Стоппер

Трійка завжди була магічним числом для людства. Три світи: земний, небесний і той, що під нами; три бажання; три зернятка; Отець, Син і Дух Святий. Нас теж було троє. Лялька булла нашою натхненницею. Уявіть собі — золоті коси сягають круглої пружної задниці, ноги — як два солодких льодяника, що їх так і тягне потайки лизнути. Це ззаду. А якщо взяти фронтальний ракурс... Особисто я не міг дивитися їй у вічі. У неї були прекрасні очі, зелені чи там сірі... Але груди... Скільки я не намагався дивитися за розмовою на Ляльчине обличчя, погляд несамохіть опускався нижче.

Лялька була професорською доцею, вони з татком півсвіту обїздили, укладаючи енциклопедію древніх шифрів: єгипетські папіруси, кліптографії толтеків та майя, тайнописи релігійних орденів були для Ляльки як смачнющі шоколадки. Але головною її пристрастю було розтлумачування пророчих віршів Нострадамуса.

Вона в тих віршах вичитала щось страшне, злякалася і прийшла, моя киця, до мене. Лялька просила профінансувати дослідницький проект, його розголос у ЗМІ, побудову якихось рятівних бункерів, Ноєва ковчега... Якби вона була не така гарнюня, сидіти б цій Касандрі в психлікарні, в комнатє с бєлим паталком, с правам на надєжду... А так, облизнувшись на її груди, я наказав готувати мій особистий міжконтенентальний літачок до польоту в Перуанські Анди, де, за словами моєї прекрасної пророчиці, я побачу беззаперечний доказ скорого й страшного кінця світу. В нашому “союзі трьох”, маю визнати, я був не більше ніж мішком з грошима.

Вадим був нашими руками. Я знаю його з дитинства, його тато працював водієм у мого, а Вадим ось у мене водій, охоронець, гелікоптером керує, літачком, може за нагоди з яхтою справитися, а може й з танком.

Перейти від офіційних до близьких стосунків із Лялькою просто в літаку не випадало — займав місце поряд з Вадимом і виконував обовязки другого пілота. Лялька сиділа позаду, і час від часу мій погляд відпочивав на її округлих колінцях.

Вирішив залетіти спершу до Мексики. Я там народився. Мій татусь наприкінці сімедисятих шпигував на користь Країни Рад у серці батьківщини картоплі та текіли, коли зустрів мою мамусю. Мого старого занесло до Оахаки, де він жував пейотль з індіанцями уїчолями. Здобув у цьому ділі неабиякий досвід, і втерся в довіру до інтернаціональної спільноти хіпарів, які зліталися на пейотль як ті мухи на мед. Ефект від цього дрібного кактусу, якщо, звичайно, його вживати під керівництвом вмілого шамана, неймовірний: людина відчуває єдність зі світом, просвітління і здатність проникати у тонкі світи. Не знаю, до яких тонких матерій долучився мій татусь, але таємно “хіпуючого” американського сенатора на інформашку розкрутив.

Іще з моїм татом в Оахаці трапилося кохання. Уїчолі й зараз живуть так як до Конкісти. Шаманять, плетуть з бісеру й творять з ниток такі картини під впливом пейотля, які, раз побачивши, вже не зможеш забути. Мама була донькою шаманки. Коли я народжувався, вона вмерла. Останніми словами коханки радянського розвідника були: “Я бачу обличчя Пернатого Змія”. “Це добре”, відказала бабця, - “Твоя смерть прекрасна, ти — воїн, що загинув у битві, ти приєднаєшся тепер до сонця, станеш його промінням, коли воно прямуватиме від зеніту до заходу”.

- Миколо Андрійовичу, - туркотів тоненький Ляльчин голосок, - Як мешканці планети Земля, ми маємо врятувати планету, ми маємо врятувати людство кінець-кінцем...

- По-перше, Лялечко, ти сама собі суперечиш. Порятувати планету, як на мене — значить позбавити її від людства, що вже й так встигло загадити свій дім по самі вінця... А по друге, мене називають Коля.

- Коля? Але ж це так... фамільярно... Я краще повним іменем... Мені так зручніше...

- Повним так повним. Бабця назвала мене Несауайлькойотлем. Мовою індіанців мезоамерики це означає — прославлений у вічності койот.

- Повторіть, будь-ласка...

- Та вже ж. Сама бачиш, у тебе немає вибору: називай мене на “ти” і Коля.

- Гаразд... Колю. - Лялька порожевіла і посміхнулася. - Я відразу здогадалася, що ти індіанець...

- Я зростав серед індіанців-уїчолів, в штаті Оахака до шести років, а тоді батько утік із Союзу й всиновив мене. У перший клас я пішов у Мехіко, у четвертий — в Оттаві, у восьмий — в Нью-Йорку, університет закінчив у Глазго. Усюди батько “робив бізнес”, а я йому допомагав. Коли татові стукнуло шістдесят, а мені було вже під тридцять, ми оселилися у Києві. Батько любить його, бо він тут народився, а я полюбив за пагорби й каштани, хоча все одно зиму пересиджую в Сан-Дієго чи на Рівєрі Майя. Не переношу холод, з дитинства його не знав, - розповідав я Ляльці за столиком ресторану на вершині Латиноамериканської вежі.

Під нами кипіло вогнями 26-мільйонне місто, йшов грудень 2012-го, мексиканці - ревні католики — готувалися до Різдва.

- Якщо ти зростав серед індіанців, то тобі має бути відоме їхнє пророцтво про кінець світу, - палко мовила Лялька.

- Так, бабуся розповідала. До речі, кінець світу за календарем майя має настати незабаром. Сьогодні у нас вісімнадцяте? Кінець світу майя запланували на 21-ше грудня 2012-го. Залишилося всього три дні. Було б цікаво спостерігати за ним звідси, чи не так? Знаєш, Латиноамериканська вежа встояла після землетрусу 1985-го, а це було 7,5 балів за Ріхтером, між іншим.

- Але насправді ти не віриш у давні пророцтва! Так само, як і всі ці люди, що навколо!

І тут зі мною сталося. Батько називав це “магічним приходом” або “уїчольським даром”. Голос, дуже ясний і чіткий, промовляв до мене науатлем, він давав не поради, але чіткі вказівки до дії. Дуже допомагало в бізнесі. Зараз голос промовив тричі одне слово: ”Втікай!”

Я розплатився з офіціантом, щедро давши йому на чай, узяв Ляльку за руку і прошепотів їй просто у рожеве вушко: “Я вірю в пророцтво”. Дівчина розгублено кліпнула і дозволила обійняти себе за талію. Безкінечних півгодини спускалися ліфтом у оточенні галасливих туристів, але таксист довіз до аеропорту імені Беніто Хуареса на диво швидко. Вадим уже отримав дозвіл на зліт і, щойно ми прибули, розпочав перевірку готовності всіх систем.

Уже в повітрі ми побачили виверження Попокатепетля. Завжди неспокійний вулкан-мачо сьогодні не просто димів та іскрив — він вихлюпував тони жовтогарячої лави. Півгодини ми висіли в повітрі на безпечній віддалі, спостерігаючи, як розжарена річка стікає у бік мегаполісу. Вірна подруга Попо, жінка-вулкан, яку американські туристи ніжно називали Іса, викинула в небо потужний струмінь гарячого попелу. Разом активізувалися менші вулкани. Скоро Мехіко, що розрісся у долині, оточеній кільцем вулканів, буде залитий лавою, наче чашка гарячим шоколадом.

Нас добряче трусило в повітрі. Зі світом відбувалося щось неймовірне. Неначе планета, прокинувшись від сну, враз захотіла скинути з себе земну кору, наче стару одежину. Кружляти в буревії довелося більше дванадцяти годин. З одним зламаним мотором, пошкодженим крилом і на останніх краплинах пального ми ледь дотягнули до якогось досить цілого аеродрому поблизу Дуали. Самі собі дали дозвіл на посадку, бо диспетчери не відзивалися.

Відразу по прильоті я звязався з батьком. Супутниковий звязок працював напрочуд добре.

- Колю, синку, ти живий! - вигукнув тато.

- Та зі мною все гаразд, я в Африці, тату.

- В Африці? За моїми показниками, Африка вже в пеклі, синку. Я тут на одну хвилю натрапив, там повідомили, що Південна Африка вже під водою.

- Так то ж Південна, тат, а ми на Півночі, посадили літак в Дуалі, Камерун. А у вас там що, тату?

- Докладаю обстановку. Нас потрусило балів так на 5. Хрущовок, сину, в Києві ти більше не побачиш. Це можна назвати доброю новиною. Гірше те, що зірвало Дніпровські дамби, затопило Лівобережжя і Поділ. І в цьому бачу позитивний бік, сину — відкриються знамениті пороги Дніпрові. Загинуло близько третини населення, це, Колю, не офіційні дані, а мої особисті підрахунки, їм ти можеш довіряти. Так що, порівняно зі світовими втратами, ми відбулися легким переляком.

- А що там у світі? - запитав я діловим тоном, - чорний гумор старого розвідника підніс мій дух, що було вже зовсім підупав.

- Зараз, Колю, зачекай хвилину, ввімкну супутникову картинку... Азія та Північна Америка постраждали найменше. З іншого боку, за моїми показниками, Австралії та Антарктики нема вже зовсім. На місці Південної Америки жебонить щось несуттєве... Від Європи лишився тільки Схід. Бачу твою Африку... Півдня й справді нема, суттєві деформації на Сході, з Північчю все гаразд. А у мене, знаєш, ці буревії майже всю садовину на городі знищили...  Колю, залишайся в Африці, облаштовуйся на новому місці. У мене тут, сам знаєш, будинок-фортеця, з півстоліття просидіти можна, не виходячи.

З цього приводу я й справді не переймався. Ми з батьком були далеко не бідними людьми, і будинок облаштували за останнім словом техніки. Батьків будинок не віддасть його на поталу, нагодує, захистить і розважить. А ось мені був час братися до роботи, бо в мене зараз не було нічого, окрім розбитого літака і двох людей, доля яких залежала від мене.

На ніч ми влаштувалися в напіврозваленому вертолітному ангарі. Вадим зайняв пост охорони на вході. Я мав його замінити за шість годин. Я розстелив на підлозі кілька ковдр і накрив їх шовковим парашутом. Лялька стояла, втупившись у одну точку на стіна. Дівчина не проронила й слова, відтоді як ми покинули Мехіко. Ляльчиним тілом пробігали дрижаки.

- Ти боїшся? - запитав я її.

- Так! Мені дуже, дуже страшно. Я боюся смерті, скільки себе памятаю...

- Коли постійно боїшся померти, стає страшно жити. Життя — це любов, - промовив я і тихенько пригорнув її до себе, цілуючи пахуче її волосся.

- Ти... Ти кохаєш мене?.. - запитала вона, так наївно, що мені захотілося плакати. Врешті в цій темряві я роздивився її очі — вони були зелені й у них бриніли сльози. Лялька була дуже молоденькою, їй було якихось двадцять років, а зараз вона й взагалі скидалася на дитину. І я зрозумів, що я кохаю її усім серцем.

- Так... - тільки й устиг видихнути я перед тим як її пухкенькі губенята припали до моїх у безкінечному поцілунку.

Влаштувалися ми непогано. Я вже казав, що у нашому триумвіраті я був мішком із грошима? Так ось, за якихось півроку я став найбагатшою людиною в Африці. Як я це зробив? Дуже просто. Очищення води. Це мій фах. Я не дурно протирав штани в університеті Глазго, вступити саме туди мене намовив мій “уїчольський дар”. Процес очистки потребував моєї постійної присутності, структура води й характер її забрудненості постійно змінювалися. Доводилося на ходу вносити корективи до очисного процесу. Вода, власне, належала не мені, а народу. Але пити її такою, якою вона стала, було неможливо. За очищення я брав якісь копійки, не відмовлявся від бартеру чи оплати працею. Ще й уряду доводилося четвертину доходів відкочувати. І все одно моє багацтво невтримно зростало.

Вадим очолював мою охорону. Стерегли мене добряче, бо я був їм потрібен. Дуже потрібен... Як вода.

Лялька все рідше цитувала Нострадамуса, хіба що затемнення сонця відбудеться, чи якась особливо ненажерлива піщана буря. Вона була трошки зайнята — ростила нашого сина. Я дав хлопчику імя його діда, мого батька — Андрій. Єдине, про що шкодував тоді, так це про те, що малий так не схожий на маму. Хлопчик вродився викапаний я — індіанець уїчоль: червонувато-коричнева шкіра, чорне волосся, чорні очі. У цьому полягало його спасіння, але тоді я про це ще не знав.

Якраз тоді, коли в мене народився мій хлопчик, у батька теж зявилися діти. Якось зранку мій татусь розважався, оглядаючи в камери спостереження навколишні пустирі. Ці троє полювали на бродячого пса. Старший хлопчик, чорношкірий підліток, оглушив його палицею, але зашпортався у задовгих штанях і дуже невдало впав, очевидно, зламавши ногу. До нього підбігла крихітна дівчинка, років чотирьох. Справу мисливця завершив менший, восьмирічний, хлопчак. Він довго лупцював кийком уже мертвого пса, потім розвів багаття із залишків сусідського паркану і запхав туди тварину. Нестерпний сморід смаленої собачатини вивів мого батька із задумливого заціпеніння. Можливо, вперше за увесь цей час він усвідомив розмір катастрофи, що сталася з усією планетою. І мільярди загиблих перестали бути для нього просто цифрами з багатьма нулями. Тим же, хто вижив, пощастило набагато менше, ніж йому самому. Батько піднявся і притьмом побіг відчиняти ворота.

Чорношкірому хлопчикові виповнилося чотирнадцять. Мого названого брата звали Тарас Шевченко. Ще немовлям його підкинули під пологовий будинок. У службовця, що реєстрував підкидьків, фантазія була не вельми багата, але з претензією: усіх хлопчиків він нарікав Тарасами Шевченками, а дівчаток Наталками Полтавками. Мій батько наклав на Тарасову ногу шину, вколов знеболювальне. Хлопець заснув, щасливо усміхаючись, щойно дожувавши бутерброда з шинкою. Стасик і Настуся були братиком і сестричкою. У нашому домі було доволі спалень зі зручними ліжками. Але ці двоє перші кілька місяців спали під диваном у вітальні, тісно обійнявшись. І коли Настуся починала плакати й кричати уві сні, старший брат брав її на руки, цілував і заколисував.

Ми з батьком обмінювалися новинами: Тарасова нога зрослася добре, діти називають мого батька “дідусь Андрюша”...Мій син, Андрій, вже добре ходить, а от у світі неспокійно — в Китаї посилився тоталітарний режим, Америка готує проти нього санкції... Київ потроху відходить, але все одно виглядає хворобливо. Та у них добре, хлопці носять мої речі, лише дівчинку нема у що вдягати, от би черевички десь дістати, знаєш, рожеві такі, з бантиками... У Обєднаній Африці зростає невдоволення політикою Америки, всі готуються до війни... У Києві лунають заклики до створення Обєднання Словян проти агресивних азіатів... Вода потроху заспокоїлася — вже кілька місяців її забруднення стабільне, планую передати технологію очищення кільком толковим інженерам і повернутися до вас, батьку. ...Як маєш такі плани, то лети, моєму онукові вже чотири роки, а я з невісткою й досі не знайомий…

- Природні катаклізми — це лише початок кінця. - сумно мовила Лялька.

Ми вже вклали Андрія спати, і слухали останні новини, в яких вихвалялися нові успіхи клонування тварин для забезпечення населення свіжим мясом.

- Нострадамус пише про трьох лже-месій, двоє з яких уже приходили. Пророцтво говорить, що кожен наступний псевдо-визволитель буде страшнішим за попереднього. Першим лже-месією був Наполеон, другим — Гітлер, а про третього відомо, що його приходу передуватимуть страшні природні катаклізми і що народиться він в Азії. Дуже вже цей опис відповідає імператору Маюсі Хо, - сказала Лялька.

- Але двох перших зупинили, чи не так, Лялю? До того ж я б сказав, що їх обох зупинили “наші люди”.

- Так... Усі завойовники світу спотикалися на Москві.

- Олександр Македонський — він був ще до Нострадамуса, так що ти можеш про нього й не знати — загальмував у степах України, Наполеон таки зайняв Москву, але це не пішло йому на користь, а Гітлера зупинили таки під Москвою...

- Ось. Я думаю, що третього лже-месію якщо хтось зупинить, так тільки ми. Колю, треба повертатися до Києва — твердо заявила Лялька.

Я екстренно завершував підготовку інженерів з очищення води. Проблема полягала в тому, що навчати я мав самого імператора Ронгу та двох його наближених, а не молодих людей з сякою-тякою університетською підготовкою в галузі точних наук. Сам імператор свого часу навчався на юридичному факультеті Гарварду, а його підручні мали блискучу європейську військову освіту, але справі це швидше заважало. Наш відліт все відкладався.

Ми з Вадимом налаштували відремонтований літак до відльоту. Лялька спакувала речі. Ми присіли “на доріжку”. І тут... Лялька й Вадим враз впали на землю. Вони були бліді й холодні. З них начебто виссали всю кров. Без сумніву, вони були безповоротно мертві.

Схопивши ридаючого сина на руки, я кинувся до телефону. На тому кінці

довго не брали слухавки. Нарешті захриплий від ридань голос Тараса озвався з Київсього будинку:

- Вони всі мертві... Вони без крові... Дідусь Андрій... Стасик... Нас-тя-а-а-а-а — голосив хлопець.

- Поховай їх у дворі. Будинок не покидай. Я скоро буду. - відчеканив я.

А вголові  проносилися видива — увесь Київ завалено трупами білих людей. Я вирішив летіти без другого пілота на свій страх і ризик.

Під моїм дуальським домом стояв один з моїх співробітників, старий Тобала. Стояв не один. Там була також його дружина, троє синів з невістками і десятеро внуків. Усі тримали на головах клунки з речами.

- Візьми нас із собою, Ніколасе, попросив Тобала. - Я знаю, твоя дружина й друг загинули. Усі про це знали — білим кінець. Це Маюсі Хо зробив — генний винахід. Скрізь поскидали бомби, ми їх і не відчули, бо на нас то не діє. На усе білошкіре діє, он в сусіда вівці погинули, ті, котрі білі. Навіть білий кіт мій подох сьогодні. Ти без другого пілота не долетиш, а я можу. Візьми мою родину з собою, бо імператор Ронга не любить мене, не дасть води, усі помремо від спраги.

Я взяв їх усіх. Тобалині сини занесли в літак тіла моїх близьких. Невістки називали мого Андрія синочком, а його внуки й онучки ділилися іграшками. “Андрій серед діток найсвітліший”, - подумав я і здригнувся від страху.

...За чотири роки по нашому прибутті до Києва Маюсі Хо зробив Москву столицею своєї імперії. Тарас Шевченко наразі очолює рух спротиву. Повстанці називають свого ватажка “Че Негро” - чорний товариш. Мій десятирічний син переховується серед повстанців. Їх близько двадцяти тисяч. Вони добре організовані, навчені й озброєні. Школа радянського розвідника “дідуся Андрія” живе й процвітає. Та і я до організації повстанських загонів доклав чимало зусиль.

Наразі я — права рука Маюсі Хо. Два роки тому я пробрався до його штабу, здавши імператорові плани розміщення військ африканця Ронги. Старий неврастенік мені довіряє навіть більше, ніж собі. Я очолюю відділ клонування, крім того я імператорський військовий радник і особистий психіатр.

Армія в Маюсі — близько півтораста тисяч. Але солдати втомилися воювати — усі мають родини, маєтки, прагнуть обробляти землю і вирощувати дітей. От Маюсі й готує армію клонів.

Клони — винахід імпотентів. Лише той, хто не здатен народити й виховати власну дитину, довіряючи природі у виборі оптимальної генної комбінації, може захоплюватися тупим копіюванням єдиного екземпляру. Імператор Маюсі Хо — імпотент, садист і жінконенависник.

Півроку тому імператор поділився зі мною своїм планом створення нового світу: гено-бомба у один момент знищить всіх жінок, нічим не зашкодивши чоловікам. За збоченою логікою Маюсі Хо, жінки у епоху клонування були зовсім не потрібні. “Я закину на кожен континент по бомбочці”, - хихикав Маюсі Хо, “...і жінки враз позбавляться крові”... “Але ж загинуть також і всі тварини жіночої статі”, - ввічливо заперечив я імператорові. “А навіщо вони здалися в єпоху клонування?” - іще більше розвеселився імператор, - “Я тепер навіть могутніший за Христа — можу однією вівцею... себто, одним бараном нагодувати увесь світ”.

...Сьогодні зранку імператорові доповіли, що перша бомба готова, можна розпочинати її випробування на полонених дівчатках-підлітках з повстанської армії.

Мою уїчольську бабцю-шаманку хіпарі усіх національностей називали “Сабіна”, що іспанською означає “знаюча”, а по нашому просто “відьма”. Якось вона прийшла до мене, шестирічного, і мовила: “У тебе — серце воїна. Ти помреш як воїн і за три дні після смерті приєднаєшся до сонця, коли воно сяятиме в зеніті”. Після цього бабця перекинулася на чорну собачку чихуахуа, глянула вологими очима й зникла.

Маюсі Хо страшенно боявся газових атак. Я, охоронець і довірена особа імператора, усі приміщення нашпигував балонами високого тиску зі збагаченим киснем. Покінчити з імператором та з його ідеями з технічної точки зору було не так уже й важко. Для мене важливим було також знищити й генних інженерів та технологічну документацію з клонування, щоб нікому з вдячних нащадків не прийшло в голову очистити світ від жінок. Під час урочистого випробування мінімального заряду гено-бомби, я натиснув на кнопку детонатора, що почав реакцію з”єднаних разом тисяч газових балонів.

За три дні до свого народження у проміннях сонця в зеніті, що зігріє мого сина і його майбутню наречену, я бачив своє палаюче тіло поряд із спопелілим третім і останнім псевдо-месією. “Життя — це любов”, сказав я колись своїй жінці. Любов — це здатність дарувати життя.