Атурто

Атурто

Вівторок, 15 січня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2479
Підписатися на комментарі по RSS

Ранок 1-1

Ранок. На брунатному небі світить  маленький щербатий Анелес.

Величний Ецнос ще не зійшов та небо вже позеленіло.

Прохолодне повітря заклубочилось ароматними  випарами.

Атурто. Рідна, мила серцю, атурто.

Якби Ортеп був поетом  - він неодмінно склав би віршика.

Юнак вийшов на балкон і окинув поглядом ранішнє місто, яке потопало у

гомс,  мид  і  раг. Афі

 

Ранок 1-2

Петро звично потягнувся. Аналізатор здоров’я показував мінімальну частку ранішнього руху, яку юнак неспішно почав виконувати під психоделічну звукову композицію.

Потім традиційний повітряного-крапельний душ, який символізував пам’ять про  етапи становлення людини колективного  розуму. Насправді, Петро не потребував виконання гігієнічних процедур – за нього це робили юрми наннітів, які підтримували оптимальний гомеостаз його організму. Їжа також була  поняттям застарілим. Петро переробляв будь-які види анергії та обмінювався надлишками у енергомережі.

Ментальні потужності хлопця використовувалися в основному для його естетичних, мистецьких потреб і лише незначна частина була постійно задіяна у колах колективної свідомості. Однак, незважаючи

 

Ранок 1-3

Бутрос ель-Каарех невтомно змішував речовини. Він дистилював і асимілював. Магічні ритуали з древніх трактатів, новочасні прилади та методики досі не діяли.

Однак місця сумнівів в душі ученого не було.

Він глянув на девіз, який було написано на стіні лабораторії:

Labor omnia vincit.

Саме так, геть сумніви, бо труд перемагає усе.

А значить якщо довго мучитися – то щось та й вийде !

Тому він невтомно трудився роками, намагаючись досягти

 

Частина 1. Герої 1

Золотавий пил, клубочився  проспектом Червоної Калини.

До громадської зупинки неквапно підплив гравібус № 16 а може і 2.

Він  розз’явив свою механічну пащу і м’яко «всотав» пасажирів, затим вдоволено

ремигнув та виплюнув із свого черева кількох новоприбулих.

Похитуючись ті посунули до  модулів  локальної доставки.

Застаріла система пневматичного гідротранспорту  - та вона все ще була задіяна і на противагу сучасним телепорталам використовувала мінімум енергії.

Причому, енергії низько потенційної та ще й із енерговідновлюваних джерел.

 

- Ех, і дикуни ж ці земляни, - думав  Лорт G2014. Правда дикуни прикольні, хоча й трішки нудні.

Та як би там не було, а час подорожі визначався не міжгалактичними чи планетарними відстанями, а дрібними, локальними шляхами, які доводилось долати на різних архаїчних пристроях. І найгірше, що деколи, навіть користуючись виключно засобами власного тіла.

Лорт ледве приховуючи своє роздратування,  видряпався із  капсули. Чеберяючи тонкими лапками по твердому покриттю, він покірно  слідував за Вказівником, який плив перед ним,  безупинно просторікуючи новинами, плітками та дотепами.

Ще б пак. Адже, Вказівник був  вельми високої думки про себе,  що було  притаманно усій їх серії – від Туманності Андромеди  і до Плеяд. А тому Лорт намагався не відволікатися на невідворотне і не давати волю зайвим емоціям.

Зненацька Вказівник ображено замовк і лише стрілки та вогники, які миготіли його плазмоїдним тілом вказували на те, що він і досі торує шлях.

- Єх. Немає на вас, нечемних блукальців,   Вані Сусаніна, - вголос вирвалося у Вказівника, а оскільки із нього виривалося, що тільки могло і не могло -  власне тому Лорт вирішив й надалі ігнорувати такі закиди. Марно. Бо у Вказівника раптом  прокинулися риси легендарного Бракованого Еталону, міфічного героя  Вказівників, внаслідок чого він звернувся до Лорта із жахливим порушенням субординації.

- А чи знає шановний Лорт, щось про Сусаніна ? – промовив він із тихою зловтіхою грака, у якого на руках є флеш-рояль.

Лорт, який дещо готувався до цієї подорожі, зазначив, що ймовірно це вірний Санчо благородного Росинанта…

Вказівник радісно заблимав. Прискорене гіпнонавчання часто давало такі перекручі, бо для павукоподібного амебодзята – Дон Кіхот від Дульсінеї різнився більше ніж Колобок від Кракена. Та й звідки міг прибулець знати глибоко табуйовану заповідь всіх вказівників – самопожертву задля  вибору шляху оптимального обходу і його перше втілення ?

Ага! Отож бо. Але зненацька  Вказівник зрозумів, що мало не вибовкнув таємницю, за яку його могли запросто дезінтегрувати, причому без права на реплікацію.

Ох ці органічні істоти. Такі примітивно прості і такі помилково чарівні.

Вказівник відчув  незрівнянність своїх переваг і йому стало невимовно шкода, що він собі дозволив  таку кричущу неґречність щодо пересічної живої істоти.

Пригадалася заповідь №4/16-10 – сьогодні кепкуєш із живого, а завтра вже й незчуєшся, як розчавиш Мурашку.

Вказівник вкрився памороззю жаху.

Тільки не це. Сорі. Сорі. Сорі.

Тим часом піша хода скінчилася. Вказівник вперся у огороджу, виготовлену із неживих органічних тіл, переплетених та перекручених в жахливі апоплексичні вузли. Лорт похолов – такий кошмар був просто немислимий на його планеті. А Вказівник за обов’язком  спробував розважити і втішити блукальця.

- Та нічого особливого, це ж так званий пліт, а точніше тіла  істот, які загинули природною смертю і живі родичі яких нічого не мають проти цього цвинтару у стилі джиперса-закручерса. До речі, зверніть увагу на Ваше тимчасове житло на цій планеті.  Воно виготовлене чи не суціль із мертвих тіл різних істот – від даху і до фундаменту. На мові місцевих гойків воно називає сі – дерев’яна хижа. І зовсім вона не хижа, а навпаки, наймирніша з усіх вігвамів.

- Фіг вам, - Лорт роздратовано замахав лапками, сигналізуючи знаками МорЗе свої слова:

- Дурний, тупоголовий, Вказівнику з дикої планети кровожерних потвор.  Я не можу жити у місці, де знаходяться трупи живих істот! Ви ж мали мені забезпечити скромний, темний, вигідний  склепик із цементу Сореля, чого вимагає мій метаболізм і психологічна рівновага, а ви рвете мені мізки міцніше, ніж Даліла тисла головою Самсона.

Вказівник розгубився. Він настільки був зайнятий компонуванням всечастотної симфонічної ораторії у  n-мірному континіумумі, що вочевидь злегка напартачив.

Так і було. Замість вести Порта 17-го Лівого, він сплутав його із майже аналогічним створінням.

Вказівник відчув гордість. Сусанін побери, а він таки ще на щось годен.

А коли він уявив, як натуровпат та еколох Порта 17-й Лівий трясеться від приступу клаустрофобії у темному склепі - помаранчеве світло радості засиніло його тілом.

Напевне краще було б ?

Напев

 

Частина 1. Герої 2. Лабіринт

 

Бутрос ель-Каарех наблизився до старого лабіринту. Це місце сили було чітко вказано у трактаті «Bonum initium» славетного Бікерстафа.

Руки Бутроса злегка тремтіли, але він впевнено вилив половину приготованого трунку на посохлу траву на вході у кам’яне коло. Вранішнє сонце затулилося імлою і все навколо стало тьмяно-молочним. Вчений неквапно рушив лабіринтом.

Головне ритм. Ритм кроків та звуків. Його поступ потиху прискорювався під речитатив заклинання. Нарешті і постамент в центрі лабіринту. Бутрос ступив на камінь одночасно із останнім  відкриваючим словом «Охм..».

А от і все. Тиша. Бутрос стояв заплющивши очі. Нарешті він відважився роззирнутися навколо. Нічого не змінилося. Те ж каміння. Та ж трава. Бутрос зітхнув та вилив рештки трунку на центр і пішов на вихід. Почувався він кепсько.

Знов облом. Такі світи пертися у країну невірних і знов даремно. Образливо, слухайте. Нічого не зробив, тільки прогулявся. То так сумно.

Бутрос дійшов до виходу і роззирнувся навколо за своїм конем. Ого.Ого-го-го. Харрап. Кулллю харрап. Замість коня стояло щось таке, що він не міг навіть доладно описати.

Якісь кола, метал, скляні очі…Бутрос раптом зрозумів – це була безкінна колісниця, яку він бачив у свої снах-фантазіях. Йому разом полегшало. Хвала аллаху – таки вдалося.

Правда це не була пряма подорож світами знання, але хоча б це.

Ух ти ж, груди вченого стиснуло відчуття дива і торжества.

Бутрос обережно підійшов ближче.

Колісниця вражала – виграючи на сонці сяйвом яскравішим скарбів Сулеймана ібн-Дауда. Бутрос примружився, і аж підскочив,  коли колісниця подала голос.

Це було так страшно і так велично, що Бутрос аж присів.

- Тільки не боятися, – хай знає хто тут господар, - згадав настанови, як утримувати в підлеглості джинів-маликів, які без сумніву служили цьому механізму.

Бутрос випростався і неквапно ступив ще кілька кроків у напрямку колісниці. Він був готовий до всього, навіть страшний пустельний див чи навіть всесильний іфріт не злякали б відважного юнака. Але  те, що сталося далі таки вибило його з рівноваги.

Бричка раптом розчахнулася і з неї вистрибнуло створіння.

Мало того, воно звернулося до Бутроса. І він все зрозумів, хоча це й не була арабська.

Дивні діла твої.

Бутрос прошепотів: 

- Deus ex machina

А вискочив із машини підступний гуль у вигляді райської гурії, з голим животиком, оголеними руками та стрункими ніжками, місця переходів яких у сіднички було задраповані чимось напівпрозорим і таким тонким як нитки. На ногах гуль мала нелюдське взуття, що нагадувало розчепірені ратиці.

Бутрос видихнув. Вже навіть ці черевики суккуба вказували на його походження, бо жодна істота на тих дибках не зробила б ні кроку, не скрутивши собі в’язів. Натомість, гуль виклично випростався на своїх канцибах, артистично відкинув пальцями із перламутровими кігтями дюймової довжини копну солом’яного волосся з обличчя. І переможно усміхнувся !

Ух ти !  Гуль-Суккуб був не просто незрівняним. Він був ідеально прекрасним.

Все у ній було  бездоганне – і біляве (!) волосся і великі голубі (!!) очі і небесний запах іі відьомських парфумів, кращих за які Бутрос ніколи не вдихав.

Дивно, але чортячі пазурі  і взуття замість відлякувати, натомість манили як магнітом.

Юнак завмер.

Закохано (!!!) усміхаючись неймовірно білими, ідеальними зубами, чарівним, небесним голосом у якому бриніла тривога і любов, джин-гуль (Галя, як чомусь промайнуло у думці Бутроса) звернувся до нього:

- Петю, де ти так довго, мені так сумно було без тебе.

Петю, я  

 

Львів. Шевченківський гай

 

Петро  вийшов з хижі. Перед плотом стояв турист. Такого типу істоти Петро ще не бачив.

- Амебодзят. Сузір’я Плеяд. Середній Рукав. Код G2014 підкод 1111 нумерація …

Забулькав Вказівник, який висів на плоті, не вельми вдало  імітуючи форму трипільського глека.  Петро усміхнувся. Вказівник був таким кумедним і таким обеззброююче безнадійним, особливо коли видавав на гора застарілу та непотрібну інформацію.

Ну й диваки ці роботи, не переставав дивуватися Петро, який будучи підключеним до біоенергетичних мереж Всесвіту мав доступ до будь-якої інформації і міг задіювати майже невичерпні засоби для її аналізу.

Петро, як  ї більша частина його раси після раптового еволюційного стрибка настільки інтелектуально переважали роботів, що навіть не наважувалася їм вияснити наскільки вище злетіли у своєму розвитку. Лишалося лише одне, прикидатися простаками та веселими й безтурботними істотами аби лише не травмувати нещасних робіків.

Хоча чесно сказати, еволюційний стрибок людство перейшло під керівництвом старшої цивілізації, яка і навчила потрібної мімікрії. Навчила й застерігла – показавши картини масового самогубства аналогічної машинної цивілізації, яка не змогла змиритися із раптовим падінням свого рейтингу нижчого від показників живих істот.

Апокаліптичні картини пралок, телевізорів, морозильників та іншого залізяччя, яке самостійно розгвинчувалося та відмикалося від живлення – показані старшими братами по розуму навічно закарбувалися у пам’яті людства.

Образити обділених, обмежених робіків – то ганьба вищої раси живої матерії….думки Петра перервав хрюкобулькіт нещасного амебодзята.

Петро підключився до мізків живого брата меншого. Лорт був комп’ютерщиком. Він обслуговував гіперонні мережі – застарілої технології на думку Петра і вершини досягнень машинної цивілізації з точки зору Вказівника.

Петро за допомогою кількох сотень вільних психологів та одного журналіста миттю заспокоїли роздратованого амебодзята.

Затим Петро узяв створіння на руки і почухав його за передніми лапками. Лорт захрюкав і скрутився в кокон спокою.

Вказівник з подивом спостерігав, як місцевий абориген Петро миттю заспокоїв прибульця. Всі роботи дивувалися, як такі різні істоти ладнають між собою. Між живими завжди виникав зв’язок настільки близький, що це не мало логічного пояснення. Можливо був правий вели

  

 

Частина 1. Герої 3

 

Ортеп дивився у чарівне дзеркало Огокьсводравт. Зображення, які там виникали були такими незвичними, що на думку спадало лише комп’ютерне моделювання.

Його астральна проекція рухалася обабіч дороги. Широке рівне покриття із візерунком смуг і кружалець було безсумнівно дорогою. Час від часу ним пролітали якісь машини  та розгледіти щось було нереально – занадто висока швидкість.

У проміжках між проходом машин дорогою снували якісь дрібні істоти, які щось там копошились. Перед тим, як мала пройти машина, вони відстрибували на бік, збираючись у подобу паперу, що колише вітер.

Петро пішов напростець на один такий клапоть. Мірою наближення до «листка паперу» - той концентрувався і зменшувався. Коли Ортеп став поряд – той зібрався у кільку розміром із футбольний м’яч  Ортеп на мить завмер, а потім раптом копнув «м’яч» ногою. “М’яч” відлетів до куща за метрів десять від дороги.

- Як не соромно, - почув Ортеп.

Говорив «м’яч» який трансформувався у стрічку, яка змійкою поповзла знов на дорогу.

- Живий, ми ж працюємо задля вашого блага, соромно тобі. Дуже соромно., - на цей раз голос був об’ємним і наче лунав звідусіль.

- Де ви ?, - вирвалося у Ортепа.

У відповідь на його слова на мить піднялася ніби завіса пилу з дерев, лугу, озера, дороги – звідусіль аж до горизонту.

Затим завіса знов впала додолу.

Це був симбіотичний світ. Напев

 

Частина 2. Герої 1-2-3-2-1

 

Петро відчув витік реальності. Такий термін найвірніше описує почуття, яке насправді охопило його на звичайній людській мові. Бо насправді то було перцептивно-ревербераційно-аспіративно-…Тьху. Яка гидода ця тарабарщина брехливої вченості і ослячого самовип’ячування. Фе.

Коротше, хтось нагло вліз їз чорного входу у зручний, вигідний  і безпечний Всесвіт, який людська цивілізація дбайливо виліпила собі із того космічного непотребу, який засмічує справжню красу міжзоряних просторів.

Петро був найближче до точки прориву чи то в метрику часово-просторового континіуму чи то сингулярної  гравітаційної кротовини, а може і просто тупо вдрукувавшись у матрицю відображень космогонічної майі.

- Геть, бридкі наукоподи, - прогнав Петро із мізків відразливо дратуючу секту «борців за наукову чистоту і максимальну точність формулювань», яких він подумки називав «фарисуючими язиками».

- Здуріти можна, - шляк трафив Петра у прямому та в переносному значеннях., - Знову ті алхіміки. Немає на них геніїв квантового детермінізму. Оце хлопці ефективні треба визнати. Ніколи не підводять. З часів першого гудронного коляйдера і аж до лінійного прискорювача Земля-Проксіма Центавра.

- Алхіміки і метафізики завше на всій біді. Учи їх, учи – все їм по барабану. Як їм пояснити що етеру немає, що  синтез ядер у звичайних умовах неможливий, що трансмутація проходить лише у прискорювачах та при високих тисках-температурах…- Петро зітхнув.

- Лише справжня, розвинута наука книжників і формульних схоластів може утримувати доеволюційне людство з інших часових відрізків від перестрибів та порушення рівноваги. Тому Петро постійно подорожував. Він підбивав Лавуазьє на боротьбу з флогістоном,  Карно до закону збереження, Скалігера на боротьбу з історією. Робота була, так скажемо, не публічною, але дуже вже потрібною, і настільки ж цікавою, як і вимушеною.

Петро вийшов на галявину і окинув очима горизонт.

Правдивий Едем.

Ні будинків, ні доріг, Лише чиста і приязна природа.

Він заплющив очі і коли їх відкрив – побачив дивного мужчину, одягнутого середньовічним алхіміком в одізі з пропаленими дірами від кислот та пропахченого тим неповторним ароматом хімічних лабораторій, які не змінюються ні у часі, ні в просторі.

Петро відчув ностальгію. Тай що там таїти – любив він алхіміків. Принаймні хлопці були щирими і зрозумілими. Біля молодого ученого терлася якась дикунка. Краля була одягнута, як клоун з цирку, що було характерно для епохи  міжчасів’я прогресуючого розпаду патріархату. Дівчина була вельми цікава і хоча в її очах не видно було й крихти розуму – це аж ніяк не відлякувало вченого алхіміка.

- Самець, він і клоп самець, подумки захихотів Петро уявляючи деталі травмуючого сексу цих кумедних комашок…, - але його алегоричні роздуми перервала рада контролю, отямивши хлопця,

- Ти що там, з глузду з’їхав – пів світової мережі дивиться твої геги, про те, як алхімік дірявить наскрізь голу дикунку за рецептом  зносин клопиків. Петре, та ти сам ще той архетипний  перверзник. Як тобі тільки не соромно бути таким ницим. Ну от, скажи, що ти думаєш, коли бачиш, як розкривається пухнастий отвір гіперпростору …Га? І спробуй-но сказати, що про потку і водку.

Петро обурився. Як можна було так грубо все перекрутити.

- Не про потку і водку – а водку і потку !

Петро подивися на дикунку уважніше і почув:

-  Перша книга Мойсея, Буття. Розділ 6,  пункт 2, - пожартував хтось із мережі.

Петро вже звик до такого. Повна інтимність у істот колективних – абсурд. Проте в даному випадку він на якийсь час не проти був побути на місці алхіміка.

- Навіть не думай відмикатися від мережі – потім не ввімкнемо і будеш, голубе збирати корінці і гарувати в поті лиця за шматок поживи, - Петро усміхнувся і приглянувся до пари уважніше. Щось було не альо.  

Дикунка та алхімік стояли, як вкопані та з неприхованим жахом дивилися на нього.

Петро у зображенні на вікнах машини побачив причину.

Цирк на дроті. Ото вже й жарт.  Його зовнішній вигляд чомусь, а він добре знав і чому, і кому до цього вдалося прилучитися – був повністю переналаштований.

Великий чорно-зелений змій із яблуком у роті – як вам ? Зацініть !

Ну хіба так справи робляться ?

Напев

 

Частина 3. Смерди та мудрики

 

Петро і Ортеп стояли біля дзеркала світів. По різні боки.

Далі вони разом доторкнулися до нього руками.

Спалах і темрява. Потім світло.

Ортеп стояв у себа вдома, а в руках тримав книгу.

Він  неквапно почав її розглядати. Зелена оправа чистої шагрені приємно радувало око.

Назва була прикметна – Приколи елойського мудрика.

Ортеп читав і перечитував. Його мало турбувало, що книгу визнають скоріш за все підробкою, бо звідки у елоїв міг взятися мудрик та і який морлок міг видати таку невимовну маячню.

Та все таки. Все ж таки.  

але

 

Епілог

 

Апокаліпсис. Це був апокаліпсис.

Синє страховище з казок Гоцці перетворилось спочатку на голубого злодюжку за рецептом Ільфа і Петрова, а потім випарувалось як Чеширський кіт, а наприкінці залишися лише голос – пробачте…

Помаранчева фальшивка і зрадник в синхронному екстазі  злилися в унітаз історії запопадливо підставлений любими друзями.

А затим...

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>