Стелла сміється

Жоден з тих падлюк, які клялися у вічній дружбі, не захотів мені допомогти.

...Шелест корабельного комутатора.

- НІ! Навіть екю не дам! Викручуйся сам, Мику! – ось і перший відповідь.

Втім, на що я сподівався?

Але слухати негайний сигнал вимкнення зв'язку досадно.

Так, досадно розуміти, що всі тебе кинули. Всім плювати на те, що буде з тобою далі. Немає діла до нерозлучного друга, коли йдеться про власні хліб насущний і про гроші. Я знав мало людей у своєму житті, які могли, не маючи великі грошові накопичення, раптом взяти та відшматувати від бюджету левову частку, щоб врятувати друга. Причому, коли прохання раптове, критично б'є по кишені і веде до хиткого фінансового стану на довгі місяці.

- Славік?.. Владе?.. – переливчаста трель бігає по рубці, висвічується на навігаційних панелях. – Це Микола. Вийди на зв'язок.

- Чого тобі?

- Слухай, Славко, у мене проблема...

- Тобі грошей? Немає у мене.

- Славік, чорт! Ти не розумієш...

За сотні світлових років звідси людина тисне на клавішу.

Відбій.

Нова спроба, восьма за рахунком, напевно. Втім, мій гумор вичерпався, і я вже припинив рахувати марні міжпланетні з'єднання.

Але я не здамся, ще раз, ще разочок...

- Джозефе? Друже, радий чути! Це я, Мик!

- Не чую...

- Та як це... ЦЕ МИК, ДЖО!

- Мику?

- Так, так! Ну, бігме, радий тебе чути!.. Джо, маю справу! Ти перерахуй мені тисячу на рахунок – у галактика-банк! А я поверну, щойно...

- Не чую, Мику!.. Щось зі зв'язком...

Не можу у це повірити! Чорт забирай.

Чорт вас забирай.

Кінець зв'язку.

Треба поїсти… Треба відволіктися, інакше збожеволію.

...М'який дзвін.

Ні, це не у вухах: здихає весь контур корабельного зв'язку. Я остаточно виснажив енергоресурси викликом Джо.

Ех, Джо, друже!.. Капітан Джозеф був останньою надією. Ну, у цьому випадку, мабуть, якраз спрацювало фатальне невезіння.

- Стелло? Дівчинко, хоч ти чуєш свого капітана? Не мовчи, кораблику!

У відповідь ледь помітний шелест комутатора – на зорельоті занадто мало ергів, щоб живити штучний розум. Він заглибився у себе і вимкнув живильні елементи.

– Стелло! О, чорт!.. - я піднімаюся з протиперевантажувального крісла і, наче вві сні, волочуся в єдину каюту.

Важкі чоботи притягують ноги до підлоги, тут гравітація трохи більша за земну. Гравікомпенсатори могли б допомогти, але сьогодні не той день.

Кляті всюдисущі злидні. Ти летиш від зірки до зірки, а їхній привид летить слідом. Вам не зрозуміти, що таке – бути капітаном-жебраком, перебиватися з хліба на воду, не гребуючи доставкою контрабандних вантажів огидного вигляду і запаху, навіть перевозкою пасажирів, які у розшуку міжгалактичного Інтерполу. Але останнє було лише раз, після чого я зарікся перевозити бозна-кого без галактичного електронного пропуску, затвердженого печаткою космічної поліції.

От гидота!.. Ти розставляєш слизькі контейнери по далеких кутах вантажного відсіку, намагаючись зрозуміти, чи не згниє обшивка наскрізь, якщо вміст контрабанди випадково на неї потрапить? Економиш на ізолюючому гелепласті. Корабель після рейсу часом тхне так, ніби на ньому везли дохлу Смердючку з планети Урунді.

До того ж, на роботі-навантажувачі місяць тому вийшли з ладу основні вузли. Жодний технік, якого дозволяє моя кишеня, не береться за ремонт, і доводиться все тягати самому, або домовлятися з докерами.

Стеллі давно не вистачає блоків пам'яті. Іноді я розмірковую собі, а раптом, вона виведе корабель з гіперстрибка не біля зірки, а всередині неї? Такі випадки рідкісні, але бували ж!

Нарешті, поснідаю. Щоправда, на моєму кораблику немає камбуза. Втім, якщо подумати, що там готувати?

Харчові концентрати зі смаком металу. Витискуючи з харчової туби напіврідку масу, спотайна радію, що навколо темно.

Тепер назад у рубку. Комутатор рипить щось нечленороздільне.

- Стелло!.. Оживи. Потребую інформацію!

У верхній частині каюти, якраз над пультом висить голоекран. На нових зорельотах зараз монтують повну бортову систему проекторів, і штучний інтелект (або штучін) може з'являтися де завгодно та у повний зріст. Однак моя «Гестія» пенсіонного віку і розкішшю тут і не пахне.

У перетині променів постає фігурка дівчини, вона мерехтить і розпливається.

- Розрахунок енергії на контакт... - я чую слабкий голос Стелли, – сімдесят секунд...

Значить, через хвилину з лишком Стелла зникне: зачаїться у рідких кристалах і буде терпляче чекати, поки її невдаха-капітан зволить роздобути мінімум енергоносіїв.

- Який потребуємо запас для польоту на Оріон? Стрибок плюс посадка на Сієсту.

Ми зі Стелою давно навчилися розуміти одне одного з півслова. Вона вже кілька років була штучіном «Гестії», коли корабель перейшов до мене. Штучін можна вимкнути, попросити зупинити функціонувати або просто стерти, але я вирішив залишити все, як є.

Так простіше і дешевше.

- П'ять грам селіума, – пауза. – Еквівалент – два кілограми плутонію або вісімсот літрів стандартного палива.

- А на Капеллу-5?

- Шість грам селіума.

- Не вистачає одного граму…Стоп!

Її голос вщухає.

– Батареї щось ловлять? – питаю.

- Ні. Наявних джерел недостатньо.

- Гаразд... вимкнись.

Фігурка гасне, і я знову залишаюсь у порожнечі мертвого корабля.

Енергопоглиначі на площинах безсилі. В інших місцях вони могли б підтримувати елементарну функціональність систем «Гестії», накопичувати, запасати кванти та джоулі – але не на Герді.

Планета промерзла наскрізь, жодного розплавленого ядра. Сонце надто далеко, та й не може вмираючий червоний гігант дати велику щільність випромінювання.

Я не здатний заплатити місцевим добувачам за ту кількість плутонію, що вистачить для польоту на Сієсту – а там-то точно буде, чим розжитися. Щось знайду і на Капеллі. Тут ближче гідних портів немає, одні дрібні космобази. Отже, збиратимуся за плутонієм на факторію, треба хоч краплю для служб «Гестії». Проте селіум можна взяти лише у відділенні Галактика-банку. Тут він до біса дорогий, а стандартного палива – згадуй лиш як звали.

Як-то кажуть, марно чекаю з неба комети... Останній фрахт був дрібним – купка запчастин та інфокристалів для гірничої техніки, адже на Герді немає комплексів виробництва, тільки добування, збагачення та відправлення руди. До того ж, у цій грьобаній системі корабель потрапив у метеоритний потік.

Стелла не впоралася з мікрометеоритами, і довелося витратитися на заміну окремих ділянок зовнішнього шару обшивки. Цікаво, коли ж, нарешті, я встановлю нормальний генератор захисного поля? Я сподівався, полечу звідси з повним трюмом, але фрахту немає.

Трясця! Лишень одна іржава залізяка та цілий всесвіт розчарування – от і все, що нажив за тридцять років! Мій штучін – єдина жінка, у своєму роді, яка нерозривно зі мною поділяє це злиденне життя. Що цілком зрозуміло, адже «живі» жінки люблять коштовності, екзотичні подарунки, вбрання та особистий банківський рахунок, а ще комфортний будинок, де з часом житиме виводок дітей і вона сама. Але ніц з перерахованого я не маю. Звісно, я можу знайти таку ж злиденну дівчину, яка погодиться мандрувати зі мною світом... Наприклад, на глухій планеті ФА-2Х, де багато знайдеться таких Дашек і Бетті, в одній з колоній фермерів. Їм вистачить лише поглянути на «Гестію», і вони з радістю закинуть тужливе фермерське господарство, щоб побачити інші галактики. Це можна зрозуміти, і таке прагнення мені імпонує. Але чи потрібна мені жінка з ФА-2Х?

Жінка повинна бути виткана з зірок, не інакше. Вона приходить до нас з далеких далей, щоб скрасити наше існування не супом з марсіанських бобів – а шкірою, мерехтливою у сутінках місячним сяйвом, хвилями волосся, подібних до хвиль водоспадів крихітної планети Шекспір, що знаходиться у сусідній з Чумацьким шляхом галактиці... Вона пахне невідчутним, чарівним запахом твоєї жінки. Не знаю, як це передати, але це так і є. І в неї неодмінно особливі очі, що світять назустріч не гірше за будь-яке сонце всесвіту, варто лише переступити перебірку житлового відсіку.

Але хіба богиня захоче жити тут, у «Гестії»? Авжеж, ні.

Коли мені стає зовсім несила, я розживаюсь готівкою і знаходжу дівчину, готову провести зі мною ніч всього за кілька великих купюр загальної галактичної валюти.

Закон непорушний ось вже довгі тисячоліття: якщо не потрапив у «свою струю», можеш мандрувати від одного сузір'я до іншого, з галактики до галактики, а в підсумку нічого не домогтися. Померти від голоду і холоду у містечку схожому на це, а зовсім не у сутичках з космічними піратами чи потрапивши до лап амфібій з Посейдона.

Ти крутишся, заводиш свою справу, тебе тиснуть планетарними податками та митами, ставлять підніжки. Десь пощастить, але везіння швидко проходить. Все втрачаєш, не здаєшся, знову лізеш напростець і в обхід, і, врешті-решт, опиняєшся у ведмежому куті, тут, на цій чортовій промерзлій кульці!

Жодних запасних ресурсів. Жодних планет за душею, навіть самого завалящого астероїда, який міг би послужити заставою для кредитних лиходіїв із банку. І мрія про жінку, немов зіткану з зірок, відсувається з кожним роком у небуття. Втім, у кампанії з іншими твоїми мріями.

Я кинув спорожнілий тюбик на купу інших, що нагромадилися за тиждень у дальньому кутку рубки, і вирішив, що пора віддати природі своє, бо вона вже категорично вимагала звільнити сечовий міхур. Доведеться вибиратися назовні, трясця! – санвузол не працює. Втім, як і утилізатор.

Коридори зорельота, ледь підсвічуються вогниками контрольних лазердіодів – щось з учорашнього дня вогників стало менше. Дійти до шлюзу в темряві на диво легко: «Гестія» не схожа на міжгалактичний лайнер – дрібнішого за це суденце пасажирського корабля годі й шукати.

Червоний гігант ховався за обрій, висвітлюючи загравою мертвенний ландшафт Герди, цю кам'янисту пустелю, вкриту ріденьким сніжком. Пощастило, що на планеті є придатна для дихання атмосфера, ще залишилася з кращих часів, інакше був би взагалі гаплик. Але температура круглий рік не дає виткнути носа з термоодягу У середньому, щось близько мінус п'ятдесяти на ртутному термометрі.

Цікаво, хтось стикався з постійною відсутністю енергії на кораблі? Стикалися, швидше за все. Таких, як я, - мільйони.

Коли я закінчив виводити струменем хитромудру кривулину біля нижньої сходинки трапа, то зауважив, що від будівлі адміністрації гірників до посадочного майданчику вирушили дві фігури.

Невже фрахт?!

Сама думка про це, зігрівала душу і тіло. Якщо місяць будете харчуватися позбавленими смаку раціонами і тиждень митися у перетопленому снігу, ви зрозумієте, що я відчув при вигляді двох, що прямували до мене, людей.

Втім, не зовсім людей. Нас відділяло метрів п'ятдесят, а недоліки – якщо у мене і є, то вже точно вони не пов'язані із зором.

Людина поруч з собакою виглядає зовсім непогано, особливо, якщо ця собака втричі більше нього за габаритами й чинно крокує поруч на двох задніх лапах. Така перемога хомоекспансії на наочному прикладі.

Собака була каноїдом, корінним мешканцем Грраха – планети з таким же червоним непорозумінням замість сонця, як і тут, в сузір'ї Дракона. У минулому, каноїди двічі піднімали повстання проти землян, чинили опір проникненню і злиттю культур. Але наші дипломати попрацювали добряче. Ще б пак! Там цілих двадцять планет придатних для хомоекспансії і взагалі потенційно дружня раса. Тепер ми любимо один одного...

Йшли вони зовсім неквапливо по дорозі, що веде від корпусів забезпечення до космодрому. Ще б пак: якого ляха їм поспішати? Людина, напевно, одягнена у термовбрання, спеціально адаптоване під місцеві умови, а каноїд – представник однієї з небагатьох рас, нечутливих до знижених температур. Щасливці, одним словом.

- Вітаю, землянине Мику! Я Соргел, – привітався величезний пес.

У нього було сіре хутро і прорва пієтету. Втім, з тією ж пошаною він міг перервати горлянку – інстинкти, трясця!.. Фраза вийшла не надто виразної через велику кількість низьких частот. У себе вдома невербальні каноїди спілкуються за допомогою дотиків, жестів та міміки. Їхній мовний апарат вельми слабо підготовлений до загального галактичного сленгу.

Адміністратор-людина зневажливо буркнув:

– Крісті Іванов.

Ну, Крісті так Крісті... Крістіан, напевно, - подумав я.

- Всередину! – процокотів я зубами, і риссю помчав по трапу.

У «Гестії» було не набагато тепліше. Нагрівальні елементи не ввімкнеш, і шлюз я відчиняв та зачиняв вручну – напустив зими.

- Бачу, справи у тебе нерадісні, - констатували гості, вживаючи ті ж самі низькі частоти, з чого я зрозумів, що голос належить каноїду, та запалили свої поясні ліхтарі. – Тримай, аванс... - у тьмяному світлі оскал каноїда, який насправді мав бути посмішкою, виглядав страшнувато.

Пес лапою торкнувся поясу – а іншого одягу на ньому просто не було – та простягнув маленький кубик.

Контейнер для селіума місткістю в один грам?

Так це ж чудово!

- Де твоя кают-компанія? – запитав каноїд, а потім повернувся до супутника. – Крісті, - абсолютно не соромлячись, поскаржився він супутнику, – це п'ятий жебрак капітан за рік. Невже інших у вас немає?

Боюся, друже, немає. Вибач, пес-каноїд, але наша раса витягла злидні з рідної планети у космос цілком природно, не напружуючись жодним м'язом. Це, так би мовити, расовий атрибут землян – ділитися на багатіїв і сіромах.

- Як бачиш, бідар притягує бідаря, - невдоволено відповів Крісті, не церемонячись з моєю присутністю. – Що я можу зробити? Кожен має дбати про себе сам, знаєш.

- Кают-компанія праворуч по коридору, - сказав я досить прохолодно і махнув рукою, вказуючи на коридор, – можете почекати отут, поки я буду возюкатися з реактором.

- Ні, знаєш, - сказав Крісті, і мене обдало хвилею презирства. – Ми краще підемо.

Захоплювати новий життєвий простір, освоювати галактику, створювати унікальні технології та плодити мільярди сіром – останнє виходить у землян найкраще, мабуть. Я теж частина цього, як би не хотілося довести зворотне. Але цей Крісті – от покидьок, чесне слово. Аж кулаки засвербіли. Якби не фрахт, збив би пиху з цього самовдоволеного жевжика!..

Це ж треба! Як самовпевнено промовляємо ці слова «гуманізм», «людство», «людяність», але дуже часто не здатні просто по-людськи підтримати один одного – особливо, коли нас відірвали від земної тверді. Так, трясця!Коли ми жили на одній планеті – це було не так помітно.

Тим часом, мертвий корабель ожив. Вслухаючись у гудіння механізмів, відчуваючи вібрацію піно-металевої статі, я і сам наче повертався з мертвих. Якщо гості не вимагали іменем закону забиратися і не мозолити їм очі, а дали завдаток – адже кубик селіума варто розцінювати саме так – значить, щось захочуть чортзна-куди відвезти…

Добре, якщо вантаж чекають на Сієсті! А то може бути з дощу та під ринву, доведеться займатися перевезенням на якийсь загублений планетоїд в сусідній системі. На Водолії цих розробок досхочу.

Я неквапом поплентався до кают-компанії. Треба тримати себе в руках, навіть якщо ситуація сумна. Вони навряд чи дозволять торг, бачать, що діватися мені нікуди.

Проходячи коридором, я з сумом зазначив, що час подбати про плити внутрішньої обшивки. А ще не запалювалася одна плазмова лампа… З щілини біля підлоги мляво вибрався жучок-прибиральник і поповз у рубку. Мій корабель служив мені домівкою, і ця оселя давно прийшла до занепаду. Отже, треба щось вирішувати з домівкою або просто її міняти. Думки про життя десь в одному місці, в одній точці космосу, я старанно відганяв. Напевно, даремно...

Мої гості сиділи поряд на дивані і обговорювали якусь поломку, яка трапилася у шахті.

- Ну, що тут у вас,– я сів навпроти, - панове добродії?

- Фрахт, - з посмішкою промовив Соргел. – Певний того, він тобі не завадить.

- Що везти, куди летіти? Врахуйте, на Квінту або Родіон не згоден – що далі робитиму? Там навіть носа з корабля не можна висунути.

- Ти б погодився, - посмішка каноїда стала ширше, - але рейс не туди. Точніше, не зовсім туди. Везти належить пасажирів.

- Пасажирів? Мій корабель, панове, це...

- ...це руїна, - закінчив Крісті. – Це легко помітити. Але ми не прискіпливі, знаєш. Можеш використати свій шанс.

Великий Космосе! Як він це сказав! Ніби я заборгував банку, а колектор дозволяє не поспішати з поверненням кредиту...

Ненавиджу чинуш, особливо з замашками контрабандистів!

Особливо людей.

До собак я більш терпляче ставлюся. Каноїди завжди доброзичливі і до себе, і до інших. Ніколи не дозволять нетактовність, у будь-яку мить протягнуть руку – лапу? – допомоги. Он, Соргел – сидить, пащу до вух розтягнув, ікла назовні...

Мабуть, весело йому. А, може, звичайна задуха? Все ж таки пес…

А в тому, що сузір'я повстало проти нас, виключно наша, людська заслуга. Побачили собак – і поставилися відповідно. Та ще заразу бідності підкинули. Це ми вміємо! Що не кажи, раса контрастів. Широта душі легко поєднується з щоденної підлістю. Ми віддамо вам все, що у нас є, а якщо не хочете брати, віддамо насильно.

- Ви – мої пасажири? – запитав я.

- Так, інспекторський вояж. Без повернення. Дванадцять точок контролю та остання посадка на Капеллу-3. Тобі пощастило.

- Щоб вам, Крісті, так щастило, - злість проривається назовні.

Я ризикую пуститися берега, адже – чорт забирай! – з клієнтами так не можна. Але за цей час, мені стало байдуже: зникли почуття, бажання згасли. Я готовий вбити своїх наймачів, пристрелити з бластера, обчистити, потім піти розстріляти впритул усіх членів їхньої капосної контори. За мить перетворитися з бідняка на злочинця. Почати ховатися – тільки вже від закону, а не від долі. Може, так воно буде легше?

- Не грубіянь, розумнику.

Я роблю крок вперед.

- Не варто, капітане! – оскал каноїда цього разу був загрозливим. – Людям аби битися! Ось інфокристал. – Каноїд знову порився на поясі і поклав на столик мерехтливу зірку. – Оптимальний курс. Ви не турбуйтеся, цей рейд вже двадцятий, роботи для навігатора мінімум.

Низькі частоти роблять свою справу, впливають якось чи що?

- Гаразд. Оплата? – я мимоволі заспокоююсь.

Гості переглянулися. Посмішка пса зникла, проте заусміхалася людина:

- Яка скажемо!

- А в цифрах?

- Навіть не думай. Вважай, ми тобі допомагаємо звідси забратися.

Так, почалося... Крісті, видно, хоче поцупити казенних грошей для відпустки на пляжах Віоли. Втім, на його місці, я б зробив так само, якби народився покидьком і потім наполегливо ліз кар'єрними сходами вгору і вгору, через трупи побратимів.

Я рефлекторно наїжачився:

- А чом би вам не полетіти на своєму кораблі?

Але каноїд торкнув за плече людину і трохи нахилив голову, звісивши одне вухо:

– Наше паливо... Плюс...два... гаразд, два з половиною відсотка його вартості. Готівкою або перекладемо на рахунок.

- Три відсотки, якщо візьмеш паливом, - буркнув Крісті.

Мабуть, йому дуже хотілося у відпустку.

Дванадцять точок? Кілограм десять, якщо плутонієм. А відсоток... так, але вибирати не доводиться. На їжу вистачить. Набридли ці концентрати, а фрахт на Капеллах є завжди…

- Домовилися. Стелло! Зафіксуй у бортжурналі, будь ласка.

- Зроблено, - донеслося з повітря.

- Не варто, - Крісті кинув на мене погляд.

У його зіницях буквально відбивалися золоті пляжі.

- Зрозумів... Стелло, зітри запис та видали нові спогади з блоків.

Якщо глибоко копати, підняти інформацію неважко, але навряд чи компанія буде шукати якогось капітана, щоб упевнитися в тому, що і без цього очевидно.

- Зроблено, - сказав я.

Так, старі штучіни тим і гарні: щось забути для них – раз плюнути.

- Чудово! – мої гості піднялися. – Повернемося за годину. Прибери тут, - додав Крісті.

- Я везу пасажирів або нового капітана? – я все-таки розлютився.

- Ну, знаєш, і язик у тебе, - відповів той, усміхаючись, а каноїд знову ошкірився, але набагато дружелюбніше за людину.

Коли вони пішли, я дозволив собі розслабитися. Каноїду байдуже, а цей Крісті – той ще пройдисвіт. Плутоній точно буде другосортним, до зірок не лети!

- Знаєш, Стелло, - я натиснув клавішу герметизації шлюзу, а потім ніжно погладив потрісканий термопластик перебірки. Іноді хочеться поспілкуватися зі штучіном, як з живою людиною, мені, волоцюзі, що здурів від злиднів, такі слабкості можна пробачити. – Незабаром з тим життям я сам подамся у пірати. Це не можна назвати везінням. Це просто знущання долі. Ні... Той вояж, звичайно, вчасний, але скільки таким чином може тривати? Колись усесвіт висмокче залишки мого життя остаточно і жодного фрахту не випаде. Я відчуваю себе частинкою, Стелло. Проникаючою всюди часткою нейтрино, в якої ніц немає. Вона летить крізь всесвіт, серед мільярдів таких же, і не може зупинити свій рух. Сузір'я, галактики – це все не перешкода, частка добереться куди завгодно... і не стане ніде затримуватися – їй просто нічого там ловити... Вона буде летіти, доки не розчиниться у міжзоряному просторі, не залишивши навіть імені. Ти розумієш, Стелло?..

Стелла, звичайно, все розуміла. Якщо б вона була жінкою, тоді б їй не було ціни. Мабуть, з такою можна і на рушник стати: розуміє, допомагає і слухається з першого прохання.

- Розумію, - немов підтверджуючи мої роздуми, луною відгукнувся штучін. – Капітан бере на борт пасажирів?

- Так, Стеллонько. Час підняття вантажу та пасажирів на борт за годину, приблизно.

- Капітане, вкажіть точний час, - наполягла Стелла. – Я повинна привести корабель у готовність до відльоту вчасно.

- Та ти сама пунктуальність, сувора Стелло, - спробував я пожартувати з машиною. – Шкода, що ніхто з твоїх творців-інженерів не навчив тебе сміятися.

- Навіщо? – раптом запитав штучін.

Я навіть здригнувся, бігме! За кілька років наших спільних веремій корабель ніколи не мав стільки людського, ніж зараз. Адже задавати питання – цілком прерогатива людей, чи не так?

- Для того, щоб... почути твій сміх. Напевно, це красивий жіночий сміх, - пояснив я. – У такої жінки, як ти, Стелло, має бути чудовий сміх.

Стелла замовкла, і я згадав, що примітивні штучіни позбавлені гумору. Вони можуть розповідати анекдоти, але старенькі моделі, на кшталт Стелли, лише оповідачі і підтримати дружнім реготом екіпаж вона не зможе – півсотні років тому програмісти ще скупилися на деталізацію реакцій штучінів.

Вони повернулися, як і обіцяли, без зволікань, рівно за годину. Стелла запеленгувала рух у ближній зоні посадки корабля, коли до трапа залишалося всього якихось п'ятсот метрів. Поволі я вибрався на поверхню зустріти вантажний фліттер.

Поки блакитна аеродинамічна «куля» підпливала до «Гестії», я зрозумів, що на ній відсутні стандартне маркування і будь-які розпізнавальні знаки… Отже, везти мені однозначно доведеться контрабанду, яку, до того ж, особисто супроводжують чиновники-корупціонери... і що переді мною не вантажний, а пасажирський фліттер. Аж надто він був малий.

Чорт забирай, вляпався. Невже наркотики?

- Гей, капітане! – крикнув Крісті та заклично махнув рукою. – Допоможи загрузити!

Оце чортяки, подумав я. Але, крокуючи до них, вголос сказав:

- За окрему плату – із задоволенням.

- Ми доплатимо, Мику, - миролюбно вищирявся каноїд.

- Не хочу порушувати етикет і конфіденційність, але раз це контрабанда, хочу знати, що у скринях, - сказав я.

Крісті і Соргел, крекчучи і відсапуючись, тягли, схопившись за торцеві ручки довгастий білий пластиковий ящик. Двометрова камера дуже скидалася на звичайний контейнер для саджанців різних культур, які везуть з собою колонізатори – озеленювати планету або покращувати показники врожаю, а, найчастіше, урізноманітнити раціон харчування інопланетних переселенців.

- Поменше питай, - надсадно тужачись і крекчучи, злобно прошипів Крісті, - і більше відповімо... хапайся!

Я вирішив не бути повним лайном і обома руками схопився за праву бічну ручку.

Утрьох ми, пихкаючи і чортихаючись, перетягли на «Стеллу» ще чотири однакових контейнери. Насилу я знайшов для всіх п'яти ящиків вільні сектора-ніші у вантажному відсіку і, коли затягнув кріпильними стрічками останній, вирішив повторити питання:

- Ну, що це?

- Імуномодулюючі нанотропні медикаменти, - неохоче відповів Крісті.

- Маячня. Це з натяжкою, але вантаж цілком легальний. Не мороч мені голову, - сказав я.

Так, гірше немає історії, ніж везти на своєму кораблі неприємних пасажирів. Але у стократ гірше, якщо не можеш передбачити, чим це обернеться.

- Соргеле?.. – я вичікувально дивився на каноїда.

- Це... це... - затнувся пес, раса якого хронічно не терпить брехні, – це синтетики.

- Що?! Прокляття! Вивалюйте мотлох! Цю погань не повезу ні за які гроші!

- Закрий пащу! Ти повезеш, ми заплатимо вдвічі! – Крісті тут же вилаявся.

Я нервово забарабанив пальцями по одній з кришок контейнера:

- Відчиняй, хочу їх бачити!

Каноїд квапливо набрав комбінацію на сенсорному управлінні, що сховалося в одній з бічних панелей, відразу за ручкою, на яку я нещодавно налягав. Поки Крісті набирав коди на інших кришках, я під уважним поглядом розумних собачих очей спостерігав, як повільно від'їжджає кришка першого.

У заглибленні, на матраці лежала дівчина, очі її були відкриті, як у ляльки, але в іншому вона була справжньою, навіть на дотик: простягнувши руку, я провів пальцем по її щоці – прохолодна, але... жива. На мить я завмер, розглядаючи дитячі риси обличчя, ніжний округлений лоб, схований довгим чубком і золоті завитки волосся на скронях. Очі були карі, великі і... неймовірні, напевно, якщо б могли щось висловлювати...

- Захлопуй, - кивнув я Соргелу.

Серед чотирьох інших синтетиків виявилися два чоловічих тіла, одне тіло дитини і тіло літньої жінки.

- Це нянька, - пояснив Крісті. – Модель прислуги, одночасно і гувернантка для дітей, і економка. Там лежить садівник, - він вказав пальцем на контейнер поряд, - там – особистий тренер з плавання. Ліцензовані синтетики, є навіть серійні номери.

- А дитина і дівчина?

- Це імітація сім'ї, - сказав каноїд. – Дружина і син, вони оснащені усіма необхідними функціями. Вони некондиційні... і, якщо їх поєднати з штучним інтелектом, вони дадуть більше, ніж реакції, емоції, які є у вас, люди.

- Чув, що вони відрізняються від нас.

- Так, унікальні. Можуть думати, навіть любити.

- Зовсім як люди...

- Як їхні прототипи, думаю.

- Це... чиїсь копії? – уточнив я, із завмерлим серцем.

- Так. І на вагу золота, - зізнався каноїд. - У містера Різенфорда, власника компанії з виробництва і збуту нанотропних препаратів, загинули дружина з сином – човник вибухнув під час посадки на Абігель-24, п'ять років тому...

- Коли на хвіст впаде черговий патруль космополіції – жодних грошей не вистачить у вашого Різенфорда, щоб вас витягти, - сказав я. – Жодних. А шлях на Капеллу-3 і дванадцять точок зупинок до неї означає обов'язково вскочити у халепу.

- Скільки хочеш? – запитав Крісті.

- До фрахту дайте готівкою, п'ять шматків, - я кинув погляд на каноїда, а потім знову на Крісті. – Не жартую. Інакше не повезу.

- П'ять?! Знаєш, та я сам отримаю лише десять! – обурився Крісті.

Так, я розумів його обурення, але здаватися не збирався.

- Самі бачили, - сказав я. – Аварійний корабель – а ви хочете його протягти по дванадцяти посадкових майданчиках... такого не витримає, - я ядуче всміхнувся, - на кварки розпадеться. За матеріальний збиток треба платити, знаєш.

- Три шматка, - насупився Крісті.

- Крім мене і «Гестії», цих двох синтетиків ніхто не повезе. Карається десятирічним ув'язненням у колонії суворого режиму – буде тобі планета Канібалів! – і плюс десятьма умовно, на засланні, на планеті доісторичних часів, Птеродактиль-15... - тут моя сатира прорвалася назовні. – Там гнити вам заживо! І навряд чи хтось добереться до кінця закінчення терміну – пташки заклюють, якщо раніше канібал не пустить на засмажку!..

- Гаразд, - сказав каноїд, що до цього моменту зберігав мовчання. – Крісті, цей жебрак капітан заслуговує на нагороду. Віддаю три шматки, мені не шкода. Крісті?

Крісті мовчав, ніби йому язик відгриз доісторичний ящір.

- Гаразд, - трохи підвищивши свій низький голос, наскільки це було можливо, ображено сказав каноїд, - я віддам чотири шматки. Ти віддай хоч один, Крісті. Поганець.

- Гаразд, по руках…

- А ще, - тоді сказав я, - віддай синтетика.

- Та ти що? Здурів, капітане Мик? – у Крісті аж щелепа відвисла. – З якого щастя?

- Я провезу вас по всіх дванадцяти точках, не забувай. Але мені потрібен помічник на кораблі, - продовжив я. – Цілком відчутний.

Крісті мерзотно усміхнувся. Я вдав, що не зрозумів.

- Ти скажеш замовнику, що ви потрапили з Соргелом у перепалку з поліцією, уціліло лише чотири моделі. А мені віддай одну.

- Де це чувано? Нахабна твоя пика!.. – Крісті підскочив з місця у спробі вмазати мені у щелепу, але каноїд встиг його перехопити. – Я знайду іншого капітана!

- Не знайдеш, - я розвів руками, - міжсезоння... Нікого на вашій планеті не знайдеш. І навколо – жодного корабля, крім моєї «Гестії».

- Не знайдеш, - підтвердив пес, погладжуючи лапою спину Крісті. – Міжсезоння. Всі на заробітках. Ми не встигнемо вчасно – не виконаємо свою роботу, і втратимо замовлення...

Насправді, операція переміщення штучіна у тіло – справа нікчемна, якщо штучін сам здатний її провести, а це вміють робити всі моделі: досить завантажити у машину потрібні файли з медицини.

Каноїд і Крісті перенесли дівчину у медвідсік, поклали на кушетку. А потім ми залишилися одні – синтетик, Стелла і я.

Стелла командувала до останньої хвилини, поки не знадобилося її вимкнення. Я був до цього готовий і, у вирішальний момент, з розгону бухнувся у крісло пілота...

- Капітане, у цьому секторі загроза потрапити у поле метеоритів, - зі знайомими інтонаціями м'яко вимовив жіночий голос, який я жодного разу не чув.

- Стелло?

- Ну, а хто ж ще, милий? – вона розсміялася, і опустила руку на панель управління, поряд з моєю.

Рука була витончена, прозора й тоненька. А сміх – зовсім дитячий, чистий, мелодійний і безтурботний. Я повільно підняв голову: очі ті ж, карі, але абсолютно живі і такі особливі...

Стелла заправила біляве пасмечко за вушко, і діловито глянула на датчики:

- У тебе тут безлад, Мику. Втім, як завжди. Дай-но, я розрахую параметри траєкторії польоту, - сказала вона, не відриваючись від даних на дисплеї. – Так, дванадцять посадок... Потрібна карта, потрібні планети, бачу… системи різні, всього буде три... як незручно, коли все поза моєї голови... а що ти дивишся на мене, ніби вперше побачив? – при цьому пальці її впевнено забігали по клавіатурі, але вона ще раз пильно поглянула на мене. – Ти не захворів? Як ся маєш?

Вона не розуміла. Вперше за довгі роки зі мною було все ідеально – я просто був щасливіший за всіх у всесвіті.

- Стелла, засмійся ще раз, - попросив я. – Я так довго цього чекав.

- Мику, ти суще дитя!

І Стелла розсміялася.