Тіні

1.

-Привіт, що робиш?

Я ледь стримався, щоб не підскочити. Я повернув голову у напрямку голосу, а рука рушила до гарди. Шия хруснула та я зло стиснув зуби. Занадто голосно, я довго сидів не розминаючи м'язи.

-Це ти? Знову? - перевів я подих. Рука сама пересвідчилась чи вільно лезо виходить.

-Мене рік не було, а це все, що ти можеш сказати? - промовив привид.

Форму він міг змінювати, я навіть не впевнен чи правильно його називати «він», це скоріше воно. Зараз воно мало вигляд мене. Худе обличчя, вугловатий ніс та вилиця, коротке волосся. Лише очі іншого кольору — карі, майже темно зелені. Все це сховано за прозорою димкою, що мерехтить, коли воно злиться чи надто втомлюється. Само себе воно кличе душою — моєю душою та бажає об'єднатися зі мною.

-Здається ти схудла, душа моя. - промовив я і посміхнувся.

Зазвичай люди, та і нелюди, не можуть бачати своєї душі. І розмовляти з нею теж. Але то звичайні люди.

-Де вештався стільки часу?

-Подорожував, ти давно мріяв відвідати ліси Нарумбії. - відізвалась душа. - тому, поки ти працюєш, я вирішив допомогти тобі розважитися.

-Як же це працює на твою думку? - сказав я.

-Ну, колись ми об'єднаємось. Тоді ми розділимо спогади та ти зможеш мені віддячити. Ну тобто вже собі.

-Псих. Я ніколи не згоджусь віддати своє тіло тобі.

Я відвернувся від нього та закрив очі. Спогади лізли до голови. Події, котрі зараз я відчував, як ті що трапились дуже давно. Мене примусили до випробування «шлях демона». Я не вірив, що то буде саме демонічне випробування, але вибору в мене не було. Схоже, що шлях той, я пройшов. Погано те пом’ятаю. Чи то я перетворився на трохи-демона, чи той виклик пробудив сплячі в мені краплинки демонічного? Хтозна-що насправді там сталось? Але я змінився та здобув темне уміння. Прийшов до тями я від того, що мене будить мій привид та, досить грубо, вимагає забиратись з його тіла. Тоді наші відносини не задалися. Після кількох тижднів притирання, він зник та дозволив мені не зійти з глузду від постійних сперечань із самим собою. Якого звісно ніхто не бачив, ніхто крім мене.

-Чого злий такий? Зголоднів чи що? - спитала душа.

-Я працюю. - промовив я. - Тож нащо ти тут?

-Поєднатися треба. Згину я, якщо ти не приймеш мене. - сказав привид.

-То ти вже рік говориш. І нічого, живий, маєш добрий вигляд. Засмага тобі личить. - сказав я і відчув насолоду шпиняючи привида.

Я не знав чи зможе він повернутись силою якщо забажає. Але, здається, він не збирається це перевіряти. Я перевірив маленький кам’янець у внутрішній кишені.

-Це вже справжня справа? - спитав привид, ігноруючи мою ввічливість. - Вже виходить пірнати в тінях?

-Так. - відповів я.

-І як це? Що відчуваєш? - спитав він.

-Те само як пірнати під кригою. Одна помилка і все скінчено.

Я не хотів визнавати, що мій ліміт лише кілька хвилин. А якщо не знаєш точного місця призначення, то можна і не винернути.

-Справа справжня, — сказав я. - Тож навіть не думай все поганити.

Я взявся рукою за тінь та вкрив себе нею. Тінь сховала все тіло, залишивши видимою лише голову. Тепле відчуття огорнуло мене. Весь цей час я таївся у кутку довго коридору. Я ховався за декоративним деревом, що ріс у діжці. Декілька таких дерев стояли у коридору та по обі сторони від дверей у кінці нього. За цими дверима ціль мого завдання. Освітлення було слабке, тож не було потреби гратися з тінню. Але я хотів показати чого навчився за цей рік.

2.

«Хмаринки, хмарки, хмарища! - наспівував я у польоті. - Обожнюю, коли баранці розкинуті у блакитному небі. Все ж таки є приємності у бутті чи то душою, чи то привидом. Сам не впевнений хто я.»

Я швидко плив небом від однієї групи хмарин до іншої. Пірнав у хмари та вистрибував, намагався налякати птахів, що пливли клином поряд. Це в мене не виходило, мене не бачили. Не бачили та не відчували.

Я розмірковув над тим, що зробив все можливе. Я намагався навчитись жити таким. Я пішов, коли моє тіло стало привертати увагу суперечками зі мною. Буде погано, якщо мене всі зарахують до хворого розумом. Тоді я ще вірив, що зможу повернути своє. Я «тягнув його за душу», не полишав одного. Я постійно говорив, кричав, вимагав. Але все це не могло змінити нового стану речей. Я став духом без плоті, а він — моє тіло без душі. В нього є свідомість та мої спогади. В нього залишилось все, що я вважав своїм. Мені здалось, що я загубив себе. Я професійний крадій, якого пограбували. Що може бути більш принизливим? Мене лишили тіла та усіх насолод, що воно приносило. Як це втратити частину себе — руку або ногу? До мене доходило, що я втратив дві ноги, лишився рук, я втратив очі. Я втратив вкус та улюблену їжу. Я втратив секс та насолоду жіночою ласкою. Я втратив язика та можливість розповісти про все загублене мною. Втратив можливість розділити свої відчуття з друзями чи з будь-ким хто міг вислухати. Мене накрив відчай. Я побіг, серце вило від відчаю. Серце якого я вже немав. Далі я летів, коли усвідомив, що вже не маю ніг. Я рухався так швидко як тільки міг, з криком у горлі. Горлі якого вже не мав та з криком, котрий вже не чула жодна жива істота.

Ці спогади були надто яскраві. Я перехопив подих та стиснув кулаки. До мене повернулось почуття голоду та я продовжував летіти у напрямку свого тіла. Це було дивно. Як я можу відчувати голод? Лишившись тіла я перестав відчувати усе тілесне — втому, голод та біль. Я подорожував близько року. Лише кілька тижнів тому відчуття голоду з’явилось знову, я почав засинати раз на кілька днів. Я намагався позбутися відчуття голоду, але було не зрозуміло як це зробити. У своїх подорожах я зустрічав дивні істоти, що наче відчували мене. Вони були не живі, як, мабуть, і я. Без розуму, але злі та голодні. Зазвичай, вони ховались та нападали на живих, привязуючи себе до них. Як паразити, вони пили з них енергію та заспокоївшись, засинали на деякий час. Коли відчуття голоду стало нестримним, я теж спробував повторити, але не вдало. Життя паразита не давалось мені. Все ж таки я зрозумів, відчуття голоду говорить за те, що мої сили вичерпуються. Я не можу їх вкрасти або відібрати. Тож мій єдиний шанс повернутись до тіла. Можливо він допоможе мені перезарядити себе та я зможу існувати ще якись час.

Я полишив свої пригоди та відправився до дому. Хоч причини мого повернення були досить сумними, я перебував у гарному настрої. Це як повертатись до родини після довгої розлуки. Я почав впізнавати краєвиди степів. Поодинокі ферми розкинуті за кілько миль до густих лісів. Ці ліси обрамляли місто злодіїв, як його звали люди. Але мене вело далі, на схід.

«Тож мене нема дома. - посміхнувся я. - моє тіло на заробітках»

Думка, що можна відправити тіло заробляти гроші поки сам літаєш небом та подорожуєш, здалася мені надто веселою. Я зайшовся сміхом. Згодом, провівши тиждні та місяці на самоті, я навчився сміятись з власних жартів. Я сподівався, що ми зможемо порозумітись цього разу. Привид, якого не бачать та не чують, стане до снаги будь-якому крадію. А в тому, що ми все ще крадії, я не мав сумніву.

Лиш одне мене бентежить. Чи вдасться мені вмовити його ризикнути собою за ради мене? В нас вже є свої власні спогади, розум, сумніви. Чи сильно ми змінилися ? Чи зможу я його прохати об об’єднанні, коли він ризикує втратити свою свідомість? Одні питання.

Не дізнаюсь до поки не побачу його, поки ми не поговоримо.

3.

-Мій господар, немає жодних причин для хвилювання — сказав слуга.

Він топотів позаду власника будинку, що швидко йшов коридором. Господаря звали Гіодран. Старий торгаш у багатому одязі. Він сам ніс свічник та озирався, розмовляючи зі слугою. Я сидів у схованці.

-В нас не було гостей за цей тиждень — продовжував слуга. - Ніхто навіть не підіймався на цей поверх. Ми дуже ретельно виконуємо усі ваші настанови.

Руки його тремтіли та він схопив себе за штани, щоб надати рукам сенсу. Погляд бігав у пошуку захисту, щоб стрибнути за перешкоду від гніву господаря.

-Я це вже чув. - промовив Гіодран. - Але до нас йде не звичайна людина. Кажуть, він продав душу демонам, щоб мати можливість подорожувати тінями. Треба позбутися всіх тіней у сховищі. Нема світла тож нема і тіней.

-Але як ми позбудемося всіх тіней? - не розумів слуга.

-Дурень! Думати це не твоє. - Гіодран злився сильніше. - Біжи по слуг, треба винести все, що може дати тінь у кімнаті.

-Хутко! - крикнув він та кинув у спину слуги одну зі свічок з канделябра.

Вона відбилась від комзола та стихла, докотившись до стіни. Я сидів у своїй схованці та міркував. Я міг зникнути у будь-який час, тож я не хвилювався за себе. Гіодран наводив багато шуму і всі бігали навколо перелякані. З кімнати винесли все, що могло віддати тінь більшу за комаху. Навіть книжкові полиці виривали зі стін. Це було кумедно. Я вже знав де я дістану собі гарну тінь. Привид тим часом переслідував слуг та підслуховув їх шепіт. Потім він перевірив сусідні кімнати та заспокоївся. Все було тихо, охорони вдосталь, але вони не зрозуміють що трапиться. Прибравши пилюку та уламки полиць, майже всі слуги були послані «на пійти». Кімната спорожніла, лише на полу залишилась невелика шкатулка. Саме вона була моєю ціллю. Завдання було простим, варто лише дослідити що в середині. Викрадати чи підміняти нічого не треба. Наче дівчина найняла крадія, щоб дізнатись розмір майбутньої каблучки. Гіодран поставив свічник на пол за шкатулкою. Сам сів поряд та гаркнув на останього слугу, щоб той забирався та зачинив двері. Господар маєтку залишився на одинці. Час починати, мить видалась вдала.

Спочатку я закрив глаза, вони мають звикнути до темряви. Наступне це повітря, треба набрати його як умого більше. Я зробив кілька швидких видихів та закінчив вправу глибоким вдихом. Рукою взявся за тінь та накрив себе нею. Тіло тоне у тінь. До цих відчуттів не звикнеш. Сили тяжіння не стає, я розчиняюсь у тіні як у воді. Ні вода то не те, я розчиняюсь у густому елю. Він плотніший за воду і я рухаюсь сповільнено та плавно. Головне встигнути, часу мало. Я можу затримувати подих лише кілька хвилин. Очі вже звикли і я відкриваю їх, вдивляюсь у темряву попереду мене. Я почав занурення у напрямку дверей тож мені прямо. Я пливу у темряві під підлогою у світі тіней. Головне не дивитись донизу. Дна нема, є тільки темна прірва, що кличе до мене. Ця безліч намагається поглинути мене кожного разу, як я необачно подивлюся на неї. Я не стримався та перевірив чи вона там. Занепокоєння, тривога, а потім страх накрили мене хвилями. Я згадую вечір коли я в тік до лісу погратися. Мені було років шість, тоді я заблукав у лісі. Настала ніч — темна, тиха, мертва. Ні зірок, ні місяця, ні сполаху світла від селища. Лише липкий страх, що сковав серце, та мій крик по допомогу. Я доклав зусиль та відвів погляд від неї.

Я виріс та порозумівся з сутінками, але темрява — глибока та безлика, легко знаходить шлях до мого серця. Головне не дивитись донизу. Над моєю головою була підлога. Тіні, що виглядають темними назовні, тут — це єдині острівки світла. Вони, як вікна у світ живих істот. Переді мною танцює така калюжа світла. Я обережно підплив до неї та визернув на зовні.

Моя голова з’явилась з тіні Гіодрана. Я виліз до поясу, достав лезо і вдарив його гардою по потилиці. Гіодран м’яко осів на підлогу. Все йде за планом, я дістався цілі. Я сів поряд зі шкатулкою та розгорнув її до себе. Що ж там в середині? Я відчув себе шукачем пригод, що має дістати артефакт володаря світу. Мабуть, кільце, так повелося, що володіти кимось можна лише через кільце. Я відчинив скриньку та побачив в середині звичайну монету. Давню монету країни, що вже не існує багато століть. Монети ці досить поширені та ніколи не вважалися цінністю. Зроблена вона з темного не коштовного металу. В середині вона пола, їх часто носили як намисто на шії, остерігаючись крадіїв. А зараз, це мотлох за який і скибку хліба не купити. Я видохнув та потягнувся до неї.

-Таке розчарування. - сказав я і доторкнувся до монети.

У цю мить мене сковала чиясь воля. Я вже відчував схоже, коли я був під закляттям.

-Ось і все, я попався. - промайнула думка.

-Я Бог. - голос звучав у моїй голові. - Я тебе з’їм. Вип’ю тебе досуха та залишу твої кістки сторожовим псам.

4.

З появою господаря у будинку все завертілось. Хтось йому розповів про видатного крадія, що йде по його скарб. Він наказав трощити весь мотлох у кімнаті та розвив метушню. Я перевірив сусідні кімнати, все було тихо. Слуги шепотіли, прибираючи кімнату. Здається, їх склад часто змінюється після того, як Гіодран роздає накази о покаранні. Кажуть жінки йому бракує. Втративши дружину він сильно змінився. Двері зачинились та останній слуга зник. Я вирішив перевірити відступ. Корвін казав, що встановив чарівний ліхтарик у погребі. Я пролетів наскрізь через два поверхи до погреба та швидко знайшов маленького ліхтарика. Він висів у кутку за діжками з пивом.

-Так, ось він. - проговорив я. - Наступний має бути вже за межами маєтка.

Я чекав на Корвіна у погребі, але його все не було. Треба перевірити, може заблукав.

-Без душі то ж певно на ліво косить при ходьбі. - Я посміхнувся з ще одного вдалого жарту та полетів навпростець до кімнати-схованки.

Я виринув посеред кімнати. Гіодран лежить непритомний, поряд Корвін простяг руку до шкатулки.

-Ти чого оленем став? Ворушись! - мовив я, — Давай швидше, а то хтось вирішіть перевірити цього сваруна?

-Не можу, — мовив Корвін, — мене хочуть з'їсти.

-Не дуркуй, я тебе сам з’їм. - сказав я. - Давай, я перевірив відступ.

-Я є Бог, я з’їм тебе — сказав Бог.

-Тут Бог, каже їсти хоче, — сказав Корвін, — йди сам подивись. Поки мене не з’їли.

Я підлетів до шкатулки. Справді, там щось є. Воно схоже до тих енергій, що я зустрічав у подорожі. Це згусток енергії, виглядає як хмарка над старою монетою, що мерехтить кольорами веселки. Воно мало два відгалуження — одним схопило Корвіна за палець та приєдналось, а другим обвило монету. Нащо вона цій істоті?

-Я їм. - промовив Бог.

Корвін здригнувся, його очі вперли погляд у згусток. Сили почали танути. Вся його витримка, кована роками, схлинула.

-Він вже почав їсти! - крикнув Корвін — Зроби щось!

-Що? - відповів я — Воно їсти хоче. Може трохи пожує та виплюне?

Я не знаю що робити, не знаю що казати. Слова тут не допоможуть.

-А якщо не виплюне? Що тоді? - спитав Корвін.

-Не знаю. Я теж їсти хочу, то ж розумію його.

-Смачно! Ще, хочу ще! - продовжує трапезу Бог.

Хвиля судом пройшла тілом Корвіна. Він перевів погляд на мене. Краще б він закрив очі. Важко дивитись на своє обличчя, що чекає на допомогу.

-Слухай, він каже що смачно, — сказав Корвін, — ти дозволиш йому з’їсти своє тіло?

-Смачно? Хм… - сказав я.

У пам’яті з’явився присмак справжнього бургера. Смажена рубана котлета у соусі з сиром. Руку віддав би за шматок. Раз воно хоче їсти, то ми маємо схожі потреби. Нам обом треба енергія, щоб існувати. Воно навчилось їсти. Теж був людиною колись?

-Душа, як допоможеш, я осторонь не залишусь — почав торги Корвін, — знайдемо спосіб і тебе нагодувати.

-Гррр, ще… Хочу ще! - каже Бог.

-Щось йому це до вподоби. - продовжив Корвін. - Тебе ще довго вмовляти?

-Я обмірковую. - сказав я.

Розуміння того, що час його спливає, заполонило мої думки. Я не можу його втратити. Він єдина надія на те, що я виживу. Вибору нема, час спливає.

-Будеш винним мені. - сказав я. - Якщо виживемо.

Бог тримав однією лапаю Корвіна за палець, а іншою обвив монету. Раз він їсть, значить по лапах йде енергія. Я потягнувся до лапи, що оплила монету та схопився за неї двома руками.

-Чини опір! - крикнув я.

Все стемніло навколо мене. Кольорова хмара над монетою розтала, на її місці з’явився образ обличчя. Лице старого чоловіка з бородою перевело погляд на мене. Його брови почали повзти до гори. Я відчув запах смаженої плоті та жар у руках. Наче я схопився за пекучу гілку з багаття. Я відчув біль, що пронизав мене з рук до серця. Я так давно не сприймав болі. Я відчув себе живим, вперше за часів змін, та стиснув руки сильніше. Я представив як я єднаюсь з тією лапаю, як я п’ю енергію, що тече нею. Жар продовжував вливатись через мої руки та розтікався по всьому тілу. Я почув крик, сповнений злості. Бог відпустив Корвіна та обома відгалуженнями схопився за монету. Він намагається зберегти контакт з нею. Тоді я повинен розірвати цей зв’язок. Все спалахнуло феєрверком різних кольорів, біль став нестерпним. Я почав втрачати свідомість. Корвін дістав камінець та кинув у Бога. Той відвернувся до нього та випустив монету. Мої руки схопили її та стисли з усіх сил. Все завершилось.

-Швидше, тікаємо звідси! - почув я голос Корвіна. - Його нема.

-Я не можу. - відповів я.

Я тримав монету обома руками. Приємне тепло від неї йшло всім тілом.

-Я не можу лишити її тут — сказав я. - Вона дає мені сили.

Корвін завмер та обернувся до мене.

-Я не можу її відпустити — сказав я. - Тепер ми єдині.

-Ти залишиш мене тут? - я не зміг стримати таке просте питання.

5.

Бог відпустив мене. Я впав спиною на підлогу та схопився за голову. Голова гуде, руки тремтять, спазм хвилею пройшовся тілом. Через кілька вдохів мені стало легше і я подивився на двобій що тривав. Мій привид схопився двома руками за одну із «лап» Бога. Два відгалуження, що я сприйняв за «лапи» Бога. Його спотворене обличчя стало більше та почало нависати над привидом. Схоже душа моя програє на одинці. Рука потягнулась до внутрішньої кишені. Я там ховав маленький кристал, що обійшовся мені «ну просто не пристойні гроші». Я беріг його на крайній випадок. Якщо привид намагатиметься заволодіти мною. Схоже час настав. Я жбурнув каміння в Бога та затаїв подих. Каміння пролетіло крізь нього та розтопило в образі невеличку пляму.

-Я Бог. - сказав він і відпустив монету. Наступної миті він розтанув.

Треба тікати. Я не знав скільки пройшло часу. Кричав хто у голос, чи то все відбувалось у моїй голові. Я покликал душу тікати, але трапилось неочікуване. Привид прив’язався до монети.

-Ти залишиш мене тут? - спитав він та почав зникати.

Полишити? То, мабуть, вирішило б купу проблем. Часу на роздуми нема. Я дістав таку саму монету з кишені. Замінив нею ту що була в шкатулці. Обережно закрив її та повернув у колишнє положення. Зробив кілька кроків до тіні та зупинився. Напад був, але нічого не зникло. Я підійшов до Гіодрана, пробіг пальцями по кишенях комзола та дістав дзиґарик. Кишеньковий годинник — цінність у світі магії. Я стрибнув у тінь та занурився у пошуку фіолетового світла чарівного ліхтарика.

Через декілько хвилин я вже йшов вулицями міста. Що далі? Замовлення я виконав. Але чи знав замовник за ту істоту? Мене намагались вбити чи перевіряли? Ще є монета. Вона пов’язана з привидом, а до того з Богом. Навряд то звичайна монета.

-Що гадати? Душу збережу. - промовив я граючи з монетою.

А позбутись її можна будь-коли, можу приректи на блукання дном річки. Чи до кльозета відправлю, якщо поваги не буде виказувати. Привид схоже заснув. Треба дати йому якесь ім’я — хай буде Гаррет. Як видатний крадій епохи смути, що врятував ціле місто. Посмішка сама з'явилась на обличчі. Перехожі кидали на мене здивовані погляди та тиснулись до узбіччя.

«…Глаза його горіли голубим пламенем, а посмішка — у хижому вискалі — наводила жах...» - з таким описом вешталися патрулі два тижні потому.

Все щоб заспокоїти порядних людей та нелюдей.