True wish

Він йшов собі вулицею міста. Просто пересував ногами навмання, намагаючись ні про що не думати. Але думки ніяк не бажали полишити голову та полетіти собі деінде. Він не хотів цього, але її слова знову та знову прокручувалися в голові: «Ти нікчема! Жалюгідний нікчема. Ти навіть собі не можеш дати раду. Ось що? Що в цьому житті ти вмієш? Нічого! Нічогісінько! Ніяких талантів, пристрастей. Навіть ніяких мрій. Мені не цікаво з тобою, розумієш? Ти і сам не розвиваєшся, і мені не даєш. Невдаха! От ти хто. Просто невдаха».

А що тут скажеш? Він і сам вважав себе невдахою. За що б він не брався – все валилося з рук. Не дивно, що кохана просто зібрала речі та поїхала геть, аби тільки його не бачити. Він і сам би від себе поїхав. Дивно те, що вона витримала три роки поряд з ходячим нещастям, яке мама назвала Сашко, друзі звали Алекс (але хіба ж то друзі?), а просто знайомі за очі величали незграбою та нездарою. «Природа обділила». Ось і весь вердикт.

Дійсно, обділила всім. Назвати хлопця вродливим міг хіба що сліпий. Ні, він не був якоюсь потворою. І обличчя мав досить приємне. Тільки росточку був низенького, а його вухам і слон позаздрив би. А ще десь рік тому на роботі зірвався з висоти і зламав ногу. У людей все заростає, як на собаці. А в нього виявилася якась проблема з кістками – чи зрослися вони неправильно, чи як, і тепер хлопець весь час шкутильгав на праву ногу.

Талантів не мав ніяких. Як то говориться, на вухо став ведмідь. А ще клишоногий пробігся по сутулій спині та ногам, бо як Сашко танцював (навіть до перелому), він не показував нікому. До спорту його не тягнуло. Вірші писав – ще у школі, та якісь невдалі. Працював завзято та старанно, але то палець відіб’є, то щось на себе впустить. Тобто, проблеми завжди самі знаходили його.

Хоча якщо казати про друзів – тут він погарячкував. Один друг у Сашка таки був. З Сергієм вони потоваришували ще у школі. Він був непоганим хлопцем, але, на відміну від Сашка, дуже обдарованим. І щастило йому геть у всьому. У свої двадцять три Сергій вже був щасливо одружений та обіймав посаду зам директора  досить впливової фірми. Після пригоди з ногою Сашко працював там. Хоча, радше сказати, підпрацьовував, і то тільки завдяки другу.

Ось так несправедливо поставилося до хлопця життя. Ще й розпочався дощ, а він, як на зло, навіть не прихопив із собою парасолю. Хлопець глянув на небо та не побачив нічого втішного. Негоду треба було десь перечекати, тому він чимдуж побіг до найближчої крамнички й увірвався всередину. Що то була за крамничка – він навіть не глянув.

Всередині було досить темно. Мабуть, через негоду, а, може, через занадто маленькі віконця.

- Напевне, антикварний магазин, - подумав Сашко, закриваючи за собою дверцята та роздивляючись усіляку дивину, якою були завішані стіни.

Десь задзеленчали мелодичні дзвіночки, і розчинилися бокові двері.

- Доброго дня, – ступнув вперед господар крамниці.

- Що за біс? – прошепотів парубок здивовано, відступаючи та роздивляючись дивного чолов’ягу.

Менш за все він був схожий на продавця, а більше на якогось чарівника з дитячої книжки. На вигляд йому вже було далеко за сімдесят, але дід не горбився – навпаки. Його осанці міг позаздрити будь-хто. Бороду мав довгу та сиву, такі ж сиві вуса та волосся. Лише одяг у нього був звичайний, якщо не брати до уваги, що дід був зодягнений у халат.

- Гарне в вас вітаннячко, молодий чоловіче, - посміхнувся господар, показуючи ряд блискучих рівних зубів.

- Мабуть, вставні, - сказав собі Сашко.

- Чим можу допомогти? – обперся дід на прилавок та зиркнув на майже переляканого хлопця величезними блакитними очиськами.

- Та власне от… - закліпав очима Алекс, намагаючись вигадати щось путяще.

- Гаразд, зараз сам подивлюся, - звів дідуган густі сиві брови до перенісся. – Ой, як все запущено! Що, життя не балує, га?

Сашко здивовано кліпнув очима.

- Бачу, дівчина кинула. На роботі проблеми. Гм… Що ж, - раптом просяяло обличчя діда. – Знаю, чим вам допомогти. Почекайте хвилиночку.

Дід потупав у темний куток магазину. Він довго там рився та мугикав щось собі під ніс, доки покупець роздивлявся дивні музичні інструменти та старовинні книги.

- Ось! – крикнув дід. – Швидше йдіть сюди.

Але Сашко не поспішав. Раптом йму стало зовсім моторошно. Він повільно пішов на голос господаря і побачив того на приставній дробині з пляшкою в руці.

- Тримай, - обережно віддав дідуган пляшку. – Це – трувіш, старовинний артефакт. Його знайшли в сиву давнину, але так багато людей бажали заволодіти ним, що його вирішено було сховати. Довгий час він зберігався в моїй родині, але зараз бач яке діло. Я надумав переїжджати до онуки, а в неї не так багато місця. Та й тягнути з собою все це барахло важко. Ось я й вирішив влаштувати розпродаж. Тобі пощастило! Сьогодні, єдиний день у році, ти можеш купити трувіш!

Старий так голосно викрикнув останнє слово, що здригнулися вікна. І Сашко здригнувся.

- А нащо воно мені? – майже пошепки спитав він.

- Як це нащо? Як це нащо, невдячний хлопчисько? – прибрав дід дробину. – Великий трувіш може виконати будь-яке бажання.

- Будь-яке? – недовірливо посміхнувся хлопець.

- Не віриш? – прискіпливо глянув на нього дід. – А ти спробуй!

- І як цим трувішем користуватися?

- Дуже легко. Як у казці. Береш пляшку та три рази стукаєш по ній вказівним пальцем. Потім три рази мізинцем. І кажеш: «О велике око долі трувіш, виконай моє прохання». Говориш, що там тобі треба – і ось воно перед тобою. А якщо хочеш точних результатів, то використовуй порівняння – додавай «більш ніж» та ім’я. А то в трувіша свої мірки. Давай!

- Ну, - зітхнув хлопець нерішуче. – Хоча гаразд! О велике око долі, виконай моє прохання. Хочу, щоб переді мною опинилася… моя сусідка.

Бац – і Оксана Іванівна, голосно волаючи та прикриваючись мочалкою, виникла перед геть зніяковілим хлопцем.

- Хай вернеться назад, - наказав хлопчина, і сусідка зникла.

- Ну що, берете? – спитав дід.

- Так! – притиснув до себе трувіш хлопець. – Скільки з мене?

- Та не багато. Давай сотню – і ми в розрахунку.

Сашко, який на днях отримав зарплатню, без зайвих вагань заплатив гроші та схопив чарівний… як його там? Артефакт.

- Дякую, - крикнув Сашко, вибігаючи з крамниці.

- От молодь, - захихотів дід. – Навіть не встиг йому сказати про побічний ефект.

Дощ скінчився, і через двадцять хвилин хлопець забіг у свою однокімнатну квартирку. Трувіш він все так же міцно притискав до себе, ніби той був найціннішим скарбом у світі.

- От так пощастило! – промовив хлопець, роздивляючись пляшку з незрозумілим написом на боці. – Хоч раз у житті пощастило! Прощавай, мізерне життя. Ну що, пане трувіш? З чого розпочнемо? Чого мені в житті не вистачає? Треба ще раз перевірити на чомусь маленькому, - Сашко постукав по пляшці пальцями, як і казав дід. - Хочу, щоб на цьому столі з’явилася тисяча доларів.

Тисяча лежала перед ним. Купюри були дещо пожмакані, але ще не старі. Парубок перелічив їх – вся сума, одна до одної.

- Клас! – закричав Сашко на всю квартиру. – Ні, однієї мало. Хочу дві, а краще три тисячі. Та що вже бути дріб’язковим? О велике око долі трувіш, виконай моє прохання. Хочу, щоб на цьому столі опинилося сто тисяч доларів.

Те, що бажання справдилося, Сашка вже не здивувало. Сто тисяч лежали на столі. Купюр було багато. Так багато, що, коли раптово задзвонили у двері, Сашко не знав, куди їх сховати. Він кинувся до шафи та поспіхом запихав туди гроші. Вони висипалися, а Сашко збирав їх і знову засовував. Нарешті він зачинив дверцята та пішов відчиняти. На порозі стояв Сергій. Виглядав він дещо стурбованим.

- Привіт, - посміхнувся Сашко.

- Привіт, - відповів хлопець. – Ти не зайнятий?

- Ні, проходь, звичайно, - впустив Сашко гостя до квартири, подумки посилаючи друга на три чорти. – Щось сталося?

- Та взагалі… Я бачив Оксану. Вона сказала, що пішла від тебе, от я і вирішив зайти…

- Ой, не вигадуй! – махнув Сашко рукою. – Хай собі йде. Чи мало дівчат на світі? А ця стерва ще поплаче, от побачиш. Сама назад прибіжить.

- Все може бути, - знизав Сергій плечима. – А що це в тебе таке?

Сашко глянув туди, куди вказував друг – і мало не поблід. На столі й досі стояв трувіш.

- Та це… - почав прозоро пояснювати він, - штукенція така… В антикварному купив. Хотів тій курці подарувати. Їй подобаються усілякі вироби зі скла.

- А що там всередині? – простягнув Сергій руку до пляшки.

- Не чіпай! – скрикнув Сашко.

Його друг різко прибрав руку та з подивом подивися на нього великими очима.

- Вибач, не хотів тебе злякати, - фальшиво посміхнувся господар оселі. – Просто вона дуже дорого коштує. В мене з грошима, як завжди, глухо. Піду зараз віддам пляшку а магазин. А якщо вона буде залапана, її ніхто не прийме.

- Зрозуміло, - кивнув Сергій. Але, здавалося, він зовсім йому не повірив.

- Він щось запідозрив, - подумав Сашко, і йому стало лячно. А що, як Сергій знає, що то за штуковина? Якщо він вкраде її? Що тоді?

- Я, мабуть, піду, - підвівся Сергій, помітивши повний неприязні погляд друга. – Завтра на роботі побачимось.

- Так, так, - майже підштовхнув його хлопець до дверей та сів за стіл. Він сидів, дивився на старовинну дивину та думав, думав, думав…

- Будь що буде, - нарешті вирішив він. – Якщо виникне загроза, я просто побажаю, і трувіш вирішить мою проблему. А поки що треба користуватися можливістю. Почнемо, око долі. Я хочу бути вродливим, більш… Більш, ніж той дурень Коваль з сусіднього дому, на якого всі дівки вішаються. Ще я хочу, щоб, скільки з тих ста тисяч я не витратив, їх завжди лишалося сто. Ще хочу, щоб у всьому мені щастило більш, ніж Сергію. Ось так.

І тільки зараз Сашко помітив, що серед темне скло стало видно майже непомітний напис: «У вас залишилося чотири бажання. Дякую за співпрацю. Трувіш – 5000».

- Гей. Які чотири бажання? Ми так не домовлялися. – затряс хлопець пляшку. – Я думав, їх кількість необмежена. Старий надурив мене! Але все одно, багато чого я вже зробив. Треба перевірити результати та ставитися обережніше до своїх побажань.

Спочатку Сашко підійшов до дзеркала – і, мабуть, вперше в житті посміхнувся своєму відображенню. Так, тепер він став справжнім красенем. Високий, з густим волоссям та блакитними очима. Вуха теж прийшли до норми. І хто тепер назве його страшком? Але його можуть побачити старі друзі… Що він тоді їм скаже? Треба забиратися звідси, або…

- Гей, трувіш, - повторив Сашко звичну процедуру, - хочу, щоб всі мої знайомі думали, що таким я був завжди.

В двері знову подзвонили, і хлопець без найменшого остраху пішов відчиняти. На цей раз то був не Сергій, а сусідка зліва, Ганна Павлівна. Вона гірко ридала, і Сашкові одразу стиснуло серце.

- Що сталося, Ганно Павлівно? – стурбовано запитав він.

- Лишенько в мене, Сашо! Гроші щезли! Донці на весілля відкладала, а тут хотіла взяти – а там нічого нема. Нічогісінько. Ти, часом, не бачив, щоб хтось біля моєї квартири ошивався?

- Та я тільки прийшов, вибачте. А багато зникло?

- Тисяча доларів.

- Багатенько! – почесав Сашко потилицю. – А давайте ось що зробимо. Я тут аванс величенький отримав і хочу зробити Оленці весільний подарунок. Почекайте хвилинку.

Хлопець повернувся до кімнати. Тисяча? Чи не стільки він побажав отримати першого разу? Рівно стільки. Зараз треба спокутувати свою провину – бо Сашко дійсно почувався винним, а ще потрібно відвести від себе найменші підозри.

Алекс відкрив шафу. Гроші посипалися на підлогу, але його це не цікавило. Він відрахував три тисячі та повернувся до коридору, міцно зачиняючи за собою двері.

- Ось, - простягнув він гроші сусідці.

- Ой, Сашо! – зойкнула та. – Це що?

- Це Олені. Ми ж з нею з дитинства спілкуємося. Хай буде їй від мене.

- Ти мій хлопчику! – скрикнула Ганна Павлівна та кинулася обіймати того, кого все життя називала невдахою. – Та це ж багато. Не можу я стільки прийняти.

- Можете, Ганно Павлівно. Не турбуйтеся, в мене зараз з грошима все гаразд.

- Дякую, сонечко моє, - міцно поцілувала вона його в щоку та побігла до своєї квартири, а Сашко повернувся до себе та знову зібрав гроші. Тепер він старанно їх перерахував – рівно сто тисяч. Сума ані краплі не зменшилася.

- Це добре, - посміхнувся хлопець. – От тільки чиї ж то гроші? Схоже, брат трувіш дещо підвів мене. Але нічого страшного. Ганна Павлівна тепер на моєму боці. Вона навіть на мене не подумала. Хай її дочку я ненавиджу, зате тепер сусідка буде носити мене на руках.

І, схоже, хлопець був правий. Пролунав настирний дзвінок телефону.

- Алло, - відповів він.

- Сашо, це знову я, - весело казала сусідка. – Забула тобі повідомити, що весілля буде двадцять другого. Обов’язково приходь. Оленка ще тобі запрошення принесе, але ти май на увазі, нічого на цей день не плануй.

- Дякую, Ганно Павлівно, - про себе посміхнувся Сашко.

- Ой, та що ти все «Ганно Павлівно» та «Ганно Павлівно», - засміялася жінка. – Я ж тебе змалечку знаю. Можна просто тітка Ганна.

- Добре, тітко Ганно, - хлопець мало не реготав. – До побачення.

- Мабуть, на подарунок сподівається, - таки розсміявся хлопець, поклавши слухавку. – Ось які люди. Тільки прознають, що в тебе з’явилися гроші, так одразу ж ти їм стаєш наймиліший. А так і знати не знають, навіть не вітаються. Тьху.

Сашко прибрав гроші до столу, вирішивши потім переховати їх в більш надійне місце, та ліг на диван. Тепер майбутнє ввижалося йому досить яскравим. Ще б пак! Гарний, багатий. Чого ж боятися? А повинно почати щастити. Не життя – казка.

Весь день він будував в голові величезні вежі з планів на майбутнє. В нього залишилося три бажання. Потрібно використати їх з розумом. Що б ще побажати? Але ні. Краще приберегти їх на потім. Трапитися може будь що…

Вранці Сашко в найкращому настрої пішов на роботу. Повинна була відбутися нарада серед робітників, і Сергій, щоб хоч чимось зайняти друга, доручив йому підготувати доповідь. Доповідь хлопець не підготував, але це його мало хвилювало. В нього ж тепер був трувіш – старанно захований під ліжком серед старого мотлоху. Навіть якщо його виженуть з роботи, це вже не матиме жодного значення.

- Сашо! – окликнула його надворі сусідка.

- Доброго дня, тітко Ганно, - посміхнувся хлопець.

- На роботу йдеш? – поцікавилася жінка, підходячи ближче.

- Так, а що?

- Та нічого. Все то ти працюєш. Молодець, золотий хлопець. А от моя Олена знайшла собі якогось нікчему. Кажу їй, кажу, що занапастить собі життя, а вона все одно - «кохаю». Дурне дівчисько.

- Буває…

- Так, буває. Чув новину? Коваля знаєш?

- Знаю, - одразу насторожився хлопець – тільки вчора він згадував Коваля на пару з трувішем.

- На нього вчора власний пес накинувся. Мало не розірвав.

- Він хоч живий? – похолоділи руки в Сашка.

- Живий, але не думаю, що то на краще. Бідолашний хлопець просто без обличчя залишився. Мені їхня сусідка казала.

- Шкода, - прошепотів хлопець і поспіхом пробурмотівши «та мені вже час» кинувся до зупинки.

- На роботу поспішає, - дивилася вслід Ганна Павлівна. – От хороший хлопчина!

А «хороший хлопчина» не знав, куди дітися від жаху. Він стрибнув до автобусу, сів на вільне місце та притулився лобом до холодного скла.

- Що ж це діється? – думав він. – Невже то все трувіш? Спочатку гроші в тітки Ганни, тепер от врода Коваля. Невже все це я накоїв? Жахливо! Треба зав’язувати з  тим виконувачем бажань. Все одно їх залишилося всього три. Обійдусь і без цього. Гроші в мене є, з зовнішністю все гаразд. А якщо ті сто тисяч теж хтось розшукує? Хтось із моїх сусідів? Що тоді? Звісно, я їх переховаю. А краще віднесу до банку, залишивши собі тисяч шість – сім на дріб’язкові потреби. І варто подумати про переїзд. А то ще питання виникнуть – звідки у Сашка гроші? Тітка Ганна перша ж видасть, що вони в мене є. Треба щось робити. Так, переїзд – гарна думка.

Автобус зупинився. Сашко поспіхом кинувся до будівлі фірми, бо завжди не встигав прийти вчасно. Але цього разу його спізнення ніхто не помітив. З кабінету для нарад лунав гучний голос директора:

- Ти розумієш, що підставив нас усіх? Я на тебе покладався, як на фахівця, але ж хіба після такого тебе можна назвати фахівцем? Нездара, повний нездара! От ти хто!

- Цікаво, на кого він так волає? – подумав Сашко, тихенько прослизаючи до кабінету та займаючи крайній стілець.

Перед директором, понуривши голову, стояв Сергій. Він слухав Данила Олександровича з таким похмурим виглядом, ніби то були прощальні слова на його похороні. Хоча, може, так воно і було? Бо директор і не збирався зупинятися.

- Через тебе ми втратили величезні гроші, - казав він. – Якщо б я міг, то стягнув би їх з тебе. Але закон мені для цього підстав не дає. Та я от що зроблю. Тебе звільнено, Сергію. Я потурбуюся, щоб ніяка нормальна організація тебе на роботу не взяла. Зрозуміло?

- Так, Данилу Олександровичу, - ніби шелест, пролунав його голос.

- Геть звідси! І щоб очі мої тебе не бачили. А на твоє місце я візьму… - погляд директора блукав кабінетом, - ось того хлопця. Він і то не зможе бути гіршим, ніж ти.

Сашко зніяковів – Данило Олександрович дивився прямо на нього. І Сергій дивився прямо на нього. Але Як дивився! Як на давнього заклятого ворога.

- Нагадай, як тебе звуть, - сів директор до столу.

- О-олександр Кириленко, - промурмотів хлопець.

- Так і запишемо. «Наказую призначити замісником директора Олександра Кириленка». Сподіваюся, ви не будете брати приклад з вашого попередника, молодий чоловіче. Секретарю, надрукуйте наказ. Я хочу його підписати якнайшвидше. Всі вільні.

Сашко на дерев’яних ногах вийшов з кабінету, уникаючи зустрічатися поглядом з Сергієм. Але той сам підійшов до нього та потиснув йому руку.

- Вітаю, - здавалося, щиро сказав хлопець. – Бажаю, щоб тобі все вдалося.

- Дякую, - не знав, куди дітися від сорому, Алекс. – Ти не впадай у розпач. Все в тебе буде добре.

- Я й не впадаю, - якось сумно посміхнувся Сергій та пішов у сторону відділу кадрів, а Сашко – до свого старого столу.

- Це все трувіш, - думав він. – Я вкрав талан у свого ж найкращого друга. Як же це виправити? Може, побажати, щоб все повернулося назад? Ні. Ні, я не можу. Моє життя тільки почало налагоджуватися. Я не можу. Вибач, друже…

Але чим ближче Сашко підходив додому ввечері, тим більше його мучили докори сумління. Вони з Сергієм стільки років знайомі! Сергій завжди допомагав йому у скрутному становищі. Хіба не він пристроїв Сашка на цю роботу? І взагалі, Сергій – дуже добра людина. Не можна так із ним вчиняти.

З цими думками Сашко ввійшов до квартири. Він достав з лахміття трувіш та поставив перед собою на стіл.

- Клята бляшанка, - прошепотів він. – Клятий старий. Ненавиджу вас! Але треба діяти.

Хлопець тричі постукав по пляшці вказівним пальцем, потім мізинцем і промовив чарівну формулу:

- О велике око долі трувіш, виконай моє прохання, хай…

У двері подзвонили. Потім раз, іще раз.

- Хто там такий настирний? – подумав Сашко, ховаючи артефакт та простуючи у коридор. – Хто там?

- Відчиняйте, міліція. Нам треба поставити вам декілька питань.

- Я влип! – ледве чутно прошепотів хлопець. – Хай вони знайдуть ті гроші в кого завгодно, але не в мене!

- Я не одягнений, - відповів він. – Зачекайте хвилинку.

Не зважаючи на ще один дзвінок, Сашко кинувся до кімнати та відчинив ящик стола. Там не було нічого. Нічогісінько! І тільки трувіш висвітив: «В вас залишилося два бажання». Зараз своїй помилці хлопець тільки зрадів. Він зі спокійною душею відчинив двері та впустив міліціонерів. Виявилося, що в сусіда з верхнього поверху зникли сто тисяч. Сашко сказав, що нічого не чув і не бачив. На цьому і розпрощалися.

- Більше злякався, ніж справи було, - знервовано прошепотів хлопець. – І що з грошима тепер робити? Хоча, сьогодні я брав із собою двісті баксів. Вони ж теж повинні не щезати. А зарплатня в мене тепер буде нічогенька, тому турбуватися не варто. Що ж, можна розпочинати нове життя!

І нове життя розпочалося. З візитом міліції хлопець геть забув  про бажання допомогти другу. А, може, просто не схотів згадувати. Сергій – хлопець розумний. Хай сам щось вигадає. Наступного ранку хлопець навіть вирішив не йти на зупинку, а викликав таксі. Він вийшов з дому трохи раніше, ніж за ним приїхали, але вже скоро про це пошкодував.

- Сашо! – кинулася до нього Ганна Павлівна з повними любові очима. – Вже на роботу?

- Так, - відповів хлопець, бажаючи тільки, щоб якнайшвидше приїхало таксі.

- Ти за своєю роботою останніх новин не знаєш! До тебе вчора міліціонери приходили?

- Були, - підтвердив Алекс.

- І в мене були. А знаєш, хто крадієм виявися?

- Хто? – аж похолов хлопець.

- Микитенко з сорок другої квартири. Уявляєш? Я ж його за освічену людину вважала. А він – крадюга.

- Бути того не може, - прошепотів Сашко. Олексія Семеновича він добре знав. Той працював шкільним вчителем, викладав математику і колись був Сашковим репетитором, тому відносини в них були якщо не дружні, то вже точно добросусідські. Хто-хто, а Олексій Семенович ніколи чужого б не взяв. Він був порядною, доброю людиною

- От і я не повірила, - тим часом не зупинялася Ганна. – Але там на місці злочину чи відбитки його знайшли, чи щось. Обшукали його квартиру – аж ось вони, грошенята! Лежать собі купюра до купюри. Але їх володарю це вже не допоможе. Ти не чув, як вчора швидка приїжджала?

- Ні, - похитав головою хлопчина.

- Забрали Тольку. Серцевий напад в нього стався через цю крадіжку. Він же гроші якраз на операцію збирав. А міліцію вже дружина викликала. Уявляєш? Кажуть, стан дуже тяжкий.

- Це жахливо, - прошепотів хлопець. – Вибачте, Ганно Павлівно. Це моє таксі.

Автомобіль зупинився біля під’їзду, і хлопець спішно покинув сусідку. Йому здавалося, що він з’їде з глузду. Боже, що ж він накоїв? Що? Через нього невинна людина опинилася у в’язниці, а інша людина – у лікарні. І хто в цьому винен? Він, тільки він.

Весь день хлопця не полишали тяжкі думки. Він не міг дочекатися вечора, щоб поїхати додому. Вдома він першим ділом достав трувіш та поставив його на стіл.

- О велике око долі трувіш, виконай моє прохання, - прошепотів він. – Хай Анатолій Вікторович одужає, з Олексія Семеновича знімуть обвинувачення, забувши про все це діло, з Ковалем все буде гаразд, а до Сергія повернеться його талан.

 Аж раптом хтось загупав у двері. Сашко здригнувся – після подій останніх днів його почав лякати будь-який звук, а тут у двері колотили так голосно, що мало шибки не тремтіли.

- Хто? – спитав він біля дверей.

- Це я, Сергій. Відчиняй, - почувся голос його друга, але він був якийсь не такий, як завжди. Тим не менш, Сашко відчинив двері – і завмер. Сергій, який зі шкільної парти не пив нічого міцніше лікеру, зараз був геть п’яним. Він ледве тримався на ногах, але злегка відштовхнув власника квартири та ввійшов всередину.

- Серж, ти чого? – здивовано спитав Сашко, йдучи слідом за ним та забувши про трувіш на столі.

- Нічого! – зі скаженою усмішкою відповів його друг. – Ну як, Алексе? Насолоджуєшся життям?Насолоджуйся, недовго залишилося.

- Ти що таке кажеш? – на всякий випадок відступив Сашко.

- А ось що! Дививсь я в Інтернеті. Та знайшов твою пляшку. Як там на її боці написано? Трувіш?

- Де написано? – з жахом запитав Сашко.

- Та там, на боці. Літери хоч і спотворені, але дуже на англійську схожі. Встиг я прочитати. Так, в Інтернеті написано, що то вигадка, але ж я його на власні очі бачив. Тепер знаю, Сашо, як ти моє крісло здобув, як раптом щось у тобі змінилося – тільки не можу збагнути, що. Друг, називається.

- Слухай, Серж, я не хотів…

- Та хто тебе питає, що ти там хотів! – голосно закричав Сергій. – Ненавиджу тебе! Чуєш? Ненавиджу! Нема в тебе більше друга!

- Він просто п’яний, не варто його слухати, - вмовляв себе Сашко.

- Я всім розкажу, звідки твоє щастя взялося! Всім! Чуєш? – і не думав зупинятися Сергій. – Заберуть в тебе твою цяцьку, і тебе з роботи виженуть, як і мене.

- Закрий рота, - стиснув хлопець кулаки.

- Не закрию. Хай всі знають. Сам не в змозі чогось досягти, так ти інших обкрадаєш! Молодець! Дай мені оту свою пляшку!

- Геть руки, - став Алекс між Сергієм та трувішем, але хлопець все одно тягнувся до артефакту.

- Я всім розкажу! Всім! – не припиняючи, кричав він.

- Зупинися, чуєш? Зупинися.

- Ні!

- Тоді зникни! Я хочу, щоб ти зник з моїх очей!

Раптом у кімнаті стало зовсім тихо. Тільки звідкілясь з’явившийся вітерець прохолодою торкнувся Сашкового обличчя.

- Сергію? – ледь чутно промовив він. – Ти де?

Ані звуку. Тоді хлопець, охоплений дурним передчуттям, повернувся до столу та взяв трувіш.

«В вас залишилося нуль бажань. Дякую за співпрацю. Трувіш – 5000».

- Ні! – голосно закричав Сашко. – Ти, тупоголова бляшанко, я цього не бажав! Поверни мені друга. Негайно, чуєш?

Напис всередині трувіша зник, але нічого не змінилося.

- Я не хотів цього, - тряс  Алекс пляшку, мало не ридаючи. – Я ж цього не хотів! Я хотів все відмінити. Ні, чуєш? Ні! Поверни все.

Але пляшці було байдуже до його розпачу. Це був всього лише бездушний пристрій для виконання будь-яких бажань, тільки з маленьким дефектом. Все, що отримуєш ти, втрачає хтось інший, близький до тебе. Або той, кого ти згадав у час вимови бажання.

Хлопець не знав, що робити. Він вибіг з квартири та помчався на ту саму вулицю, де була крамниця старого. Він три рази пройшов її всю, з початку до кінця, але ніякої крамниці там не було. У розпачі Сашко повернувся додому. Тільки тепер він розумів, що зробленого не повернеш. Мабуть, його бажання коштувало людині життя. І не будь-якій людині, а його найкращому другові.

На столі все так же стояв трувіш. Він блищав у світі лампи, ніби насміхаючись над своїм нещодавнім господарем.

- Ах ти клятий трувіш! – вигукнув Сашко, підлітаючи до столу. – Я хочу, щоб ніколи нічого тобі не бажав, щоб я ніколи не входив до крамниці старого, щоб цього всього ніколи не було!!!

І він з силою кинув пляшку на підлогу. Вона розбилася. Нічого не змінилося. Хлопець впав на коліна поряд із залишками трувіша та голосно заридав, закривши обличчя руками.

Він навіть не одразу почув, як знову дзвонять у двері. А коли почув, не пішов відчиняти. Тим не менше, в коридорі почулися кроки.

- Алекс, чому в тебе відчинено? – спитав його голос Сергія.

Сашко здригнувся всім тілом та озирнувся. Сергій стояв перед ним, цілий, живий та зовсім тверезий.

- Сань, ти чого? – здивовано поглянув він на друга та на безлад в кімнаті.

- Серж! – радісно крикнув хлопець. – Це ти!

- Я. А що тут такого? – кліпав очима Сергій, зовсім нічого не розуміючи.

- Нічого. Я просто тебе не чекав.

- А, - хлопець все одно дивився на нього досить дивно. – Я тут Оксану бачив. Вона казала, що пішла від тебе, то ж я вирішив зайти…

- Та ну її, ту Оксану, - махнув рукою Сашко, підіймаючись з підлоги. – Все, перегоріло! Бачити її більше не хочу. Ти не поспішаєш?

- Та ні.

- Тоді почекай хвилину. Зараз приведу себе до ладу й кудись сходимо, гаразд?

- Звичайно, - погодився Сергій. Він дивився, як радий-радісінький Алекс простує до ванної кімнати вмиватися, поправляє одяг. Ні, все-таки якийсь він був сам не свій цього дня.

- Мабуть, все ж таки через Оксану, - подумав Сергій. – Геть голову втратив.

- Ходімо, - нарешті зібрався Сашко. – Куди підемо?..

Хлопці покинули квартиру, а під столом, серед уламків трувіша, на маленькому, зовсім не магічному табло з’явився напис: «Резервне бажання виконано. Прохання виробника: передайте трувіш іншому. Будьте щасливі».