Закон незворотності

Спочатку була темрява. Темрява і пустота. І це було добре. Я не розумів де верх, а де низ. Все це було ніби нереальним. Я не знав де майбутнє, а де минуле, бо цього всього ніби не існувало. Я помітив точку, яка світилась яскравим білим сяйвом, чомусь так схожим на посмішку моєї матері. Стало приємно. Ця точка множилася, повільно утворюючи незрозумілої форми жовту пляму. Я спробував дотягнутися до неї та торкнутися. Вона лагідно гріла руку. Намагаючись схопити цю пляму рукою, я відчув, що вона досить матеріальна. Набравши цілу жменю з цієї плями, я подивився на свій стиснутий кулак. Але коли його розкрив, пляма висипалась крізь пальці, наче пісок. Розсипані плями теж почали збільшуватись та сильніше й сильніше прогрівати моє молоде тіло. Я виривав це світло та кидав його на всі боки. І воно множилось до тих пір, поки повністю не огорнуло мене. І в один момент я зрозумів, що я і є цим світлом. І це теж було приємно. Та раптом – падіння.

Хоча пісок, на який я приземлився, трохи стишив удар, все ж впасти обличчям вниз було досить боляче. І прохолодно. Після гарячого світла перед цим, контраст температур відчувався особливо яскраво. Я відчув задуху і зрозумів, що був повністю занурений у цей задубілий пісок. Він був усюди: в очах, в носі, у вухах. Пісок не давав мені дихати. Мені хотілося встати та скинути його з себе, але знесилений, я не міг навіть поворухнутись. В цей момент до мене прийшло спасіння. Я відчув, як мене відкопують. Це змушувало забути й про саме падіння, і про все, що було до нього. Невідомі руки пестили моє тіло, згортаючи пісок, яким мене було засипано, а я, не в змозі навіть поворухнутися, робив вигляд, що намагаюся їм допомогти в цьому, сіпаючи почергово кінцівками. Раптом хтось із спасителів міцно схопив мене за волосся та, відтягнувши голову вверх, сильно вдарив мене в обличчя. Тоді то я і зробив свій перший після падіння подих, в якому було і щастя знову дихати, і біль, і здивування. За тим ударом відбувся ще один, а потім… Після серії хаотичних ударів, які наносились з усіх боків, було би дивним не втратити їм лік. Розуміючи числову перевагу нападників, та свою теперішню слабкість, через яку я не міг завдати їм відсічі, я інстинктивно прийняв позу ембріона, прикривши голову руками. І хоча кров, яка миттєво залила мені очі, не давала чітко розгледіти тих осіб, я все ж зміг помітити кілька фігур з довгим волоссям та бородами, які стояли навколо. Що мене в той момент найбільше вразило, то це те, що дехто з них був повністю голим, а інші були одягнені в такі безформні обноски, які й назвати одягом було би важко.

Побиття припинилось так же зненацька, як і почалося. Невідомі притиснули мене до землі, утримуючи за кінцівки та волосся. Я розумів, що будь-які спроби поворухнутися будуть марними, не кажучи вже про те, щоб встати. Один з чоловіків підійшов та схилився наді мною, дивлячись прямо в очі. Він здавив моє обличчя та затиснув носа, позбавляючи можливості ним дихати. Я спробував вдихнути ротом, але він відразу ж запхнув туди пальці, наче намагаючись там щось знайти. Це мене шокувало. Хтось невідомий щось шукає в мене в роті! З останніх сил я міцно зціпив зуби, сподіваючись хоч таким чином помститися за моє побиття. Чоловік дико закричав, та рвонувся вбік, намагаючись звільнити пальці, однак я продовжував стискати зуби, незважаючи на те, що в горло потекла рідина, яка на смак зовсім не була схожою на мою слину. Після серії ударів від нападників та самого власника пальців, я все ж здався та розкрив рота, випускаючи чужака з свого мимовільного капкану. І готовий заприсягтися, що серед його криків болю прозвучала фраза: «Немає!». Однак, це мене не настільки зацікавило, як те, що в той же момент мене відпустили.

Протираючи очі від крові та піску, тепер я вже міг добре розгледіти своїх нападників, які збившись купи, віддалялися від мене. Складалося враження, що вони зовсім втратили інтерес до моєї персони. Той з них, який намагався посягнути на святеє святих - на мого рота, продовжував ревіти, та качаючись по землі, притискав до грудей закривавлені пальці. Зрештою він піднявся, але оцінивши свою та мою фізичну форму, все ж не наважився вступати в бійку зі мною один на один. Тихо скавучачи від безсилля та болю, позираючи на мене зі злобою, він побіг наздоганяти своїх друзів. Він не здогадався, що я досі не маю сили навіть поворухнутися.

Залишившись наодинці, я вперше звернув увагу на те, наскільки темно було навколо мене. Все освітлення, яке хоч трохи надавало можливість бачити, наче сконцентрувалось в тому місці, куди я приземлився спочатку. Спрямований в небо стовп сяйва особливо контрастував з напівмороком навколо та детально освітлював сліди на піску. Однак світло швидко згасало. Коло, яке воно утворювало, ставало все вужчим і вужчим, врешті решт перетворившись на невеличкий промінь, який блиснувши востаннє, розчинився в темноті, залишивши мене з цим мороком сам на сам.

Кілька хвилин я лежав, намагаючись заспокоїтись. Сплюнувши солонуватий смак, який тримався в роті, я важко підвівся на ноги та ще раз подивився тому напрямку, куди пішли мої кривдники, побоюючись їх повернення, але вони, як і світло, теж розчинилися в темноті. В голові страшенно шуміло, та через цей шум я ледве розчув невідомий голос.

- Українську розумієш? - почулось геть поруч, і я повернувся в той бік, звідки, як мені здалося, ця фраза прозвучала. - Спокійно, я не завдам тобі зла.

- Хто тут? - перепитав я.

З пітьми виступив чоловік похилого віку, на вигляд якому я би дав років під 70. Зовні він геть не відрізнявся від тих осіб, які щойно мене побили. Старий мав довге сіре волосся та такого ж кольору бороду. З одягу на ньому була лише темна пов'язка на стегнах, яка прикривала тільки малу частину зморшкуватого худого тіла. Складалося враження, що від нього й справді не слід чекати небезпеки. Схоже було, що він мене теж побоювався.

- Добре відгамселили? Піднявся ти, я бачу сам, то може і йти сам зможеш, чи все таки допомогти? – запитав у мене старий.

- Йти? Куди? – перепитав я з недовірою.

- До мого табору, там є вогонь і їжа, а я думаю це саме те, що тобі зараз потрібно.

Я відчув, що починаю втрачати свідомість. Старий, наче запідозривши, що я зараз знову впаду в пісок, виявив неабияку спритність, на перший погляд йому не властиву, в’юнко стрибнувши в моєму напрямку, він підставив своє плече, притримуючи мене за руку

- Я допоможу тобі. – майже лагідно промовив він, після чого свідомість я все таки втратив.

Скільки часу я перебував у безпам’ятті, може знати лише якась вища сила і старий, який якимось чином, незважаючи на свою помітну худобу, зміг дотягнути мене до того місця, яке він називав своїм табором. Однак відчуття пекучого болю в литці правої ноги та запах смаженого м’яса подіяв на мене, як аналог нашатирного спирту. Відкривши очі, я побачив багаття справа від себе та відштовхнувшись рукою, швидко перекотився вбік, після чого ставши на карачки, зрозумів що… Насправді мені нічого не загрожувало. В світлі багаття я побачив обличчя старого, який з зацікавленістю спостерігав за мною. Сіре волосся на його обличчі, яким воно мені здалося спочатку, на світлі виявилось білим як молоко.

- Заспокойся ти, чого скачеш як той мавп? Ось я зараз приготую нам поїсти.

Все ще ошалілий, я закричав на діда:

- Ви мене підсмажити хотіли?

- Підсмажити? Ой, вибач. – винувато промовив до мене дід. – Чи то я тебе близько до багаття поклав, чи то вогонь сильно розпалив. А що, ти підгорів?

Підійшовши ближче до світла, я показав йому свою почервонілу литку.

- Йой, йой, ну вибач, сину, старого-дурного, я ж не подумав навіть. – промовив дід, цокаючи язиком. – Краще сідай, і попоїж. Тобі треба відновлювати сили після бійки.

З купою запитань в голові, я все таки мовчки взяв шматок м’яса з рук старого. Воно було настільки гаряче, що мені заледве вдавалося утримувати його в руках. Однак старий не звертав уваги на подібне та жадібно їв, взявши свій шматок прямо з вогню.

Від побоїв так скажено боліло все тіло, що це змусило мене забути про свою щойно опалену литку. Я оглянувся навколо. Далі, ніж відбивалося світло від багаття була та ж сама невідомість мороку, з якою я познайомився трохи раніше. На небі не було жодного натяку на яке-небудь світило. Ні місяця, ні зірок – нічого крім темноти. Я глянув на м’ясо в своїх руках, яке дещо солодкувато пахло. Потім я знову перевів погляд на старого, який пожадливо жував свій шматок, з якого скапував жир на пісок. І хоча мені зовсім не хотілося їсти, та зажерливість, з якою він пожирав свою їжу, задала апетиту і мені.

- А хто були ті люди? – все ж запитав я, нігтем виколупуючи залишки м’яса з зубів.

- Падальники. – відповів старий, обсмоктуючи пальці.

- Падальники?

- Так, вони завжди перевіряють новеньких, чи немає в них навлону.

- Навлону? Новеньких? – я зовсім не розумів термінів, якими почав оперувати дідуган.

- Ну так, плату за переправу. Монета за перевезення на той берег. – Дід з подивом подивився на мене. – Малий, ти ще не розумів? Ти помер, ти зараз в Чистилищі.

- Помер... В Чистилищі… – для чогось я повторив за ним.

В цей момент я згадав повністю все. Літак, попередження про погану погоду, авіакатастрофа. Я притиснув руку до живота в тому місці, куди як я точно пам’ятав, проник шматок металу з обшивки борту та вперше за весь час почав оглядати себе. З превеликим подивом лише зараз я помітив, що з одягу на мені була лише коричневого кольору туніка. Піднявши її поли, я побачив, що крім синців, які вже досить акуратно проступили по всьому тілу, жодних інших пошкоджень на мені не було. Жодні сліди хірургічного вручання чи поранення на животі були відсутні, як і будь які болісні симптоми в тій ділянці, яку, чорт забирай, мені прохромив шматок металу!

Вражений інформацією, яка зненацька на мене звалилась, я не відразу зрозумів, як темнота, яка досі була лише навколо дідового багаття, влилася мені в очі, змусивши мене знову втратити свідомість.

Коли я прийшов до тями, дід вже сидів біля вогню та знову щось готував. Навкруги був той же самий морок, що й до того, як я заснув. Хоча було трохи холодніше.

- Доброго ранку! – привітався старий.

- Доброго ранку? – перепитав я. – А звідки ви знаєте, що зараз ранок? А вчора що було? Вечір?

- Так, то був вечір.

- Як на мене, то ввечері було так само темно як і зараз, яка ж тоді різниця?

- Коли всі просинаються, тоді і наступає ранок.

- Ну це логічно, але за ранком наступить день і тут буде світло?

- Ні, не буде.

- А що буде?

- Буде той самий морок, що і зараз.

- Діду, та що це взагалі за місце таке? – мене починало злити те, що дід відповідає односкладово, надаючи при цьому інформаційний мінімум у своїх відповідях.

- Я ж тобі вчора сказав. Це все – він провів рукою, вказуючи навколо, - чистилище. Камінь, на якому я сиджу, це чистилище. Багаття – це теж чистилище. Навіть це м’ясо теж чистилище. До речі, пригощайся, воно вже готове.

Взявши шматок м’яса, я перепитав:

- Я взагалі нічого не розумію. Як це м’ясо може бути чистилищем?

- Все, що тут є – і є чистилищем.

- Тоді якщо я візьму і відкушу маленький шматочок м’яса від цього шматка, він теж буде чистилищем?

- Так.

- І навіть цей маленький шматочок?

- Так, і навіть якщо ти його пережуєш і виплюнеш.

- А якщо…

- І навіть коли воно перетравиться і ти підеш погидиш, то це теж буде частина Чистилища. – перебив мене старий, вгадуючи що я запитаю далі.

- А Ви припускали, що все навколо є несправжнім?

Дід, який весь час відповідав особливо не задумуючись, взяв паузу на хвилинку та замовк, після чого відповів:

- Я над цим не задумувався. Мені здається, що ти залазиш надто далеко в філософію.

- Це не філософія! – спочатку заперечив я, але тут же поправив себе. – Хоча частково – так, це філософія. Але питання в іншому – як Ви доведете мені, що я помер? Як Ви доведете мені, що це Чистилище?

- Я не можу тобі цього довести, так само, як і ти не доведеш, мені, що ти живий.

- Я сиджу біля багаття та тримаю в руках це м’ясо. Воно пахне м’ясом і я впевнений, що якщо зараз його відкушу, воно матиме відповідний смак. Хоча тут я кину камінь у Ваш город, смак м’яса ніякий, бо Ви його мало солите. Але це зараз не важливо. Дивіться, якщо я зараз впаду у багаття, то на мені загориться одяг і на тілі в мене будуть опіки від вогню. І ось це, – я вказав діду на свою праву литку, – і є тому підтвердження. То ви дійсно все ще хочете сказати мені, що я помер?

- Так, як і я. – лаконічність була найближчим другом цього діда.

- Оооох… – все, що я зміг вичавити з себе у відповідь. Подумки мені пригадались всі прокляття, які я знав, на всіх мовах світу, яких я навіть не знав. – Та припиніть так відповідати! Ви взагалі не хочете нічого мені пояснювати.

- А що тут пояснювати? – дід дивився на мене очима, які почали блищати. – Якщо ми тут, то це значить одне – і ти, і я померли, і ми навіки закриті в цьому місці, назад ми не повернемося, бо це не можливо, вперед рухатися теж немає куди, бо ні в тебе, ні в мене немає грошей щоб заплатити...

- Заплатити за що? – я різко перебив діда.

- За переправу. За переправу на той берег.

- А що на тому березі? За що я повинен заплатити?

- Кажуть, що на тому березі є рай. І є пекло. В залежності від того, хто на що заробив під час земного життя.

- Звідки у вас така впевненість?

- Кажуть так.

- А хто каже?

- Інші люди.

- Інші? А скільки людей взагалі живе на цьому березі?

- Мені не відомо.

- Добре, а з скількома Ви знайомі?

- Не дуже з багатьма.

- Та дайте мені хоч якусь цифру.

- Десять. Тебе влаштовує? – в голосі діда почала з’являтися якась поки що ледь помітна нотка злості.

- Так, влаштовує. – я майже здався, бо розумів, що дуже важко щось випитати в цього мовчуна.

- Розумієш, я стараюсь відкидати все, що для мене не є важливим. – врешті решт після певної паузи мовив дід.

- А що тоді для Вас є важливим?

- Що є важливим? Наприклад те, що я зараз збираюсь приготувати собі сніданок. Тим часом ти мені надокучаєш своїми питаннями, і я стомився.

- Але в мене ще є безліч запитань.

- Давай після сніданку?

На відміну від не перетравлюваної інформації, яка все ж хоч частково, але почала литися з старого, вчорашня їжа вже перетравилась в мені, а тому я повернувся від діда спиною та почав їсти те, що він приготував. Однак саме старий першим порушив мовчанку. Вийнявши з вогню своє м’ясо, він звернувся до мене:

- В мене до тебе є пропозиція.

- Яка? – кинув я до нього через плече.

- Ми можемо укласти угоду.

- Угоду? – запитав я, розвертаючись до діда обличчям та пережовуючи трохи завеликий шматок, який відкусив.

- Я вже досить старий та кволий, а місце тут досить небезпечне. Пропоную наступне: я дозволяю тобі залишитись тут та годуватиму тебе цим несмачним м’ясом, а також дещо познайомлю тебе з цим світом, а ти обіцяєш допомагати та захищати мене у випадку нападу. Після того, що вони зробили з тобою, я вже боюсь того, що зі мною може бути.

Обдумуючи те, що запропонував дід, мені здалося, що на даний момент це є найбільш раціональним рішенням.

- А які в мене є варіанти? Я згоден, але я теж хочу додати одну умову.

- Яку? – дід дещо нахмурив брови.

- Ви будете розповідати мені про все, що я запитаю. – промовив я.

- Добре, але якщо ти будеш слухати мене у всьому, що я попрошу. – дід нахилився та простягнув мені долоню своєї правиці.

Я витер пальці від жиру, який стікав з м’яса та міцно стиснув його руку в знак підтвердження укладення угоди.

Старий усміхнувся:

- Ну ти й здоров’як. Йдеш на поправку.

Майже весь ранок ми провели за розмовами. Поняття «ранок» для нас було досить умовним, бо день за ним так і не наступив. Тьма не відступала ні на мить. Багаття було єдиним острівцем життя в цьому мороці. Розмова була нашим єдиним доступним заняттям. Під час цих розмов я нарешті почав миритися з важкою думкою, що я помер. З розповіді діда, якого нарешті прорвало, я дізнався чого ж хотіли від мене падальники. Вони шукали навлон, тобто монетку, яку згідно традиції зазвичай клали до рота померлим. Ця монетка була єдиним пропуском – платою за переїзд на той берег з місця, де ми зараз знаходились, та яке старий називав Чистилищем. Однак останнім часом монетки клали все рідше, а тому й Чистилище стало досить заселеним місцем. Крім того, я дізнався, що старого звали Остап та що помер він теж не власною смертю, а під час воєнних дій в 1944 році.

- Дід Остап, а тут взагалі багато людей?

- Я точне число не знаю.

- Можливо є якесь поселення?

Старий наморщив лоба:

- Біля переправи… Слухай, ми ж домовились, що ти залишаєшся в моєму таборі. Ти що вже збираєшся кидати мене і кудись туди?

- Та ні, я вас не кину, ми ж уклали угоду, а я завжди дотримуюсь свого слова. – завірив я старого, злякавшись, що він знову може замовкнути.

За поглядом, яким мене оглянув дід Остап, складалося враження, що він мені повірив.

- Біля переправи є невелике постійне поселення, біля якого протікає єдиний струмок, з якого можна пити воду. Але це все охороняється, тому з нього сильно не поп’єш… Як, в принципі, і з моря... – задумливо мовив старий.

- А де та переправа?

- Десь вздовж берега. – старий махнув рукою в невизначеному напрямку.

- А точніше?

- Точніше нічого сказати не можу.

- Ну добре, Ви сказали охороняється, а ким? – я, радий, що старий нарешті почав видавати інформацію, ніяк не міг з нього злізти зі своїми питаннями.

- Та зокрема і тими людьми, які тебе побили.

- Значить вони і переправляють людей?

- Не зовсім. – заперечив старий, але за його реакцією було зрозуміло, що детальніше пояснювати він нічого не збирається.

- А от Ви часто згадуєте про переправу та той берег, то десь там є якась водойма?

- Водойма…- дід похитав головою, – там море!

- Море? – я озирнувся, - Де?

- Ти хочеш його побачити? – дід Остап дивився на мене глибоким поглядом.

- Так, хочу.

Старий підкинув у багаття багато моху, який він використовував ще і як паливо. Після цього він зачерпнув розжарений камінь разом з піском під ним та поклав це все на все ще зеленуватий шматок моху.

- Це буде наш ліхтар. – пояснив він, обережно взявши цю конструкцію в руки. – Йди за мною.

Відійшовши на кілька кроків, він оглянувся назад на багаття та продовжив:

- Сподіваюсь, що вогонь не загасне до нашого повернення, бо знову його розпалювати буде досить проблематично.

Як саме йому вдавалося орієнтуватися в темноті при тому, що світло від каменя було досить тусклим, мені було не відомо. Мабуть, він вже не вперше долав цю дорогу. Чим далі ми рухались до моря, яке обіцяв старий, тим більше я відчував, як пісок і справді стає вогким та під ногами починає хлюпати вода. Однак жодних ознак моря я не відчував, ні шуму прибою, ні приємного легкого бризу, ні солонуватого запаху, до якого я так швидко звикав під час поїздок в Одесу.

Врешті-решт старий зупинився, і моєму погляду відкрилося те, що називалося морем. Піщаний берег різко обривався чорною, густою рідиною, дещо схожою на нафту. Над поверхнею води стояв густий туман, майже такий самий густий, як і саме море. За відсутності вітру, жодних хвиль на поверхні не було видно, лише штиль, який іноді розбавлявся ледь помітними в цьому мороці бульбашками, які то тут, то там з’являлися на поверхні, від яких повільно відходили круги.

Раптом я помітив те, що й потрібно було очікувати на морі, але що мене здивувало. Поверхнею води повільно пропливав невеликий човен, в якому знаходилось з півтора десятка людей. На кормі човника жеврів факел, який освічував фігуру високого чоловіка, одягненого в бордового кольору плащ з капюшоном та сріблясту кольчугу. В його руках було довжелезне весло, з яким він легко управлявся.

Не втримавшись, я почав кричати до них. Чоловік, який керував човном, подарував мені всього один погляд, решта ж з цікавістю та певним страхом дивилися на нас з дідом Остапом. Охоплений невідомою силою, я кинувся до них, але дід Остап чіпко схопив мене за руку, загнавши свої нігті мені в шкіру.

- Не роби цього! – крикнув мій старий компаньйон.

- Але ж там не глибоко, йому навіть весла вистачає! – я обернувся, сповнений рішенням відштовхнути старого від себе, але той продовжував кричати на мене:

- Якщо ти увійдеш у глибоку воду, то більше не вийдеш з неї, дививсь!

Дід Остап відпустив мою руку і підійшов до води. Нахилившись якомога нижче, він освітив впритул її поверхню. Я жахнувся того, що побачив у воді. На мене дивилися тисячі людських очей позбавлених зіниць. Своїми сліпими очима ці людиноподібні істоти навряд чи щось бачили, але точно знали де я знаходжусь, оскільки тягнулися у моєму напрямку своїми довгими худими руками. Їхня шкіра була білою, наче морська галька, обмита не однією тисячею приливів та відливів.

- Один мій минулий напарник вже намагався плисти, але вийти з води він вже не зміг. Я часом приходжу сюди і намагаюсь знайти його серед всіх цих людей. – голос діда Остапа дрижав, хоча холодно не було. – Може вже повернемось?

Я стояв і дивився на човен, що пропливав зовсім близько від нас. Так близько і так недосяжно. Я мовчки вдивлявся в очі людей, які пливли в човні, а вони дивилися на мене. Якась непереборна сила тягнула мене до човна, але я зовсім не розумів для чого мені потрібно було туди потрапити.

- Щасливчики. Мало того, що їм поклали монети в рот перед похороном то ще й ніхто тут їх не відібрав. – старий похитав головою. – Або це вони в когось їх відібрали.

Я відчував себе повністю розбитим, та після кількахвилинного мовчання звернувся до діда Остапа:

- Так, давайте повертатися.

Дорога назад була значно важчою. Побої та побачене дуже сильно давили на мене. Останню сотню метрів я навіть почав опиратися на плече старого, яке той ввічливо підставив, бачачи як мені важко рухатись. Тому по приходу я впав на своє ліжко з моху, яке мені зробив дід, та відразу ж вирубився.

Прокинувшись, я побачив картину, яка ставала для мене досить звичною: той же самий морок навколо, багаття і діда Остапа, який знову смажив м’ясо на вогні.

- Ви знаєте, - звернувся я до старого,- так на вас дивлюся, і розумію, що відчуваю себе в’язнем.

- В’язнем?

- Ні, точніше актором у театральній постанові якогось зубожілого театру. Ну, знаєте, в якомусь такому, де через низьку заробітну плату змушений був звільнитися художник-декоратор. І актори кожну виставу виходять на сцену з одними й тими ж декораціями.

Дід Остап подивився на мене і відповів:

- Судячи з твого одягу, костюмер, з того театру теж звільнився.

Ми переглянулись та гучно засміялися. Це було вперше за весь час нашого спільного знайомства. Я не розумів чому, але я раптом почав довіряти цьому старому мовчуну. Він не розповідав скільки років тут знаходиться, бо на березі час йшов зовсім по іншому. Але за моїми підрахунками, для нього минуло вже більше 70-ти років. 70 років просидіти тут, біля цього багаття! Я думав над тим, що й мене може чекати така ж доля і розумів, що не був до цього готовий. Тому мною все таки було прийняте рішення акуратно, але атакувати старого в лоб:

- А Ви не могли б показати мені дорогу туди? До того поселення, про яке розповідали?

- А ти так хочеш мене залишити тут самого? Ні, не покажу. – дід зморщив лице.

- Я не кажу Вас залишати. Можливо, я повторюю – можливо, Ви виявите бажання піти разом зі мною? – я старанно підбирав слова, намагаючись не сильно сердити діда Остапа.

У старого округлилися очі:

- Немає мені що там робити.

- Ну чого немає? Ви ж знаєте де це, ми могли б зустрітися там з Вашими знайомими, можливо зустріти нових.

Однак дід Остап нічого мені не відповідав. Він навіть проігнорував всі мої наступні репліки з приводу відвідин поселення. Я не хотів на нього тиснути, та вирішив, що на сьогодні з нього досить. Моє сподівання було розраховане на такий банальний ефект, як ефект сніжного кому, або навіть самонавіювання, якщо так хочете. Це коли спочатку треба поселити в голову людини певну думку, а потім потихеньку додавати думки ще та ще, аж поки в ній не сформується стійке переконання в тому, що ота, найперша думка є цілком логічною та необхідною. І ми так би й сиділи, кожен у своїх роздумах, мовчки спостерігаючи за тим, як горить мох у вогні, коли б дід Остап не вказав у темноту за моєю спиною.

- Дивись!

Повернувшись, я побачив ззаду стовп світла, який одним кінцем впирався у піщаний берег, а іншим височів в небо, простягаючись вверх на неосяжну висоту. Це світло було вже надто знайомим для мене. Воно було зовсім поруч від нас, і тому я не міг помилятися. Саме в такому стовпі світла відбулося і моє прибуття на цей берег.

- Побігли! – гукнув до мене дід Остап, швидко повторюючи свій ритуал, який він робив, коли мав кудись відійти від табору, тобто накидав побільше моху в багаття та зробив свій саморобний ліхтар.

- Але для чого? - перепитав я не розуміючи.

- Там новенький.

- А нам то що з того? – знову перепитав я, але дід Остап вже не звертав уваги на мої слова і з своїм ліхтариком у руці швидко пішов в сторону світла. Не бажаючи залишатися самому в таборі, я піднявся та пішов слідом за старим, фігуру якого було досить добре видно в світлі розпеченого каменю в його руках.

Буквально за хвилину-другу, ми вже були на місці. Світло як і в моєму випадку вже почало потроху звужуватись, але цьому новачку пощастило трохи більше, ніж мені, оскільки він приземлився на правий бік та не так сильно загруз. З-під піску чітко виднілася ліва половина його тулубу та частина обличчя. Було помітно, що він важко дихав, здуваючи з себе піщинки та був без свідомості.

Дід Остап підняв з піску камінь та простягнув його мені:

- Тримай.

- Для чого? – перепитав я, не розуміючи що він від мене хоче.

- Давай швидше, чи ти думаєш падальники не бачили цього світла? – почав підганяти мене дід – скоро і вони сюди прибіжать.

- Що саме швидше?

- Вбий його! – очі діда в світлі його ліхтарика, який ставав все більш тьмянішим, здивовано дивилися на мене, наче він говорить очевидні речі.

- Що? – я зробив крок назад від нього. – Що значить вбити?

- Ти пам’ятаєш про ту угоду, яку ми з тобою вклали? Ти ж сам пообіцяв… Захищати мене… Від всього!

- Я обіцяв вас захищати, але… Не вбивати. – несподіваність цієї ситуації забивала повітря в мене в легенях не даючи ні вдихнути, ні видихнути.

- То від падальників ти теж мене захищав би не вбиваючи?

- Але ж це інше, ця людина зовсім беззахисна!

- Ти пообіцяв мене захищати від всього. – знову повторив старий.

- Захищати вас від нападів!

- Все правильно, напад голоду це теж напад. – заперечив старий.

- Що ви таке кажете? – я просто не міг повірити почутому.

- А ти думаєш, що ти їв всі ці дні? Не смачно тобі було без солі? А спробував би ти харчуватися одним мохом, як я свого часу. Ось, тримай камінь і не забудь перевірити чи немає у нього в роті монетки. – промовив до мене зі сталевим спокоєм у голосі старий.

Але в цьому спокої ховалися слова, які були набагато страшніші за будь-який крик. Вони, страшніші за шуршання в кутку, коли ти знаєш, що ти зараз сам у кімнаті. Вони страшніші за звук пляшки, яка розбивається, коли ти заходиш в темний провулок. Вони страшніші навіть за звук бензопили, почутий під час ночівлі в лісі.

Мене вирвало. Я впав на карачки та рвав, не в змозі стримати цей природній порив. Мені було огидно. Мені було огидно з того, що я їв. Мені був огидний дід та його слова. Врешті решт, навіть сам собі я був огидним.

- Слабак. – зневажливо промовив дід, спостерігаючи за мною. – Потім ти все зрозумієш.

Він розвернувся та з каменем в руці, підійшов до наполовину закопаного в піску тіла, з явним наміром зробити те, про що щойно просив мене. Я зрозумів, що не можу дозволити йому цього зробити. Підвівшись на ноги, я зробив кілька широких кроків та стрибнув на нього ззаду, поваливши діда Остапа в пісок. Незважаючи на свій похилий вік та худорлявість, в боротьбі він виявляв неабияку силу. Він бив мене в пах, своїми довгими нігтями намагався видряпати мені очі, однак це не заважало мені схопити його за горло та почати душити. Він хапав мене за пальці, намагаючись віддерти їх від свого горла, однак сили почали залишати його. Він намагався встати та відповзти від мене, але я міцно зафіксував його ногами. Побачивши, що кінець його близький, я раптом згадав, що не поставив йому головне питання, відповідь на яке він може забрати з собою. Тому, я засичав до вже вмираючого старого:

- Переправа? Де знаходиться переправа?

Однак мені слід було краще слідкувати за руками діда Остапа, бо замість відповіді, він вдарив мене по голові каменем, який налапав у піску. Він бив мене знову і знову, аж поки я перестав подавати ознаки життя. Дід Остап плюнув на моє бездиханне тіло та викинув з рук закривавлений камінь.

Важко переводячи подих та раз-по-раз прочищаючи горло, він підійшов до закопаного новоприбулого. Нагнувшись над ним, він почав згрібати пісок з нього, після чого кілька разів вдарив його долонею по обличчю, намагаючись привести до тями. Коли після кількох невдалих спроб новоприбулий все ж відкрив очі, дід Остап хрипко промовив до нього, вказуючи в напрямку мого тіла:

- Він хотів тебе вбити. Я тебе врятував. Вставай, зараз прийдуть падальники.

*****

Коли я відкрив очі, то зрозумів, що лежу на спині. Навколо мене був той же самий пісок та морок, що й останні кілька днів. Я полапав себе за голову. Але вона не боліла та була абсолютно цілою. Я піднявся на ноги. Вдалині маячіло світло невідомого мені вогнику, яке так мене манило. Не помічаючи інших варіантів, я як метелик пішов в його бік. Наблизившись на достатню відстань, я побачив десяток людей, які притулившись одне до одного, сиділи навколо вогнища. Підійшовши ближче, я тихо сів поруч з ними. Жоден не відривав погляду від багаття, лише одна з жінок підняла голову, подивилася на мене своїми великими чорними очима та запитала:

- Ти з воскреслих?

- Воскреслих? – не розуміючи перепитав я.

- Світла не було, коли ти з’явився. Тебе ще тут не вбивали? Ти вперше?

- Ні, не вбивали. – я не до кінця розумів про що вона говорить.

- Я розумію твоє здивування. Вмерти в цьому місці не можливо. Той, хто помре тут, в ту ж хвилину переродиться в іншому місці берега. Посидь, після сну ми вирушаємо в місто.

Я нічого не відповів. Я сидів та спокійно дивився на вогнище. В голові кружляло безліч думок. Я думав про те, що мені робити далі. Йти разом з ними? Залишитися тут? А може приєднатися до морських істот? Але найбільше мені не давали спокою думки про те, що саме дід Остап зараз робить з моїм попереднім тілом.

В животі забурчало…