Загадка Віастри

Під колесами «Протея» натхненно шурхотить шляхове полотно. Назустріч навально летять клапті туману. Хвацько, по-розбійницьки висвистує вітер.

Блістер машини цілком прозорий, надає огляд на всі 360 градусів. Щоправда, зараз від цього користі мало - ми проходимо область гарячих боліт, усе навколо потопає в молочних випарах.

«Протей» - важкий дослідницький танк, призначений для роботи в екстремальних умовах атмосферних планет. Здавалося б, для нашої мандрівки годі відшукати більш невідповідний засіб пересування. Нам не треба перетинати яри та ущелини, місити твань чи сипкий пісок, форсувати водні перешкоди. До наших послуг - Дорога, цілком рівна, широка, мов проспект, пряма, як стріла, з ідеальним зчепленням і, що головне, без початку й без кінця, як і належить замкненому кільцеві.

Ми, однак, не на прогулянку вибралися. Планета сумирна лише з виду. Тут можна будь-якої миті чекати каверзи - якщо не від природи з її борвою стихій та тектонічними вибриками, то від самої Дороги. Він останньої - особливо, й саме тому, що досі вона себе абсолютно ніяк не проявила.

Наше завдання - встановлення вздовж шляху приладових колонок із маяками. Робота цілком рутинна і звична. Дорога, звісно, дуже її полегшує. Хлопцям із меридіональної розвідки значно важче. В них також «Протеї», але в них-таки - повне бездоріжжя. Віастра-бо - дикий світ.

Ця думка раптом вражає мене своєю парадоксальністю. Негайно з’являється кортячка подискутувати, хоча чудово розумію, що полеміка буде свідомо безпредметною. З другого боку, чергову колонку ми встановили всього годину тому, до наступної - ще сотня кілометрів їзди, й робити наразі нема що. На цьому відтинку навіть краєвидом не помилуєшся. Й підострожити нашого «Протея» не можна - професор Берзьє категорично заборонив розвивати на Дорозі швидкість більшу від шістдесяти кілометрів на годину. Він і дозволив-бо користуватися Дорогою не відразу. А коли після безконечних аналізів та експериментів урешті й здався, то наклав на нас таку гору обмежень та заборон, що, далебі, лише робот і зміг би не вийти за їхні рамки.

Скошую очі на сусіднє крісло, відгороджене широкою робочою панеллю. Моя напарниця - Малгожата Сімич - бавиться в недріманного стерничого. Неабияк увійшла в раж - штурвал виписує дикі петлі в її руках. Щастя, що «Протей» насправді йде на автопілоті.

- Що, знов на суперечку потягнуло? - кидає вона насмішкувато, навіть не глянувши в мій бік.

Збентежено гмикаю й наливаю собі кави з бурхливо паруючого кавника.

Я вже давно не дивуюся цій її здатності відчувати мій настрій. А попервах навіть моторошнувато було. Гадав, вона думки якось читає. Але, по-перше, в одну супрягу нас призначив Берзьє, йому ж не поясниш того, що й собі пояснити до ладу не в змозі, та й соромно якось перед начальством. А по-друге… Чи нам-бо, бурлакам, пасувати перед жінками, хай навіть із задатками чаклунки?

Несподівано Малгожата виявилася хорошим хлопцем. Дурне, звісно, визначення щодо дівчини, та кращого на думку не спадає. Вийшло в нас якесь незбагненне взаємодоповнення вдач, від якого обом повсякчас легко й невимушено.

І при тому в нас не виникає й натяку на сердечну прихильність. Оце мене дивує найбільше. Малгожата-бо, як на мене, не обділена чарівливістю - такою, знаєте, безпосередньою красою кострубатого лисеняти: пряме, дуже тонке русяво-буре волосся, невеликі, завжди лукаво примружені горіхові очі, твердо стиснуті губи з незмінним зачаєним усміхом у кутиках. А голос, той узагалі разить наповал - глибокий, грудний, не вельми відповідний до її сухорлявої постави, але дивним чином невіддільний від енергійної, діяльної натури.

Наразі ми залишаємося лише друзями. Можливо, несвідомо приглядаємось одне до одного, притираємося, так би мовити. В мої-бо п’ятдесят, та ще із куцим досвідом спілкування з протилежною статтю, нічого іншого й не залишається. Скільки років Малгожаті, я не знаю - після перемоги над старістю визначити вік людини тепер можна лише за біокартою, - та припускаю, що вона ще молодша, тому також не поспішає. Часу-бо попереду достатньо. Пригадується, в первісних людей середня тривалість життя коливалася в межах двадцяти п’яти років. У нашому ж розпорядження проміжок у десять разів більший! Переконливий аргумент не робити в житті передчасних помилок, чи не так?

- Та оце думаю про Дорогу, - озиваюся по хвилі.

- І що нового надумав? - Малгожата зводить брову, й я слухняно наливаю їй кави у візерунчастий кухоль.

- По ній з біса зручно їхати, - посміхаюся.

- Молодець, спостережливий, - хвалить вона мене. - Значить, це штучна споруда?

В голосі її скепсис і ствердження водночас. Починаю розвивати свою думку:

- В юності я прочитав сотні фантастичних книг про майбутнє - люблю, знаєш, світлі прогнози з минулого, так кумедно розбиратися, що збулося, а що пішло цілком іншим шляхом! Так от, у багатьох фантастів зустрічається ідея транспланетної автостради - велетенської дороги, що охоплювала б земну кулю й сполучала всі материки.

- Це саме з розряду нездійсненого, - відзначає Малгожата. - Мабуть, економічно недоцільно виявилося.

- Або технічно люди ще не доросли до таких звершень, - упираюся.

- Тобто, хочеш сказати, на Віастрі знайшлися розвиненіші… гм, нелюди?

Намагаюся уникнути логічної пастки. Віастра пустельна. Тобто, що це я - на планеті буяє розмаїте життя! Але розуму тут нема й сліду.

- Може, вони жили тут - у непам’ятному минулому?

На деякий час замовкаємо. Мовчанка в нас - частий гість. Вона не викликає жодного дискомфорту, навпаки, якось зближує, додає затишку, чи що.

Дорога рівно стелеться в невідоме. За блістером починають з’являтися проталини в сірій імлі. Все правильно, згідно з мапою - ми виходимо з області драгв на простору рівнину. Тут, мабуть, буде на що поглянути - попереду чимала ріка, за якою - непролазні праліси. Саме там належить установити чергову колонку-маяк.

- Гіпотез можна навигадувати цілий оберемок, - урешті відмахується Малгожата, відкидаючись на спинку крісла й заправляючи за вуха пасма волосся. - Користі від них…

Вона має рацію, звісно. Спекуляції все це. Жодну з уже існуючих теорій довести поки що неможливо. Але ж без них було б узагалі нестерпно! Жити з нерозлузаною таємницею під боком я особисто не згоден!

- При досягненні критичної маси кількість переходить у якість, - здіймаю повчально палець. - Ти от, скажімо, зі скількома поясненнями Дороги знайома?

- З багатьма. Й жодне непереконливе.

- Але ж хоч якась гіпотеза для тебе є більш-менш прийнятною?

Малгожата думає, прищурившись і закусивши дрібними зубами кінчик язика.

- Далебі, ні... Та мені й нецікаво.

- Оце так! - обурююся. - Їдемо чужопланетною дорогою, а тобі однаково, звідки вона тут узялася!

- Питання треба ставити по-іншому, - насуплюється Малгожата. - Не звідки, а для чого?

- Ну, одне тягне за собою друге. Що ж до Дороги…

- Чому планету назвали Віастрою? - несподівано присаджує мене співрозмовниця.

Здивовано чухаю потилицю. Трясця, підловила! Ксенотопоніміка ніколи не входила в коло моїх зацікавлень.

- Який це має стосунок… - роблю розпачливу спробу зіскочити з теми.

- Прямий! - Малгожата невблаганна. Певна своєї переваги. Ач, начепила одну зі своїх найглузливіших усмішечок. Знає, що я в суточках. Відьма!

- Н-ну… На честь якоїсь богині, певно. Чи там персонажа літературного…

Малгожата міряє мене допитливим поглядом, немов нетямкого жука обсервує. Відтак менторським тоном виголошує:

- Вперше помітивши на світлинах планети Дорогу, котрийсь із картографів жартома охрестив її Via strata - так давні римляни називали свої мощені шляхи, на відміну від примітивних варварських путівців. А невдовзі з легкої руки журналістів «ушляхетнений» варіант назви почали вживати й на означення всього місцевого світу. Як бачиш, цього разу обійшлося без лірики.

- Виходить, що Дорога… - щиро дивуюся я.

- Атож, виникла з жарту, - киває Малгожата. - Ясно ж було з самого початку, що планета ненаселена, й що ніяка це насправді не дорога.

Я замислююся. Вдивляючись у клуботливий туман, дуже зручно міркувати.

З Малгожатою я не зовсім згоден. Коли зонд-розвідник відкрив біля Барнарди світ із кисневою атмосферою й надіслав на Землю перші знімки, вчені були уражені й страшенно збентежені. Ще б пак: точнісінько по екватору планету оперізувала чітко видима блакитнувата ниточка. Ніде не обриваючись, вона обігала суходіл і море - полискуюча на денній півкулі й світляна - на нічній. Чим іще це могло бути, як не циклопічним артефактом? А яка з відомих людям споруд перш за все спадала на гадку? Звісно, що дорога!

Вже потім, у ході вивчення отриманої інформації, з’явилися й інші пояснення: від невідомого природного утвору до незрозумілого чужопланетного техніцизму. Але початкове враження виявилося найстійкішим, і феномен Віастри досі продовжують іменувати Дорогою.

А потім до Віастри прилетіли ми. І… не просунулися у вивченні Дороги практично ні на крок. Може це бути природний утвір? У принципі, може! Речовину «полотна» дослідити досі не вдалося: напівпрозора, тверда субстанція, з виду схожа на лід, не піддається жодним механічним чи енергетичним впливам. З другого боку, вона частково пропускає деякі випромінювання, гази й навіть воду. Учені схиляються до думки, що це радше якесь невідоме закапсульоване поле, генероване ядром Віастри. На користь цього твердження може свідчити те, що «стрічка» Дороги насправді сягає в неозорі глибини як океанів, так і земляних товщ. На рівнині вона й справді скидається на стометрової ширини шосе, що біжить на одному з поверхнею рівні. Але в долинах та міжгір’ях це вже височенна, владно розтинаюча скелясті пасма стіна.

Ну а як щодо чужинського артефакту? Й це не виключено. По-перше, цілком рівна поверхня якимсь чином самоочищується від бруду, пилу й завалів. По-друге, вона постійно перебуває під невеликою напругою, а значить, насичена енергією, яку дістає казна звідки. Місцеві звірі, до речі, через це виходити на Дорогу не люблять - їх чи то жалить, чи то лоскоче розрядами...

Мовби на заперечення моєї думки, з туману випірнає зграйка якихось створінь і починає витися над самим шляховим полотном. Малгожата тут-таки загальмовує, заклично зводячи руку. Я поспішаю ввімкнути камери спостереження.

Створіння чималих розмірів, подібні на парасольки. Пласкі костисті тіла здаються порожнистими, мов скойки молюсків, але десь у глибині їх швидко мелькає щось схоже на плавці чи крильця.

- Диви, що виробляють! - захоплюється Малгожата.

Істоти плазом лягають на Дорогу й ковзають по ній, крутячись навколо осі, в химерному танку. Ось одна кидається до «Протея», легко злинає по корпусу, розпластується на блістері чудернацькою сніжинкою. Зі споду вона вся вкрита чимось на кшталт жорстких синюватих дротин, по яких рясно проскакують іскорки.

- Місцевий електричний скат? - мимрю зачудовано.

Малгожата зацікавлено змахує рукою. Створіння, немов злякавшись поруху, легко спурхує з машини і мчить до свої побратимів.

- Ні, шляхова служба, - кидає дівчина іронічно.

- Хтозна, - відказую спантеличено. - Не виключено.

- Або отара місцевих овець, - продовжує халясувати моя вчена співрозмовниця. - Глянь, а осьде й пастух!

Із-за примарних сферичних громадь, що бовваніють обабіч Дороги, раптом виринає якесь білясте одоробало і з утробним кавканням шелепається попереду «Протея», просто в гущу грайливих «парасольок». Здіймається метушня, але якась квола, награна. Та й безформна гора слизького м’ясива не проявляє особливої агресії - лише натужно клекотить, плигаючи туди-сюди й хвицаючи плетивом чи то хвостів, чи то ласт, чи то ще чогось незрозумілого.

За мить літаючі «парасольки» збираються в зграйку й неспішно віддаляються в перлисту імлу, вже налиту по вінця тремтливим світлом. Порушник спокою деякий час незграбно, але досить моторно переслідує їх, затим важко брьохається в придорожну тепінь і лунко чалапає в своїх невідомих справах.

- Фініта, - зітхає Малгожата розчаровано. - Віастрі - бурхливі аплодисменти!

Рушаємо далі. Дівчина щось тихо наспівує, уважно розглядаючи шлях попереду. Я ж ловлю себе на тому, що замість розмірковувати над побаченим крадькома милуюся нею з-під приплющених повік. У голові повне сум’яття. Оце новина!

***

За годину мчимо Дорогою вже в цілком іншому світі. Блакитне небо - без жодної хмаринки, Барнарда вогнептахом ширяє на багряних омахах-крилах, цілком виправдовуючи своє реноме Летючої Зірки. Позаду спроквола скипає біле хмаровище боліт, попереду вільно розкинувся обшир безіменної наразі річки. Обабіч біжать удалину різнобарвні масиви неймовірних, незбагненних місцевих джунглів. Ми не знаємо навіть, чи рослини це - їхня нерухомість ще ні про що не свідчить. Та вона й відносна, до речі - праліси сповнені якогось зачаєного руху.

Ось і широке русло з бистрою рожевуватою водою. Дорога перетинає його ледь навскоси, мов скляна гребля, але річка дивним чином майже не сповільнює свого плину.

Малгожата вимикає автопілот, додає швидкості. Очі її горять збудженням, губи по-дитячому напіврозтулені. Мене також поймає захват. Враження таке, мовби їдемо по воді, мов по сухому. Моторошнувато, але й страшенно цікаво!

На тому березі зупиняємо «Протея». Робота є робота! Вдягаємо скафандри - й назовні. Атмосфера тут цілком придатна для дихання, але в повітрі безліч отруйних спор та шкідливих мікроорганізмів. Не забуваємо також про енерги - професор Берзьє категорично заборонив стріляти в живих створінь, але водночас зажадав не розлучатися зі зброєю ні на мить. Що ж, ми до таких його суперечливих наказів уже звикли. Суть їх зводиться до одного: дійте за обставинами!

Поки Малгожата походжає коло «Протея», потягуючись, мов кішка, розкриваю багажне відділення й дістаю спорядження. Ця колонка - передостання. Завдаю її на плече, під пахву беру балон із наповнювачем. Моя супутниця, зглянувшись, підхоплює маленьку валізку з батареями.

Обережно сходимо на узбіччя й визираємо місце для майданчика. Воно знаходиться неподалік, оточене химерною порістю, схожою на високі кільчасті кактуси. Верхні їхні сегменти увінчані жорсткими перами-капелюшками, що надає рослинам дещо хвацького, одчайдушного вигляду.

- Пильнуй, джуро! - суворо кажу я, скидаючи свою ношу.

- Так, пане мій, - смиренно схиляє голову мій зброєносець, тут-таки дістаючи ерга й хижо поводячи ним навкруги. - Ну, нечисте тубільна, налітай! Хто перший з вас пролити кров жадає?

- Не дарма ж кажуть: жінка - окраса природи! - зітхаю я.

- Крівцю пити - це також про нас! - незворушно відрізає Малгожата.

- Гаразд уже, грозо морів, - махаю їй рукою, закладаючи кумулятивний заряд. - Відходь подалі, а то як би в патроні порох не відволог.

По хвилі лунко бахкає - котлованчик для підвалин готовий. Заливаю дно пінобетоном, затим установлюю сторч циліндр колонки, розгортаю стрічки датчиків. Укриваю все це товстим шаром наповнювача. Коли він твердне, колонка вистрілює додаткові опори.

- Давай батареї, - не підводячи голови, командую напарниці, тимчасом готуючи прилади до активації.

- Хвилинку! - Малгожата повільно, скрадаючись, підходить ззаду. Вочевидь, і далі бавиться слідопита. - Що це там у тебе за спиною виросло?

- Букет троянд, - відказую незворушно. Не на того напала, дотепнице!

- Вельми схоже. Ти того… обережніше!

Тут я випростуюся й бачу Малгожату віддалік, просто перед собою. Вигляд у неї не те щоб зляканий, але вельми стурбований. Відчуваю, що коли хтось і клеїв допіру дурня, то це я сам.

Поволі обертаюся. Ого! Та тут ціле трояндове дерево! В животі з лоскотом затягується тугий вузлик, ноги під колінами починають зрадливо терпнути. Страшнувато!

Наді мною нависає чудернацька гілляста потороч вельми паскудного вигляду. Охопити її поглядом годі, до того ж мешканці Віастри, як ми помітили, цілком позбавлені симетрії. Якісь щетинисті горби здіймаються й опадають, мовби натужно дихають; їх оплітають товсті жилаві канати. Із клацанням сходяться й розходяться колючі перетинки, пирскаючи хмарками пари. Всюди зміяться слизькі ворухкі нитки; подекуди вони намотуються клубками, місцями, навпаки, оголюють невеликі прозорі пухирі, напівзаповнені каламутною рідотою. З усього цього вітролому виглядають три чи чотири здоровенні червоні китиці. Одна з них на очах розкривається, демонструючи пульсуючий зів, обсаджений білими конічними гостряками, підозріло схожими на зуби.

Мабуть, для дивогляда я виявився не меншим випробуванням, позаяк він усе не нападає. Користуюся його замішанням і поволі починаю задкувати. Це не входить у плани мого візаві. Може, він ще не роздивися мене до пуття? А може, саме зголоднів, хто ж розбере? Словом, він без церемоній хапає мене на оберемок і, здається, тут-таки поспішає проковтнути.

Притлумивши інстинктивну паніку, збираюся на силі й починаю пручатися. Тіло моє охоплюють, мнуть, гризуть, обертають якісь кістки, хрящі, окоренки. Потвора діловито вурчить, не рушаючи з місця. Десь поряд пронизливо вищить Малгожата.

Вже за мить розумію, що боятися мені нема чого: жорсткий скафандр місцевому трояндозаврові нізащо не прорвати. Ще за хвилю роздратовано усвідомлюю, що дівчачий писк більше нагадує тамований регіт. Артистка!

- Ну, Жато! - тільки й устигаю вигукнути.

Гримає постріл, другий, третій. Марюка навколо мене враз ціпеніє, відтак оскаженіло стріпується. Відчуваю, що обійми її зненацька розкриваються, - й лечу в повітрі, подумки полегшено зітхаючи.

Гегеп! Посадка далека від м’якої. Зате цілий - і на волі!

Відновлюю дихання й запізніло хриплю:

- Не стріляти!

- І не думала! Це я в повітря пальнула!

Малгожата, захекавшись, схиляється наді мною, хутко обмацуючи скафандр. Хотілося б гадати, що турбується, та де там: дівчисько направду душить сміх.

Збентежено відводжу її руки, підіймаюся. Власне, так мені й треба, роззяві! Вона ж мене попереджала!

Роззираюся - чуперадла й слід прохолов. Чи то втекло, чи в землю зарилося, а може й полетіло…

- Ну як я цю звірюку? - гордо надимаю груди. - Не на її зуби горішок припав!

Малгожата здавлено мугиче щось, відвертаючись. По хвилі, опанувавши себе, невинно відзначає:

- Здається, тебе просто виплюнули. Сухар!

І, не стримавшись, дзвінко регоче. Мимоволі приєднуюся до неї, відчуваючи, як у крові влягається нуртування адреналіну й тілом розливається безмежна полегкість.

***

Коли Барнарда вже минає зеніт, на зв’язок виходить Берзьє.

- Зі сходу до вас рухається потужний грозовий фронт! Справжній ураган. Я вирядив униз Попеску, бот чекатиме в умовленому квадраті, але, боюся, негода засягне вас швидше. Як Дорога відреагує на атмосферну електрику - невідомо. Тому наказую зійти з траси й сховатися в лісі. Там ви будете в безпеці.

Прийом чомусь кепський, у динаміку тріщить і шурхотить, немов гроза вже чатує мало не за спиною.

Позираю на мапу. Ліс тягнеться ще з на добру годину їзди, відтак - вузька морська протока, це ще години півтори. За умови, що ми рухатимемося як і раніше.

- Професоре, дозвольте нам хоча б подвоїти швидкість! Тоді ми напевне встигнемо.

- Про це годі й балакати! - сварливо відрізає Берзьє. - Поки я відповідаю за вашу безпеку - забудьте! Невже не ясно, що Дорога - це не перегоновий трек…

Тут у приймачі шипить так, мов на професора гурмою накинулася зграя мамб. Голос його на мить потопає в перешкодах. Малгожата насуплюється й безнадійно хитає головою. Я з досади прикушую губу.

- …для цього не призначена! - нагадує про своє існування Берзьє. - І все! І квит!

Тут я коротко переказую йому нещодавню пригоду з «трояндозавром». Малгожата натхненно підтакує, для переконливості підмішуючи в голос побільше драматичної дрожі. Нас обох знову пробиває на регіт, але ми мужньо стримуємося.

До професора доходять не всі перипетії - вочевидь, і в нього прийом паскудний, - але суть він уловлює: в джунглях небезпека цілком реальна, тоді як на Дорозі - лише гадана. Та старий не звик так легко здавати позиції:

- Що ж… я ще подумаю… Зв’яжуся…

Коли накочується нова хвиля скрипу й шурхоту, я поспіхом вимикаю приймач і пояснюю дещо здивованій напарниці:

- На жаль, зв’язок раптово перервався. Буває.

Вона поволі, розуміюче киває, тоді підморгує по-змовницьки:

- То я пішла програмувати автопілот?

- Благословляю тебе, дитя моє!

- Ю-у-ху! - лунає в кабіні переможний клич, і я вторю йому в міру скромних своїх вокальних здібностей.

Нарешті ми відчуємо свободу вільного польоту! Хай живе ураган! Буря, скоро вшкварить буря!

***

Те, що нам закортіло гострих вражень, не позбавляє нас остаточно елементарної обережності. Автопілот налаштовано на поступове нарощення швидкості. Щоправда, межу її «випадково» встановлено на 200 км/год. Сподіваюся, професорові не спаде на думку проінспектувати на кораблі прилади «Протея». Інакше чекай грандіозного скандалу.

Всюдихід мчить мовби проспектом химерного міста. Обабіч у небо пнуться грубелезні коряві стовбури, більше схожі на страхітливі прикорні, поспіль усіяні чи то дуплами, що то вогкими присосками. Над ними літають зграї незрозумілих, ні на що не схожих істот. Я назвав їх аеронавтами (мабуть, вони тримаються в повітрі за рахунок пузирів із якимось летким газом), Малгожата ж охрестила «банькатими хохами». Добре, що вона не біолог.

У лісі починає сутеніти, присмерк м’яко скрадає деталі довкілля. Швидкість плавно наростає. Малгожата вмикає фари. Світлові стовпи прорізають імлу попереду, зусібіч же вона згущується, перетворюючи дорогу на грандіозну трубу зі склистим дном. Розглядати узбіччя вже нема сенсу - однаково нічого не розбереш.

Ми сидимо в неосвітленій кабіні, насолоджуючись швидкою їздою, монотонною піснею протекторів та грандіозною нереальністю навколишніх декорацій. Відпочиваємо від справ праведних. Мовчимо. Думаємо кожен про своє.

Мене знову навідує гадка про призначення Дороги. Ну не можу я повірити, що це творіння Природи. Вона, Матінка, строго функціональна, й розмінюватися на нісенітні експерименти ніколи не стане. А от розум…

Тут, щоправда, я впадаю в іншу крайність. Розум-бо також функціональний. Безглуздо гадати, що Дорога - творіння якогось мегарозумного авангардиста, скажімо… Хоча й мистецтво виконує відведену йому функцію, звісно…

- Може Дорога бути, наприклад, велетенським гончарним колом? - раптом запитує Малгожата.

Ого, виявляється, ми думаємо про одне й те саме! Втім, що тут дивовижного?

- А галактичним обручем для хула-хупу? - питаю навзаєм.

Питання, м’яко кажучи, риторичні. Посміхаємося чи то своїм думкам, чи то одне одному, й знову замовкаємо. Тим часом вечір починає свою переможну ходу Віастрою. Джунглі вибухають несписанними хоралами. Сама ж дорога починає сочитися м’яким світінням. Фари вже непотрібні, й ми їх вимикаємо. Дивовижне відчуття охоплює нас. Здається, що «Протей» велично пливе вогняною рікою в самі надра Світобудови.

Ні, мусить у Дороги бути призначення, неодмінно мусить! Якщо це інженерна споруда, то в неї вкладені титанічні зусилля чужого розуму. Тож має бути цілком певна мета.

Що ж це таке? Планетарний акумулятор? Генератор якоїсь енергії? Погодна установка? Лінія комунікації? Як дізнатися? Як?

Ліс рідшає - машина вже мчить, мов на крилах. Ось попереду розкривається неозора просторінь - узбережжя моря. За кілька хвилин підлісок уже позаду, а перед нами - густо всипана сліпучими призахідними лелітками розбурхана вода. Дорога вганяється в неї жевріючим мечем і біжить далі - за виднокрай.

Удалині глухо перекочується грім. Дивимося в той бік - ого, мало не на півнеба розпростерлася чорна, мов ніч, стіна, осяяна безперервними спалахами гіллястих блискавиць.

- Навіть гірше, ніж я гадала! - захоплено шепоче Малгожата.

Видовище страшне й величне. Але захоплюватися ним нема часу.

- Додай швидкості, - кидаю лаконічно. - Як би не спізнитися.

Малгожата охоче чаклує над пультом.

- Не спізнимось! На такому-бо шляху з машини можна спокійно витиснути максимум!

Може, Дорога для цього й створена, думаю я з внутрішньою посмішкою. А що, хіба не буває так, що найочевидніша відповідь виявляється найправильнішою? Треба буде зареєструвати на кораблі нову гіпотезу: Віастра - планета для грандіозного міжзоряного раллі!

- Перетнули позначку двісті кілометрів на годину! - рапортує мій стерничий. - Іще з сотню кілометрів маємо в запасі.

- Відставити лихацтво! - відрізую капітанським тоном, озираючись. - Досить з нас і п’ятдесяти - бачу, встигаємо. Не заривайся!

- Слухаюся не зариватися!.. Перестраховщик!

Ми вже посеред морської затоки. Довкола шалено стикаються, скипають піною хвилі, час від часу захльостуючи дорогу. Та за мить вона знову жваво біжить у безвість матовим світляним полотном.

Зненацька щось невловимо змінюється. Підводжу голову - прилади на пульті безпорадно переблимуються червоними вічками. Локатор починає збоїти, показуючи якусь нісенітницю.

Насторожено перезираємося. Що відбувається?

Навколо все дужче бушує стихія. Пітьма, вода, вітер, грім і блискавки сплелися в лютому чардаші. Лише дорога незворушно стелеться під колесами танка. Як і раніше, вона німа й незмінна…

Незмінна? Овва! Її сяйво яскравішає з кожною миттю! І що це за тіні мелькають у склистій глибині? Й звідки взялися вогняні кола, що проносяться повз нас із неймовірною швидкістю?

Раптом далеко попереду світ розверзається в сліпучому спалаху…

Ніби кришталева хвиля проноситься услід за сяючим валом, і все навколо змінюється до невпізнання. Звідусіль накочується тиша. Море раптом зникає, вітри вщухають… і ось Дорога вже пролягає поміж незрозумілих лискучих закрутнів, усипаних міріадами блискіток. Небо дивним чином глибшає, наливається мерехтливим сяєвом, і за мить ми розуміємо, що світло це - від незліченних зоряних розсипів, таких густих, що чорнота губиться в цих стовпищах світів. Дивовижна картина - сяюча дорога, ряхкітливі утвори обабіч і світляна заметіль над головою.

Нараз я здригаюся, зрозумівши, що «Протей» на повній швидкості мчить у саме осердя цього чаклунського міражу.

- Гальмуй!!!

Машина скажено вищить шинами, її кілька разів обкручує навколо осі. Нас жбурляє з крісел, і лише ремені безпеки рятують від неминучої загибелі. «Протей» загрозливо крениться й виляє, та поступово йому таки вдається скинути швидкість і зупинитися на самому краю Дороги.

Ошелешено роззираємося. Довкола знов бушує море, над блістером люто завиває шквал. Химерне видиво зникло, мов і не було нічого. Приверзлося?

Та ми обоє знаємо, що все було насправді.

І я несподівано починаю дещо розуміти.

- Тобі ясно? - питаю Малгожату, палко стискаючи їй руку.

- Ще б пак! Це таки Дорога! Розумієш - Дорога! Тільки - в інші світи!

- Й розгадка постійно була на поверхні! А ми - жалюгідні сліпці!

- Дорогу пройде той, хто йде! Споглядаючи й мудруючи, ми, далебі, нізащо б не здогадалися, в чому річ. Тут задіяна могутність, значно вища від нашої. Технологія на межі магії. Це й дозволило повернутися до дитинно простих вирішень глобальних проблем.

Хто б міг подумати! Ми вигадуємо високотехнологічні зорельоти, вишукуємо оптимальні методики міжзоряних мандрів, а творці Дороги тим часом уже давно створили в Галактиці розгалужену транспортну систему, засновану на цілком незрозумілих нам принципах, зате просту, дешеву й надійну. Не потрібно долати космічні відхлані! Достатньо просто сісти за кермо автомобіля й прокататися з вітерцем. Авжеж, швидкість тут має не останнє значення - мабуть, щоб убезпечити систему від випадкового проникнення в неї чужопланетної флори й фауни!

Тут мені спадає на думку дещо інше, й я дивуюся, як химерно піджартовує з нас часом Природа.

- Віастра! - шепочу зачудовано, перекочуючи це слово на язику. - Пророча назва. Тільки віднині читати її слід трохи по-іншому.

- Авжеж! Via astra - Дорога зоряна! - Малгожата мрійно посміхається.

Розуміємо: відтепер геть усе зміниться. Шлях до зірок відкриває людству небачені горизонти й міріади нових неторованих доріг.

Дивимося одне одному у вічі, відчуваючи з тихою радістю, що ці зміни вже нероздільно беруть у полон нас самих.

Тож одна з тих доріг - наша з Малгожатою.

Ми ступаємо на неї просто зараз.

Виявляється, іноді не завадить трохи поспішити.