Равлик-Павлик

Равлик-Павлик

Понеділок, 11 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 3245
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Володимир Венгловський.

Радіостанція в нашому Т-34 поганенька, користі від неї під час бою – кіт наплакав. Ламається частіше, ніж працює. На привалі замість відпочинку лагодити доводиться. Всі вже третій сон бачать, лише я не сплю – радіостанцію кручу. Хоч якась від мене користь. Під час бою огляд у стрільця-радиста маленький – усе перед очима скаче, ні чорта не видно. Стріляв навмання, коли Студент, тобто командир, наказував. Чи вбив кого – не знаю.

Один лише раз точно бачив, що вбив. Місяць тому під артилерійський обстріл потрапили – гармату розтрощило, гусеницю зірвало. Сидимо в башті – живі залишилися. Васька-Гусака лише контузило. І тут фріци в атаку пішли. Гадали, напевно, що в танку всі померли. Пруться цепом. Витягли ми кулемет, за танком сховалися. Васько очі витріщив, мов риба ротом повітря хапає. Командир кров із чола витирає – осколком чиркнуло. Стріляй, каже, Равлику. Я тоді не боявся – це ж не «Тигр»... Знав, що виживу. Командирові після бою орден Червоного Прапора дали, а мені – медаль «За відвагу». Обіцяли в званні підвищити, але поки не склалося, так сержантом і залишився.

Третій день наступаємо. З цілих танків – наш, командира батальйону і лейтенанта Павлущенка. З мого поповнення майже всі загинули. Попереду за лісочком – село, де фріци окопалися, Глушки називається. Всі ці села у мене в голові перемішалися. Село – бій, їдеш, стріляєш, гар, дим, в танку учадіти можна. Знову село – знову бій. Ось і завтра ці самі Глушки взяти треба. Мабуть, у фріців теж танки є. Лише б не «Тигри».

Коли «Тигр» десь у кілометрі тебе на прицілі тримає – все, гаси світло. Або молися, або з танка вистрибуй просто під трибунал. Тому що гармата в «Тигра» нашу броню на такій відстані пробиває, мов яєчну шкаралупу. «Бемц!» Хто із екіпажу відразу вбитий, кого осколками скалічило. Якщо ще й у бак із пальним заліпило... Солярка горить, температура в танку, мов у пеклі. А я – в найневигіднішому становищі. Ззаду – Васько-заряджальник, ліворуч – Михалич. Лише після когось із них вилізти можу.

Хоча щодо вистрибування з цілого танка – це я просто так сказав. Не вистрибнемо ми, поки не підіб'ють. І вже тим більше командир. Злий на фашистів наш Студент. Відчайдушний.

Одного разу на «Тигра» наразилися. Виїхав між будинками – метрів п'ятдесят до нього було. Т-34 реве, що той динозавр, якого мені сестра у книзі показувала. По внутрішньому зв'язку не чутно нічого від гуркоту. Командир ноги на плечі Михалича поставив і тисне, показує, куди їхати. Раптом – «Тигр»! Не сподівалися його. Взагалі фріців не чекали. Не бачу – відчуваю, як командир напружився. Губи стиснув. Кулак під ніс Васька тиче, мовляв, бронебійний давай! А я сиджу, ні живий, ні мертвий. Відчуваю, не лише ми напружилися – весь танк стиснувся. Метал, він же, мов живий, свої соки має. Покладеш на нього долоню – й розумієш, як вони там, усередині, нуртують, ніби кров у людині. До підбитого танка доторкнешся – труп трупом. А до цілого... Я з ним і розмовляю іноді, коли ніхто не чує. Михалич, напевно, лише усміхнеться у вуса, а Васько – той відразу пальцем біля скроні покрутить. Командир окулярами блисне й почне теревені гнути, яких його в інституті навчили. Антинауково, мовляв, це все. Тільки я чому снаряди від мастила очищати люблю? В них також метал живий. Вони – немов частина нашого танка, як насіння в дерева, але не життя, а загибель несуть.

Скоцюбився наш Т-34, ніби сиротами вкрився. «Тигр» уже гармату розвернув. Командир губи стиснув і вистрілив просто на ходу! Відчуваю – летить снаряд. «Бемсь!» – фашист загорівся, башту вбік повело. А потім як рвоне! В мене руки ходором ходять. Михалич кричить: «Лейтенанте!» Він найчастіше нашого командира лише лейтенантом і називає. Михалич – він такий. Іще на фінській воював.

– Лейтенанте! – кричить. Навіть затинатися перестав. – Трясця! Ми «Тигра» підбили!

Обійшлося. Вижили. Тільки «Тигрів» я тепер боюся – смертельно. Щойно бачу – одразу руки тремтіти починають. Коли радіостанцію після бою лагоджу – заспокоююся. Особливо якщо ще й долоню до танка прикласти. Не хочу, щоби нас завтра «Тигри» чекали. А металу попереду – купа. Знаю. Відчуваю його.

– Равлику! – прохрипів командир. – Дідько з нею, з радіостанцією. Лягай спати. Я почергую. Завтра бій, відпочити треба. А ти й так – дивний якийсь. Сидиш, губами ворушиш, ніби з танком розмовляєш. Молишся, чи що? Лягай, давай.

Лягаю. Вкриваюся брезентом. Равлик... Це командир мені прізвисько таке придумав. Насправді я – Павлик. Павло Жаба. Прізвище моє таке. На ім’я мене ніхто зі знайомих ніколи й не називав. У школі я був Жабою. «Жаба, до дошки». «Жаба, знову ти урок не вивчив». В училищі перед самою війною – також Жаба, та й годі. Коли місяць на радиста-стрільця переучували – Жаба! Ну, гадаю, в екіпажі теж земноводним звіром буду. Хоча, чого вже там – прізвище як прізвище. Бувають і гірші. Але в перший-таки день, коли нас, молодих, в екіпаж зібрали (лише Михалич зі старих був, весь його попередній екіпаж загинув), командир мене Равликом охрестив. Сиділи ми, від'їдалися після напівголодних пайків в училищі. Дивлюся – по танку равлик повзе. Я його за панцир схопив, підніс до очей і промовив:

– Равлику-Павлику, вистав ріжки.

– Що? – запитав командир наш новенький – лейтенант Григор’єв. – Що за «равлик»?

– Дам тобі сиру на пиріжки... Це в нас на Україні так слимаків називають, – посміхнувся я й акуратно опустив равлика на лист лопуха.

– Ех ти, Равлику-Павлику, – сказав Григор'єв.

За мною це прізвисько й закріпилося. По-справжньому, так мене лише мама називала, коли ще жива була. А командира ми Студентом кличемо. Поза очі, звісно, але він про це знає. Коли тільки в частину з'явилися, комбат нас приймав. Підійшов до Григор'єва, а той у строю стоїть: шия довга, вуха стирчать, окуляри такі круглі, інтелігентські. Ну, комбат і питає:

– Це що за студент такий?

А Григор'єв:

– Зовсім ні, товаришу командир, аспірант!

Але для нас він Студентом так і залишився. Злісно Григор'єв б'ється, дуже злісно. Не щадить ні себе, ні нас. Усю родину його фашисти вбили – і матір, і брата малого. А батько на фронті в сорок першому загинув. Гадали спочатку, що командир весь екіпаж погубить. Але ми – в числі трьох танків. Тих, що вижили. А скільки позаду фашистів підбитих залишилося – я не рахував.

Ет... Тільки б завтра не «Тигри».

 

***

 

Наврочив! Знав же, що не треба каркати!

Першим підбили Павлущенка. Він правобіч під лісом ішов. По центру – комбат. Зліва – наш танк. І місце відкрите – не об'їдеш, не підкрадешся. Мов на долоні все. Послали нас уперед, перед піхотою, увірватися в село й знищити вогневі точки.

«Синку, – сказав політрук Григор'єву, – розумієш, треба! Ти вже не підкачай».

Треба – значить треба, тут нічого не вдієш. Допоможемо піхоті. Першим ділом ми дві мінометні обслуги знищили, добре що протитанкової артилерії у фріців не було. «Тигр» між хатами ховався. Підпустив танк Павлущенка ближче і, мов у тирі... Я лише зойк металу почув. Т-34 ніби на стінку наштовхнувся, башта від вибуху метрів на десять відлетіла.

– Онде він, лейтенанте! Між б-будинками, т-трясця!

Григор'єв повернув башту – не електричним приводом, уручну крутив – всі премудрості під час бою з голови вилетіли. Вистрілили ми – тільки немає «Тигра», від'їхав. Стіна будинку завалилася, курява стовпом. Танк комбата кудись вистрілив. Я теж строчив із кулемета в бік німців. По кущах, будинках, у божий світ... Лише б заглушити наростаючий страх.

Другим загорівся танк комбата. Троє встигли вискочити й качалися по землі, збиваючи полум'я. Четвертий член екіпажу залишився обгорілим трупом, висунувшись із люка на башті.

Я дивився на все немов очима нашого танка.

По броні клацали кулі.

– Бронебійний, заряджай!

– Бронебійний готово!

«Тигр» виїхав нам назустріч з-за стіни крайнього зліва будинку. Лобом у лоб. Не проб'ємо ми його броню на такій відстані. Я зняв неслухняний палець із гашетки. Все марно. Знав же, що загину від «Тигра». Прикро все-таки. А чим ти кращий від інших, Равлику? Нічим. Я схопився за броню, дряпаючи нігтями метал, немов намагаючись утримати його, зміцнити перед пострілом ворога. Сховатися за непробивним панциром. Вижити.

І заплющив очі.

Переді мною пробігло все життя. Згадалося забуте.

 

***

 

Вночі знову стогнав батько. Є така хвороба – хребтова грижа. Павликові вона уявлялася у вигляді великого чорного павука, який заліз під шкіру й учепився в хребет кривими іклами. Павлик знав – вранці знову прийде отець Григорій, сухенький, у старій пошарпаній рясі. Він скаже: «Ну-с, Андрію Миколайовичу, розслабтеся», покладе долоні на голу батькову спину й буде довго сидіти, щось бурмочучи собі під ніс і дивлячись у стелю. Коли Павлик був зовсім маленький, як зараз Оленка, він не розумів, чому цього чужого дядька, від якого пахне свічками й ще чимось незнайомим, також називають батечком. Який же з нього батько? Батько великий, сильний. Від нього здоровецько пахне махоркою й начищеними чобітьми. У батька є наган, з якого він обіцяв дати постріляти, коли Павлик підросте. У батька колючі вуса, і ще він – більшовик! Навіть тітонька Оксана, яка щоразу норовить прикластися палицею нижче Павликової спини через крадені яблука, й та шанобливо до батька ставиться. Неодмінно першою привітається.

Отець Григорій піде через годину, згорбившись, кинувши на Павлика гострий погляд, від якого холодок пробіжить спиною. Рідний батько деякий час полежить, затим, крекчучи, підніметься, розпрямиться, немов і не було ніколи чорного павука у спині.

Цього разу Павлик зіткнувся з отцем Григорієм у сінях – не втримався, вибіг надвір по нужді, а коли повертався, то ткнувся чолом прямісінько в рясу.

– Еге! – сказав отець Григорій. – Який ти, хлопче, меткий. Ану, відійди.

Павлик притиснувся до іржавого вмивальника, пропускаючи гостя, та зажмурився. Долоні лягли на холодний метал. Залізо допоможе, захистить від дядька. Ось зараз... Ну ж бо... Отець Григорій зупинився. Павлик розплющив очі.

– Лови, – сказав отець Григорій і кинув у нього велику залізну гайку.

Павлик упіймав – не руками, думкою впіймав. Гайка повисла в повітрі, а потім, ніби соромлячись свого вчинку, з дзеньканням упала на підлогу.

– Що трапилося? – прокричала з кімнати мати.

Вона не проводжала гостя, а залишилася витирати мокрою хусткою піт із батькової спини.

– Нічого, господинько, – відповів отець Григорій. – Це я тут із отроком розминутися не зміг.

Він нахилився, підбираючи з підлоги гайку, і раптом весело підморгнув.

– Приходь-но сьогодні до мене, побалакаємо.

– А ви нікому не скажете?

– Як можна? Це буде наш секрет.

Чомусь отець Григорій, що йшов від будинку, вже не здавався Павликові таким страшним, як раніше.

 

***

 

Церква була старенькою, з павутинням під стелею в дальньому темному кутку. Павлик стояв і думав, що треба б, напевно, перехреститися, як тітка Оксана хреститься. Але цього робити він не вмів. І взагалі, його скоро мають в піонери приймати.

– Здрастуй, Павле, – сказав отець Григорій, з'являючись у дверях. У руках він тримав сапку з налиплими грудками землі.

Так і сказав: не Павлику, не Павлушо, а Павле. Як дорослому. І від цього в грудях просто до горла піднявся клубок чогось радісного й піднесеного.

– Здрастуйте, – сказав Павлик, і, злякавшись, що придушений голос вийшов писклявим, грубо додав: – А чого у вас тут так... занедбано.

– Ось ти візьми й рознедбай, – отець Григорій зіпер сапку об стіну і втомлено опустився на лавку. – Кожен хоче посварити, а допомогти – добровольців нема.

Він дістав старий носовичок і витер чоло.

– Було тут гарно раніше. Ікона навіть позолочена була. Тільки коли голод у Поволжі почався, я її віддав. Не забрали – сам віддав. Нехай і свята річ, але, повір, жодна річ на світі не варта людського життя, прости мене, Господи.

Отець Григорій перехрестився.

– Зараз хто сюди ходить? Раз-два і край. Паства по домівках розбіглася.

– Ну то й що? – сказав Павлик. – Релігія – опіум для народу! – він не знав, що означає слово «опіум», але підозрював, що щось дуже нехороше, як самогон, що його батько п'є на свята. – І... того, бога немає!

– Ти в цьому впевнений? – посміхнувся отець Григорій.

– Так!

– А чому?

– Ну, так у школі кажуть. Це антинауково!

Отець Григорій сховав хустку й дістав гайку. Стиснув її між указівним і великим пальцями та подивився крізь отвір на Павлика.

– Краще скажи, вчена голово, як ти це робиш?

Павлик насупився.

– А як ви тата лікуєте? – з викликом запитав він.

Отець Григорій устав і несподівано погладив Павлика по голові. Рука, що доторкнулася до чола, виявилася грубою й шорсткою, як у тата.

 

***

 

Це трапилося після того, як купили Люську. Павлик пас її на дальньому пустирі. Люська була козою впертою й шкідною – так і дивись, буцне під коліна. Зате молоко вранці вона давала – смачнішого не буває.

«Добре молоко», – казав отець Григорій, коли Павлик приносив йому кухля.

Про втечу в'язнів із міської тюрми Павлик дізнався пізніше, але того ранку ніяк не думав зустріти на пустирі двох чужих дядьків.

– Хороша коза, – сказав перший дядько.

– Що з хлоп'ям будемо робити? – запитав другий.

Тікати? Але як? Наздоженуть. Павлик сунув руку в кишеню.

– Ясно що. Викаже, втекти не встигнемо.

У одного в руці блиснув ніж. І тут Павлик по-справжньому злякався. Навколо кульбабки цвітуть. Віз поламаний валяється. Сонце на небі яскраве. Вмирати не хочеться. Але Люську віддавати душогубам не можна – стільки гроші на неї складали. В кишені у Павлика лежав скарб – англійський складаний ніж, татів подарунок. Треба вихопити, розкрити лезо й битися. Пальці доторкнулися до металу. По руці пробігли колючі їжачки. Піднялися до плеча, покотилися клубками спиною. Потилицю обдало холодом. Зараз Павлик вихопить татів подарунок...

Ніж розкриється, зблисне в повітрі й поцілить у плече першого вбивці. Дядько схопиться за рану, крізь пальці потечуть струмки крові, як тоді, коли Павлик прохромив вилами шкіру на долоні. Потім Павлик підхопить іржавий обід колеса, що лежить біля зламаного воза. Обід великий, важкий, добре до дядькового чола прикладеться. Металу навколо багато: цвяхи у возі, підкова під великим лопухом. Головне – не боятися.

Павлик заплющив очі.

– Ме-е-е!

– Тримай її! За ноги тримай! У, шавка.

– Ме-е-е!

І схлип. Нелюдський. Страшний. А потім чутно капання – краплі падають і розбиваються об лежачу серед трави кришку бляшанки. Якщо розкриєш очі, то побачиш повислу на руках у дядька Люську з перерізаним горлом.

– Стерво, таки замастився. Тікаймо мерщій!

Складаний ніж, обід, підкова – вони пов'язані невидимою ниткою. Створюють панцир, що захищає Павлика від усього світу. Павлика немає. Його не існує. Він за міцною бронею, відгородившись від страхів. Десь там, зовні, про нього забули. Там ріжуть Люську, і ллється кров. Але тут тихо й спокійно, тільки голосно калатає серце.

Треба лише зачекати, поки убійники підуть.

Панцир розсипався з ледь чутним дзвоном, мов тонке скло. Світ зустрів плямами крові на землі й думкою: «Що я скажу мамі?»

 

***

 

– Дуже мати побивалася? – запитав отець Григорій, коли вони сиділи на лавочці біля церкви.

Павлик схлипнув. Він кинув на землю кілька крихт для зграйки горобчиків, що весело стрибали й щебетали на теплій землі.

– Не плач, – сказав отець Григорій. – Вона була рада, що ти живий залишився. А коза – справа наживна. Ну, перестань. Є такі миті, коли кожен може злякатися.

– Тато б не злякався! Ви б не злякалися!

– Я? – насупився отець Григорій. – Ще й як злякався б! Що я можу вдіяти проти двох здорованів? Зате я вмію фокуси робити, хочеш, покажу?

Павлик кивнув. Отець Григорій дістав коробку сірників, зачеркав один, тримаючи в правій руці. Затим простягнув ліву, й вогник, зірвавшись із сірника, пролетів повітрям і ввібрався у витягнутий палець.

– Здорово! – здивувався Павлик. – Ви... вогонь... у себе! А татового павука... біль від спини також так забираєте?!

– Подібним чином.

– А вам не боляче?

– Трохи, – посміхнувся отець Григорій. – От якщо я багато вогню вберу, тоді – так, боляче буде, навіть дуже. Диви-но, я, виявляється, ще й сльози забрати вмію!

– Ні, – посміхнувся у відповідь Павлик. – Вони самі висохли. Ой, геть забув. До батька чоловік приходив, про вас питав. Сказав, що не треба вам більше бачитися. Це зле, що я підслухав, так?

– Це гріх, Павлику.

– А мене пробачать? Ну... там?

– Перед цим ти сам себе пробачити маєш. А щодо батька не переживай. Я все одно прийду, коли його знову схопить. Нехай уночі, щоб ніхто не бачив. Розумієш, адже нам із тобою не просто так сила дана. Й народилися ми тут не випадково. Десь існує інший світ, світлий, чистий, там люди не вбивають одне одного, й панує щастя. Можливо, серед нас є посланці звідти, як гадаєш? Що, коли Господь хотів, щоб ми народилися тут і принесли частинку світла іншого життя?

– Я не знаю.

– А ти не знай. Просто роби, як вважаєш правильним.

 

***

 

Отець Григорій помер через два місяці, коли почалися холоди, й перші заморозки затягнули калюжі тонкою кригою. Павлик сидів удома – гидка ангіна схопила горло. Говорити було боляче. Книгу про дітей капітана Гранта читати не хотілося. Павлик лежав й дивився крізь вікно надвір. Небом повільно й урочисто, мов на параді, пливли хмари з рожевою скориночкою. І далеко-далеко в повітряному океані ввижалися чарівні землі, повні яскравих квітів і птахів, що розмовляли людською мовою.

Йому розповіли пізніше, як загорілася школа. Напевно, відійшла заслінка в старій грубі. Випало палаюче поліно, зайнялася верітка. Через кілька хвилин полум'я бушувало, перекривши вихід до порятунку. Перелякані учні й Марія Опанасівна зібралися в кутку класу, задихаючись від диму. Не вирватися, не втекти.

Ніхто не знає, чому полум'я так раптово згасло, подейкують, що його задув сильний порив вітру. Лише тітка Оксана щоразу, згадуючи трагедію, ревно хрестилася й обіймала свою донечку.

При пожежі загинули лише двоє – п'яний сторож і отець Григорій. Обгоріле тіло священика знайшли неподалік від школи. Він лежав, розкинувши руки, й дивився в небо почорнілим обличчям. Кажуть, що кинувся рятувати дітей, тому й обгорів.

Але Павликові відомо, як усе сталося.

 

***

 

Кров на землі від забитої кози. Отець Григорій, що згорів. Чорний труп на танку.

«Що я скажу мамі?»

«Роби, як вважаєш правильним». Але попереду – страх і смерть. Там ховається вбивця, чекає жертву.

«Равлику-Павлику...»

Павло посміхнувся. Палець повернувся на гашетку кулемета. Долоня відчула холодний метал.

«Равлику-Павлику, вистав ріжки, дам тобі сиру на пиріжки».

 

***

 

Перед нами був «Тигр», але мої руки більше не тремтіли. Панцир, що ледь почав тверднути, з дзвоном луснув і розсипався невидимими скалками. Я відчув ворожий танк, зрозумів хвилювання й азарт зачаєного безкарного хижака.

– Стріляй, командире, – сказав я.

Два постріли злилися в один. Коротка мить польоту снаряда в ціль. Я летів разом із ним, відчував спів вітру й яскраву свободу життя. Я знав, куди треба спрямувати смерть.

Снаряд «Тигра» зачепив борт Т-34 й розірвався зовні. Всередину бризнули осколки броні. Коротко охнув Михалич. Закричав Василь, затискуючи рану на голові. Боляче штрикнуло в ногу й груди.

Наш постріл влучив «Тигрові» під башту – єдине незахищене місце. Хижак захлинувся вогнем і смертю. Полум'я спалахнуло похоронним багаттям.

– Ми підбили його, Равлику, – прошепотів лейтенант.

– Я знаю, – сказав я та спробував посміхнутися.

Позаду з криком: «Ура!» йшла в атаку піхота.

Автор: Володимир Венгловський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>