Господиня Лисої гори

Господиня Лисої гори

Субота, 21 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2038
Підписатися на комментарі по RSS

Не тут і не вперше побачив Роман Елю, але саме тоді подумав: чому та, на яку усі звертають увагу  - Ліна, Еля, Веля, Евелінка не могла б належати йому?  Голос з магнітофона судомно захлинався в такт вогнистому ритмові мелодії. Довге русяве волосся спущене по плечах майже зовсім закривало обличчя. Лише вуста зціплені в якомусь трансі, виринали з густої хмари важкої русявості. Очі напівстулені. І рух. Рухалася дівчина майже непомітно, вловлюючи кожен відтінок мелодії, кожен найменший порух джазових нервів,  йшла на нього усім тілом, віддаючись музиці, як морю. Навіть пальці у неї танцювали.  Роман вже давно не вів її, ловив найменший порух її тіла. Чому це чудо не може бути моїм, моїм назавжди? – бомбардувала мозок думка.

 

Того ж вечора запросив Велю до себе.

Уже в передпокої серце дівчини аж завищало від захоплення - хатка – вищий пілотаж! Уродженка Підволочиська, то ж у своєму містечку, знищеному в час війни, таких високих стель, такого зручного планування бачити не доводилось. Старі, добротні меблі, та й усе убранство квартири, якнайкраще пасувало тому добротному будинку збудованому напевно, іще за старенької  Австрії. У Евеліни склалося враження, що вона потрапила в казку. Мов заворожена ходила по кімнатах, обережно торкаючись старих гобеленів, дубових панелей, якими був оббитий коридор, в якому вона залюбки поселилась би, такий він просторий і гарний. Старовинні меблі, плюшеві портьєри на велетенських вікнах. Їй уже видавалось, що усе її минуле життя залишилось десь далеко-далеко... Скрадливо обмацувала все руками мов школярка, яку впустили походити по пустинному музею. Коли б Роман спостерігав за нею, міг би подумати, що погано вихована, та не зважаючи на «правильні думки», не могла здолати спокуси до усього тут доторкнутись. Ромчик із запареною кавою вже й справді застиг у прочілі сусідньої кімнати – пізно його помітила. Він пригасив посмішку. Точніше вона мов вітерець ковзнула по його обличчі, залишивши слід лише в очах.

- Заглянь іще сюди, буде цікаво, тут класно готуватись до занять, - мовив прочиняючи двері. Веля зайшла в бібліотеку, один лиш погляд на яку примусив її серце закалатати радісно й швидко – велике приміщення з недосяжною арочною стелею, здається, були там навіть якісь фрески. У старих шафах, декорованих багатою різьбою, зберігались, судячи з обкладинок, старезні книги, можливо, фоліанти. Стіни аж до верху в стелажах на яких суцільні ряди книг. Еля не була книгоманом. Попросту кохалася в гарних, до того ж дорогих речах. Тут же їх був безмір - усе старовинне, антикварне, добротне...

Каву Роман розлив у вишуканої форми горнятка із чорної гаварецької кераміки, була смачнюча й запашна, та очі Евеліни уже прикипіли до старовинного каміну, не бутафорії, яку нині для шику ліплять у кожному котеджі, а справжнього, функціонального. Ото б розпалити! – гайнула думка. Не зводячи із неї погляду, Роман підвівся. Кілька швидких рухів, Агнеса захопилась їхньою виваженістю й незвичайною пластикою,  і вже за мить почувся заспокійливий тріск великих полін.

Або я надто голосно думаю, або він насправді може читати мої думки... – із захопленням та навіть з якимось ляком подумала дівчина.

 Нині вона потрапила у справжню казку, дивний будинок у підніжжі гори упровадив дівчину у дивний стан, й звісно ж, коли Роман запропонував залишитись, погодилась без надуми. Інтелігентні Романові матінка та бабуся теж сподобались дівчині, та й вона їм теж. Коли невдовзі хлопець запропонував їй руку й серце, не те, що не задумувалась, не тямила себе від радості.

Ніде не довелось їй читати досліджень про гори Львова, хоча «гори» - це надто сильно сказано, радше пагорби, які, коли не придивитись, й не дуже пхаються в очі. Дивні у них лише назви: Лиса, Каліча, Вовча, Гицлева, Змієва, Чортова... Звісно, кожна назва щось несе, та хіба вона лінгвіст чи географ, аби до того доколуплюватися? Родинний будинок де вони з чоловіком замешкали знаходився у підніжжі Лисої гори. Хоча чому «лиса»? Поросла прекрасними розлогими соснами й чагарниками.

Була спокусливою жіночкою – коли сміялась, очі в неї запалювались дивним й незбагненним світлом, як жарівки на новорічній ялинці, що притягувало до неї чоловіків, мов метеликів уночі. Та тепер заміжня! Намагалась уникати штемпу на роботі, -  ніколи не реготала, сміялась завжди беззвучно і лише радісно й сильно палахкотіли у неї очі, та навіть від такого «безневинного» чоловіки потихеньки втрачали глузд.

 

Чомусь тоді не подумала, що в чудовому будинку житиме не лише з Романом, а й з його сімейкою теж. Звісно, ніц кепського не могла про них сказати, прийняли її як рідну, інакше, як донею ніхто не кликав - були інтелігентами в якомусь там поколінні, причому місцевими, львівськими інтелігентами, то ж одразу ж почався дуже активний процес перевиховання згідно канонів львівських пань: – не так сидиш, їси, вдягаєшся, розмовляєш, накладаєш макіяж, готуєш, прасуєш, виховуєш дитину. Й хоча, була покірною дівчинкою, процес «виховання провінціалки» й не думав закінчуватися. Ромчик який на початку брав її під свій захист, невдовзі приєднався до домашніх. Тепер виховував ще й він: «Не кури у ліжку, не хлепчи на ніч каву, не закривай на ніч кватирку!» –  заборони, заборони. Увесь її світ у цьому затишному будиночку, зіткався із суцільних заборон, яких щодня чомусь лише додавалось, як застережливих знаків у Львові перед проведенням «Євро-2012». Найгірше, що увесь той тотальний контроль подавався під виключно доброзичливим виглядом. Не дзюгали налигачем, лиш мов мурашки покусували, що відчувала нестерпну й постійну сверблячку, немов на ній облазить шкіра, а в голові, десь у потилиці, виникав біль.

 

Перше, що її здивувало, - дивне ім’я бабусі - Рожана, та по імені до неї ніхто не звертався, лиш пані Зимна, вочевидь, це було прізвище по другому чоловіку. Щупленька, сива мов лунь, з рідкими, але своїми зубами. Шкіра поморщена, суха і тепла. Знала це з того першого дня, коли прийшла в дім за невістку і вони поцілувалися. Ще тоді відчула запах цвілі, якого не позбутись, хоча вона й дуже охайна. Повсякчас витягає з шафи чисту постіль й запихає в пралку – «аби відсвіжилася», запаху все ж позбутись не вдається. Роман пояснив: «Це запах старості. З ним нічого не вдієш».

 

Аж верне часами! Сама ж і слова невдоволення не зрони: найліпші колежанки в один голос задеркочуть: «Маєш таких цьоманих предків! Чоловік – чистої води діамант! Один на мільйон! Не гріши на них!»  Знали б вони, яким задушливим часами стає отой респектабельний сімейний затишок, ота помірна температура «щастя», коли не змерзнеш, але й не загрієшся. Риба по-жидівськи у п’ятницю, сирник у неділеньку. Латинська Служба Божа в катедрі, хоча в сім’ї усі греко-католики, але ж модньо тепер у катедрі! На зло усім вечорами бігала іще на харизматичну спільноту – «відривалася» на групі прослави. Хтозна – так голосно славила Творця чи протестувала проти сімейного укладу? Найгірше ж отой ритуальний секс щосуботи увечері, після прибирання квартири. Це ж вмерти й не встати! Таке життєчко випалить дірку в чубку скорше, аніж чоловічі пиятики, сімейний безлад і чвари. Вовком вити хочеться! Як подумаєш, то такий туск бере, аж душа розлітається.

 

Потребувала вільного простору, аби скинути увесь цей накип... Мов та молода сарна одним махом досягала гори. Дивилася на ясне, безхмарне небо, що сочило трохи незвичне рожевувато-синє світло, поступово наливалася ним і благішала, здавалось, солодка хвиля зносить її в святу височину: і коли відчула таке піднесення, була справді щаслива. Там завше вештались молоді пари. Влаштовували безневинні забави. Молоді хлопці залицялись до неї і це було їй приємно. Внизу у своєму розкішному палацику, що не кажи, усе було їй чуже. Часами навіть миле, приємне, але чуже...

 

***

Тієї погідної днини завважила симпатичного молодика, який шкіцував гору, якраз біля їхнього будинку. Паркан йому заважав і він повсякчас смішно підстрибував. Тоді прочинила хвіртку.

- Зайдіть, друже, в подвіря - вам буде видніше, та й лавочка вигідна, є де сісти. Незнайомець з подякою прийняв запрошення.

- Чим так зацікавила вас наша гора? – почала розпитувати Еля, не задля цікавості, радше, аби зайняти розмовою випадкового гостя.

- Можливо не стільки гора, як ваша хата отут побіля неї... – відповів незнайомець.

- Що ж такого цікавого у нашій хаті?

- Цікаво те, що вона взагалі тут зявилась. Брови Евеліни підскочили так високо, що їх годі було вгледіти під хустинкою, - не думав я, що тут коли-небудь будуть селитися люди.

- Тут жили люди із часу, заснування цього міста. – похизувалась Еля своїми історичними знаннями, - археологи декілька років тому робили розкопки біля самого підніжжя гори й розповідали, що тут, у ХІV столітті, розміщувався другий замок - короля Лева Галицького.

- Дозвольте, відрекомендуватись, Златомир, історик за фахом і трохи маляр.

- Гарне імя, пасує воно вам.

- Можете Златом кликати як усі.

- А я - Евеліна, Еля, Веля, Ліна, як вам до вподоби краще, так і зовіть.

Незваний гість посміхнувся. Урода його зблизька оглядана, вправила Елю в стан отупіння. Заковтнула язика і лише пожирала Злата очима.

- Історія Лисої гори розпочалася разом з історією Львова. Це свята правда. Та це, як кажуть, було за царя Гороха...Назва гори народилася після нападу ляхів на місто у 1340 році. Тоді було зруйновано замок короля Лева, проте відбудовувати його ніхто так і не став. Багато років гора була спустошена, на ній не було ні лісу ні будівель, за те її й почали називати Лисою. З того часу Лису гору облюбувала усіляка погань: тут проводилися зібрання відьом, чарівниць та чортів. Відьми зліталися на гору опівночі, сідали в коло і різними примовками викликали Сатану, після чого за вказівками нечистого коїли безлад та завдавали шкоди людям.

- Такі відомості доносять вам історичні хроніки? – вплела нутку іронії Евеліна, вийшовши з оціпеніння,  й помітивши його чарівливу посмішку, тут же постановила сподобатись приходню.

-                     - Лаха собі з мене не дріть[1]. Історичні хроніки, абисте знали теж. З хронік знаємо про Личаківського різника Омелька Цвика та його дружину - відьму Оришку. Там іще задіяний відомий львівський винар Костянтин Корнякт[2], який одного ранку, відчинивши двері льоху, де зберігалося дороге вино в бочках, знайшов там нетверезого Омелька в дамському вбранні - все це стало результатом відьомських розваг на Лисій горі. Омелька тоді мало не «засмажили» на вогнищі, через підозру у чаклунстві, проте Оришці, дружині різника, з допомогою нечистого таки вдалося врятувати свого чоловіка...

- Легенди... Ці баєчки не змусять зайвий раз скоротитись моє серце. Я вже пять років тут живу, та ні чорти ні теж страшнющі відьми нас не навідували..

- Колись вважали, що усі жінки, що кохались на Лисій горі  – відьми, - посміхнувся у вус прибулець.

- Фу, який безстидник! То ж виходить, вистачить мені віддатися на Лисій горі, і я стану відьмою? Що в мене хвостик виросте? Чи може на помелі літатиму? І наша старенька бабуся і матінка, що тут живуть, теж відьми ? – посміхалась, налаштована на веселий лад Еля.

- У займенника «усі» немає виключення. Та й скажу вам зі свого багаторічного досвіду, легенди не виникають на порожньому місці. Часами легенда лише слабкий відголосок, того, що насправді відбувалось. Зрештою, це не єдина історія повязана з горою.

- Ви прагнете мене не на жарт залякати... – усе ще зі всмішкою кокетувала Еля.

- Ані гадки не маю. Ви інтелігентна пані, що можуть пошкодити вам  старі баєчки?

- Зрештою, це місто утримує в собі стільки загадок, що усі їх, з певністю, не розгадати ніколи.

Еля не стільки слухала, скільки любувалась навдивовижу приємним, бархатистим голосом чоловіка й не спромоглась більше й слова промовити.

Подякувавши за прихисток, незнайомець покинув обійстя.

***

Бабуся зустріла Елю в своїй кімнаті, велично вивишаючись у різьбленому кріслі, і коли та переступила поріг, побачила, що горять у неї на щоках землисто - червоні румянці.

 

- Що це за чоловік так довго розмовляв з тобою? Еля лиш здвигнула плечима.

 

- Він піднявся знизу? Чи зійшов з гори? – допитувалась старенька.

 

- Я не знаю... Яка різниця? Якийсь художник – змальовував нашу гору.

 

- Що він іще робив?

 

- Цікавився нашою криницею.

 

- Він мені не подобається! – аж ляснула костуром по підлозі старенька.

 

- Та це ж просто перехожий чоловік! – здивувалась Евеліна. Їх десятки щодня біля обійстя проходять.

 

- Добре знаю таких перехожих! Не вступай із ним в розмови. Жени з обійстя, щоб аж мешта тріщали!

 

- Ну, це вже занадто, я ж не Настунька, аби слухати від вас подібні застереження! – кинула звисока.

 

- Не вистачало, аби на подвірї усілякі калакуні ушивалися! – не вгавала старенька.

 

- Ніякий він не калакуньо, а виціґорний львівський пан.

 

- «Виціґорні» вимерли як моя мамця дівкою була!

 

- А от і ні! Розсміялась Евеліна. У неї раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в своєму ліжку: несподівано спалахнула її невісточка тою красою, що її побачила колись сама в нічному дзеркалі: начебто зайшов у неї сонячний промінь і освітив...

 

- Не смій з ним говорити, що б медоточиве там не варнякав! – викрикнула і вмовкла нараз, якби втратила силу.

 

***

Після того, як Злат побував в їхньому скромному обійсті, будинок видавався дівчині велетенським і порожнім. Вона бродила із кімнати в кухню, заходила до діточок, та подовгу в дитячій не затримувалась, не знаючи чим себе зайняти. Вона ні на мить не могла відволіктись від думок про Злата. Врешті, мала надійний засіб для зняття стресу – кинулась чимдуж угору і вже за декілька хвилин стояла на самому вершечку скали.

- Евелінко, це надто небезпечно. Хочете звести рахунки з життям?

- Златомир?! Еля мало не затратила рівновагу, у чоловіка був якийсь аж надто вкрадливий голос, який, здавалось чула не вухами, проникав у її нутро, уводив в абсолютно новий світ, змінював плин життя.

- Звідки ви тут?

- Вас підчікував... Еля підійшов упритул, діватись було нікуди – крок назад – безодня. Обійняв її талію, вона таки подалась трішечки назад і тепер вже зависла в його дужих руках. Не поступився – так і стояли на вершечку скали. Спозирали один на одного шепочучи лиш Еля і Злат й для них самих їхні імена звучали як закляття. Вони на довго, немов смок, зависали в повітрі, і бриніли в їхніх вухах чарівною музикою. Цілував її уста, які спершу були прохолодні, та губи його були настирні й вони дедалі гарячішали, спершу хоч і широко розтулені, та ще якось недостатньо піддатливі, та з кожним ментом ставали піддатливіші, у них більшало тепла й збудливості, а ще водночас безборонності й беззахисності, отієї начебто безвольної покірливості. На поблідлому обличчі Евеліни проступав вираз страждання чи якогось злочинного розкошування. Запаморочилося в голові. Добре, що його дужі руки зняли її з небезпечного виступу.

 

Сонце вже розчинилося, мов пігулка, і розтеклося по цілому небі, запаливши його, як велетенське горнило, що нагадало Евеліні, що час їй повертатись домів. Звернула очі до Злата.

 

- Знаю, мусиш іти, - мовив по-дорослому спокійно.

 

- Тепер коли б не прийшла на гору, завше тебе чекатиму. Ці слова вкололи Елю – «Завше чекатиму». Хотіла сказати, що «завжди» в людському лексиконі вживати на варта.  Та до чого може зобовязувати кількахвилинне побачення? Які могла мати претензії? Злетіла стрімкою скалою униз мов камінчик, що зірвався з вершини.

***

Делікатно рипнули двері. Тенькнуло у грудях старої.

 

- Знову на гору носилася? – зло запитала.

 

- Бандиґі![3] У магазин бігала. Дуже потрібна мені та ваша гора?! Може вистачить вже на мене джвендіти[4]

 

Замлоїло стареньку. Знала – сильні емоції – це почуття, позитивні чи негативні – байдуже. Відчула давню, стару, невідворотну біду, що ніколи не полишала жіночий рід, що жив у їхній хаті біля гори. Усякий страх затратив Нечистий - серед білого дня приходить... Звісно, Евеліна любить чоловіка, і в дітях серця не чує, та що жіноче серце - переливна вода. І Вона любила, а «Він» прийшов і все забрав, і життя пошматував нанівець. Ні, з Елею, того вона не допустить! Покладалась на свою силу і мудрість.

 

***

 

Не могла заснути Евеліна. Темрява навколо була дивовижна. Волохата і бездонна, коли кожен жест стає надмірно голосним, а кожен рух хитає застояне повітря. Була мов пуга, мов нічне звірятко – вигострений слух мов локатор уловлював кожен скрип гілочки, лет нічного птаха. Потихеньки встала з ліжка. Накинула легенький халатик і вислизнула на подвіря. Виразно чула з гори: «В-е-л-я»! Ноги несли її, здається, навіть і землі не торкалась, аж раптом Злат заступив дорогу.

 

- Звідкіля ти тут?

 

- Я ж сказав – завжди тут буду. Обійняв ніжно, якось вдалось йому огорнути її усю.

 

- Ой, - шепоче Еля, - ой, не можу... І горло її ледь-ледь бринить від далекого стогону, який іще й не стогін, а тільки слабенький передвісник стогону. Але Злат не квапиться, йому нікуди квапитися, прагне якомога довше відчувати в собі ще віддалене, хоч уже й настійливе прагнення цієї жінки, хай воно затягується й затягується, хай знемагає і знемагає від нього, але водночас хай стан цей дужчає, аби знемагала від нього сильніше, хай оті розрізнені сплески стогону в її горлі стають усе нутряніші, все тваринніші, хай доторки її руки стають усе хижіші.

Це її особлива синекдоха, така собі маленька бздулька, що характеризує сутність жінки, про яку вона й не знала ніколи, яка розкривається саме зараз, як розкриваються рідкісні нічні квіти, в яких особливе в тому світі призначення. Так, хай доторки її руки стають усе хижіші, але й не втрачають ласки й тепла жіночих пестощів, хай вона подеколи, здається, ладна буде його не так голубити, як рвати, шматувати, хай вона в своєму поцілунку все більше пускає в хід зуби, спершу покусуючи, а потім і кусаючи, бажаючи його згризти, з'їсти, хай у ній самій і в її бажанні все дужче пробуджується не просто тваринне, а й звірине. Він відчував у її хіті оце тваринне й звірине, воно навіть трохи і дратувало й відштовхувало, але водночас вабило і притягувало, і запалювало. У відповідь у його єстві теж пробуджувалося не просто тваринне, а й звірине, він вже не просто цілував її, а так само кусав — спершу в куточки губів, далі в губи, далі за язик, який у неї нервово тріпотів в роті, й вона скрикувала від болю, навіть сахалась, але не відривалась від нього, у неї вже біль минув, завдавши їй миттєвого раптового удару, й тепер вона знову якомога тісніше пригортатись до нього, й він так само тісніше горнувся до неї, наче вже в таких обіймах може ввійти тіло в тіло — чоловік у жінку, а жінка в чоловіка.

Не можу, йди швидше до мене, шепоче Еля і робить спробу вивільнитися з його обіймів і лягти зручніше для нього, але Злат стримує її обійми так само чіпкі й дужі, хай вона лежить так, як лежить. І хай лунають її все гостріші горлові стогони, здушені й сапкі, наче то в її нутрі гарчить звір, гарчить ще не кровожерно, але погрозливо, цей звір ще в неволі, він ще тільки прагне вирватися на волю. Нехай гарчить, думає він, нехай проситься на волю, йому кортить усе дужче дражнити цього звіра. Й відчуває, що у відповідь на той тихий рик із жіночого горла вже стиха рветься рик із його власного горла, це і в ньому прокидається звір, просячись на волю, прагнучи волі, він іще не кровожерливий той звір, але хто знає, хто знає. Він вже хоче цієї жінки, уже ладен узяти її, як і вона вже давно ладна віддатися, але зусиллям волі стримується, перемагає своє бажання, бо хоче й далі дражнити її звіра, який хижішає. Евеліна стогне, кусає його губи, й нараз відчуває, як її рука, що гладила його спину, впивається в нього пазурами, смуги болю залишаються на його спині. Звір починає карати. Спершу цей біль несподівано-дражливий, але вже скоро пригасає і навіть видається приємним, і він дає безумну волю своїй руці в її міжпашші, наче хочеш роздерти, й Еля, задихаючись, шепоче, що їй добре, що їй дуже добре, ой як же їй добре, вона кличе Злата до себе, ну йди ж до мене, іди, але він ще не йде, хай вона ще попросить, хай вона помучиться, йому хочеться, щоб вона мучилася, щоб просилася, така його природа, і зараз, нині, та природа має стати і її природою, для того Він тут. І готовий до безконечності слухати крики її нестямної пристрасті...

Зрештою, щось його зводить, щось підштовхує, він йде до неї і, не відриваючись губами від її губів, входить у неї, входить з миттєвою легкістю, Евеліна протяжним, здушеним стогоном виказує йому свою вдячність, а він не перестає потай дивуватися, що вона така велика, така безмежна, що він, великий Люцифер, прагне у ній уміститися — й відчуває, що так його мало, аби заповнити її безмежжя... В засліпленому відчаї, відчаї бажання таки намагається оволодіти всім її жіночим безмежжям, хоч це й не можливо, намагається опанувати всією нею — з якоюсь і злістю, і люттю, і невтоленною спрагою. Вони знову злилися, здається, вже не можна бути ближче одне з одним, але знову це якесь неповне злиття, й він почувається так, наче перед нею у чомусь винуватий, наче вона в чомусь перед ним винувата, наче вони в чомусь взаємно ошукують одне одного,— й фатально не може бути так, щоб вони не ошукували одне одного. Евеліна обома руками обіймає його за спину, її нігті впиваються і впиваються в його шкіру, губами вона хоче не тільки всього його ввібрати, втягнути в себе, а й дає йому змогу, аби він своїми губами ввібрав її всю в себе, й ніхто нікого не може ввібрати в себе, хоч як вони не намагаються. Вони так втягнулися в цю війну, з таким завзяттям віддалися їй, що все перестало існувати, все відсунулось неймовірно далеко за межі свідомості, а в свідомості — лише перебіг самої цієї війни. Ще трохи, ще трохи, ще, ще!.. У їхньому єдиноборстві той, хто називав себе Златом, здається, зробив уже все, що міг, але не здолав, не опанував цією жінкою повністю — навіть не зважаючи на те, що вона йому всіляко допомагала, аби опанував нею остаточно, вона ще раз до крові скородить його спину гострими пазурами, заохочуючи його, й він стогне, бо так пече його той біль, і він чинить ще якесь несамовите зусилля — й це зусилля не тільки його оскаженілого тіла, а й ошалілої свідомості, і його всього пронизує великий біль, але це біль солодкий водночас, біль радості й торжества. Й він ще глибше намагається увійти в цю жінку, щоб продовжити біль радості й торжества, бо, здається, тільки так і можна продовжити цей біль: ще ближче припадаючи до неї, ще глибше входячи в неї, бо ж так не хочеться втрачати в собі це відчуття болю, болю-перемоги, болю-втіхи, болю-насолоди.

На поблідлому обличчі проступав вираз страждання чи якогось злочинного розкошування. Цілком виразно бачила гору. І це було найдивніше - вона не спамяталась, коли наставав світанок. А ж здалось, проминуло декілька хвилин. Вона підвелась, і хоча халатик був цілком мокрий загорнулась у нього.

 

- Вже мушу йти. Златомир посміхнувся.

 

- Тепер знаєш – завше чекатиму тебе, - мовив Злат, та вигострений слух Евеліни нараз притупився й вона взагалі не чула нічого. Не чула й не тямила, ані що відбулось із нею, ані чого вона тут. Бігла до рятівної хвіртки свого будиночка.

 

***

Рожана мов та пуга любила проводити час зорячи у вікно, то ж Еля мусіла матися на бачності. Того й не сподівалася, та охопила її непогамовна тривога – серце тріпотіло достоту як крильця метелика у любовному танку. Коли уже вставила ключ у хвіртку стало чогось аж моторошно. Дерева якісь самотні випнулися вгору, якби й знати її не знали. Зовсім чужі кущі глоду – не було їх тут іще учора, не за ніч же виросли?... Не у своє обійстя зайшла? – шугонула ледь чутною мишкою тривожна думка. Але в руках ключ яким тільки-но відчинила хвіртку. Вже якось дуже обережно взялась за мосяжну клямку вхідних дверей – (наша!), її чоловік переставив іще зі старих, австрійських. Мамина постать в передпокої теж не додала певності – пасмо нечесаного сивого волосся спадало на чоло, погаслі очі, втомлене обличчя. Коли ж встигла так змінитись педантка? Як могла так швидко постарітись? Щось тут сталося! Щось відбулось! Не можна ж отак з доброго дива за одну ніч змінитись... Обличчя затратило свою виразність, й риси якби розмились, розплилась лінія уст, ніби от-от мало зовсім щезнути. Зриває із себе промоклий халатик і душ зогріває її своїми  гарячи струминами. Виходить закручена у величезний, (помилково схопила чоловічий), банний халат, назустріч мати.

- Як спали? – видушує із себе.

- Все добре, - насторожила лаконічна, так не схожа на «мамину» відповідь – була невситимою говорушкою.

- Ірчику, привітайся з мамою! – чомусь наставляє онука Рожана. Чує як він біжить із крайньої, кутової кімнати, та, нараз, зупиняється, якби застигає у прочілі дверей. Чомусь зніяковіло роззирається гейби не може втямити де та мама? А іще в пошуках  когось, хто міг би йому підказати, що має робити далі. Аж моторошно – такий великий ... Виріс на півголови за одну ніч?.. Лише зараз свідомість чітко це фіксує. Не наважується підійти й поцілувати свого враз подорослішалого сина.

Далі бреде домом мов сомнамбула. Ще здаля здалось, що чоловік ніби чомусь кривиться, а коли підійшла ближче, побачила сердитий погляд і те, як дуже надулись жовна на його вилицюватому обличчю. Чому цих вилиць ніколи не запримічувала. Підійшла й ритуальне чмокнула в щоку. Не відповів поцілунком. Кинув холодно.

 

- Привіт!

Почула себе тут не те, що не рідною - чужою сутністю. Якби вийняли її з реальності, як здіймають двері з петель і відставили убік.  Можливо чого у мені помітили? - магнітом потягнуло в бік дзеркала - уважно себе оглянула, але  похапцем, якби воно виглядало, коли б почали, як уважно собі приглядається? Зрештою, чому вона, у своєму домі та всього боїться? – бентежить думка. Мара якась! Зробила рух, аби перехреститись, але рука чомусь ковзнула мимо чола – не послухала її. Ні, щось таки відбувається. Можливо тому, що видається їй не надто її? Десь таки мусить бути відповідь! Боже, невже Ти не видиш, що з мене досить!? Я ж не твердіша за грецький горіх? Милосердний, чому Ти відмовився від мене? Чим я Тебе так прогнівила, що Ти передав мене у руки диявола, який виробляє зі мною усі ці дивасії? – квилить безпорадно.

Хотілось вийти на подвір’я й крикнути: «Рятуйте!» Навіть ступила крок до дверей, та вчасно спам’яталась – хто крім Бога почує? А Він дав виразно зрозуміти, що більше не належить до Нього...  

Хоча й знала, що поцілунки і любощі не залишають по собі видимих слідів, та все ж нестерпно захотілось себе оглянути.  Критично роздивляється на себе в дзеркалі. Осунулась і, водночас, помолодшала. Удруге стоїть під холодними струминами води й з неймовірною ясністю усвідомлює - за цих декілька годин страшенно змінилася. З цим не можна в жоден спосіб собі порадити. Сірі її оченята наповнились світлом. Не годна узяти себе в кулак. Розсіяна й трохи, якби несповна розуму, (чи щастя? – проривається у свідомість втішна думка), та щастя це, видати, особливе – не годне втішити. Рідна хата видається чужою, якби невідаль скільки була відсутньою. Чомусь ноги налились свинцем, ледь їх пересуває. Аж іще уночі  було так легко ходити й дихати, ніби земля встелена пухом й повітря – пахучий озон... Усе може впізнати, та усе ж воно не таке. Причому, підміна груба, якби той Хтось не дуже й старався, аби хотів, щоб вона зрозуміла... Це не її світ! Може потрапила в іншу реальність? Усе це переколошкало Елину душу, бо вже почала губити межі де в цій історії фантастичне, а де реальне.

 

Як тільки Романа випровадили на роботу, двоє жінок саме зараз неймовірно схожих із собою, покликали невістку, на розмову.

Евеліна  присілась на ганку сутінна й сіра з порослою страхом душею. Не відала, що зараз казатимуть їй мати з бабусею, але відчувала, що від мовленого дуже багато залежатиме в її житті. Бабуся узяла її руки, в яких молода жінка усе ще не могла погамувати нестримного тремору, й поклала їх на свої. Тонкий, вимучений усміх ліг старенькій на уста. Знизила голос свій до зникливого шепоту, та Еля чула усе, навіть найтонші його модуляції.

 

- Зміни в житті людини не завше проходять непомітно, як рук годинникової стрілки. Не хотіли ми того, думали тебе вберегти, та що сталось, то сталось - від учора ти живеш за іншими вимірами часу і з іншими повноваженнями. Очі старенької просверлили жінку наскрізь.

 

- Віднині ти Господиня Лисої гори. Сам тебе вибрав. Ми будемо служити тобі. Плин думок, мов живе кільце гадюк, кожна яка тримає іншу за хвіст крутились в голові жінки не знаходячи виходу.

 

- Я не дуже добре розумію, про що це ви?..

 

- Не треба, Велю, все ти добре розумієш, - у словах старенької вчулась навіть якась нутка образи, - відколи поставлена на землі ця гора, не було на ній найстаршої царички. Ото Злат тебе першу вибрав. Не бійся. Не буде тебе напастувати. Особливий привілей маєш - ніколи не буде тебе до себе брати, лиш коли сама захочеш.

 

- Знати будеш усе – що у людей в голові крутиться і чути будеш чого інші не чують, і бачитимеш усе живовидь. Багато чого відкриється тобі, чого й ми не знаємо. Ніхто іще не був тут найстаршою царичкою...

 

- Маєш вибір – привілей, якого ми не мали - можеш прийняти, а можеш відкинути.

 

Відкинути? Їй здалось, що десь із глибини, мов із дна океану починало народжуватися сяйво і всю її з середини освітлювати, наче акваріум, а перші несміливі промінчики того сяйва вже пробивались крізь очі, хоча вона ці промінчики стримувала, затамовувала. Евеліна тривожно затріпотіла, її невидячі від щастя очі відкрились широко і стали безумними. Блискавка, громовиця, екстаз змінила вираз її обличчя, як міняє раптовий промінь, що невідь як продерся крізь хмари. Вона шептала про те чарівне, що чекало ось тут, на порозі.

 

Діти чемно бавились на подвірї. Вервечка туристів уже підіймалась на Лису гору.



[1] Дерти лаха – насміхатися, кепкувати (Львівська ґвара).

[2] Цей купець, Костянтин Корнякт, знаний як фундатор будівництва дзвіниці Успенської церкви, (до тепер її називають вежею Корнякта),  виконувала роль оборонної вежі під час облоги і дозорного пункту пожежної варти. Побудована за проектом архітектора Петра Барбона за участю Павла Римлянина у 1572—1578 роках.

[3] Бандигі – вигадки (Львівська ґвара).

[4] Джвендіти - безперервно нарікати (Львівська ґвара)

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>