Вільний подих

Кінець. Це — кінець. Повний і абсолютний. Далі жити немає сенсу. Рамір поглянув у вікно магніторельсу. Шлях до домівки його нені займав п’ятнадцять хвилин. Потяги на магнітній підвісці шугають з надзвуковою швидкістю. Але вже рік він жодного разу не навідувався до матері. Вона й не наполягала на частих відвідинах. Мати й син встигали наговоритися через мережу. Вчися дитинко. Зі мною все добре. І хлопець справді поринав у науку. Але що він їй скаже тепер? Які у нього виправдання?

Від зупинки магніторельсу до хатинки матері ще п’ятнадцять хвилин. Це якщо не брати гіроскутер біля терміналу. Але Рамір пішов пішки. Повільним похнюпленим кроком. Його рідні жили на вершині пагорбу. Маленьке село розкинулося до самого обрію. У перенаселеному світі, де живе сто мільярдів людей, жити тут могло б здатися за розкіш. Але село знаходилося на місці колишнього сміттєзвалища. І коли йшов дощ, від смороду величезних калюж неможливо було дихати. Рамір поглянув на навколишні пагорби. Насправді це сміттєві терикони. Хлопець заплющив очі та на мить спробував уявити, що там стародавні гори. Байдуже чи це Карпати, чи Кавказ, чи Кордильєри.

Він як міг відтягував цей момент. Але ноги вперто йшли до рідної хатиночки, надрукованої з такого ж сірого шлаку як і решта. Ось рідні двері. Ось рідна кімната. Матуся лежить на ліжку. Вигляд у неї хворобливий і стомлений. Обличчя з зеленуватим відтінком. Вона поглянула на сина люблячим поглядом. Як їй сказати?

- Привіт, котику! Як сесія?

Рамір зітхнув.

- Годину назад була остання перездача.

- І як?

- Там сиділи самі роботи.

Як не дивно, але очі неньки засяяли. У Раміра наче камінь з душі звалився.

- Не переживай, Рамонько. Один зі ста студентів отримує диплом. Ти може чув про це. Тож все буде добре.

- Мамо. Ви ночей не спали. Працювали й день, і ніч. Все для того щоб я вибився в люди. Але навіщо тоді це все?

- Рамонько... Рамонько, це просто був шанс. Шанс один зі ста. Але шанс. Ми мали спробувати.

- Я відчуваю себе нікчемою.

- Ти протримався два курси! Два курси! Я все одно тобою пишаюся!

Він приклався чолом до її грудей. Матір пригорнула сина до себе.

- Я не знаю, як жити далі.

- Ти маєш бути сильним. Навіть якщо доведеться без мене.

- Що Ви таке кажете!

- Рамонько... Час — невпинний. І ти це знаєш.

Маленька сльозинка ковзнула її щокою.

- Я не здамся! - твердо промовив Рамір.

Гуркіт механізмів перевищував всі сто двадцять децибелів, але хлопець ловив кожне слово виконроба.

- Тут у нас дроїди, що дроблять камінь! Тут у нас дроїди, що ремонтують дроїдів, що дроблять камінь! А тут у нас дроїди, що ремонтують дроїдів, що ремонтують дроїдів! А тут у нас дроїди, що ремонтують дроїдів, що ремонтують дроїдів, що ремонтують дроїдів! А отут ми працюємо! Все почув?

Вони пройшли до невеличкого підсобного приміщення.

- Так! І що ми маємо робити?

- Ми маємо ремонтувати все, що не ремонтується!

- А це як?

- Юначе, чому на твою думку штучний інтелект на досі не знищив? Бо дроїди досі бояться.

- Бояться, що всі зламаються?

- Бояться, що перестануть працювати.

Ярина поглянула на блакитну планету. Так. Вона — остання. Людей більше немає. Жодних сигналів. Дівчина відійшла від ілюмінатора і полетіла вздовж станції. Зняла скафандр. Капсула анабіозу затишно обійняла вродливе тіло. Чекати не довго. Всього чотириста тисяч років. Останній дроїд перевищить розрядність. І тоді прийде її час. Час відновити людство.

- Гей! Малий!

- Що це! Що це було!

Рамір дихав і не міх надихатися. Перед очима усе гойдалося обертом. Виконроб дав йому маску з чистим киснем. Стало легше.

- Що це?

- Не переживай. Тут таке буває. Це від пилюки.

Хлопець сперся на стіну.

- Тут смерть! Я тут помру!

- Не переживай. Я тут вже п’ятдесят років.

- Але... але як?

- А ти не дихай.

Виконроб загадково всміхнувся. Рамір тільки зараз звернув увагу, що ніздрі цього старого жодного разу не сіпнулися.

Матуся так само чекала його під ковдрою у ліжку. Вигляд у неї був все ще хворобливий, але вона з любов’ю поглянула на сина.

- Рамонько! Як перший день?

- Нормально, мамо.

Він присів поряд із нею, взяв за руку. Але голова все ще йшла обертом.

- Сину... З тобою все нормально? Ти якийсь...

- Ні, мамо. Все гаразд.

Вона йому не повірила. Але нічого не сказала.

Рамір силувався як міг. Та нічого не виходило.

- Ну! Давай!

- Ага! Ще трохи!

Робітники реготали. Але фреза залишалася у гнізді наче приварена. Рамір облишив марні спроби.

- Як її відкрутити, якщо її навіть дроїди не відкрутять! - вигукнув він.

Виконроб тільки пирхнув.

- Малий! Ти або підходиш для цієї роботи, або скигли в іншому місці!

Рамір спробував ще раз. І ще раз. Нічого.

- Та ви самі її не відкрутите!

Виконроб хлопнув по плечу одного з робітників.

- Петре! Покажи йому!

Чоловік вийшов вперед і посунув Раміра. Він був на голову нижче хлопця, але руки мав міцні й жилаві.

- Дивися, малий! - він узяв інструменти. - Уяви себе горою! Уяви, кожна твоя клітина з найміцнішої сталі!

Фреза з легким пшиком випала з гнізда.

- А тепер я закручу її назад і ти спробуєш ще раз!

Петро повернув все у початковий стан і передав Раміру інструмент.

- Давай!

Рамір спробував знову. Але нічого не вийшло. Уявити себе горою? Так! Рамір — гора!

- Ого!

- Ти диви! Козак!

- Та то Петрик погано закрутив!

У хлопця знову пішла обертом голова і підкосилися ноги. Він тільки й дивився, як фреза котиться по брудній підлозі.

- Шеф... Та я на повну її закрутив... - прошепотів Петро виконробу. Але Рамір почув.

- Козак... - посміхнувся той.

Мати виглядала все такою ж стомленою.

- Нене! Я купив вам ліки!

Рамір сів поруч з нею на ліжку. Вона заплакала.

- Рамонько, я не хочу, щоб ти через мене заробив грижу.

- Мамо. Я знаю, що буде важко, але ми впораємося!

Вона поглянула у вікно.

- Ми лише відтягуємо неминуче, - зітхнула жінка.

Рамір стиснув її руку.

- Ми сьогодні зібрали з металобрухту цілого дроїда! І він запрацював! І так само і Вас полагодимо!

Вона поглянула йому в очі. Погляд був повний ніжності.

- Я не хочу, щоб ти вбився через мене.

Рамір поцілував матір.

- Все буде добре. Ми впораємося.

Джон ні на крок не відставав від Раміра.

- Тут у нас дроїди, що щось там роблять. Тут у нас дроїди, що ремонтують дроїдів, що щось там роблять. А тут...

Хлопчина абсолютно не слухав його. Рамір вилаявся. У виконроба якісь негайні справи й зустрічати новачка випало йому.

- А що там? - спитав новенький, вказуючи на важкі броньовані двері.

Рамір відчув, як по спині пробігли мурахи.

- Там смерть.

- Що це значить?

- Там дроїди, що самі себе ремонтують. Ми туди ніколи не заходимо.

- А чому?

- Ці дроїди знають смак людської крові.

Новачок зареготав.

- Еге ж! Так і хочеш мене налякати! Просто скажи, що там зона з обмеженим доступом.

Рамір пильно на нього поглянув.

- Туди може зайти кожен, хто хоче. Можеш і ти зазирнути. Це повчально.

Джон з підскоком пострибав до дверей. Наче граючись потягнув за важкий жовтий важіль. Ноги у Раміра налилися свинцем. І все трапилося напрочуд швидко.

- Хелоу еврібаді! - крикнув Джон.

Він ступив крок у темряву. Рамір заплющив очі. Затулив руками вуха. Але все одно почув вереск фрези та крик Джона. Рамір не дихав. Дихати — означає померти. Або відчути сморід кишок, що...

- Нелп! На допомогу!

Рамір розплющив очі. Час застиг. Він все ще дивився, як фреза виринає із темряви та наближається до новачка, що реве не своїм голосом. Простір став в’язкий і пружний на дотик. “Я не дам йому померти” - зрозумів Рамір. Простір ковзнув до його руки, напружився... І вдарив у темряву. Вух торкнувся скрегіт металу. Рамір згріб Джона за комір, потягнув у безпечне приміщення і з усієї сили натис на жовтий важіль. Вони впали на брудну підлогу.

- Ну як? - спитав Рамір.

Юнак весь трусився.

- Ти покруч! - викрикнув він.

Бідолаха зірвався на ноги та кинувся до ліфта. Більше його й не бачили.

- Дарма ти так, - зауважив дядько Петро.

- Хіба я знав, що він дурень?

- Знав, чи ні, але тепер всім буде відомо, що українці досі не переможені.

- Які ще українці?

- Ми, - сказав дядько Петро. - Козаки. Вільні люди. Ті, хто пам’ятає часи, коли люди керували машинами, а не машини нами.

Рамір відкрив рота.

- Я думав... Я думав це просто казки...

Дядько Петро пильно на нього поглянув.

- Але тільки українці ще досі не бояться розповідати своїм дітям казки.

- Я не українець!

Рамір склав руки в замок.

- А твій батько? - підморгнув дядько Петро.

Вродлива чорнокоса дівчина притулилася до статного білявого красеня.

- Яроволе! Я боюся!

Той поцілував її в щоку.

- З тобою все буде добре. Я це бачив.

- А з тобою!

- Я битимуся до останнього.

- Але як я без тебе?

- Ти маєш жити. Жити заради нашого сина.

Вона заплакала. Дівчина, так схожа на...

Дядько Петро плескав хлопця по вилицях.

- Клята пилюка! Від неї всі божеволіють!

Рамір хапав ротом повітря.

- Пустіть! Я маю бігти! Вони прийдуть за мною!

- За тобою ніхто не прийде. Ми скажемо, що новачку все привиділося. Тут же пилюка!

Рамір заплющив очі. Думки тікали, наче риби від кинутого у воду каменя...

- Я маю її врятувати!

Ще ніколи двадцять хвилин у магніторельсі не тягнулися так довго. Рамір вдивлявся у ніч за вікном. Темрява насувалася. Біля терміналу хлопець все ж взяв гіроскутер. І помчав на верх пагорба.

Коли він зайшов, матуся спала. Рамір тихцем пройшов до її ліжка і сів на краєчку, щоб її не потурбувати.

- Ти рано, сонечко... - тихо промовила вона.

Хлопець лише мовчки на неї дивився. Він вже не пам’ятав свою неньку молодою. Невже в тому видінні він бачив саме її?

- Мамо... Мамо... Хто такий Яровол?

Вона розплющила очі й поглянула на нього наче не могла впізнати.

- Звідки ти почув це ім’я?

Хлопець запнувся.

- У-у-у... Уві сні... - все ж вимовив він.

Жінка зітхнула.

- Значить вже час.

Парубок поглянув на неї круглими очима.

- Ви щось від мене приховували!

- Я лише тебе захищала.

- Але чому?

- Нас винищували. Просто тому, що нам не було місця у новій світобудові.

- То хто такий Яровол?

Жінка заплакала.

- Ти знаєш відповідь.

- А хто тоді я?

- Ти мій син, Світлозоре.

- Світло... Світлозір?

- Так. Це твоє ім’я. Але мені вже час йти. Прощавай, Світлозоре.

Тіло жінки засяяло яскравим жовтим сяйвом. Світлозір примружив очі та побачив, як його матір розтанула в повітрі.

За вікном заблимали червоні та сині вогники.

- Виходь, покруч! Тебе оточено!

Світлозір схопив гіроскутер і помчав назустріч поліціантам. Час та простір стали пружними на дотик. Гіроскутер загуркотів на максимальній потужності. Секунда до зіткнення... Хлопець перестрибнув через автівки та помчав темною вулицею. В спину йому лунали постріли.

- Невдахи! Нате вам! - він озирнувся і зобразив рукою непристойний жест.

Радіти було рано. Зверху лунав свист гвинтокрилів. Не будуть же вони по ньому стріляти у густона... Бах! Там, де ще мить тому мав проїхати гіроскутер, пролунав спалах плазмового розряду. Світлозір вилаявся. Розряди гасали то зліва, то справа. Гіроскутер виляв на межі своїх можливостей. Бах! Вибухова хвиля втрапила зовсім поруч. Світлозір мало не полетів сторчма головою. Поглянув вперед. І знову вилаявся. Попереду був міст через річку.

Звісно всі річки давно течуть по трубах. Але перед тим до них стікаються нечистоти з усіх околиць. І ця канава була повна води. Світлозір нахилився трохи вперед. Гіроскутер загуркотів на межі можливостей. Пан або пропав... Бах! Бах! Бах! Гуркіт спалахів застав його якраз посеред мосту. Гіроскутер полетів в один бік. Хлопчина в інший. І впав просто у нечистоти.

Подих. Світлозір виринув і сховався під мостом. І раптом відчув, як щось тягне його на дно.

- Не дихай! - почув він тихий шепіт.

Хлопець не пручався. Відчув як чиїсь руки тримають його за поперек. Зверху блимали вогні. Потім настала темрява.

- Пливи за мною, - промовив шепіт.

Світлозір заплющив очі та довірився чиїйсь руці, що тягла його за собою.

Поцілунок. Хлопець закашлявся. Роззирнувся. Вони були у маленькому службовому приміщенні, котрі виходили до всіх стічних колекторів. Біля нього навколішки сиділа маленька дівчинка із синьою шкірою. На руках між пальцями були перетинки, так само на ногах, що нагадували ласти. Гола синя шкіра була вся у лусці. Яскраві блакитні очі наче світилися у темряві.

- Хто ти! - видихнув Світлозір.

Вона кліпнула. Спочатку одними повіками. Потім другими.

- Я — Нейдина.

- Це добре. Але...

- Ми, Нейдини — найбешкетніші з річкового народу. Поки решта тікали, ми пристосовувалися. А коли тікати куди не лишилося, вижили тільки ми. Саме тому ми й досі живемо поруч з вами.

Вона встала і підійшла до невеличкого кубельця із зім’ятого поліетилену. І вмостилася у ньому наче королева.

- Нащо ти мене поцілувала?

- Ти занадто довго не дихав. Звичайна людина вже б померла.

- Я не звичайна людина. Я такий само покруч як і ти.

Вона всміхнулася.

- Не вживай таких слів, вони не мають нічого спільного з суттю.

- А в чому суть?

Дівчинка тільки згорнулася кубельцем у своєму гнізді.

- Відпочинь. Блукати поки небезпечно.

Темний коридор закінчувався ґратованими дверима. Нейдина прошепотіла закляття і вони відчинилися. Колектор виходив до старих хижих зарослів. Тут росли мутовані рослини, що полювали на комах і душили людей, яким не поталанило тут опинитися.

- Ми ж не підемо прямо туди! - зауважив хлопець Нейдині. Він знав ті чагарники.

- Тобі немає чого боятися. Якщо в тобі немає зла, вони тебе не чіпатимуть.

- В дитинстві я одного разу кинув туди камінь, - Світлозір потер сідниці. Спогади нахлинули наче то біло вчора. Матір тоді тиждень з ним не розмовляла.

Нейдина захихотіла. В неї це виходило досить кумедно.

- Ходімо. В найгіршому випадку влаштують тобі суд.

Вони пішли вперед стежкою. Хиже листя розступалося перед ними, коли вони підходили ближче. Може справа була у дівчинці. А може у тому, що Світлозір також не був колишнім собою. Але через кілька хвилин хлопець зрозумів, у чому справа. У повітрі дзвеніла музика. Підкорені плавною мелодією, рослини ставали добрішими. І наче підспівували у такт. Чим далі у глиб лісу, тим грізнішими ставали рослини. І тим гучніше звучала музика. Так вони дійшли до невеличкої галявини, де гвинторогий чугайстер грав на сопілці. Він сидів біля величезного пня, схожого на трон. І на цьому троні сиділа Лісова Діва. Шкіра та волосся в неї були яскраво зелені. Довгі пасма ледь прикривали оголені груди. Ясні смарагдові очі байдуже зустріли новоприбулих.

- Сьогодні я взнала колір своєї крові, - промовила жінка. - Він — зелений.

Вона підняла догори руку. На кінчику вказівного пальця була невеличка рана.

- І тепер ти привела до мене людину!

Нейдина впала навколішки.

- Благаю! Панно! Він один з нас!

Чугайстер припинив грати на сопілці. Лози найближчої верби в ту ж мить підхопили Світлозіра в повітря і почали душити.

- Панно! Не треба!

Але хлопець зрозумів. Кінець. Цього разу повний. Цього разу справжній.

- Панно! Він може нас врятувати!

- Він може нас знищити! Чи я забула, як він...

Хлопець заплющив очі. Божевільне дитинство. Так. Він може попрохати про милість. Вони навіть пробачать його. Але чи можна пробачити себе?

Вдих. Видих. Він навколішки на вогкій землі припорошеній листям. І дивиться знизу вверх на Лісову Діву.

- Він не людина. Жодна людина не може так довго обходитися без повітря, - промовила вона взявши хлопця за чуба. Поглянула углиб зіниць...

Це тривало лише мить.

- Як тебе звуть?

- Світлозір.

- Це наше ім’я.

- Це останнє, що лишила мені матір.

Панна взяла хлопця за руку.

- Ходімо.

Хлопець в останнє поглянув на Нейдину. Дівчина помахала йому своєю рукою з перетинками та пішла стежкою назад. А Лісова Діва повела його углиб зарослів. Вони йшли досить довго, перш ніж прийшли до ще однієї галявини. Вона була значно більша і вся всіяна квітами.

- Вдихни їх аромат! - промовила жінка. Вона розкуйовдила свої пасма і підняла руки догори. Вдихнула на повні груди. Дерева навколо зашелестіли.

Хлопець затамував подих. Дихати означає...

- Не бійся!

Ярина бігла. Простір загус від страху. Ззаду лунав важкий поступ роботів. Навколо була ніч, але вони бачать однаково як у день. Дівчина втислася у стіну. “Я — стіна!” — подумки сказала вона собі. І майже повірила в це. Роботи пробігли повз.

Ще якийсь час дівчина чекала. А тоді навшпиньки рушила у протилежний бік. І раптом... І раптом поглянула на Світлозіра. “Це я!” - хотів сказати він. Але вона заволала. Хлопець хотів її заспокоїти, але в наступну секунду химери почали зістрибувати з навколишніх будинків і летіти просто до неї.

- Це сон!

- Де ж тоді межа між ним та дійсністю? - спитала Панна.

- Я там нічого не міг вдіяти!

- А що ти можеш тут?

Парубок подивився на свої руки. Вони все ще тремтіли.

- Я врятую її!

Прожектори світили у темні хмари, від чого в небі спалахували химерні візерунки. Колись це місто називалося Нью-Йорк. Воно вважалося найбільшим у свій час, хоч було меншим за маленьке сучасне село. Тепер на його місці був величезний кратер, залишений страхітливою ворожою зброєю. Весь кратер займав стадіон вщент заповнений глядачами. В центрі знаходилася сцена з величезним екраном. З потужних підсилювачів долинали звуки, що навіть у найлиховісніші часи не могли б назвати музикою. І раптом все стихло.

- Халоу евріван! - прокричав шаман у мікрофон. З нього давно зітліла шкіра. Згнилі м’язи замінилися сервомоторами. Лишився тільки скелет і рештки старого мотлоху. Очі горіли червоним світлом. Кіборг пильно оглянув натовп, що зібрався навкруги.

- Ви всі знаєте, чому ми зібралися тут! Ми тут зібралися заради життя! Життя у всіх його проявах! Але є ті, хто називають себе інакшими! Є ті, хто називають себе вищими! Є ті, кого ми називаємо покручами!

Натовп загомонів так, що перекрикував навіть химерні звуки з підсилювача. На весь екран у центрі стадіону виринуло зображення прикутої до стовпа дівчини. Дівчини, що...

Світлозір вилаявся. Цього разу це був не сон. Він завів мотор гравітаційного катера. І полетів просто над натовпом.

Шаман підніс мікрофон до її обличчя.

- Яке буде твоє останнє слово? - прогуркотіло з-під залізної маски.

Ярина поглянула у небо.

“Ти чуєш мене?” - прошепотіли вуста.

“Чую!” - відповіли небеса.

Час загус від напруження.

- Відьмо! Ми відаємо твоє тіло вогню! Щоб той, хто хоче проковтнути наш світ, був замкнений віки вічні! - горлав шаман.

- Вогонь! Вогонь! - верещав натовп.

Під стовпом з’явилося яскраве полум’я вічного гасового вогню. Його не загасить ані дощ, ані буревій. Воно горітиме навіть під водою і... Вогонь спалахнув вгору. Він огорнув тіло дівчини. Натовп загорлав наче навіжений. І стих. Шаман ще щось кричав у мікрофон. А тоді зрозумів, що щось не так. Його червоні очі звузилися і...

Вогонь все ще палав. Але огортав дівчину наче коконом, не наносячи ані найменшої шкоди.

“Він іде!” - прошепотіла Ярина.

Світлозір зістрибнув з гравітаційного катера. Він смикнув рукою і все полум’я ковзнуло у його руку.

- Покруч! - загорлав шаман. - Якщо ми її не спалимо, він прийде!

Хлопець лиш байдуже направив руку в його бік. Тіло майже-мерця запалало синім жаром. Він ще якийсь час бігав туди-сюди та впав посеред сцени. Світлозір підійшов до стовпа і ще раз смикнув рукою. Тіло дівчини звільнилося від пут і опустилося йому на плече.

“Він іде!” - прошепотіла вона.

Хлопець не звернув уваги. І лише як поклав її до катера, второпав, що щось не так. Він поглянув у небо. Хмари мерехтіли блискучим сяйвом. “Прожектори так не світять!” - сяйнула йому думка.

- Зупиніть їх! Він вже на порозі! - подав голос шаман. Від нього лишився тільки скелет і череп замість маски.

Світлозір викрутив на максимум регулятор швидкості й гравітаційний катер лишив чорну землю та стадіон далеко позаду.

Небо мерехтіло все яскравіше і яскравіше. Раз за разом у хмарах згущувалася темрява і з неї вилітали чорні металеві дракони. Вони літали понад містами та селами та спалювали їх вщент червоними променями.

- Дарма ти мене врятував, - промовила Ярина.

- Я не міг інакше, - зауважив Світлозір.

Вони сиділи на шпилі хмарочосу Аботобі — найвищої споруди у світі. Мовчки. Здавалося, що всі слова були промовлені тисячоліття назад. І зараз не мали сенсу.

- Ми могли б згоріти разом і перейти у кращий світ, - все ж прошепотіла дівчина.

- Чому ми не могли бути разом у цьому? - запитав хлопець.

- Ти тільки поглянь! Наш світ вже приречений!

Парубок поглянув униз. Туди, де гасали металеві дракони та руйнували все, що трапиться.

- Ми битимемось!

- Як?

- В мене є план. Тобі сподобається.

Гравітаційний катер зупинився посеред космодрому. Ярина відкрила рота від здивування.

- І це і є твій план? Тікати?

- Ні. Тікатимеш тільки ти. Я залишуся.

- Ти збожеволів!

Вони мовчки дивилися одне на одного.

- В тебе кращий план? - запитав Світлозір.

Дівчина потягнула його до космодрому.

- У будь-якому разі, нам туди.

Це насправді було кладовищем. Люди давно позбулися ілюзій, що колись зможуть дістатися інших зір. А роботи не вбачали в цьому жодної потреби. Тільки відгукувалися радіомаяками перші Піонери, що летіли у вічність...

- Нам сюди!

Світлозір звернув біля жовтої громади космічного винищувача, що за задумом інженерів мав відбивати навалу марсіанських бунтівників.

- Це? Це ж брухт! - зойкнула Ярина.

- Не кажи це йому. Бо образиться.

Він прошепотів легке закляття. Винищувач засяяв різнокольоровими вогниками і гостинно опустив трап. Світлозір забіг досередини та сів за штурвал. Ярина вмостилася у крісло поруч. Хлопець погладив панель приладів.

- Давай, друже! Я в тебе вірю!

Дракони вибухали під плазмо-розрядами. Але Світлозір повів винищувач за межі атмосфери.

- Він там!

На фоні зірок чорніла громада Левіафана. Космічний корабель-привид наче поглинав усе навколишнє світло.

- Тримай!

Винищувач підлетів до космічного монстра й розрядив заряд плазми. Силовий щит ще якусь мить тримався, а тоді вздовж корпусу заблимали іскри розрядів. Світлозір закрутив новий віраж, щоб зайти ще раз і добити потвору.

- Якого дідька!

По всьому корпусу пройшла вібрація. Хлопець ледь стримався щоб не згадати всі міцні слова. З усіх усюд летіли залізні дракони. Червоні промені з їхніх пащ випробовували, з чого зроблена обшивка їхнього корабля. Світлозір ухилявся як міг. Але раптом всі вогники разом погасли.

- Друже! Тільки не зараз! Ми переможемо!

Хлопець направив руку у панель приладів. Наповнив її силою. Але... Але це не подіяло. Світлозір спересердя вдарив панель кулаком. Це також не мало ані найменшого ефекту. Дракони летіли з усіх усюд. Та найгірше було попереду. Левіафан розвернувся, відкрив свою пащу. Та полетів на них.

Велика тронна зала наче виринала зі сну. Але була реальною. Тут панував неймовірний холод. Ярина хотіла притулитися до Світлозіра. Але вартові роботи смикнули їх за кайдани. Постать у каптурі встала із трону.

- Хто ти! - видихнув хлопець.

Незнайомець відкинув каптур. Лиса голова вкрита татуюванням. Глузлива посмішка, від якої крижаніли нутрощі. І погляд повний темряви.

- Я — Асміус! Імператор Всесвіту!

- Чогось я про тебе ніколи не чув.

- Підкорення всього сущого — це не справа однієї миті. Але ти про мене не чув, бо моє ім’я наводить жах, на всіх хто його чує! Тисячоліття ваш світ приносив мені в жертву незайманих дівчат, аби я його оминав. Але тепер це формальність.

Імператор взяв Ярину за щоку і поглянув у її очі. Погляд дівчини відповів зневагою.

- Нащо тобі це все! В чому сенс усе руйнувати! - закричав хлопець.

Асміус тільки зареготав.

- Впізнаю маленьку людину! Ви не бачите сенсу навіть у власному існуванні!

Він махнув рукою. Підлога у залі перетворилася на екран, що зображував Землю.

- Дивися! Я вбиваю одне ваше село... І зупиняю твоє серце. Я знищую усю вашу планету... І весь Всесвіт кориться моїй волі. Хто ви такі, дрібні мурахи, у порівнянні з нескінченністю?

- Ми люди. У нас є людяність.

- Людяність... Це ілюзія. Ви завели свою історію у глухий кут. Мільярди живих істот без сенсу і свідомості. Ви майже знищили власну планету і повільно у ній помираєте подібно до спиртових бактерій, що з’їли весь цукор і дохнуть у власних нечистотах.

Імператор взяв хлопця за підборіддя.

- Скажи! Ти ж хочеш, щоб я очистив від вас ваш світ! Ти ж хочеш, щоб ви мали шанс розпочати все спочатку.

Світлозір не відповів. Він поглянув на стелю. Величезну скляну стелю, де сяяли зорі. І...

- Кожен світ має сам обрати своє майбутнє.

- Кожен світ може обрати лише шлях до смерті! Майбутнє — це я! Бо я — це вічність!

Світлозір посміхнувся.

- Ти також тимчасовість.

Асміус прослідкував за його поглядом. Поки не помітив як зникла одна із зір...

- Моя тронна зала захищена діамантовим склом!

“Тільки не від діамантової фрези!” - подумав Світлозір.

В наступну секунду донизу почали зістрибувати мехи козаків. Бойові роботи кинулися їм навперейми, але козаки були вправніші. Залунав дзвін металу об метал. Засяяли променеві шаблі. Світлозір поглянув на імператора. Він тікав до свого трону. “Кожна клітина — сталь!” - подумав хлопець. Кайдани розлетілися на друзки. Стрибок... І ось вони вже котяться разом по підлозі. Посмішка Асміуса стала ще більш глузливою.

- Я так само вбив твого батька!

Він підняв хлопця однією рукою і вгатив об підлогу. Потім ще раз. Потім... Потім потік повітря підхопив його і поніс до дірки у стелі. Світлозір зрозумів, зараз його затягне туди також і...

- Світлозір! - хотіла крикнути Ярина. Але в неї забракло повітря.

Хлопець крок за кроком рушив до трону. Сів на нього. І скерував громаду корабля до Землі. Левіафан падав в атмосферу.

Діти ховалися під ковдрою. Ярина незадоволено поглянула на чоловіка.

- Чому ти розповідаєш дітям такі страшні казки!

Світлозір посміхнувся.

- В разі чого вони мають віднайти у собі достатньо сили, щоб захистити власний світ.

- Вони ж тепер просто не заснуть!

Діти вилізли з-під ковдри. Чоловік розкуйовдив їм волосся.

- Гаразд, малеча, мені пора на зміну, солодких вам снів!

Він поцілував дружину. Підморгнув востаннє дітям і вийшов у ніч. Гіроскутер терпляче чекав на нього біля дверей. Шлях його оминав піщаний пляж, де в місячному світлі засмагали водяники. Світлозір помахав їм рукою і вони помахали йому у відповідь своїми долонями з перетинками. Далі вулиця йшла до площі з величезним дубом. Тут на старому колесі гойдалася мавка. Вона також радісно привітала Світлозіра і розкуйовдила своє довге зелене волосся. Гіроскутер поніс чоловіка далі, а дві маленькі феї навипередки сперечалися, хто його пережене. Світлозір востаннє поглянув на хмарочоси рідного села. Місця, сповненого миру та гармонії. Потім погляд ковзнув до обрисів Левіафана. Чоловік залишив гіроскутер біля термінала. І рушив до зупинки магніторельсу.

- То що? Готовий? - спитав дядько Петро.

- Ще б пак! - промовив Світлозір.

Він натис на жовтий важіль. Чоловіки пройшли вперед. І дроїди розступилися перед ними.