«Ворушіться!»

Рутгер дивився на монітор і зовсім не хвилювався. Він бачив звичайну планету, не більше й не менше. Повернення на батьківщину? Та годі вам. Колиска завродинів? І що з того? Не такий завродини народ, щоб розкисати від спогадів, яких, чесно кажучи, майже немає. Про яку ностальгію може йти мова, якщо вони про цю планетку щойно дізналися? З тих пір, як ящери її теоретично покинули, минуло кілька вічностей. Що ж йому тепер, закотити очі і пурхнути під стелю, наспівуючи «Оду пращурам»? Це було неможливо з трьох причин. По-перше, ані пурхати, ані літати, ані бодай махати крилами він не міг, бо був, як і вся раса завродинів, ящером і нащадком ящерів. По-друге, як вже було сказано, вигляд цієї планети його анітрохи не хвилював, тож і співати не хотілося. І по-третє, ніякої оди він не знав, бо її, скоріше за все, не існувало: у завродинів не було культу предків. Смерть одного з них не була трагедією ні для родини, ні для знайомих. Відчуваючи наближення кінця, старий завродин намагався утнути щось, на його думку, веселе. Рутгерів дядько, наприклад, заповів набити з себе опудало і використовувати як вішалку.

Тим не менш, дещо його все-таки непокоїло. Вперше завродини прийматимуть участь у зборі Чотирьох рас і саме йому, Рутгеру, випало бути представником. Він згадав, як вони отримали запрошення на цей збір. Один з розвідників вийшов на зв‘язок зі штабом і доповів про контакт з чужим кораблем. Той просив дозволу на посадку на головній планеті. Назвалися прибульці неглерами. Вони стверджували, що справа, у якій вони прибули, дуже важлива як для завродинів, так і для інших рас, що опанували космос. Інших? То є ще й інші? Саме так, казали вони, окрім нас із вами є ще дві форми життя, яким рідна планета здалась затісною.

Корабель неглерів сів у порту вночі, їх зустріла офіційна делегація. Рутгер теж був там і бачив, як вони виходили зі свого чудернацького зорельоту. Виглядали гості по-різному: ходили хто на двох, хто на трьох, а хто і на чотирьох ногах, рук у когось було чотири, а у когось не було зовсім. Голова у тих була квадратна, у цих нагадувала піраміду, а у одного їх було дві… Роздери мене болотяний кактус, подумав Рутгер, у нього ж друга голова точнісінько така, як наші!

– Вітаю, еее… гостей нашої планети, – почав старий шериф, голова делегації. Трохи помовчавши, він продовжив, – на ваших кораблях захисту від опромінення майже немає, еге ж? Я хочу сказати, еее… ви такі різні.

Прибульці не образилися. Той, з головою завродина, пояснив, що вони чудово контролюють мутації своїх тіл, надаючи їм якої завгодно форми і якостей. Наприклад, його друга голова. Така мутація була необхідна, бо говорити мовою завродинів без відповідної будови зв‘язок, щелепи і піднебіння, без резонаторних порожнин і ще без чогось, чого Рутгер не запам‘ятав, неможливо. Саме тому їхні тіла такі різні. Відверто кажучи, то були не їхні тіла, а якогось іншого виду, що колись жив поруч із неглерами. Самі ж неглери насправді – спільноти мікроорганізмів, живуть в мозках цих тварин і використовують їх на шляху свого розвитку.

Завродини переглянулися. Сконати мені від старості, подумав Рутгер, та це ж раса космічних мозкових паразитів завітала до нас у гості! Втім, бабця йому завжди казала: «Твоя голова така порожня, що коли тобі щось кажуть, слова, мабуть, ще зо три хвилини луною б‘ються всередині». Чи зможе це його захистити?

Неглери заспокоїли їх, сказавши, що захопити мозок розумної істоти неможливо.

– Це дуже втішає, – сказав на це шериф, розстебнувши кобуру на знак довіри.

Яким би нервовим і напруженим не був перший контакт, дві раси все ж легко порозумілися. Завродини перебороли в собі відразу до зовнішнього вигляду гостей і через певний час перестали поміж собою називати їх покручами. Неглери ж легко звикли до прямоти і грубуватості ящерів, до їх запальної рішучості і відвертості, з якою вони висловлювали свою недовіру. Вони не боялись озброєної делегації, бо вважали, що розумна раса не братиме в руки зброю, якщо не знає як і коли нею можна користуватися. Завродини ж не боялись тому, що не звикли.

Тоді неглери перейшли до справи. Вони прилетіли, бо перед розумними істотами Всесвіту постала дуже складна проблема. Від її вирішення залежить майбутнє. Або навіть Майбутнє. Вирішується доля усіх. Рутгер позіхнув і спитав, у чому ж ця проблема полягає. На жаль, неглери сказати не могли, бо й самі до ладу не знали. Вони отримали повідомлення від цирусів, третьої розумної раси, що покинула рідну планету. Рідну, до речі, і неглерам. І завродинам.

– Що? – схопився з місця наймолодший завродин.

– Не лізь поперед старших! – гаркнув на нього шериф і повернувся до неглерів. – Що?

– Саме так. Усі відомі розумні істоти походять з однієї планети. І їй потрібна допомога.  

Але це все, що розповіли неглери. За проханням цирусів, вони прилетіли до завродинів, щоб запросити їх на збір Чотирьох рас. Вони просять  відправити на орбіту планети делегацію на кількох  військових кораблях.

– Військових?

Рутгер розумів подив шерифа. Усі кораблі завродинів так чи інакше були військовими. Щоправда, ще жодного разу їм не доводилося під час мандрів і колонізації інших планет серйозно пускати в хід зброю, проте вони були готові.

– Саме так, – відповіло опудало, як його подумки ще називав Рутгер. – Зброя з-поміж нас усіх найдосконаліша саме у завродинів.

Як виявилось пізніше, «найдосконаліша» означало «будь-яка, придатна у бою проти кораблів і планет». Інші раси обходилися без неї. Рутгер не розумів такого оптимізму.

Зараз він продовжував роздивлятись планету, що начебто була їхньою прабатьківщиною. Невже саме тут з‘явились перші завродини? Невже звідси вони відправились підкорювати простір? Звісно, існувала мошиста легенда, що розповідала про далекий-далекий світ – Дім. Але ця ж легенда говорила також, що завродини колись виводилися з яєць, тому їй ніхто не вірив.

Врешті-решт, чи не однаково, звідки ти і де виріс? Завродини, думав Рутгер, змогли б ступити у Всесвіт звідки завгодно і заслуга планети тут невелика.

З-за спини почувся голос неглера-перекладача:

– Скоро будемо на місці, чи не так?

Рутгер різко повернувся до нього, його рука вхопила зброю.

– Тьху, це ти, Каркер? Чого підкрадаєшся? Я тебе ледь не спалив.

– Прошу мене пробачити. Не вельми я хотів вас налякати.

– Це вона? Увесь галас через оцю блакитну кульку?

– Стверджую, що саме так. Уточнюю, що не через неї, а через її нинішніх… мешканців.

 – О, то ти вже знаєш деталі?

– Саме так. Я мав зв‘язок з рештою нашої делегації, що вже прибула на місце. Вони розповіли мені.

– То не тягни мене за хвоста, кажи. А то мені від цієї галактичної таємниці аж зуби синіють.

Ліва голова Каркера кахикнула, готуючись розповідати. За недовгий час їхнього знайомства Рутгер звик, що неглери (або, принаймні, цей неглер) коротко говорити не можуть. Десь після їх прильоту на планету завродинів, під час дружніх посиденьок, Каркер попросив уваги і почав говорити. Він розказав про передумови виникнення якогось феномену, його основні риси, як цей феномен ідеально вписується у фундаментальну теорію простору і матерії і, водночас, частково спростовує її. Яке ж його місце у світогляді прогресивно-орієнтованої істоти? Тут є кілька версій, казав перекладач: або ж це основа і центр всього, або ж метафоричний, іронічно-зневажливий плювок Всесвіту в своє власне обличчя. Тільки тут Рутгер упізнав у розповіді старезний жарт про чорну діру, який він міг би розказати п‘ятнадцятьма словами.

Тож, якщо відкинути характеристики планети (нахил осі, ймовірні теорії походження супутника, розмір полярних шапок), то Каркер сказав ось що: на планеті зараз живе доволі розвинута раса істот, наділених свідомістю.

– Хіба це проблема? Це ж пречудовісінько, – буркнув Рутгер. Останнім часом він став звикати до таких новин.

– Якби ж це було так, – зітхнув Каркер. – Але їх не цікавить прогрес. Вони не хочуть рости далі, зупинилися і живуть напівдикими. Думки мізерної частини цих істот звернені за межі їх домівки. Більшість нічого чути про космос не хоче. Вони просто займають місце.

– Чиє ще місце?

–  Можливо, якогось іншого виду, який міг би розвиватися, якби ці здоровані їх не гнобили. Вони відчули себе хазяями – і їм цього досить. Планета могла б дати Всесвіту ще багато форм розумного життя, але поки вони там…

– Друзяко, та що в ній такого, в цій планеті?

– Про це відомо небагато. Навіть цируси не знають, чим обумовлена її феноменальна здатність вирощувати і випускати розумне життя на широкий шлях.

– Стривай, ти хочеш сказати, що розумне життя зароджується тільки на цій планеті і більш ніде? Навіть цируси нічого не знають? – Рутгер задумався. – Стривай, цируси – це хмаринки чи каменюки? Розкажи мені ще раз.

– Якщо так ставити питання, то цируси – сріблясті хмаринки. Їх раса – найстарша. Вони безтілесні, можуть легко і непомітно збирати інформацію. Саме завдяки їм я вивчив вашу мову. Зараз вони живуть не на планетах, а просто в міжзоряному просторі. Ми з вами маємо тіла, більшість наших думок так чи інакше – про матеріальне. Вони не такі. Вони не говорять, але можуть спілкуватися між собою і з нами телепатично.

«Чи є взагалі така раса, яка не може залізти мені в голову?» – схвильовано подумав Рутгер. Вголос же він спитав:

– Найстарші, значить? То вони головні?

– Розумні раси рівноправні. Та й зібрати їх докупи зазвичай не дуже легко. Цируси з‘являються, коли їм заманеться. Тому в якості організаторів і координаторів відношень між расами виступаємо ми, неглери, – не без гордості мовив Каркер. – Цирусам це не дуже цікаво.

– А тим, іншим? Каменюкам, як там їх правильно? Вони молодші?

– Коли з‘явились гліфи, ніхто не знає. Можливо, раніше за всіх. Можливо, одночасно з нами.

– Вони теж телепати? – Рутгеру здавалося, що він вже знає відповідь.

– Ні. Не зовсім. Не дуже. Думки цирусів у твоїй голові складаються в слова. Те, що думають гліфи, ти просто знаєш. Вони немов випромінюють свою точку зору.

«Радіація, – подумав Рутгер. – Чудово, просто чудово».

– Ще вони можуть телепортуватися на короткі відстані – мовив Каркер. – Але мені вже час іти. Дозволь ще раз висловити радість з того приводу, що ви з нами. Що погодилися допомогти нам очистити нашу батьківщину від цих…

– А хіба рішення вже прийнято?

– О ні, звісно, я й хотів сказати «якщо таким буде рішення». Саме так я і хотів сказати. Так.

– О, авжеж. Нема за що.

Зібрання мало відбутися на кораблі неглерів. Рутгер зі старійшинами свого народу прибув точно в умовлений час. Йдучи коридорами чужого корабля, він дивувався, що досі так добре сприймав логіку неглерів – їх  уявлення про те, якими мають бути інтер‘єр і конструкція зорельоту смішили, лякали і дратували водночас.

Коли вони увійшли в залу, всі вже сиділи і чекали на них. Втім, по-справжньому сиділи тільки неглери. Кілька хмаринок огортали призначені їм стільці. Вони кружляли на місці і переливалися усіма кольорами туману.

– Нехай дух ваш кріпне, – сказав хор голосів у Рутгеровій голові.

– Ее… здоровенькі були. – Він кивнув цирусам і сів на своє місце, поруч із якоюсь каменюкою, що лежала на столі.

«Сотня кривавих квіточок, та це ж не просто камінь!» – схаменувся він.

– Доброго дня, – звернувся він до гліфа.

Ніякої реакції. Рутгер подумав, що цей гліф неговіркий.

Один з неглерів почав говорити. Каркер перекладав для завродинів.

– Ось ми нарешті зібралися. Почнімо. Коротко про суть справи.

Рутгер тричі змінив позу, поки це «коротко» скінчилось. Вони послухали про те, яка це хороша планета і про те, як її нинішні жителі гублять увесь свій потенціал.

– Пропонувати силове вирішення для нас важко, але ми впевнені, що нас підтримають, адже…

«На кого це він натякає?» – подумки звернувся Рутгер до гліфа. Камінь залишався каменем. Ящір подумав, що зараз він вперше чує справжню мову неглерів. Від звуків голосу цього оратора йому хотілося повернутися додому,  поселитися там на віддаленому острові й вирощувати срібнокрилі гриби.  

– Вони вже достатньо окріпли. Але матеріальна культура розпилює їх енергію на дрібниці. Духовна культура не спонукає їх іти вперед. Ми не бачимо, як можна вирішити цю справу інакше.

– Найважче розбудити того, хто тільки прикидається, що спить.

– Гм, дякую. Саме так.

Рутгер подумав, що цирус ідеально вибрав момент, щоб ніхто його не зрозумів. Про що він казав, про позицію неглерів, чи про тих бідолах, яких вони закликали знищити?

Йому також спало на думку, що, можливо, знищувати цілу расу неправильно. А що як був такий час, коли завродини ще бродили степами і болотами цієї планети, а тут, нагорі, сиділи делегати збору Трьох рас і думали: «Дивіться, вони лише займають місце. Давайте вдаримо по ним чимось, нехай інші прийдуть замість них. Скажіть, любі гліфи, ви ж можете направити на планету астероїд?»

Рутгер вражено подивився на свого мовчазного сусіда. Звідки такі думки? Невже цей уламок граніту навіяв їх?

– Життя є життя, а смерть є смерть. Без одного немає іншого, але й бути одне одним вони теж не можуть.

– Тож, я так розумію, цируси проти. Неглери за. Гліфи не подають ніяких сигналів. Вважаємо, що вони утримуються. Що скажуть завродини?

Усі погляди зійшлися на ящерах. Неглери (не всі, а лиш ті, у кого були повіки) швидко кліпали очима. Цируси злилися в одну хмарку. Поверхня гліфа блищала, наче начищена. Рутгер сидів, заплющивши очі, немов прислухаючись до чийогось шепоту.

– Гей, друже, усі на нас витріщились. Що будемо казати?

Рутгер відкрив очі.

– Завродини не можуть відповісти зараз. Нам треба спитати у Великої Ящірки. Ми повертаємось на свій корабель.

– Якої ще Великої Ящірки? – спитав наймолодший завродин.

– Мовчати, – шикнув на нього Рутгер. – Ані слова, поки не повернемось.

Вони вийшли із зали, тримаючи стрій, з яким їх вчили організовано відступати. Прибувши на борт командного корабля, Рутгер наказав:

– Підготувати десантний модуль. На всі спроби встановити з нами зв‘язок відповідати: «Зі Священного Болота Роздумів вийти нелегко». Я пішов.

– Хіба розумно висаджуватись на планеті одному? – спитав його помічник.

Рутгер тільки махнув рукою і вийшов. У десантному модулі на нього чекали півтора десятки невеличких камінців різного кольору.

– Ваш батечко попросив мене підкинути вас на планету. Сподіваюся, хлопці, він знає, що робить. Ви готові?

Вони не відповіли.

– Я так і думав. Тоді вперед!

Поки вони летіли, Рутгер обдумував свою чудернацьку розмову з гліфом. Відчуття було дуже дивним: він неначе сперечався із самим собою. Думки стрибали з полюса на полюс.

Я не хочу відповідати за таке вбивство.

Стань на їх захист.

Чому я повинен їх захищати?

Твій голос може врятувати цілу расу.

А може врятувати всі наступні.

Яких може і не бути.

Я повинен їх побачити.

Навіщо?

Я розповім їм усе. Вони зрозуміють.

Це ризиковано.

Ризиковано відкривати вікно у космосі, як казав мій дід.

Тоді візьми з собою моїх синів.

Навіщо?

Їм пора вчитися.

«І ось ми тут, – думав Рутгер, відкриваючи люк, – на планеті, якою завродини не ходили казнальйони років».

Вони сіли на нічний бік. Модуль стояв посеред темної площі. Рутгер помітив світло у вікні великої будівлі. Він швидко пішов туди, а гліфи – за ним, зникаючи позаду нього і з‘являючись на два-три кроки попереду.

Зайшовши всередину, він побачив постать… еее…

«Людини – підказав хтось із гліфів. – Вони називають себе людьми».

… постать людини, що задерла голову і дивилась угору. Рутгер майже нічого не бачив у мерехтливому світлі, тому він увімкнув свій ліхтар. Яскравий промінь освітив малюнок, що вкривав десь третину стелі. Тепер він міг роздивитися усі деталі. Тобто міг би, якби йому дали час. Побачивши його, людина («правильно, хлопці?») закричала, спробувала бігти, але перечепилась через численні цеберка на підлозі і впала.

– Перекладайте йому: я прийшов з миром. Я Рутгер, – він вказав на себе. – Рутгер.

– Анджіолотто, – відповіла людина.

– Буває. Слухай, часу в мене небагато. Ти повинен розповісти усім. Досить бавитися. Ваша мета – здобувати нові знання. Поменше думати про абстрактне. Розвивати науку. Розвивати медицину. Добряче дослідити себе самих і все навколо. Розумієш мене?

Людина зачаровано дивилась на нього.

– Ви повинні стати кращими. Ви повинні пролити світло на своє темне буття. Світло, розумієш? Ось так. – Він кілька разів вимкнув і ввімкнув ліхтар.

Людина почала щось швидко говорити, показуючи то на себе, то на стелю.

– Гаразд, гаразд, радий, що до тебе дійшло. Ти хирлявий і метушливий, але начебто не лукавий. Ходімо, хлопці.

Проте гліфів уже ніде не було видно. Рутгер вирішив, що часу їх шукати немає. Вже біля свого модуля він обернувся. «Яке повітря!» – подумав він.

Коли усі знову зібрались на кораблі неглерів, він усе розповів. Спочатку неглери не бажали нічого чути і наполягали на тому, що втручатися в розвиток людей було нерозумно і тепер їх вже точно треба звести зі світу як невдалий експеримент, що вийшов з-під контролю.

– То он ви як! – скочив наймолодший завродин. – Кого ще ви хочете здихатись? Може, нас? Спробуйте!

Цього разу ніхто не цитьнув на нього. Але мало-помалу напруга спала: неглери усвідомили, що три з чотирьох рас не поділяють їх точку зору.

– Неглери проти втручання у природній розвиток. То, може, вони скасують школу для своїх дітей? – Рутгер вперше чув  від цирусів таку приземлену сентенцію.

Коли ж гліф запевнив, що його сини не передаватимуть людям ніяких знань, а лише допомагатимуть деяким з них зосереджуватися, сутичка вщухла остаточно.

Один з неглерів («порожні очі невблаганної долі, у нього що, голова у формі корони?») неквапно обвів усіх поглядом і сказав:

– Якщо ви вважаєте, що так буде краще. Що вони на шляху свого прогресу всього лише присіли перепочити. Що можуть іти далі, можуть згадати, навіщо вони починали йти – нехай так і буде. Пропонуємо повернутися до їх проблеми через якийсь більш-менш значний термін. Подивимося, чого вони зможуть досягти. А поки що нехай відроджуються. Якщо зможуть.