Роки? Десятиліття? Я вже давно втратив лік часу, забув вигляд сонця і неба – а також злочин, за який мене запроторено в неволю. Не було днів і ночей, тільки чотири залізні стіни, жовтаве світло лампи, рятівні сни, невпинне дихання труб. І жодної іншої душі.
Так, сни… яке ще щастя могло бути у мене? Тільки таке, уявне, несправжність якого я не міг помітити, поки снив. А уві сні я був щасливий. Інколи мав сім'ю і великий, проте такий затишний будинок посеред поля. Інколи був сам, але вільний і сповнений сил – посеред великого міста, що звабливо блимало на мене нічними вогнями. Були сни і про звитяжні битви, про грім гармат і горде майоріння стягів війська, і викрик мого імені в мить перемоги. Та це все тільки сни.
Щоразу, як я прокидався, моє серце немов тріскало від розчарування і туги. Я знову тут, посеред остогидлої рутини, осточортілих запахів і звуків. Вже знав найменші дрібнички про свою камеру: скільки кроків від одного кутка до іншого; що чути, якщо прикласти вухо до якої труби, чи якщо по них постукати; які з них теплі, а які холодні; які сухі, а які вкривалися краплями; які з них тремтіли, а які були непорушні; і скільки їх було всього – аж 87. Куди не кинеш оком, скрізь лише обмежений, стиснутий, мізерний простір тюремної камери. Весь мій світ.
А за стінами… хтозна, що там було. Може й нічого. Може там закінчувалася дійсність. Я ніколи там не бував і не бачив, що там. Втім… щось там таки мало бути. Хтось же щодня приносив мені їжу – якщо так можна було назвати незрозуміле місиво картонного смаку. Хтось дбав, щоб у крані завжди була вода, хоч вона й була на смак мов пісок.
Пісок… звідки я знав, що таке пісок, і який він на смак? Значить, колись я бував там, де був пісок. Значить, за стінами дійсність не закінчувалася. Я просто забув про неї.
Та врешті вона нагадала про себе. Я саме лягав спати, вже вкрився, навіть опустив повіки й почав з надією уявляти, що такого приємного побачу цього разу. Аж раптом десь над головою пролунав оглушливий вибух. Не розуміючи, що відбувається, я зірвався з матраcу і панічно кинувся до протилежної стіни. Притиснувшись спиною, підняв перед собою тканину, якою вкривався на ніч – це була відчайдушна і немічна спроба захиститися від того, що прорвалося до камери.
Мабуть, я так простояв не менше хвилини. Заціпенівши, з гримасою жаху, здригаючись із кожним ударом серця, яке билося, мов скажене. Але більше нічого не відбувалося. У камері не було нікого, крім мене. Нарешті заспокоївшись, я обдивився все навколо і відшукав джерело переполоху – ним виявилася одна з труб, що виходили зі стін і стелі камери. Вона лопнула на згині й випускала пару з ледь-чутним шипінням.
Моя боягузлива поведінка була ганебна, та зараз було не до сорому. Нічого не прорвалося всередину… все було набагато гірше. Щось відбувалося із самою тюрмою. І я, будучи замкнений у камері, нічого не міг із цим вдіяти. Повністю залежав від тюремників.
Відтоді в мені оселився страх. Будучи при тямі я міг, коштом великих зусиль, відігнати нав'язливі думки про катастрофу, що підкрадалася до мене. Але в снах був беззахисний. Останній прихисток втомленого розуму перетворився на катівню. Тепер я прокидався вкритий холодним потом і боявся засинати. Уві сні на мене завжди чекала погибель: я топився у воді, що заливала камеру; розбивався, коли піді мною провалювалася підлога; згорав, коли біля мене знову щось вибухало; задихався, коли зупинялися двигуни вентиляції; помирав з голоду, коли переставали приносити їжу; спливав кров'ю, розчавлений під завалами труб, що падали зі стелі.
А ще я став параноїдально слідкувати за всім, що відбувалося навколо мене. В камері завжди було чутно якісь звуки, часто шуміло в трубах, інколи тремтіла ціла камера – звичні речі. Але тепер… тепер все це здавалося мені передвісником чогось жахливого. Труби дихали не так, як раніше. Часто не міг зрозуміти, що дійсно чув, а що було виплодом нажаханої уяви. Часто не міг відрізнити пронизану страхом дійсність від такого самого сну.
Я не витримував. За роки ув'язнення і самотності мій розум просто став надто крихкий. Я почав виривати волосся, кусав руки до крові, намагаючись переконатися, що досі живий, і що не сплю.
Вибух. Двері камери зірвалися з петель, пролетіли повз мене і з оглушливим гуркотом врізалися в стіну. Я дивився на це, гризучи собі руки, але не повірив, що це наяву, поки не обпікся, доторкнувшись пальцем до погнутого металу. Зрозумівши, я подивився на вихід і вкляк.
Мабуть, минали хвилини. Я не рухався. Усі думки раптово зникли з голови. Повернувся до тями тільки тоді, коли камеру знову струснуло – деінде щось знову вибухнуло. Дуже-дуже повільно почав ступати до виходу. Затримавши подих, переступив поріг і опинився в коридорі, стіни і стеля якого теж були оповиті трубами, деякі з яких полопалися.
З одного боку не працювали лампи і кінець коридору губився у темряві. А коли я подивився в інший бік, то зрозумів, чому той, хто приносив їжу, ніколи не зважав на мої питання, благання, прокляття і крики. Це взагалі була не людина, а… автоматон. Попри загалом людський силует, механічний служник не мав обличчя, якихось декорацій і взагалі був радше утилітарного дизайну. Судячи з різнокаліберних деталей і неоднакових рук, його багато разів ремонтували, замінюючи поламане аби чим.
Зараз цей людиноподібний пристрій непорушно лежав на підлозі. Імовірно, його пошкодило вибухом, ось навіть видно розірвані трубки, з яких виходила пара. Він завмер у чудернацькій позі – на спині, тягнучи металеву руку не до трубок, а до впущеного підноса. Вочевидь, автоматонів ніхто не налаштував на порятунок самих себе.
Ще один вибух. Десь далі, але набагато сильніший за попередній. Треба було рухатися. Я не знав, куди іти, тож просто пішов туди, де в проході було світло.
Одні коридори переходили в інші, повертали, петляли, роздвоювалися, сходилися… цьому не було кінця. Складалося враження, що це не тюремний корпус, а нутрощі велетенського корабля, чи навіть підводного човна. Не було ані ґрат, ані камер для інших в'язнів. І тільки моя була підписана іменем: Ерґо.
На стінах були позначки, але вони явно не були розраховані на те, щоб їх розуміли непосвячені. Чи вони взагалі не були призначені для людей? Поки що мені траплялися тільки несправні автоматони. Схоже, більшість із них були чи то вартовими, чи то солдатами, судячи з бронепластин, пофарбованих під мундири. Багато з них попадали, але деякі так і застигли на своїх постах, виструнчившись із рушницями.
Все перебувало в запустінні і розрусі, і це явно почалося не щойно. Все, що могло проіржавіти, проіржавіло. Скрізь був пил і розкиданий мотлох. Патьоки технічної води і мастила сочилися з кожної щілини.
Я блукав, а вибухи не припинялися. Навколо все тремтіло і шипіло. Лампи блимали і гасли. Але нарешті я кудись дійшов – це була простора і добре освітлена зала. Увагу привернули дві речі: велетенські броньовані двері із пневмозамком, а з протилежного боку – ліфт, двері якого були розписані золотом. Можливо, він вів до капітанської каюти? Великі двері було не відімкнути без ключа, тож я поїхав ліфтом.
Кабіна завмерла. Позолочені двері роз'їхалися з тихим гулом. Я опинився в дорого умебльованій кімнаті, та важливо було не це. Мені перехопило подих… тут була людина. Перша людина, яку я бачив за останні бозна скільки років. Втім, захват швидко зник, коли я підійшов ближче. Чоловік у вицвілому мундирі та кашкеті сидів за столом, вткнувшись у нього носом. Він був безсумнівно мертвий. І то давно, судячи зі зсохлої і витлілої шкіри, а також шару пилюки, що вкривав усе навколо.
На столі, за яким сидів мрець, був аркуш паперу – мрець притискав його лівою долонею. Я витягнув папірець і прочитав, що було написано:
«Дорогий Ерґе,
Пробач мені. Якщо ти читаєш цього листа, я вже не можу тебе захищати. Мої сили вичерпалися. Пробач, що виконав твоє прохання, і пробач, що не зможу виконувати далі. Час руйнує навіть найнеприступніші фортеці. А мій час добіг кінця. Прощавай, і нехай щастить.
– Е.»
Я не розумів, що це означало. Поглянув на мертвого ще раз – у його правій руці була ручка. Це точно написав він. Але чому листа адресовано мені? Хіба цей чоловік не ув'язнив мене тут? Навіщо він це зробив? Невже це я його попросив? Я цього не пам'ятав, але навіть якщо це правда, навіщо мені це було? Від чого я ховався? Всі ці роки неволі, самотності, втрати глузду…
Вибух. Цього разу такий потужний, що я ледве встояв на ногах. З полиць попадали книги, які там ще були. Звідусіль полилися цівки пилу. Треба було тікати. Обнишпоривши кишені мерця, я знайшов великий мідний ключ. Схопивши його, я забіг у ліфт і натиснув кнопку. Двері зачинилися і кабіна рушила вниз.
Метал корабля, чи що це в біса було, несамовито рипів і стогнав. Все стрясали нові та нові вибухи. Кабіна спинилася, двері вже почали рухатися… але зовсім поруч щось знову гримнуло і в ліфті погасло світло. Двері завмерли, так і не відкривши прохід. Надсадно дихаючи, я почав розсувати їх вручну. Мені забракло сил і я зміг утворити лише невелику щілину, та все одно протиснувся крізь неї, і мені було байдуже, скільки клаптів шкіри я там залишив.
Вирватися з цього місця – єдине, чого я зараз хотів. Все інше не мало значення. Моя хвора, знесилена голова не могла осягнути того, що було в листі.
Не зволікаючи, я підбіг до великих дверей, вставив ключ і повернув. З пронизливим свистом двері від'їхали в бік, відкривши переді мною… пітьму? Деякий час я не міг зрозуміти, на що дивився. Ступив крок вперед, вдихнув холодне і водночас вологе повітря. Що це?
Десь унизу спалах блискавки. Он воно що… я був посеред грозових хмар. Вночі. Ось вона, омріяна свобода.
Схопившись за край проходу, я спробував визирнути. А далі… можливо, за мною стався ще один вибух. Або в залі відчинилися якісь двері і звідти надто сильно подуло. Однаково… мене пожбурило назовні. Вилетівши, я перевернувся і нарешті побачив свою «тюрму» ззовні: це була воістину колосальна летюча фортеця, схожа на їжака через сотні гармат, що стирчали з неї з усіх боків. А тоді вона вибухнула востаннє, осяявши хмари навколо.
Нарешті, я був вільний. Вільний і летів униз. Назустріч смерті.
Коментарів: 40 RSS
1MKS02-12-2020 17:38
Добре написано! Схоже на перший розділ якогось більшого твору. Або на щось у стилі британської нової хвилі 1960-х
2Нікетамід02-12-2020 18:01
В А У.
Авторе, це шедевр (без тролінгу). Прочитала на одному диханні!
Я в шоці - чому під цим витвором мистецтва досі немає коментів?
Це оповідання професійно завировує в сюжет. Текст плавно летить - і ти не читаєш, ти просто плинеш в ньому, живеш подіями, стоїш тут, зовсім поруч біля Ерго, розглядаючи камеру, стареньких роботів, біжиш за ним і підглядаєш в його папірець через плече.
Я під дуже сильним позитивним враженням.
Перефразовуючи пісню Гулькіної ("Это Китай"):
"Це тебе, "Вільний", я буду пам'яти.
Ти моє серце вразив назавжди."
Авторе, для мене цей твір - на І місці.
3Нікетамід02-12-2020 18:04
Ой, MKS мене випередив, бо я паралельно читаю з відкритим текстом, а в іншому вікні - з полем обговорення. Коли я його відкривала - коментів ще не було.
4Нікетамід02-12-2020 18:14
Авторе, у вас такий потужний талант! Ні. Ви - обдарований геній. Без комромісів - таку роботу не зможе написати просто талановита людина.
Я просто не можу заспокоїтися. Я пишу, а в мене сльози на очах. Авторе, прошу вас, публікуйтеся! ПУБЛІКУЙТЕСЯ! ПУБЛІКУЙТЕСЯ як шалений! З таким рівнем художнього розвитку ви будете косити гроші не те що пачками, а в снопи! Молю вас, подаруйте світу якнайбільше плодів вашої праці! Це було щось неймовірне.
5Аноним02-12-2020 19:27
1. Труби, труби, всюди труби...)
2. "Патьоки"? Ви з російської перекладали?
3. Загалом цікаво. Читав не відриваючись, а таке не часто буває. Добре, коли є з ким конкурувати)
4. Історія не дає відповідей на ряд важливих питань. Слідуючи умовам конкурсу, я оцінюю оповідання, як вже завершений твір, а не прелюдію і це напевне найсерйозніший ляп із мною помічених.
Висновок: написано класно, атмосферно, логічно, цікаво, але двох речей мені забракло - Самодостатності (це прелюдія, а не щось готове) й нових ідей (але це випливає з того, що твір ще не розкрив свою суть в межах опублікованого тексту). Думаю в фінал ви потрапите, а от за топ 3 не впевнений, по причині вище.
6Автор02-12-2020 22:15
MKS, Нікетамід, Аноним — дякую за цінні відгуки. вже почав був непокоїтися через відсутність коментарів, хоч і передбачав що отримаю їх менше ніж інші, бо надіслав твір в останній день. я написав його після двох років творчої кризи, тож для мене більше ніж просто приємно побачити таку позитивну реакцію.
щодо того, чи це тільки перший розділ чогось більшого — ні. це завершена історія, мій творчий задум втілено повністю. практично всі, кому я давав це читати, хотіли почути продовження, але будь-яке продовження сюжету вийшло б за межі мети твору.
щодо слова «патьоки». це українське слово, яке є в словниках, і означає «слід від якоїсь рідини, що текла». кращої альтернативи я не знайшов.
7Нікетамід03-12-2020 16:56
Повернулася знову, щоб перечитати. І перечитувати приємно. Коли ж мене відпустить захоплення цією роботою?
8Злий Критик04-12-2020 22:38
Маєте від мене найвищу оцінку в даній групі. Атмосфера оповідання чимось нагадує атмосферу гри Amnesia: The Dark Descent, яку я вважаю шедевром. Саспенс тримає в напрузі. Лавкрафт просто аплодує.
9Автор05-12-2020 04:04
Злий Критик, дякую за відгук.
правду кажучи, зовсім не очікував згадок про цю гру, а тим більше про Лавкрафта. все-таки мій твір не з жанру жахів, хоч я й дуже хотів би в ньому писати.
10Лія06-12-2020 20:14
Атмосфера оповідання поглинула й не відпустила. Мені дуже сподобалося. Єдине, хотілося дізнатися причину ув'язнення та бодай ще якусь інформацію про головного героя. Якщо чесно, неочікувано дізнатися, що це завершена історія.
Бажаю успіху!
11Автор06-12-2020 23:02
Лія, дякую за відгук.
ким Ерґо був раніше і що спонукало його ховатися — це вже не актуально на момент початку розповіді. головне, що це було його власне рішення.
12Ohnename08-12-2020 00:23
Патьоки - українське слово!
Про решту вже сказали. Здається, я знаю, хто посяде перше місце у цьому конкурсі.
Авторе! Чесно... все вже сказали до мене.
Успіхів!
13Автор08-12-2020 02:49
Ohnename, дякую. твір пройшов до фіналу — це вже прогрес, порівняно з моїми попередніми спробами.
14Mesnick08-12-2020 12:40
Вітаю. Від мене отримаєте ложку дьогтю. Не тому, що оповідання погане: воно гарне і одне з найкращих у фіналі. Але з таким шквалом похвал вказати на недоліки не завадить.
1) З патьоками все гаразд, але мова загалом... на 5 по 12-бальній. Замість "попадали" краще вжити "впали", деякі речення побудовані дивно й громіздко. Хоча оповідь від першої особи, іноді Ерґо наче вилітає з тіла, бо я не можу уявити як людина думає, що її хвора голова не може осягнути чогось. І ще "пофарбовані під мундири". Може, краще "стилізовані"? Бо мундир може бути будь-якого кольору, це саме тип одягу зі своїми варіаціями.
2) Вторинно. Я читав схоже оповідання у Желязни, я читав його у Бредбері і навіть в "Олдбої" є цей елемент. Хтось знаходиться в ув'язненні, а коли звільняється, слідує несподіваний твіст. Нічого не маю проти заїжджених сюжетів, особливо коли в них є щось своє, але тут мені цього не вистачило. Можливо, не пояснень, але більш персоналізованого джерела смерті.
3) А в чому сенс? Себто, на відміну від згаданих вище історій звільнення нічого не дає. Ерґо загинув би в ту ж мить й в камері, адже в'язниця вибухнула. Він навіть нічого особливого про себе не дізнався. Тому особисто вся його пробіжка хіба що вказує, що на активного персонажа, який не змирився з долею. Але ж доля все одно перемагає)
4) Початок надто романтично-сентиментальний. Не в значенні любовної лірики, а саме подачею. Комусь це може навіть плюс, але я мислю інакше, тож мене від героя відштовхнуло. Й загалом, хоче текст далеко не найдовший у фіналі, саме він здався мені дуже затягнутим. Хоча це вже радше, особисті вподобання.
В підсумку, попри мою критику, оповідання мені сподобалося і безсумнівно отримає оцінку у фіналі. Але однозначно не найвищу.
Успіхів!
15Автор08-12-2020 16:38
Mesnick, дякую. завжди радий змістовній критиці.
мова у творі справді недосконала. бракує колоритних слів, крім цього, багато що можна було б передати лаконічніше. проте, конкретно щодо слів «попадали» і «впали» я не згоден. ці слова мають зовсім різні значення. «впали» означає, що щось сталося з кількома речами одночасно (синхронно), а «попадали» — це вже більш розтягнуто в часі, несинхронно. «пофарбовані під мундири» — мається на увазі, що мундири були намальовані на автоматонах. мабуть, мені слід було так і написати.
маю що сказати і по решті пунктів, але краще прибережу це на пізніше, коли закінчиться голосування.
16Нікетамід08-12-2020 17:25
Авторе, рекомендую вам прийняти участь в Літературному конкурсі для казкарів від «Наш Формат» (категорія "Страшні казки» — з 14 грудня 2020 року по 14 січня 2021 року включно, до 15 тис. знаків).
Чомусь я переконана, що ви створите ідеальну історію!
Р.S. Бажаю вам перемог з добрими плодами від будь-якої вашої діяльності!
17Нікетамід08-12-2020 17:26
Посилання на конкурс https://litcentr.in.ua/news/2021-01-14-12939
18Автор08-12-2020 17:35
Нікетамід, дякую за інформацію. я розгляну цю можливість.
19Карасятко09-12-2020 13:33
Вітаю, авторе.
Або я щось не у формі, або зорі стали раком, але якось взагалі не поділяю загального захвату. Мужик вирішив себе ув'язнити - наглядач помер - в'язниця зруйнована - мужик зараз теж умре, мабуть. Атмосфера не здалася мені аж так феєрично виписаною, щоб за перебігом цього невибагливого сюжету було цікаво стежити.
Ну і от ви пишете у коментарях:
ким Ерґо був раніше і що спонукало його ховатися — це вже не актуально на момент початку розповіді. головне, що це було його власне рішення.
А мені, скажімо, важливо й актуально. Надія отримати відповідь на це питання - взагалі єдине, що тримало мою увагу всю дорогу, а мене, виходить, намахали.
Труби мені сподобалися, летюча тюрма теж, люблю такі сетинги. Але поза сетингом - не повноцінний конфлікт, а так ото, окраєць більшої історії. Вибачте((
20Нікетамід09-12-2020 13:38
Синдро́м висо́кого ма́ку (англ. Tall poppy syndrome — TPS) — іронічне зневажливе словосполучення, що описує соціальний феномен, за якого обдарованих від природи осіб зневажають, вони зазнають нападок та ганьбляться через свої здібності чи досягнення, які вирізняють їх з-поміж оточення. https://uk.wikipedia.org/wiki/Синдром_високого_маку
Прошу вибачення у критиків, але я цільова аудиторія цього твору: недоліків не відчула.
21Нікетамід09-12-2020 13:51
Як на мене, цей твір побудований на високому художньо-етичному рівні. І це єдиний твір із фіналістів, через який я все ще іноді тусуюся в коментах
Не знаю як кому, але для мене висота якості цієї роботи не просто десь там вгорі, а на рівні екзосфери.
Я для себе розбирала цей текст ледь не по словам, аби хоч трохи навчитися так чудово писати. Модель формування вступу я теж прийняла собі на замітку. Структуру фраз. Дієприкметникові звороти. Як першокурсниця із захватом зазирає в рот лектору-академіку, так і я тут проводила детальну експертизу - може мені така діяльність хоч трохи допоможе розвинути свої навички
Хай мене пробачать інші автори, але більше ні з одним твором я такого на цьому конкурсі не виробляла
22Автор09-12-2020 19:51
Карасятко, дякую за відгук. подібна критика вже неодноразово звучала в коментарях, тож навряд чи можна сказати, що спільнота в такому аж захваті від мого твору.
щодо причини, яка змусила головного героя ув'язнити себе. я вирішив, що краще не казати про це нічого конкретного, бо це могло переобтяжити твір питаннями, розгляд яких не входив до творчого задуму (якщо вам цікаво, я можу детально пояснити задум, але, мабуть, краще це робити вже після завершення конкурсу).
Нікетамід, я вдячний за підтримку, але прошу не воювати з іншими авторами. для мене важливо отримувати чесні й відверті відгуки — як позитивні, так і негативні.
23Нікетамід09-12-2020 20:44
Прошу вибачення
24Карасятко09-12-2020 22:12
якщо вам цікаво, я можу детально пояснити задум, але, мабуть, краще це робити вже після завершення конкурсу
Так, мені цікаво. Напишіть, будь ласка, після завершення голосування. Нерозгадані загадки завжди муляють)
25Владислав Лєнцев11-12-2020 23:53
Весь сенс персонажа з амнезією - в тому, що він десь у творі як дізнається все, так читачі й ахнуть. А тут він просто розбився.
Динаміка, інтригуючі деталі, потенційно цікавий світ - все це тут є, але не служить жодній цілі. Воно просто є. З цього можна зробити головоломку, типу щоби люди перечитували безліч разів та відшуковували якісь деталі, будували версії. Але тут явно не той випадок.
Коротше, я не розумію, нащо було городити весь цей огород, щоби в кінці злити його у безодню.
26Нікетамід12-12-2020 11:14
- Або, як в 5 елементі, безпечно бубухнувся на пролітаючий дещо нижче корабель;
- Бубухнувся в океан і виплив на берег;
- Не бубухнувся, бо його "виловили" друзі, які визволяли його з в'язниці шляхом великого бабах...
- Свій варіант.
Для мене Ерго залишився живий
27Нікетамід12-12-2020 11:19
Але щось Влад занадто м'яко відзивається про роботу з 4 групи, враховуючи, що він сам голосував за першу...
Де шпалери-відгуки на півтора метри?
Мені теж важко бачити недоліки в своїй роботі.
Випадковіть? Не думаю
Але якщо моя гіпотеза помилкова - прошу автора мене пробачити.
28Автор12-12-2020 11:27
Владислав Лєнцев, дякую за відгук. для письменника завжди є ризик не знайти спільної мови з читачем. можу хіба що запевнити, що просто так тут нічого не написано — в кожен елемент вкладено сенс.
29Автор12-12-2020 11:33
Нікетамід, твір «Вільний» належав до групи №3.
30Нікетамід12-12-2020 11:39
Точно-точно? Просто, чомусь мені впевнено пригадується, що саме в четвертій...
Організатори, підкажіть, хто тут правий?
31Нікетамід12-12-2020 11:50
Та-ак... Вмикаю реконструкцію...
В першій - був мій твір.
Я голосувала за другу.
В третій був один із моїх улюблених "Спейсер" і щось ну ніяк не можу пригадати, щоб "Вільний" був теж в третій... Навіть мозок мені викидає, як я скролила до низу...
Невже це феномен конфабуляції?
32Автор12-12-2020 11:56
Нікетамід, я вам точно кажу: тут була група №3. я голосував за групу №4, а інші не читав.
33Нікетамід12-12-2020 12:01
Добре, аторе. Я вам вірю.
Отже, це просто щось мене "заглючило".
Вибачте.
34Автор15-12-2020 00:39
Дякую всім, хто проголосував за мій твір — 4 місце з 20 це неабищо. Тепер я виконаю обіцяне і спробую пояснити творчий задум даного оповідання.
Передусім зазначу, що читацька інтерпретація має місце незалежно від того, що хочеться автору. Тож якщо мої пояснення не збігатимуться з вашим розумінням твору, то й нехай. Також не раджу сподіватися на якусь просту розгадку («убивця — дворецький»), тут такого не буде.
Весь цей твір — послідовність психологічних символів і алегорій. В них я закодував те, що просто неможливо передати сухим академічним викладом. Принаймні, неможливо для мене.
Буває таке, що людина, стикаючись із проблемою, вирішує втекти від неї. Якщо таке рішення перетворюється на звичку, людина уникає контакту зі щораз ширшим колом явищ. Через це простір її існування обмежується, аж поки людина не втрачає здатність нормально функціонувати. Наслідки цього було алегорично зображено у творі.
Проблема в тому, що помітити таке заздалегідь не так уже й просто. Обмежуючи свою взаємодію зі світом, людина починає покладатися на попередньо сформовані системи, які рано чи пізно застарівають і перестають бути адекватною відповіддю на життєві виклики. За нормального існування людина постійно еволюціонує і пристосовується до мінливої дійсності, але деякі зміни в середовищі відбуваються надто повільно, тож старі системи стають непридатними поступово.
Тому за сюжетом Ерґо не пам'ятає, що призвело до його ув'язнення, і що це відбулося саме за його рішенням. Якби у творі було вказано конкретну причину, це б підняло питання адекватності цього рішення, а йдеться про інше. Фортеця символізує систему, яка колись виконувала свою функцію, оберігала людину і допомагала їй існувати, але згодом перетворилася на небезпечну перешкоду для існування.
Фортеця поступово виходить з ладу, але Ерґо не помічає цього, аж поки не стає надто пізно. Тому в кінці він гине. Людина, що надто довго уникала світу, ризикує зазнати краху, коли уникати світу буде вже неможливо. Проте, смерть Ерґо у творі не обов'язково означає смерть людини в дійсності. Застарілі системи і спосіб життя можуть становити ключову частину особистості, тому бути змушеним від них відмовитися — подібно до «смерті».
Отже, Ерґо-в'язень перестав існувати разом із фортецею-тюрмою. Розповідь завершується на тому, як Ерґо-вільний «летить на зустріч смерті». Це відбувається, тому що людина в такій ситуації все ще вразлива перед світом, але її існування і невідворотна смерть не визначені наперед, не залежать від закам'янілої системи.
На цьому екскурсію до голови автора завершено. Це не вичерпне пояснення всього, що є в творі, але охоплено принаймні основні питання. Нагадую, що всі ці психологічні нетрі не обов'язкові — якщо ви розумієте твір по-іншому, або він вам подобається (або не подобається) безпосередньо тим, що там написано — то так і має бути. Твір спеціально зроблено так, щоб не давати категоричних відповідей, а залишати простір для інтерпретації.
35Нікетамід15-12-2020 11:06
Для мене ваш твір однозначно найкращий на цьому конкурсі. Ви подарували мені хвилини чистого читацького щастя! Ви - the best!
Успіхів та радості на творчому шляху!
36Анонімна15-12-2020 13:42
Автор, з великою повагою, але я точно той читач, який все інтерпретував вірно. Однак що саме я прочитала, зважаючи на те, що персонаж ув'язнив себе сам і в'язниця поетично руйнується разом з ними? Він сам побудував систему. А вихід з системи веде до алегоричної смерті.
Змушена вам повідомити, що найближчі точні відповідники в реалі зовсім не поетичні і філософські. Це котик, який стрибає у вікно, бо дурний, і собака, який калічить себе в паніці, бо несеться світ за очі, злякавшись блискавки і гуркіту. Це безтямний самогубця під впливом алкоголю чи бед трип, чи божевільний в розпаді психіки під час маячні. Усіх цих підтекстів неможливо уникнути, бо ви не дали персонажу реального вибору. І якщо читати як алегорію психічних процесів, то він діє мов навіженний. Ви заради стилю і поетики прибрали весь матеріал про світ поза в'язницею, навіть уявний зовнішній світ авторства психіки персонажа. Ок, це притча. Однак через ці метафори, ваш персонаж виходить не у невідомість, не на волю, а у психічне ніщо і фізичне ніщо. А люди, які справді звільняються він власної в'язниці, а не чужої, у ніщо не виходять. Не те що я перший раз читаю філософську поетизацію подібних речей, але... Але як ви хочете уникнути небажаних асоціацій "дурний котик стрибнув у хвіртку", наступного разу давайте або конфлікт і вибір, або більше натяків на ініціацію і відповідну символіку, або демонструйте, що для персонажа все ж існує світ назовні, хоча б створений його власним розумом. Інакше почуваєшся у міському садочку льотчиків-дошкільнят імені карлоса нашого кастанеди, залишається тільки увімкнути "нічєго нєт прєкраснєє смєрті" на всю міць динаміків.
З позитивного, ваше оповідання одне з двох на сімдесят з хвостиком, які завершені, а не чернетки різного ступеню. У вас безперечно стиль і форма точно відповідають задуму, їх не відокремити, оповідання зруйнується. Однак привид котика у хвіртці нікуди не дівається саме через цю довершеність. Обережніше з метафорами в таких речах.
37Автор16-12-2020 00:11
Анонімна, дякую за розгорнутий відгук. я сподівався саме на коментарі в такому ключі — про сенс твору, а не тільки про форму. приємно, що ви вважаєте оповідання довершеним. прикро, що в цьому творі ви бачите лише метафору на божевілля і самогубство, проте і така інтерпретація має право на існування.
щодо «відповідників в реалі» — я ж наче й не казав, що вони мають бути поетичними або філософськими. цей твір був натхненний людським життям, а не теоретичними міркуваннями, тож всі відповідники цілком приземлені.
38Анонімна20-12-2020 18:45
Ваша метафора трохи викривлена, тому з усіх інтерпретацій і залишається вихід у ніщо або загибель. Яким би непевним і невідомим не був світ поза звичним, як би там людина себе не ув'язнила, якщо до стадії розпаду особистості не дійшло, зовнішній світ, хай примарний, існує для психіки. Не існує він лише для хворобливих станів і для самогубців. У вас його нема. І ви описали ніяк не буддиста на порозі самадхі. Поетична метафора зрадила вас (насправді, ви її), і чим більш читач "кваліфікований" для розуміння цієї метафори, тим більш він помічає її брехливість у цьому аспекті. В цьому сенсі довершена форма працює проти оповідання, бо виправити цей недолік неможливо. Або треба сприймати текст як гру, повністю одірвану від реалій людської психіки. Якщо у вас там умовний юніт чи мультик в героях, і світ повністю віртуальний з рестартом та завантаженням, тоді ок.
39А.Я.20-12-2020 20:38
Анонімна, ніякої брехні — я був повністю щирий, коли писав оповідання, і коли писав тлумачення. може проблема якраз в тому, що тут написано правду?
вихід у «ніщо» цілком відповідає правилам психології. зовнішній світ саме цим і є для людини, яка надто довго була від нього відрізана. коли «примарний», старий світ розвалився, остаточно перестав відповідати дійсності — коли людина вже не знає, на що дивиться — тоді ця річ для неї має більше спільного з нічим, ніж з чимось. це і є смерть — старої системи і особистості, яка нею жила. цей шлях може закінчуватися глухим кутом, але він може вести і до нового сенсу. це не визначено.
40Інший анонім20-12-2020 22:06
Шиновний авторе, я раніше не коментував ваше оповідання, але інколи переглядаю останні коментарі і ця розмова мене зацікавила.
Так сталося, що у мене є певний досвід такого "ув`язнення", і мушу зазначити, що те зовнішнє, від чого людина сховалася, це аж ніяк не "ніщо". Навіть якщо забув, від чого ховався, те зовнішнє дуже добре відчувається. Не має значення, чи було воно загрозливе, або незрозуміле, чи таке, що викликає докори сумління, але воно сповнене образами та змістом. Вихід "назовні" переповнює враженнями та відчуттями, часто неприємними, але порівняно з періодом "ув`язнення" це ацька какофонія, яка на "ніщо" анітрохи не схожа.
Також повірте, якщо людина зайшла далеко на шляху уникнення зовнішнього світу, повернення до більш нормального способу життя швидше схоже на нарощування м`язової маси або на повторне вивчення мови, яку забув 20 років тому. Ніяких падінь. Варіант з падінням - це мрія, я б на таке залюбки погодився. Це питання не важко дослідити, людей з таким досвідом чимало, можна знайти місця, де вони обговорюють свої проблеми у мережі.
Власне, через це не коментував ваше оповідання. В ньому є гарні образи, які мені подобається, але для людини, яка не теоретизує, ці образи не відповідають закладеному змісту.