За крок до катастрофи

День хилився до вечора, і з гір подув холодний вітер. Він потривожив розкішні веалові[1] сади, які до того мирно дрімали в муркотінні коників.

З одного дерева вітер зірвав кілька листочків і поніс прямо до міста. Листки кружляли в повітрі, пролетіли центральну площу і, потрапивши на базар, опинились на обличчі в однієї з продавщиць. Вона нервово відкинула листочки.

– Ну, треба ж таке! Щось має статися… До чого цей холодний вітер? – лепетала жінка, швидко збираючи свій товар – дитячі музичні дощечки.

– Не думаю, що варто так переживати, – відповідала їй сусідка. – Такий вітер уже колись був у Дар-Колі. І нічого страшного не сталося.

– Ти мене не переконуй. Я чую, що близиться щось страшне…

Жінка зібрала свій товар, поклала у велику сіру сумку і, попрощавшись з усіма, пішла додому.

Ідучи мощеною вулицею, вона під ногами ніби читала спалахи перестороги. То в одному місці, то в іншому виникали якісь дивні картини. Ісанія (так звали цю жінку) пройшла вулицею Мітес, минула тридцятиметрові фонтани і завернула на вулицю Веалів. Там був її дім. Двоповерховий, вкритий оріхалковими[2] плитами з різьбленими бортиками. Різьба відображала зміїв, що вилися до неба.

–Вітаю! – привіталася Ісанія з насупленим чоловіком, який намагався полагодити якийсь прилад.

–О! Привіт! – вираз його обличчя вмить змінився: усміхалися і очі, і рот, та й весь він ніби став однією великою усмішкою.

Жінка підійшла і поцілувала чоловіка, а тоді вже поклала сумку до шафи.

–Ісаю, – лагідно звернулася вона до чоловіка, який знову заходився чаклувати над приладом.

–Що, люба?

–А де наша Маринія?

–Та ж вона в стайні. Епіорнісу[3] чомусь стало погано. Вона біля нього сидить. Годує ліками. – Ісай ласкаво всміхнувся, поглянувши на жінку, і продовжив свою роботу.

Ісанія пішла на кухню. Вона автоматично дістала із шафки продукти і почала готувати вечерю. За вікнами люто завивав вітер. І стало досить темно, хоча була лише сьома година. Шибки на вікнах дрижали. Ісанія на мить відчула, ніби підлога колихнулася і задзвеніли тарелі.

– Ісаю! – злякано вигукнула Ісанія. Стривожений чоловік чимдуж прибіг на кухню. Ісанія кинулась його обіймати і заплакала.

– Ти чого? Що сталося?

– А ти хіба не бачиш? Хіба не бачиш, що за вікном? Небо прогнівалося на нас… Такого лютого вітру Дар-Коло не бачив уже тисячу років.

– Так… Бабка розповідала, що колись знявся сильний вітер і був землетрус…

– Любий… А землетрус і зараз…

Тарелі дзвеніли, а стільчики їздили по кухні.

– О Боже! – вигукнув Ісай. Він кинувся до свого приладу, який йому вдалося полагодити.

– Неймовірно! Візуалер показує, що насувається велике стихійне лихо, – сказав чоловік до Ісанії, яка прибігла в кімнату слідом за ним. – Треба попередити всіх жителів міста!

– Що показує прилад? – поцікавилась жінка.

– Має бути надпотужний землетрус… Приблизно за добу…

– О небо! Треба щось робити!

– Я полечу до царя. Він має щось вирішити.

Ісай накинув куртку і вибіг на вулицю. Там сів на свій автолетіс і помчався в бік центру.

Ісанія ж пішла у молитовну кімнату і запалила свічі. Вона заплющила очі й склала руки хрестоподібно на грудях.

Тим часом у дім ввійшла дівчинка, років вісімнадцяти.

– Мамо! Тату! Ви де?

Маринія піднялася на другий поверх і зайшла до кухні. У домі було тихо. Лише за вікном завивав вітер.

Сині вологі очі дівчини відображали ту настороженість, яка запанувала в місті.

Ісанія, почувши голос доньки, вийшла з молитовної кімнати.

– Привіт, сонечко!

– Здрастуй, мамо! – радісно мовила золотоволоса дівчинка. – Ти знаєш, я вчора весь день сиділа над старовинним рукописом, який тато  привіз із Атлаца.

– Ти маєш на увазі той, що йому дав дід?

– Так, мамо. Ти його читала?

– Та ні, якось не цікавилась.

– А дарма!

Ісанія здивовано подивилась на доньку.

– Мамо, – продовжувала Маринія, – там, у цьому рукописі, є дивовижна історія. І я ще дещо прочитала – якесь… ну, ніби пророцтво чи що…

– Пророцтво?

– Ну, зараз! Зараз я принесу той рукопис! – і дівчинка побігла до себе в кімнату.

Ісанія сиділа у вітальні задумана. А Маринія метушилася так безтурботно, ніби нічого довкола не відбувалось. Скоро вона прибігла, тримаючи в руках дуже давній сувій. Маринія, вочевидь, була дуже захоплена тим, про що прочитала в рукописі. Її сині очі сяяли.

– Ось, візьми, мамо, почитай.

– Добре, я почитаю. А чому ти так забарилася нині? Та ще й у таку негоду?

– Я лікувала Гламуса. Він чомусь заслаб. А скоро змагання… – засумувала Маринія.

– Та не журися ти так. Усе в Гламуса буде добре. Піди-но краще приготуй чаю з амброзії – собі й мені.

Дівчинка слухняно пішла до кухні, а Ісанія розгорнула древній сувій.

На початку розповідалось про те, що з нічого постало небо, земля і все, що на ній. І що все це створив Всемогутній Творець – Бог.

Ісанія дуже здивувалася, прочитавши цей початок. «Як же, – думала вона, – усе це міг створити якийсь один Бог? Ну, це, мабуть, якась легенда… Досі невідомо, як відбулось усе це… Але щоб Бог, один…»

І Ісанія продовжила читати.

У рукописі було написано, що Адамові діти – діти першої людини, яку створив Бог – заселили всю Землю, усі частини великого континенту. І почали вони будувати, вигадувати, досліджувати. І постала велика країна Атлантіс. Вона була славна серед усіх інших країн. І царі її були найславніші. І діти царів захотіли стати богами. Й оголосили своїх батьків богами, а себе назвали дітьми богів. І почали вони принижувати дітей людських і змушувати їх чинити волю їхню як волю божу. І стали жителі Атлантіса поклонятися царям своїм як богам, а про Бога живого забули…

І завоювали царі Атлантіса усю Землю і запанували над усіма народами. І підкорили їх не силою, а розкішшю та величчю.

З Атлантісом утворили союз усі країни Землі: Єгипет, Азія, Греція, Аргентіс, Індіс, Гіперборея. Це був союз економічний, а не державний. Царі цих країн почали правити разом. Вони стали збиратися на ради в атлантичній столиці – Атлаці. І всюди царі заводили такі звичаї, як в Атлантісі. Таке ж господарство, така ж торгівля, така ж музика, образове мистецтво, така ж наука, така ж техніка і ремесла.

Ісанія перестала читати й задумалась.

Як же так? Це все не казка… Адже насправді існує цей Атлантичний Союз, і вона є його громадянкою. Вона сплачує податки царям, а царі забезпечують її правами...

Раптом вікна в кімнату прочинилися. Вітер посилився. Розбилася улюблена ваза Ісанії.

– Ой лишенько! Мариніє! Доню! Прибери, будь ласка! Ваза розбилася…

Маринія прибігла з кухні з віником. Ісанія на мить завмерла, бо почула шалені крики мавп, що доносилися з боку лісу. Віяло вологою й холодом…

***

Ісай летів містом. Він був схвильований. Була восьма, але небо було зовсім темне, і на вулицях увімкнулися продовгуваті блакитні лампи. Ісай дивувався, що, незважаючи на негоду, люди все одно робили свої звичні справи. Біля одного будинку якийсь напівоголений чоловік гнався за коровою, з похітливим блиском в очах. Біля якоїсь забігайлівки п’ятеро чоловіків били якогось юнака. Подекуди на дорозі траплялися п’яні компанії. Хтось запускав феєрверк на честь якогось свята. А біля фільмозалу взагалі відбувалася оргія, у якій брали участь п’ятдесят чоловік.

Ісая охопило якесь страшне відчуття… Він завжди це все бачив. Всі свої сімдесят років, які він живе в цьому місті, він бачив усі ті справи, які чинили тутешні люди. І чим далі – тим справи ставали більш злими і більш масовими. І завжди він ставився до цього спокійно. А сьогодні це все настільки вразило його, що він ледве не зіштовхнувся з іншим автолетісом, що прямував назустріч.

– Дивись, куди сунеш! – гримнув на нього кремезний чолов’яга з пляшкою вина у руці.

– Вибачте мені, будь ласка. Я дуже винен… Я не хотів…

– Ідіот! Наступного разу платитимеш колами! – і він швидко полетів. Ісай ще деякий час не рушав з місця. Він був вражений.

Уся ця грубість, злоба, ненависть, розпуста так суперечили його внутрішнім почуванням, його устремлінням. І він ніяк не міг зрозуміти, як раніше це все видавалося йому нормальним…

Раптом над самою його головою зі страшними криками пронісся птеродактиль. Він сильно махав крилами, ніби кудись поспішав. Це нагадало Ісаю, що й він поспішає. І він рушив.

Незабаром Ісаїв автолетіс стояв біля огорожі палацу, а сам чоловік показував охоронцям карточку зі стереозображенням свого обличчя. Велетні-охоронці мали п’ять метрів зросту, бо приїхали на службу до царя з самого Атлаца. Вони нагадували ті квадратні колони, що підпирали дах центрального входу. Місцеві жителі мали зросту не більш як три з половиною метри.

Ісая пропустили без проблем. Чоловік зайшов до великої зали, стіни якої були розписані стилізованими зображеннями царів серед розкішних садів. Царі були нагорі, а перед ними плазували різноманітні тварини.

Посеред зали була вузька колона з оріхалку, в якій виднілись невеличкі дверцята. Ісай підійшов, дверцята відчинилися, і він зайшов усередину.

Цар був у вітальні. Не один, а з якимсь русоволосим атлантом, напрочуд гарним на вроду.

–А-а-а! Ісай! Заходь, будь ласка, сідай.

Ісай сів у кріслі навпроти диванчика, на якому сидів цар з атлантом. Вони тримали один одного за плечі.

– Кіре… – почав було Ісай.

– Ой, Ісаю! Поглянь! Ну, правда ж, він чудовий! Я не можу не думати про нього! Це троюрідний племінник Теліса – царя Атлаца. Міцай. – І Кір поцілував красеня в губи.

– Вибач, Кіре, що я відриваю тебе від важливих справ, – продовжував Ісай, – але ти, мабуть, помітив, що коїться в природі.

Кір подивився на нього мутними очима:

– А що коїться?

– Сильний вітер! Тварини сходять з розуму! Мій візуалер показує, що близиться надпотужний землетрус!..

– Ой! Ну, як ти невчасно! – скривився Кір. – Адже завтра весілля в моєї молодшої доньки Віріліни, і я маю ще купу справ. Нову техніку привезли. Кажуть, хороша. Треба випробувати. Ще треба злітати за небо і закласти феєрверк на честь молодих – Віріліни і Міцая.

Ісай трохи здивувався, що Кір розважається із женихом дочки. Але це зараз не мало ніякого значення.

– Кіре! Зрозумій, життя мешканців міста в небезпеці! Як можна говорити про весілля і всілякі святкування?

– Ти мене дістав уже зі своїми розмовами! Приходь завтра, після обіду, коли церемонія закінчиться. Тоді ми розглянемо твою проблему. Зрештою, ти лише вчений, щоб вказувати мені, що робити, а що ні.

І Кір відвернувся від Ісая і ніжно обійняв Міцая.

Ісай деякий час розгублено дивився на довге руде волосся Кіра, на його напівоголену міцну спину.

Царю було чотириста років. Він був досвідченим і мудрим чоловіком – так усі завжди говорили… А може, то тільки пам'ять їхня зберегла великі вчинки Кіра…

Ісай спустився палацовими сходами на площу. У центрі стояла статуя з чорного каменю. Вона була поміщена на чорній колоні. Це був чоловік у довгій старовинній одежі – туніці, на голові в нього був лавровий вінок. Статуя була величезна. Блакитні ліхтарі підсвічували напис на колоні: «Анкір. Перший цар Аргентіса». Ісай задумливо поглянув на статую.

– Анкір… Яким він був насправді? Ні! Не думаю, що таким, як Кір…

Ісай сів в автолетіс і помчав додому. Пориви вітру раз у раз заважали спокійно летіти. Мавпячий крик проймав жахом душу чоловіка. Почав накрапати дрібний дощик.

***

О десятій вечора Ісай був уже вдома. Ісанія зачекалася його. Відколи вони одружилися і вона взяла його ім’я, жінка не переставала його кохати. Усім серцем. І жодного разу навіть не подумала йому зрадити, як це робили геть усі її сестри, подруги і знайомі. П’ятдесят років вони жили в злагоді і любові, допомагаючи одне одному на кожному кроці. І народили двадцять синів і дочок – гарних-прегарних, так що всі довкола дивувалися, як могли народитися такі гарні діти, тоді як останнім часом в усіх народжуються дуже некрасиві діти…

Ісанія почула гуркіт дверей і кинулася назустріч чоловіку. Він був похмурий і весь мокрий від дощу.

– Ісаніє, моя люба, завари мені чаю з амброзії.

– Зараз. А ти поки перевдягнися – бо весь мокрий. – І вона вийшла на кухню.

Перевдягнувшись і сівши у крісло, Ісай помітив, що вікна забиті дошками.

– Що це? – спитав він у дружини, яка вже несла на срібному підносі чай у срібній чаші.

Вона якось скривилася:

– Ну… Це я забила вікна, бо їх весь час відчиняло вітром… Мавпи так жахливо кричали… Я не могла це слухати... А як твоя поїздка до царя? – спитала Ісанія, намагаючись усміхатися.

Чоловік сумно усміхнувся у відповідь:

– Невдала! Він не схотів мене слухати. Завтра ж у його молодшої доньки весілля. І він має багато клопотів… Ех… Зовсім Кір занурився у свої розваги. Нічого не хоче навколо бачити!..

Ісанія опустила очі додолу. Вона відчувала свого чоловіка, майже як себе. Так відчували люди одне одного ще кілька тисячоліть тому. Тепер уже мало залишилось таких…

– Ісаю, любий мій! Треба щось робити… До  речі, Маринія показала мені сьогодні дивний сувій. Це ж ти його привіз?

– Так. Мій дід дістав його в одного дуже старого чоловіка, який прожив понад тисячу років і писав ось це. Дід каже, що той чоловік писав не з початку, початок писав його прадід, який був очевидцем надзвичайних і давніх подій…

– Та хіба ж це можливо? – вигукнула Ісанія.

– А чому б і ні?!

– А ти, до речі, його читав?

– Ні-і… Якось не мав часу…

– Любий! Це ж дивовижна річ! – І вона вклала йому в руки старовинний сувій. Ісанія обійняла чоловіка, а він почав читати.

Маринія вже давно спала. Вона втомилася за день.

– Ісаніє… – порушив годинну тишу чоловік. – А ти читала пророцтво?

– Пророцтво?!

– Ну, тут ще є пророцтво… Воно трохи зашифроване.

– Я не дочитала…

– Дивись, що тут пишеться: «І зовсім розбестилися люди – від царів до охоронців. І не було правди між ними. Лише блиск і розкіш життя. І забули вони Бога живого, і поклонялися ідолам своїм. І розгнівався Бог і розкаявся, що дав їм життя. І вирішив Він забрати у них життя. В усіх, крім обраних Своїх.

 І вдарили мільйони блискавок, і задрижало небо. І була злива велика. І земля стала трястися й розкололася на кілька частин. А Атлантіс спустився на саме дно океану, бо з нього пішов гріх по всій Землі. І загинуло все живе і стало глиною. Крім тих, що Бог обрав їх. І з них народяться нові люди – не такі, як були. І буде їхній світ не таким, як був. І зітреться з пам’яті їхньої минуле їхнє. І вважатимуть колишню велику країну вигадкою».

– Нічого собі! – вигукнула Ісанія. – Це ж треба! Ти гадаєш, що це пророцтво може збутися?

Ісай знизав плечима, не відводячи погляду від рукопису.

– Дивись… А тут ще є дата… Якась закодована.

Ісай підвівся і зачав ритися у шафі.

– Ага! Ось він! Мій цифровий розкодовувач. Ось він і знадобився.

Він провів приладом по рукопису.

– Тут написано… – Ісай весь зблід. Ісанія взяла його за похололу руку. – 4221 рік…

– Невже?!

– Так… І місяць написано… Липень… І день… Сьомий…

– Не може бути… Невже цей вітер – передвісник кінця? – Очі Ісанії сповнилися жаху.

– Що ж робити?.. – міркував  уголос Ісай, опустивши голову і втупивши погляд у підлогу.

– Може, на летючих кораблях рятувати людей?.. Чи на підводних човнах?..

– Не знаю! Не знаю! – почала кричати Ісанія. – Мені страшно! Мені справді страшно… Любий… – Вона сховала лице в нього на грудях.

– Ну, не треба так… А то моє серце ще більше болить, коли я бачу твій біль…

– А наші діти? Вони ж в Атлантісі живуть! Невже вони приречені? Треба їх повідомити!

Вони обоє понуро замовкли. Молоді чоловік і жінка. Обоє сильно зажурені. За вікнами люто гудів вітер і ляскав по калюжах дощ.

– А якщо Кір не повірить тобі? – запитала Ісанія, по-дитячому наївно подивившись на чоловіка.

– Тоді нам треба буде рятувати лише нашу сім’ю… Повірити не можу… Завтра день катастрофи… Я, мабуть, зараз сходжу перевірю, в якому стані наш корабель. Можливо, доведеться робити якусь захисну обшивку.

– Добре, сходи.

Ісай одягнув протидощову накидку і вийшов з дому. Ісанія тим часом пішла до молитовної кімнати. Там догорали свічки, запалені ще ввечері. Ісанія задумалась. Кому вона тут молилася? Якомусь незнаному богу Сонця – Колу. А хто він? І звідки вона взяла, що саме йому треба молитися? Напевно, тому, що всі її предки завжди йому молилися (на відміну від жителів Атлантіса). Сонцепоклонники… А що може Сонце? Так, багато. Але що це за дух у Сонця такий, що ми маємо йому поклонятися? І що це за Бог живий, про якого написано в рукописі? Бог, який руйнує… Але ж він недарма руйнує… Він же це й створив усе… Нібито має право й зруйнувати…

І раптом Ісанія побачила видіння: її місто – брудне-брудне від того, що роблять його жителі. І побачила Атлантіс з ділами його жителів. І огидно стало, і сумно. Ісанія за якусь мить збагнула, чому цей світ буде знищений.

Тоді вона запалила свічі і помолилася Богу Живому…

Вона довго шепотіла молитовні слова, стоячи навколішки перед свічками, що освітлювали її обличчя і відображалися вогниками у сльозах на щоках жінки…

За три години повернувся Ісай.

– Я втомився, – сказав він. – Треба відпочити. Завтра важкий день.

– Ще й який важкий! – спробувала пожартувати Ісанія.

Вони лягли у своїй кімнаті поруч, лагідно обійнявши одне одного.

***

Ранок у Дар-Колі був темний. Це не здивувало жителів міста. З гір усе дув холодний вітер. А люди, як завжди, поспішали у своїх справах.

У царському палаці зранку відбувалася церемонія. А Кір усе бідкався:

– Ну, як же так! Дощ іде! Не буде видно занебесного феєрверка!

Міцай і Віріліна три години стояли навколішках у храмі Кола на горі Коло-Ра. Ця гора розташовувалась у центрі міста. Вона відзначалась особливою красою. Це була скеля заввишки чотириста метрів. Давні легенди свідчать, що саме на цій горі жив бог Сонця Коло. І тільки він міг туди дістатися. Теперішні жителі міста легко дістаються до вершини на міні-кораблях. А храм – колишній дім бога – доступний тепер для всіх охочих.

Коли церемонія закінчилася і молодята вийшли з храму, раптово вдарила блискавка. Вона влучила в руку Міцая, який махав своїм родичам. Атлант закричав від болю. І водночас загримів грім, що заглушив крик Міцая. Грім був настільки потужний, що всі, хто був на горі, припали до землі. А після деякого шоку розбіглися по кораблях і спустилися з гори.

Зранку Ісай закінчив лагодити свій корабель і вирішив іще раз поїхати до царя: як би там не було, а лише Кір може організувати рятувальні екіпажі для всіх жителів міста (не кажучи вже про одинаків, що живуть невеличкими групами по всій країні).

Ісай мчав, не бачачи нічого, повз що він пролітав, – усе якось відійшло далеко назад. Перед ним була лише одна мета: побачити Кіра і вмовити його дістати аварійні екіпажі.

Палац був святково прикрашений яскравими стрічками і найкращими квітами з усієї країни. Усюди лилася чарівна музика, що різко контрастувала з лютим завиванням вітру.

Ісай забіг у велику залу палацу. Він скрізь шукав царя. І знайшов його на одній із терас, коли той ніжно цілував ушкоджену блискавкою руку Міцая.

– Кіре! – нервово вигукнув Ісай. – Зараз і справді не час для розваг!

Кір насупився:

– А чого ти зі мною розмовляєш у такому тоні?

– Кіре! Ми маємо організувати рятівні екіпажі.

– Ну й організовуйте собі. Без мене.

– Як ти не можеш збагнути! Сьогодні – день катастрофи. Я прочитав одне давнє пророцтво. Усе має загинути. Все живе. Я прочитав дату – 7 липня 4221 року! Це сьогодні! Усі загинуть. Крім обраних. Чому цими обраними не стати нам?!

– Ісай! Ти зачитався… Кинь цю нав’язливу ідею. Ти ж нібито вчений, а віриш в усілякі казки…

– А цей страшний вітер, а блискавки – хіба це не початок катастрофи? А ти чув, як кричать звірі?

– Друже мій… Бідолашний Ісай…Ну, це всього лише дощ. А звірі кричать – ну, мало чого їм хочеться покричати... Облиш це! Приєднуйся краще до нашого святкування! Моя донька виходить заміж за цього славного юнака!

Ісай стояв мовчки і розгублено дивився, як Кір обіймає і цілує Міцая.

«О Боже! Що робити?» – думав Ісай. Він розумів, що царя не переконати. Цей божевільний цар ще й сам намагається переконати його в тому, що Ісай з’їхав з глузду.

«Якась нісенітниця…» Ісай пригнічено йшов повз людей, які веселилися, пили, їли, танцювали… «Пий, їж, веселися, бо завтра помреш… І де це я чув?»

Ісай вирішив звернутися до друзів, що мали власні кораблі, і самотужки організувати рятівні екіпажі.

Спершу він завітав до Лемтіса. Той радісно його зустрів. Але, послухавши розповідь Ісая, напоїв його чаєм і випровадив.

Так само було й з іншими п’ятьма друзями Ісая.

«Дивовижно!.. Ніхто не хоче мені вірити», – журився чоловік.

Він приїхав додому близько обіду. Ісанія зустріла його як ніколи тепло.

– Усе так погано?

– Не те слово…

– І я спілкувалася з нашими дітьми… Вони не хочуть вірити! Не хочуть нічого чути… Що з ними зробила ця країна! Вони зовсім змінилися… Боляче…

Ісай засмучено подивився в очі Ісанії і обійняв її за плечі.

У кімнату вбігла Маринія.

– Тату! Ти повернувся! Яка я рада!

– І я радий тебе бачити, доню!

Він ніжно обійняв Маринію. В його очах затремтіли дрібні сльозинки.

– Любі мої… Як мені не сумно це вам говорити, але схоже, що люди самі чекають катастрофи і не хочуть рятуватися… Усі вважають мене за божевільного…

– Тут нічого не вдієш… – мовила Ісанія.

– У такому разі спробуймо врятуватися втрьох… – видушив із себе Ісай.

– І Гламуса візьмемо! – додала Маринія.

– Авжеж візьмемо, – погодилась Ісанія.

– Отже, слід набрати з собою продуктів: хтозна, скільки нам доведеться літати, – промовляла Ісанія, заходившись складати речі.

За годину вже все було зібрано і перенесено до корабля.

Сім’я сиділа на лавках біля дому. Йшов дощ.

– Смішно так, – сказала Маринія. – Нічого страшного не відбувається, а ми сидимо на сумках.

– А й справді! Чому ми так безпечно сидимо? Я ж пального зовсім мало взяв! – Ісай заметушився.

– А Гламус всередині? – спитала Ісанія.

– Авжеж! – задоволено відповіла донька.

Лавки стояли під накриттям, тому дощ нікому не заважав. Ісанія з сумом дивилася на калюжі, поверхня яких весь час ніби кипіла: таке враження створювали бульбашки, викликані потоками води. Маринія розглядала якийсь старовинний ножик, який знайшла у шафці, коли збирала речі. Ісай сидів замислений. Він думав, чи все правильно зробив, чи все розрахував, чи все взяв…

У якусь мить усі троє поглянули на дім – рідний дім, що дістався Ісанії у спадок від батька. Скільки всього тут було пережито! Скільки сліз, і посмішок, і радостей, і щастя бачили ці стіни!..

У цей момент земля сильно здригнулася – так, що всі троє попадали з лавок.

–Усе! Час! – промовив стривожено Ісай, і всі зайшли всередину корабля.

Після цього землетрус почав посилюватись. Чоловік ввімкнув руховий пристрій, і корабель помалу почав злітати.

Ісай дивився у вікно. Він бачив, як заметушилися люди, як бігали в паніці. Їм не спадало на думку тікати через повітря. Деякі на автолетісах вирушали за місто. А землетрус усе посилювався.

Раптом місто почало підніматися – ніби під ним росла гора. Деякі будинки провалювались. Почалась страшна злива. Ісай набрав більшої висоти – як тільки можна було, щоб корабель не потрапив у хмари.

Це було жахіття, і воно було реальне… Ісанія з Маринією, затамувавши подих, дивилися, як обвалювалися колони і стіни, що будувалися століттями…

З корабля було видно море. На ньому піднімалися величезні хвилі. Ісай зрозумів, що далі небезпечно бути на такій висоті, і піднявся вище, ввімкнувши захисний покрив від блискавок. Корабель полетів геть від Дар-Кола.

Жінки плакали. І чоловік не міг стримати сліз. Ніхто не послухав його. Усі вважали його божевільним, а тепер гинуть…

Вони летіли на схід. Там між хмарами були просвіти. І всі троє могли бачити далеко внизу Атлантіс. Величезні хвилі заливали острів. І вся земля дрижала. А тоді якось ніби розкололася, і Атлантіс почав занурюватись у воду, доки не сховалися у водній глибині найвищі гірські верхівки.

І лив на землю сильний дощ, і сильні вітри дули по всій землі. А корабель Ісая, піднявшись на немислиму висоту, заливався зсередини сльозами. Так гірко ридали Ісай, Ісанія та Маринія…