику можна писати українською, і це не який дивний мистецький вибрик. Чудово, що нові проєкти починають мати спеціалізації - це ознака зростання.
Люди в принципі мають схильність об'єднуватися за інтересами, тому не можна казати, що настане час, коли об'єднання не будуть потрібні. Зараз вони можуть вирішувати різні завдання, від кола бета-рідерів до інформаційної підтримки (щось на кшталт прото-літагенції). Та й загалом, саме любителі фантастики увійшли в історію як найсхильніші до об'єднання серед жанрової прози. Чомусь детективістам це не вдалося. Хоча, вдається фікрайтерам)
