Зміїна мудрість

Вони завжди приходять уранці. Раніше я дивувався, потім збагнув, чому саме. Бояться. Я для них чоловік непевний. Хоч і допомагаю там, де безсилі їхні лікарі та священики. Однак те, як я це роблю, для них таємниця, а все невідоме їх насторожує й відлякує. До того ж, спрацьовує певна інерція мислення: раз священик не може, а мені вдається, значить, помагає мені відомо хто. І хоч скільки хрестиків прибивай на ворота, хоч скільки образів вішай у світлиці, цей стереотип переламати годі: "упир та непевний - усім чортам родич кревний!"

Проте сьогодні вони заявилися щось надто рано. Коли рипнула хвіртка, ще лише благословлялося на світ. Мабуть, здалека приїхали, всю ніч у дорозі. Либонь, щось серйозне завелося в моїй окрузі.

Глипаю у вікно, й ще більше чудуюся. До хати через подвір’я суне довгий, мов тичка, дядько, ведучи за руку малого хлопчака. Йдуть поволі, боязко озираючись. Певно, розуміють, що в неурочний час завітали, але світло у вікнах їх трохи підбадьорює. А може, й навпаки… Та раз усе ж ідуть, значить штовхає їх страх більший, ніж почувають переді мною. Цікаво…

Звично роззираюся по господі. Пучки зілля по стінах і на сволоку. Побілена піч, у челюстях весело потріскує вогонь, облизує оплетений дротом горщик із булькаючим варивом. Акуратний мисник. Застелені веретами лави. Різьблена скриня. Стіл порожній, на ньому лише свічка й грубелезна книга, розкрита посередині. Як же без цього, книга в них, у масі своїй неписьменних, асоціюється з якоюсь надприродною мудрістю, глибина якої прямо пропорційна до товщини фоліанта. Ще одна свічка, тоненька, горить перед образами на покуті. Наче все гаразд.

Тихенький стук у двері. Я не поспішаю відчиняти, витримую значущу паузу. Якщо в них щось важливе, постукають ще раз, а ні - підуть собі, остережуться докучати.

Знову стук, гучніший, вимогливіший. Навмисно з гуркотом посуваю лаву, неспішно чимчикую в сіни й, мимрячи щось собі під ніс, відсуваю засув.

- Слава Йсу Христу! - голосно й схвильовано вітається дядько, знімаючи стару смушеву шапку. Малий також знімає шапчину й соромливо вклоняється, але тримається за плечима свого супутника.

- Слава навіки Богу! - буркаю я, допитливо окидаючи їх поглядом, відтак відступаю й жестом запрошую увійти.

Дядько мить вагається, відтак рішуче переступає поріг, кинувши позад себе: "Ходи, Ільку!"

У світлиці пропоную сідати. Вони добряче напружені, якщо не сказати перелякані. Щоправда, при погляді на образи їм трохи попускає, дядько навіть хреститься на покуть із явною полегкістю.

Поки вони освоюються, беру коцюбу й дістаю з печі горщик. Вони миттю насторожуються, стежать за мною з явною підозрою. Але нехай, моє становище, зрештою, зобов’язує до різних театральних ефектів. Такий тепер час…

Мовчки наливаю у велику череп’яну миску пахучого борщу, кладу на стіл, попередньо сховавши книгу, затим грубими кавалками нарізаю житнього хліба, дістаю ложки.

- Прошу до столу, - запрошую нарешті гостей.

Вони дивляться з відвертою недовірою, вочевидь ніяк не сподівалися на таку зустріч. Ех, люди, якби я оце зараз повівся мов груба худобина, вони сприйняли б це як належне. Позаяк рідко зустрічаються з людським до себе ставленням. Такий уже льос у народу.

- Споживемо, що Бог послав, - зітхаючи, пояснюю я й першим беру ложку.

- Та ми того, не голодні, пане, - знічено мимрить дядько, але я, не зважаючи, роблю запрошувальний жест, і вони підходять до столу. Еге ж, не голодні! Одежина на вас благенька, зразу видно, як ви гараздуєте. Тут узагалі на сотні верств зокіл важко знайти не голодного, якщо не рахувати кількох панів, підпанків та орендарів. А бач, про гідність не забули!

Поважно хрестимося, сідаємо й мовчки сьорбаємо з одної миски моє вариво. Поступово приходьки забувають, що не голодні, та й борщ мій, щиро кажучи, не простий. Я їм для годиться, за компанію, крадькома вивчаючи свої гостей.

Дивна парочка. Дядькові вже за п’ятдесят буде, волосся, підстрижене за звичаєм нижче вух, добряче посивіло й поріділо. Лице сухе, зморшкувате, підборіддя кепсько поголене, шпакуваті вуса сумно обвисли. Але очі в дядька цікаві, меткі, так і стрибають по світлиці, все примічаючи. Уявляю, що він потім наплете своїм приятелям-кумам - язик бо в старого, судячи з усього, добряче підвішений, це на нього через уразу мовчанка напала.

Хлопчина виглядає років на десять, низенький, але зграбний. Волосся біле, вигоріле, сам худий, під очима тіні. Й вочевидь наляканий. Причому явно не візитом до мене. Тобто, й цим, звісно, але й ще щось гризе його. Це щось і в дядьковому виразі обличчя проглядає, але слабше. То хто ж із вас буде прохачем, малий чи великий?

Попоївши, збираю зі столу, сідаю навпроти них і запитально підводжу брову. Питати, за чим прийшли, мені не личить, хай гадають, що я це й так знаю.

- Справа в нас така, - несміливо починає дядько, мнучи в руках шапку. - Загалом… Із Краснопілля ми… В Ілька, - він киває на малого, - є старша сестра, Катерина. Дівка ще, недавно шістнадцять сповнилося. Живуть вони разом, самі - батька й матір пошесть холерна забрала… Я стрий їхній, батька - Петра, - рідний брат. Помагаємо їм із родиною, чим можемо… Живуть діти небагато, але, дяка Богові, здорові й… - Дядько збентежено совається на лаві, не знаючи, як далі продовжувати. Нарешті зважується: - Біда в нас, пане. Вже й не знаю, як сказати. Щось негаразд із нашою Катрусею. З дня на день марніє і слабне на силі. Коли питаємо, що з нею, сміється лише, каже, що здорова. Хотіли дохтора покликати, та вона пригрозила, що й на поріг його не пустить. До священика ходили, але парох наш, отець Іван, сказав, що все в руках Божих, і треба молитися. То ми й молимося. Але… стереженого й Бог стереже… До ворожки йшли, нашої-таки, сільської. Вона гроші злупила й натомість якогось пійла дала, звеліла Катрусі в їжу влити. Та ми побоялися… А дитина пропадає, на очах чахне. Оце на вас остання надія, пане, кажуть, ви дуже сильний знахар. Поможіть, а вже ми віддячимо, повірте…

Та вірю я. Щирі ви люди, хоч і безталанні… А випадок цікавий, такого в мене, далебі, ще не було. Стрімкий занепад сил при хорошому самопочутті… Симптоми знайомі. Може, звісно, статися, що якась хвороба невідома цих місць дісталася, однак вельми це схоже на відвідини упиря… Невже знову за старе взялися? Останнього я, пам’ятається, років з десять тому знешкодив, захист на всю свою округу наклав. Либонь, вичахли мої "печаті". Сонце-бо в останні роки якесь мляве було…

Тут я похоплююся, зрозумівши враз, що це ще не кінець оповіді. Недарма старий хлопчика з собою привів. А нумо, продемонструємо всевідання.

- Хай малий розкаже, - спроквола наказую я.

Очі в дядька округлюються, він намагається приховати здивування за покашлюванням і підбадьорливо попліскує небожа по плечу. Той знічено щулиться, затим починає все швидше говорити, втупившись очима в підлогу:

- Катруся… вона сама з собою віднедавна розмовляти стала… Удень звичайна, а як вечір надходить - робиться сама не своя. Ніби чекає когось, місця собі не знаходить, не мене гиркає… А потім балакає з кимсь… Тільки в хаті нема нікого… А вона так поводиться, ніби гість у неї, й вона його бачить і чує… Я на печі сплю і все те чую, - голос малого зривається, він схлипує, з очей горохом капотять сльози. - Воно та-ак стра-а-ашно-о-о…

Старий обіймає його, починає заспокоювати, гладячи по голові. Хлопчик перестає плакати, соромливо шморгає носом і мовчки настовбурчується на лаві.

Ні, не упир… Щось новеньке. Вірніше, щось я таке чув нещодавно на крайових зборах, але не надав належного значення… Та й не тут те було, десь на сході… Відсутність видимої сторонньому спостерігачеві маніфестації… Гм, а сенс? Утім, сенс-бо якраз є, такий спосіб не привертає зайвої уваги. Але як вони це роблять?

Мою мовчанку прибулі сприймають як очікування, й хлопчик озивається знову:

- Позавчора сильна злива була, так гриміло й мовніло - страх! А тут ще Катруся непритяменна… То я побоявся вдома спати. Пішов до стрия, він недалеко живе. Йду стежкою й раптом бачу - до нашої хати з боку горба якесь світло пливе. Поволеньки так, мовби людина пішки йшла. Але низько над землею. Придивився я - наче клубок якийсь, і палахтить, здається, навіть іскри розсипає… Не знаю, куди він дівся - тут я перепудився так, що вже й не пам’ятаю, як у стрия опинився, так тікав. Відтоді там ночую…

Так, виходить, видимі прояви все ж є. Здається, я починаю здогадуватися… Найімовірніше, вони вдалися до цілком нового способу, більш досконалого й, так би мовити, "гуманнішого". Хоча про гуманне ставлення до їжі говорити не випадає… Словом, мені доведеться самостійно вирішувати цю проблему - на консультації з крайовими зборами часу нема, а виходити з тіла… не знаю ще, чи є в цьому необхідність. Тому наразі зачекаємо.

- Батьки твої померли три роки тому, - уточнюю я в малого - саме тоді лютувала в цих краях холера.

Той ствердно киває головою.

Явно не упир. Вони здатні піднімати свіжі трупи й впливати на їх моторику, й ті, природно, приводять їх до свого колишнього помешкання. Пам’ять ще не встигає остаточно згаснути в мертвому мозку. Тоді-бо вони й беруться за живих родичів. Тут симптоми подібні, але не тотожні. Упир використовує тіло померлого, щоби підібратися до своєї жертви впритул, приспати її пильність. Мабуть, він не тямить, що досягає цим ефекту радше протилежного, однак свого все ж частково добивається - головно через ментальні здібності, вміння підпорядкувати жертву своїй волі. Тут же щось інше. Вочевидь, вогненний клубок - це й є головний предмет моєї уваги. Може, саме так вони й виглядають? Але що відбувається далі? Не можуть же вони потинати жертву на відстані. Чи можуть? Ні, дурниці…

- Чи не помирав у вашій родині ще хтось останнім часом?

Дядько заперечно хитає головою, дивлячись на мене з явним нерозумінням. Підійдемо з другого боку.

- Чому дівчина досі не вийшла заміж? Жити з малим братом важко, чоловічі руки потрібні.

Дядько скрушно змахує рукою.

- Був у неї хлопець, Ясько Семенюк. Хотіли побратися, та ба - забрали, сердегу, в солдати. Вона-бо чекає його… - старий помовчав, - не знає, що ще торік родичам похоронний папір прийшов. Загинув наш Ясько десь у світах…

Ага, так я й гадав! Перший візит - розвідувальний, з’ясування обстановки. Непомітне промацування психосфери. А далі - дія за вже знайомим сценарієм: туга за рідною чи коханою людиною притуплює пильність, жертва повністю відкривається навіяному образові, отут вони й знаходять лазівку - і вже не дрімають. Висмоктують те, що люди називають душею, до самого денця. Чи то навмисно, чи то через нерозуміння, але доводять людину до повного виснаження й - смерті. При чому цього разу жертва, схоже, з радістю віддається своєму катові, чого не було раніше. Збуджуються центри насолоди? Не виключено! Ох і підлий же задум, де тут твоїм упирям!

Дістаю люльку, розкурюю й роблю вигляд, що глибоко задумався. Насправді я вже все вирішив, просто треба зайнятися цими двома. Дядько надто збуджений, малий переляканий мало не до паніки. Замість тютюну в люльці особлива трав’яна суміш, діє заспокійливо й тонізуюче. Ну, й деякі недуги дрібні лікує. Та про це їм знати не конче.

За якийсь час відкладаю люльку і встаю. Підводяться й приходьки.

- Допоможу вам, - кажу повагом, упевнено й читаю віру в їхніх очах. - Їдьте додому й чекайте грози. Вона буде завтра після полудня. Потім приїду я, й ви - киваю дядькові, - покажете мені хату, де мешкає дівчина. Вона в жодному разі не має знати про мене! Відтак її треба буде з на півгодини відпровадити кудись, щоб я все оглянув на місці. Зробите?

- Все зроблю як ви кажете, пане, - дрібно киває дядько.

- Піч у хаті звичайна?

- Так пане.

- Кагла виходить надвір чи в сіни?

- У сіни, пане.

Як же воно потрапляє всередину? Втім, побачимо, може, просто через відчинені двері.

- Гаразд, тоді до завтра.

- Бувайте здорові, пане!

Вони йдуть, підбадьорені й обнадієні. А я починаю зіставляти й аналізувати наявні факти.

Отож, що ми маємо? А маємо ми типовий прояв енергетичного вампіризму в явно нетиповій формі. Отже, й боротися з ним треба в незвичний спосіб. Звичайного упиря достатньо знерухомити, прип’явши до землі палею й відрізавши для надійності голову. Грубо, але загалом ефективно. Щоправда, так нейтралізується лише труп. Що стається з самим упирем як субстанцією польовою, ми наразі точно не знаємо. Найпевніше, він гине, що вельми сумно. Катюзі, звісно, по заслузі, але… шкода їх, чи що? Не вірю я, що вони це свідомо роблять! Може інстинкт, може якась нагальна потреба, але долати такі труднощі, щоби просто поживитися психоенергією… Нелогічно це, нераціонально… Втім, хай там як, але вони чинять зло, втручаючись у життя людей. І їх треба вчасно зупиняти. Така вже в мене робота, коли на те пішлося… Йдемо далі. Тут труп відсутній, експлуатується мислений образ померлого, що підносить методику ментального впливу на якісно новий рівень, хоча й у старому контексті (прогрес очевидний, і на це треба звернути увагу товариства на найближчих зборах). Але як відбувається безпосередній контакт із жертвою? Гадаю, воно приходить невдовзі після грози, коли повітря ще досить іонізоване. Перечікує десь у землі, де близько до поверхні виходять поклади залізної руди, й у підхожий для себе час шукає потенційну жертву. Пересувається в своїй звичній подобі (я чув, що місцеві вчені називають такі вогники кульовими блискавками), й це вже само по собі дивно, бо вимагає значних енергетичних витрат. Із жертвою, вочевидь, чинить як завжди. Куди дівається по тому? Оце найцікавіше! Судячи з розповіді хлопця, відвідини були неодноразові… А раз так, є шанс упіймати одного з них живцем! І я, здається, знаю, як саме!

***

Назавтра встаю пізно - треба було добре виспатися. Заживаю необхідні пігулки, щоби бути бадьорим цілу ніч - хтозна, скільки протриває пильнування. Добре снідаю. Зодягаю звичне своє вбрання, обвішане оберегами й хрестиками. Під одежу ховаю кілька більш дієвих штучок. У велику торбу складаю все необхідне для нічного полювання. Можна вирушати.

До Краснопілля шлях неблизький, але в мене свої способи пересування. До обіду я вже на місці й терпляче чекаю грози. Жодного чаклунства - у хаті в мене висить місцевої роботи барометр. Коли стихія розгулялася, починаю пильно стежити, куди поціляють блискавки. Так і є: крешуть у горб, що височіє на західному краю села. Потайки навіть сподівався, що побачу когось із них, але де там - при світлі сонця їх, природно, не видно.

Знаючи приблизний напрям, рушаю через село до горба. Це виявляється помилкою: пси розвалувалися так, що я вже й не радий своїй затії. Не люблять мене собаки. Як то кажуть, на дух не переносять. Хтось із наших колись пожартував, що вони бачать нашу шкуру зісподу. А може й справді? Ні, не зараз - тепер це вже неможливо, але колись - цілком могли. Навіть деякі люди могли… Кумедно тільки, що вони чомусь називали таких, як я, песиголовцями…

Дядько вже чекає при воротах і зовсім не дивується моїй появі. Злодійкувато озирається й манить за собою.

- Вибачайте, що не запрошую до господи, але Катруся саме там. Моя стара вдала, що нездужає, то вона коло неї посидить скільки треба. Добра дитина. А я нібито за дохтором подався…

Невдовзі приходимо до рубленої хати, обнесеної ще міцним плотом. У дворі - стайня зі стодолою, курник та криниця-журавель. За хатою - невеликий город, а за ним уже здіймається крутий горб.

- Драбина, якщо треба, під стодолою, - показує дядько.

- Спасибі, - стримано кажу я. - Тепер ідіть додому й, як стемніє, спокійно лягайте спати. Малого залиште в себе. Щоб ніхто тут не вештався! Інакше нарікайте на себе! - пригрожую для годиться.

- Що ви, пане, мене сюди й калачем не заманиш поночі! - запевняє дядько, нервово озираючись. - А завтра… як воно… що буде?..

- Нічого. Знайдете свою Катрусю здоровою. Пам’ятати нічого не буде, то скажете їй, що тяжко заслабла, але вже видужує. Вона й справді буде ще з кілька днів кволою, тож добре її годуйте. Найкращою їжею. Гроші у вас, сподіваюся, є?

Дядько розуміє мене по своєму.

- Ми люди небагаті, пане, але віддячити зуміємо. Скільки скажете!

Ну чому в них усе зводиться до цього? Коли вже вони доростуть до нормальних відносин? Але що ж, перечити йому годі, не збагне ж!

- Заплату принесете через тиждень. Дасте, скільки не шкода…

- Дякую вам, пане, все зроблю, як належить! - дядько радісно вклоняється й поспішає додому.

А покладе ж чимало, старий дурень! Від сім’ї відірве, а мені останнє віднесе. Що за народ! Різні шарлатани цим і користуються, та ще й як!.. Ну, ті гроші я цим дітям якось підкинути зумію, не вперше Святим Миколаєм бути. Одним забобоном більше, одним менше…

Обходжу подвір’я, уважно обдивляюся господарські споруди. Всюди порожньо, ні худобини, ні птиці. Умови для нічного візитера ідеальні. Відтак оглядаю житло. Дві хатчини-кліті, посередині сіни. В кожній кімнаті по два невеличкі вікна в жорстких рамах. Двері в сіни міцні, тисові. Жодних підозрілих слідів. Заходжу в сіни - порожньо. Помічаю в стіні, на рівні голови, закіптюжену каглу. А нумо… Так і є! Каглянка взагалі відсутня, а краї отвору мовби пропечені, майже сплавлені. Ось куди воно проникає! Але як потрапляє в сіни? Задираю голову догори - стріха солом’яна, просвітів не видно.

Виходжу надвір, прихиляю драбину до стріхи й вилажу на дах. Швидко досліджую один схил - нічого, другий - є! Поміж околотами чорніє акуратно пропалений отвір, маленький, завбільшки з кулак. Тепер усе ясно!

Злажу з даху й ховаю драбину. Відтак вибираю собі місце в росяному чагарнику попід плотом і починаю чекати.

Катруся повертається через годину, зникає в хаті й більше не виходить. Коли смеркає, засвічує скіпку. Певно, виглядає свого гостя. Ну і я жду його з нетерпінням. Тільки б прийшов…

Здіймається вітер... Десь біля півночі помічаю якесь світіння від пагорба. Ну нарешті! Пильно стежу, що буде далі, сидячи тихо, мов миша. Зазвичай вони реагують лише на рух, але хто його зна... Тим часом проміття наближається, й ось я вже бачу синювату кульку, що легко ширяє низько над травою й, направду, пирскає колючими іскорками. Й потріскує при цьому, аж сюди чутно. Виглядає цілком сумирно, чого тут малий злякався?

Тільки подумав про це, коли відчуваю - немов хтось пазурами крижаними провів по серцю. Трясця, воно, виявляється, інфразвук випускає. Страхується, погань! Ну, та мене цим не проймеш.

"Огненний змій" - ось як це в народі називається, згадав-таки!

Я вже знаю, що буде далі, тому не дивуюся, коли кулька злинає над хатою й зникає в пропаленому ході. Опинившись у сінях, вона через каглу потрапляє в піч, а потім… Потім Катруся бачить свого любого Яська, розмовляє з ним, можливо, вони навіть кохаються… в її уяві, звісно. А в той самий час потороч п’є з дівчини психоенергію, висисає душу, мов сік зі сливи… І нащо це їм, для людей зовсім чужим? Невідомо…

Якийсь час вичікую, відтак тихо вилажу з кущів і скрадаюся до хати. Заздалегідь приготованим гаком легко відчиняю замкнені зсередини двері. Навшпиньки підходжу до кагли й прилаштовую навпроти отвору просту магнітну пастку. Живлення на максимум. Цього має вистачити.

Ну, тепер мій вихід. Прислухаюся до того, що діється за дверима. Дівчина про щось весело лепече сама до себе, але голос кволий, немов смертельно стомлений… чи знеможений від насолоди? Та хай там як, цій неприродній парочці зараз не до мене. Саме час!

Різко розчахую двері, заскакую до світлиці й причиняю їх за собою. В непевному світлі скіпки бачу дівчину, що лежить на зім’ятій постелі в самій сорочці. Незрячі очі закочені, на щоках хворобливий рум’янець… Так, а цей де? Ага, ось і він! Люди-бо тебе не бачать, голубе, але цей камуфляж не для мене. Ач, клубка вогненного вже й не слідно, натомість над дівчиною нависло щось напівпрозоре, райдужне, перетинчасте, доволі гарне з виду. Якби не суть…

Як я й гадав, воно реагує на рух. Сахається вбік, відтак плигає до мене, ставши нараз видимим візуально. Ну й почвара, скажу я вам! Де воно лише вимацало такий образ у моєму мозку. Та на додачу ще й інфразвуком шмагнуло. Ха, не на того напав! Витягаю з-під одежі одну зі своїх потрібних дрібничок. Тепер не поткнеться! Тепер у нього одна дорога. Правильно, в піч! Скручується воно, мовби змія, відтак миттю брижиться, морхне, бгається в клубок - і шусть у отвір челюстей. Рахую: раз, два… Сильний тріск. І тиша.

Кидаюся до дверей, повз розгублену дівчину, яка вже трохи прочуняла й злякано дивиться на незнайомця, що розгулює серед ночі її хатою. Байдуже, не до цього зараз. Вискакую в сіни. Готово! Пастка ціла й, судячи з крихітного вогника на торці, не порожня. Попався, любчику!

Мої почуття важко описати. Мабуть, щось близьке до ейфорії. Я ж першим упіймав одного з них живцем! У природних-бо умовах вони невловимі. Тепер ми зможемо дізнатися про них значно більше! Може, навіть…

Але справа ще не закінчена, нагадую собі. Дівчина! Повертаюся до хати й звично вводжу перелякану дитину в транс. Навіюю їй, що треба про все забути, що вона хвора, й їй снилися страхіття. Водночас непомітно підживлюю її пошкоджену психосферу власною енергією. Відтак наказую заснути.

Коли, зібравши своє приладдя, гашу скіпку й виходжу в ніч, вона міцно спить.

***

Щойно діставшись до свого обійстя, замикаюся в дальній кімнаті й вкладаю пастку в приймальну камеру телепорта. Затим лягаю на спеціальне ложе й виходжу з тіла.

Якби хтось застав мене в цей час, то визнав би мертвим. І справді, земна оболонка спорожніла, позбувшись духовної сутності. Та вже далеко, за сотні кілометрів від Землі, на протилежному боці Місяця, де в нас таємна база.

Й ось я зводжуся на ложі в своєму звичному тілі. Сідаю, ворушу кінцівками. Ти ба, відвик, виявляється, навіть те, що коліна мої згинаються в протилежний бік, тепер дивує. Криво посміхаюся й зиркаю в дзеркало. Ну який я, до біса, песиголовець? Хоча… щось від собаки в моєму витягнутому черепі таки є. Якщо існують безшерсті собаки, та ще й вкриті лускою. Однак із людей, що колись бачили нас у плоті - ще тоді, коли ми носили не псевдотіла, а гіпномаски, - значно ближче до істини були ті, що називали нас зміями. Адже предки наші - плазуни, схожі на рептилій, що колись мешкали й на Землі. Ех, якби не стародавній природний катаклізм, то зараз, можливо, я мав би тут справу з собі подібними, а не з цими сухопутними ссавцями. Але я тут-таки нагадую собі, що якби не той катаклізм, то на Землі, ймовірно, ніколи б не склалася та ситуація, яку маємо нині. І моя присутність, можливо, не була б потрібна.

Покидаю приймальний бокс, підходжу до колони сповіщувача й надсилаю запит дванадцяти Матерям та кристалик із добутими даними. Поки вони працюють із матеріалом, снідаю й відпочиваю. Я на це заслужив. Затим іду в Залу Зв’язку.

Дванадцять Матерів, відповідальних за розгорнуту на Землі програму, вже чекають мене. Входжу в освітлене коло, круг якого розмістилися їхні голограми, й шанобливо схиляю голову. Звітую.

- Ти добре попрацював Джаал Гоорне, - каже Верховна Матір. - Навіть не уявляєш, як ти нам допоміг! Уже після першого ознайомлення з твоїм бранцем ми багато що зрозуміли в земних справах. Тепер можливий навіть безпосередній контакт…

Усе це мені відомо. Мене цікавить інше. Настільки, що я йду на нетактовність і перебиваю Матір:

- Чому вони полюють на людей? Чому висисають їхні психосфери?

Мати не ображається. Однак те, що вона каже, невимовно дивує мене:

- Вони не полюють, Джаал Гоорне. Ми помилялися. Ми сприймали їхніх посланців як звичайних злісних хижаків, бо неправильно витрактували їхні мотиви. Вони вивчають людей, Джаал Гоорне, хоч як би неймовірно це не звучало. Як уміють і як можуть, але вивчають, а не свідомо вбивають. Ми вважали їх злочинцями-чудовиськами, а виявилося, що маємо справу зі вченими…

- Але ж люди гинуть!

- Вони не розуміють цього. Все ж їхня природа далека від людської. Коли ми повідомимо їм про це, гадаю, нам навіть не повірять…

І не дивно. Я сам не вірю. Це ж ставить усе з ніг на голову…

Дивовижна планета ця Земля. Унікальна! На суходолі в результаті еволюції запанувала раса двоногих ссавців. У океані конфліктують між собою головоногі молюски та китоподібні примати, з котрими, не знаючи про їх розумність, постійно вступають у конфлікти люди. А в горішніх шарах атмосфери зародилася химерна й незрозуміла цивілізація розумних плазмоїдів. Яка також пробує контактувати з людьми на польовому рівні. Як виявляється, вивчає людську цивілізацію в міру сил і можливостей. Що врешті все ж веде до конфлікту. Втім, хіба люди інакше вивчають тих-таки дельфінів?

Питання: що робити? - виникло відразу, як тільки ми відшукали цю планету. Можна було залишити все як є й дати ситуації на Землі розвиватися своїм ладом. Дехто на цьому й наполягав. Але тоді вижила б лише одна з унікальних цивілізацій, яка свідомо чи несвідомо знищила б сусідів. А цього допустити було годі. Ось тому вже яку сотню років й працюємо на Землі ми - Побережники. Живучи серед людей, ми оберігаємо їх від неадекватного впливу сусідів. І водночас робимо все, щоби звести до мінімуму такий вплив на сусідів з боку людей як найдинамічнішої з рас. Та ще й так, щоби ніхто ні про що завчасу не здогадався.

Повірте, це дуже важко - воювати з примарами й водночас із невіглаством, застосовувати силу й залишатися гуманним.

Але ми мусимо. Раз уже взялися за цю безнадійну справу на правах старших братів по розуму, то треба довести її до логічного завершення. Результат того вартий.

Але наразі кінця-краю їй щось не видно.