Статевий договір

* * *

Погляд праворуч... Пожовкла стіна, вицвіла підлога, брудна тумба, жодного вікна.

Погляд ліворуч. Пожовкла стіна.

Зверху яскрава лампа – ех, світить так в очі. І чути голоси десь попереду мене. Підіймаю голову... Важка така, наче прив’язана. І справді відчуваю, що не можу і ворухнути руками чи ногами, бо все тіло зв’язане мотузками. А голоси наближаються. Здається, говорять двоє. Відчуваю, про мене говорять. Намагаюся зв’язати ці тембри з людьми, ці нотки з обличчями, але нічого не виходить. Я не знаю власників цих голосів. Хтось бере мене за руку... Яскрава лампа зникає, а натомість з’являються суворі обличчя незнайомців. Це чоловік. Жах! Що він робить поряд зі мною? Чому тримає мене

за руку? Незнайомець нахиляється до самих губ і несподівано починає кричати:

 А будильник дзеленчить так, що закладає вуха,

А будильник дзеленчить, але ти його не слухай...

Рукою намацала мобільний телефон, автоматично вимкнула сигнал будильника. Немає нічого жахливішого, ніж прокидатися від пронизливого голосу свого мобільного. Що то за сон такий мені наснився? Що то за незнайомець? У моїй квартирі на 87-му поверсі його немає. Мабуть, просто наснилося якесь нове жахіття. Таке буває, коли лягаю звечора пізно.

Відкидаю ковдру, опускаю ноги на паркет. Дуже холодно. Моя рука знову хапається за ковдру, накриваюся, але борюся з цим другою рукою. Зовсім мало часу залишилося, щоб встигнути на другу пару. Може, зрештою, на третю піду? Ні, підіймаюся. Усе, піднялася, пішла у ванну кімнату. Холодний душ. Мабуть, жахливішим за ранковий будильник може бути тільки ранковий душ. Але й те можна пережити. Насправді так набагато легше звикати до цього як завжди невчасного дня. Ось розкривати сонні очі точно стало легше. А тепер похід на кухню...

Надворі й справді дуже холодно. Але якось навіть свіжо. Почуваєш себе рухливішою. Ой, зараз кинуся в танець! А ось і маршрутне таксі, що схоже на відполірованого до блиска черв’яка, бо то виринає, то ховається під землею... Багатші люди літають у гібридах в повітрі на рівні десятого поверху, але студентам це не по кишені, тому ліземо в лоно відполірованого черв’яка. Напихаємося, намагаємося сісти. Тобі сьогодні не пощастило присісти? Стоїш струнко, тримаєшся за поручні, читаєш рекламу на стінах, дивишся в обличчя тим, кому пощастило, хто зумів сісти. Я встигла зайняти місце біля вікна.

Відчуваю вібрації у кишені. Миттю кидаю погляд на сусіда по сидінню в маршрутному таксі: чи це не ти шариш по моїм кишеням в промислах наступної халяви?.. Але ні, той сидить спокійно – мабуть, це мій телефон сам... Витягую мобільний – і справді вібра про СМС. Це написала Лора, моя найкраща подруга:

"Привіт! Ти вже прокинулася? Пора на пари. А у мене вже нова ідея... Я так багато надумала. Не повіриш, але я передумала щодо вчорашнього. Якщо прокинулася, то відпиши".

Лора живе в сусідньому місті. Більше того, ми ще ніколи з нею вживу не бачилися, проте... Вона найкраща. Навіть не згадати, коли вперше з’явилася у моєму житті. Хоча ні, здається, згадую... Тому що власне перед тим я впала в періодичну депресію. Можливо, то і не була депресія, але раптово відчула, що чогось не вистачає мені у цьому житті. Звісно ж, як і всі люди, які схильні до депресії, я не знала, вибачайте, чого саме не вистачає. І раптом прийшла СМС від незнайомки, яка просила давно замовлену в тенет-магазині програму все ж таки вислати їй. Я поцікавилася: "Та ти що, та ти хто?" О, то була тупа програма, якої в мене зроду не було, а вона помилилася номером... Та ні, вцілила в десятку – це був номер самотньої. І між нами зав’язалася дружба. Ось уже кілька років ми переписуємося щодня – ну, майже щодня – ділимося таємницями, думками, спогадами. Так, це усмішка долі. Так твориться історія.

Тому я одразу ж відписую СМС любій Лорі:

"Вітаю. Було важко прокидатися, але я все ж зробила це. Зараз їду на пари. А ти про що передумала? Здається, ти вчора хотіла покинути свого шефа і роботу? Що змінилося?"

Відсилаю, втикаю в сусіда попереду, ховаю очі від дивного дядечки, який задивляється на мене ось уже кілька хвилин, відводжу погляд і втикаю у завіконну рекламу... Тут все занадто правильно і казково, та приємно ж.

А ось і моя зупинка. Зберігаю відправлену СМС, набираю в меню мобільного телефону команду: “Наступна зупинка", "38-го". Оператор підтверджує мій вибір. Усе ж приємно відчувати на собі комфорт цивілізації. Навіть у такій дрібниці, вибачайте, що не потрібно кричати на все маршрутне таксі водію: “Зупиніть на зупинці! Ні, не на цій... На наступній! Ні! Та вже однаково”. Приємно бути тихим і комфортним, проте досягати свого. Наприклад, своєї зупинки... Отримую СМС-підтвердження від автобуса: "за хвилину”.

Стрімголов біжу від зупинки до рідного корпусу... Історичний факультет – звучить гордо, чи не так? На ходу показую охоронцю себе, свій телефон, сканую штрих, який вибитий на телефоні. Добігаю до аудиторії, відкриваю двері. На щастя, викладач ще не зайшов. Забігаю, вибираю місце за останньою партою. Тобто цілу останню парту. Кумедно було б, якби за партою було два чи три місця... А в якомусь вимірі, можливо, студенти сидять удвох за партою.

Пара з математики тяглася надто довго і відверто нудно, тому я нахабно переписувалася з Лорою: розповіла їй про свій сон, проте подруга якось обходила цю тему. Тоді я описала сни іншій найкращій подрузі – Віці. Віка була антиподом Лори. Це всього лиш зовсім інша людина... І цікавіша. До того ж, я її хоча б кілька разів за життя бачила. Віка навчалася в нашому університеті – ба, здається, навіть у Червоному корпусі, – але ніколи не з’являлася на парах. Ех, Віка!

А під кінець я навіть отримала додаткові штрихи за розв’язок задачі з тригонометрії.

* * *

– Отож, хто і коли виступив зі зверненням щодо неправомірності Статевого договору? – насміхалася наді мною викладачка з історії Середньовіччя.

– Зі зверненням щодо неправомірності виступив... – почала було я, але на цьому і зупинилася. Я могла когось видумати, сподіваючись на свою фортуну, але не було ніяких шансів вгадати правду. Тут краще раз повторити: – щодо неправомірності Статевого договору...

   – Так, щодо неправомірності Статевого договору, – підтвердила моя "улюблена" кляча, але це мені аж ніяк не допомогло.

Викладачка зачекала кілька секунд, а тоді посадила мене:

– Дуже дякуємо за вашу вичерпну відповідь. Оцінка, ага... Нема оцінки в тебе, Марі. Мінус тобі.

Ач яка вона! І я попленталася до своєї парти. Нічого, могло бути й гірше... Хоча куди гірше? Ну, я могла наверзти ще казна-що, але не зробила цього, тому треба хоча б цьому радіти і хвалити себе, розумницю, за мовчання.

– Отже, хто може продовжити про Статевий акт... Перепрошую, Статевий договір? – взялася за когось нового стара викладачка, але мені вже було не до того. – Наточко, ходи...

Я ще кілька хвиль сиділа струнко за партою, дивлячись у темні оченятка-сканери своїй "улюбленій", картаючи себе за те, що вчора не одразу взялася за цю кляту історію, яка вже давно минула і нічим мене не ворушила, а лише після математики... А чому це неправильна відповідь? Адже справді десь у Середньовіччі – дат я не пам’ятала, але то правильно на всі сто – людство стало на нову сходинку розвитку. Де ця папка в екокнизі "Історія Середньовіччя"? Відкриваємо зміст, шукаємо, шукаємо... Ось:

"Папа Інокентій ІІІ (1198-1216) став дуже впливовим завдяки хрестовому походу на альбігойців (південь Франції), тероризував Європу насадженням християнських пріоритетів, проте, втративши свою політичну міць, авіньйонські Папи взялися за грошові махінації, проте одночасно папство взялося за освіту, літературу, зійшло зі шляху політики тиранії, феодалізму. Монахи взялися за мистецтво, беручи приклад з тогочасної Франції..."

Я читала між рядками про те, що ті монахи побудували такий собі мурашник, де кожен виконував задану функцію. Всі працювали на своїх посадах, до яких готувалися із самого дитинства. Деякі вибрані та ті, у кого знаходили необхідні задатки, головували цими мурашниками-областями, але цілком відповідально, самовіддано і до нашого часу розумно. Але читаю далі історію Середньовіччя:

"...Усього за кілька десятиліть Франція стала мати одну з наймогутніших армій, а її нова політика швидко поширилася на сусідні країни. Папство знову перенесло свій центр у Рим, заразивши через монахів своїми новітніми ідеями близьку Італію, а тоді й Німеччину, Польщу, Іспанію, Португалію, Данію.

У 1422-му році, за підтримки могутніх держав Європи, Папа Бенедикт V проголосив "Статевий договір", яким нівелювався інститут сім’ї задля інтегрування тоді диференційованих національностей, структурування соціальних прошарків і формування єдиних філософських та загальнолюдських цінностей..."

   Тому ніяких тобі війн, ніяких катастроф, фінансових чи природних зловживань – усе поставлено чітко на свої місця. А ще було кілька самок і самців – так звані матки і матці, – які жили для того, щоб творити інших. Тільки вони займалися чимось таємним у лабораторіях влади, звідки потім з’являлися всі робочі та політики. Звісно ж, самців – а особливо самок – вибирали генетично, щоб зберегти фізичну силу, необхідні розумові здібності поколінь, щоб не зіпсувати кращі риси роду. І це було велике свято – поява нової самки чи самця... Чим не мурашник? Проте кожен, коли тільки з’являвся на світ, вже мав власну квартиру, власний рахунок... Так, кожен мав власне майбутнє, яке наперед замовила йому система "Артерія".

Проте все було прораховано, гарантовано і навіть мило.

Ми всі щасливі, бо живемо в "Артерії". Амінь.

Та мені чхати, бо чи знала я чи не знала, але ця стара дурепа мене все рівно би "зарізала". Тому витягую телефон, читаю нову СМС від Віки:

"Погані сни – це погано. Раджу звернутися до нашого психолога, бо він десь колись щось, але може і зарадити. Ти хоча б спробуй, а там побачиш. Зустрітися? Я б рада, але не зараз J".

Віка знову десь загуляла, а мене залишила тут. Та й хто я їй? Я вже хотіла, було, образитися на весь білий світ, але не розуміла... Я не розуміла, чому я така самотня? Адже Лора чи Віка – це мої найкращі подруги, яких я майже не знаю, ні разу не говорила вживу. Ні, одного лиш разу бачила Віку... І то зовсім недовго. Хотілося б чогось такого... Адже скільки раз гуляла вечірнім містом і гадала про те, що так воліла би поділитися з кимсь картинами-думками про чарівність, таємничість, про духовність нашого життя. Адже стільки раз прокидалася вранці і хотіла комусь крикнути на вухо: "Вставай! Сонце зійшло для тебе!" Але таких рідних нема. Кілька разів я кричала щось схоже до радіо, до дзеркала, до... Хоча, є ще друг Йоси, але ж він хлопець: з ним про таке не поговориш. Тим паче, що нудний: не захопишся цим програмістом Йоси, бо засинає і прокидається він із ноутбуком.

Усе якось нібито не так. Та ще й той сон...

І тут всі побігли з аудиторії. Спочатку це мене налякало, але за мить зрозуміла, що це всього лиш довгоочікувана перерва. Тепер або на наступну пару, або до психолога. Отже, я до психолога.

* * *

Світло-блакитне освітлення. Ці промені такі штучні, що хочеться хоч якось, та врешті-решт закрити очі. Але нема вибору, бо не таке тут місце: читати, шановна, треба. Навколо книги, книги, журнали, журнали, різного роду преса, комп’ютери, ноутбуки, ноутбуки... І зовсім обмаль людей. Мабуть, усі на парах. Так, це університетська бібліотека. Взагалі-то прогулювати пари теж не прийнято в студентів "Артерії".

Я сиділа в бібліотеці: нібито читала, та одначе думала, що робити далі. Вчора заходила до нашого психолога, шукаючи якоїсь путньої поради. Я і сама колись трошки цікавилася психологією, тому одразу зрозуміла, що він просто пройшовся стандартним алгоритмом, прийнятними запитаннями, вніс усе це в базу і виписав мені всього лиш снодійне. Банальне снодійне... Теж мені лікар! А ще попросив – а це означало "наказав", бо прийшла сьогодні, тож доведеться і вдруге, – отож, попросив зайти й сьогодні до нього. "Навідатися", – як він це нарікав на слензі.

А сиділа я в бібліотеці лишень тому, що шукала героя моїх нічних жахів. От чому антигерої в усіх фільмах і снах завжди такі бридкі? Сьогодні сон вкотре повторився, але цього разу сюжет продовжився на ще кілька митей-годин. Мужчина з сьогоднішніх жахів закривав мої очі, знімав мій верхній одяг, торкався губами мого тіла... Це було настільки бридко, гидко, близько, що я прокинулася, та за мить до реальності я змогла побачити його обличчя. І тепер я знала це обличчя... Проте не пам’ятала реального власника цих рис, цього запаху.

Саме тому я вирішила піти сьогодні в бібліотеку і пошукати – листати, доки не натраплю на це обличчя. Можливо, це був якийсь мужчина з моїх давніх знайомих, але поки мені чомусь здавалося, що це хтось зі знаменитостей. До того ж, цей психолог... Так, сьогодні я знову ходила до нього, бо повірила, що він, можливо, поспав з моєю яка-ж-цікавенька проблемою, подумав чи з кимсь порадився і дасть тепер мені щось краще за банальне снодійне.

Хоча я й читала про всі ці "штучки" з підсвідомістю, але університетський лікар прокрутив їх так непомітно й вміло, що я все второпала тільки після того, як закрила двері його кабінету. Проте помітила, що сьогодні він – на відміну від учора – був набагато активнішим, трохи невиспаним і на міліметр постарілим. Тобто він уже не йшов стандартним алгоритмом, а намагався справді добратися до суті питання. Мабуть, дійсно з кимсь порадився щодо мого випадку... Або придумав захистити якусь дисертацію на мені, як на дослідному кролику. "Марі, ви згідні бути моїм кроликом?"

І як я не хотіла розповідати тому тут-пахне-жареним психологу про свої нічні жахи, а він сам з мене це витяг – і в результаті дізнався про маленьку кімнату, пожовклі стіни, сірий апарат і чоловіка... А ще мене мучить сумління, що я, здається, не першою говорила йому про свої жахи, а це він сам конкретно так запитав... Хоча, такого не може бути. Звідки ж психолог міг знати про щось таке, чого я нікому не розповідала? Хіба що прочитав думки... Лікар чемно перепитував про всі подробиці мого сну, а в кінці старанно занотував у свій пожовклий від дій невмолимого сонця ноутбук. База даних на кожного – це розумна річ, придумана і продумана творцями "Артерії"...

І ше назвали це все "Артерією", ех. Лексично ім’я співзвучне з словом "Імперія", тому заслуговує на деяку претензійність і маленький-на-краю-душі страх. Це підходило за назву, бо саме найсильніші та найбільш цивілізовані держави тогочасної Європи, а згодом й іншого світу заключили таку собі військову організацію "Артерія", яка дивилася за всіма зверху і вирішувала, яка з країн занадто знахабніла, а яка заслуговує на інвестиції. Одним із першочергових завдань по вступу в "Артерію" було прийняття на території своєї країни Статевого договору.

Ось такий собі папірчик, який підписують народжені-навчені-виплекані політики, а потім населення ділиться на чоловіків і жінок. Наступний папірець – і розмежування на еліту, робочих, дітей і самців-самок. Ще один підпис – ні в кого немає батьків, бо всі народжені в інкубаторах, а старе і ще консервативне населення переселяють на маленький клаптик території в кінці мапи. Головне – вчасно змінити історію та керівників. І тоді всі наступні покоління знають тільки одну сторону медалі – структуроване суспільство. З Тенету я дещо-таки викопала, бо сама спеціалізувалася по історії, але іншим, не історикам по плану, добратися до правди – зась. А починалося все так давно... Такий собі шлях до цивілізації через Статевий договір, підкріплений найсильнішою "Артерією".

Тут враз вибухнула пронизливими ля-ля-фа-сі-до-сі пісня – це телефонний дзвінок мені. А я, дурепа, не виключила звук, хоча була в бібліотеці, а не вдома чи на вулиці. Бібліотекар суворо зміряв мене поглядом, тому я швидко витягла телефон і відповіла:

– Так, слухаю...

– Привіт, о моя найсолодша Марі, – почула в слухавці веселий, як і колись, голос Віки. Як приємно було почути цей голос! – Ти ж не на парі, правда?

– Я в бібліотеці, – призналася я. – А що?

– У бібліотеці? – повторила Віка дивним тоном, ніби не своїм голосом, але вже за хвилю розсміялася так голосно, що мені навіть здалося, що бібліотекар міг почути її з моєї слухавки. – У бібліотеці, ерор... Я за півгодини буду проходити біля нашого корпусу. Почекай 30 хвилин серед своїх нудних книжок, а тоді виходь на лавочки, що ліворуч. Домовилися?

– Гаразд, Вікуся, – і мені так тепло стало від цього слова. Чомусь захотілося саме зараз побачити її, свою Віку, дівчинку з таким магнітним голосом. Я вже малювала в своїй уяві нашу зустріч. – За півгодини я тебе чекаю на лавочках.

– Усе, чекаю тебе. Якщо спізнюся, то трішки зачекай мене, бо ти ж знаєш, яка я відповідальна, – і вона знову сміялася на іншому кінці лінії. – Чекай мене із сюрпризом.

– Бай-бай, подруго.

Я поклала слухавку і запхала телефон у сумочку... І врешті-решт я знайшла те, що шукала! Я побачила в лівій частині монітора обличчя мужчини зі снів. Тоді я вирізала фотографію і відкрила в новому вікні на весь екран. Так, це безсумнівно він, але на фотографії той мужчина був набагато красивіший. Темне, але вже посивіле на скронях волосся. Кругле і виразне обличчя, великі блакитні очі, коротка темна борідка. Тільки я побачила його на екрані – і я одразу пригадала інші деталі сну... Він зняв з мене не тільки верхній, але й увесь нижній одяг. Він тоді усміхався не так доброзичливо, як на фотографії, а скоріше нахабно і п’яно. Він був коротко пострижений, а його борода терлася мені поміж грудей. І його руки робили все, що хотіли. А я гукала, виривалася, проте мотузки були міцно зав’язані на руках.

Я вирвалася з обіймів жахливого сну і втупилася в це обличчя – так, саме цей чоловік робив мені боляче. І це був не сон. Я відкрила попереднє вікно і прочитала статтю про нього... Це був політик. Дрібненький, але ж і не комахоподібний: не працював руками, а крутився наверху мурашника. І звали його Леонід Марацький. Леонід... Марацький... У статті розповідалося про його ідеї щодо нової політики Києва, благоустрою для кожного громадянина нашої країни, підтримки політики європейських країн. А далі на сайті йшлося про поїздку Леоніда в сусідні від Києва райони з турботою про все нестоличне населення країни... і щоб потрапити на сторінки газет теж.

І тут я завмерла. Ще раз і ще раз слова пробігали це "поїздку в сусідні від Києва райони..." У голові звучала єдина думка: "Віка не може зі мною зустрітися за півгодини, бо вона не в Києві". Ще вчора я з нею переписувалася. Так, учора ввечері... І вона мене переконувала, що далеко від столиці, що найближчих кілька днів ніяк не зможе повернутися в Київ, тому що... Але ж це був її голос. Безсумнівно, голос Віки звучав кілька хвилин тому в моїй слухавці. Отже, або вчора, або сьогодні мене Віка обманула. Навіщо? Задля сюрпризу? Ні, тут щось інше. Це треба обмізкувати... І не серед цих книжок і сайтів.

Я пробігла пустими коридорами, ледь не збивши з ніг якогось викладача, коли вилітала з вхідних дверей. На лавочки, як домовилися з Вікою, я вирішила йти не одразу. Спочатку треба прослідкувати за... А за ким слідкувати? За перехожими?

Будемо контролювати лавочки, на яких ми маємо зустрітися з Вікою, але здалеку.

Я всілася просто на траву під розлогим деревом і жувала свій пиріжок. Помалу неприємне відчуття в животі пройшло, а натомість захотілося чогось кисленького... Та де ж його зараз візьмеш, кисленького, як навколо все так солодко? Мабуть, я була просто голодна. Але не встигла насититися, як побачила цікавий розвиток подій за двісті метрів від себе – якраз на місці нашої з Вікою зустрічі – і сховалася подалі в тінь дерева. Власне, лавочки залишилися і далі пустими, але під корпус підлетіло два темних автогібрида – і це був транспорт не викладачів чи директорів. Це були автівки спецслужб.

Люди в темних офіційних костюмах по одному забігали у наш корпус. А ще двоє залишилися в гібридах. Але того мало... Ліворуч від лавочок з’явилася група юнаків, які весело гомоніли про щось, але в той же час обережно озиралися навколо. На ті ж самі лавочки. А потім двоє дівчат сіли на одну лавочку, але до них підійшов один із цієї компанії юнаків і сказав щось на вушко сидячим. Він повернувся до своїх юнаків, а дівчата швидко пішли в корпус.

Я викинула половину пиріжка, а сама повністю заховалася за деревом. Щось мені підказувало, що я в цих подіях граю не останню роль. Глянула на годинник – авжеж, сім хвилин до нашої з Вікою зустрічі. Підійшло два хлопця, які сіли на одній з домовлених нами лавочок. Ситуація повторилася: до них підійшов той же юнак і теж щось їм прошепотів... За мить лавочка звільнилася. А ще я помітила у вікні кабінету географії одного дядька з тих, що приїхали на темних гібридах. Вирішила просканувати поглядом інші вікна – і з подивом нарахувала п’ять чоловік, які з різних кабінетів нашого славнозвісного закладу пильно вдивлялися в подвір’я навчального корпусу.

Уже пройшло п’ять хвилин з часу, як ми мали зустрітися з Вікою, а ситуація не змінилася. Подруги не було... Я себе відчувала, мов у дурному сні. Не могло це все трапитися зі мною! Не мало такого бути! До чого тут я? За весь час мого навчання кілька разів приїжджали машини владних структур під наш корпус, але ніхто ніколи не звертав на це уваги. Подумаєш, перевірка директора чи тест нашого рівня освіти... Але в цій ситуації я чітко розуміла, що вони когось чекають, що група юнаків, які вже тепер посідали на лавочки, – це підстава, а Віка не прийде. Це була пастка. Доволі проста, надійно примітивна і тупо сконструйована пастка. Генний відбір працівників спецслужб показував погані результати на пастці для мене, а я... Тільки Богу відомо, як я в неї не втрапила.

Тут загуділа вібра в моїй кишені. Я витягла телефон – це знову СМС від Віки:

"Ти де, мала? Я прийшла, а тебе нема, підманула, підвела. Швидше виходь на лавочки. Є сюрприз, від якого впісяєшся".

Дякую за такий сюрприз, люба Віка. А ще називалася на-все-життя подругою. Виходить, вона працює на спецслужби, а я дурепа... І тут я пригадала, що і їй також розповідала про свій сон. Чи згадувала я в СМС про того Леоніда Марацького? Здається, не згадувала... Але ні, я їй детально описувала, що мене роздягли й прив’язали. Мабуть, і про чоловіка проговорилася.

Почав накрапати дощ, а я стояла в проході, в якому спрацювала пожежна сигналізація, в якому лилася зверху вода, в якому було два виходи: назад і вперед. Проте я бачила, що ззаду чекають, а попереду завалено брилами.

Усе, здається, я попала! Вибачайте, панове, але так ся стало.

* * *

Відчинилися двері ліфту – і от я нарешті вийшла з цього замкнутого простору. Не люблю ліфтів. Одразу ж вгледіла давно знайомі темно-коричневі двері, які зараз були для мене єдиним входом і виходом. Чи входом все ж? Зрештою, це не має значення, бо вихід і вхід – це лише дві трансцендентно взаємопов’язані речі. Я швидко підійшла до квартири і натисла на ґудзик дзвінка. Всередині мявкання кішки... За мить двері прочинилися – на порозі був Йоси:

– Вітаю! Радий тебе бачити у своїй печері, – він станцював вельмишановний жест запрошення у квартиру... чи, радше, печеру.

– Привіт, – я зайшла всередину і почала роздягатися. Чомусь подумала, що було б гарно, якби хлопці допомагали дівчатам роздягатися. Наприклад, зняли би пальто чи подали тапочки. Але це некультурно в "Артерії". – Як поживаєш?

– До твого дзвінка було простіше. А тепер, одначе, веселіше, – пожартував Йоси і почухав свою темну бороду.

– Ну, вибачай. Просто більше не було до кого звернутися.

– Та то нічого, Марі. Я ж кажу, що тепер веселіше. Краще розкажи докладніше, що в тебе трапилося...

– Може, чаю? – напросилася я, показуючи в бік кухні.

– Можна і чаю, звісно, але не затягуй, бо я весь тремчу від нетерпіння, – і він пішов ставити чайник.

А я перебралася в кімнату. Він був моїм єдиним реальним другом, хоча й не дуже простим... Тобто як особистість не простий. А ви що подумали? І друг. Чи не раз я заходила до нього в гості, а він займався своїми справами, час від часу пропонуючи мені чи чай, чи поглянути на якусь цікаву – як він гадав – штучку в його комп’ютері. Зазвичай я просто читала в нього книги, бо він був справжнім колекціонером незвичайної літератури.

 У квартирі Йоси завжди панував безлад... Але творчий безлад. Посередині стояв комп’ютер, а біля ліжка лежав ноутбук – як і належить комп’ютерним геніям, Йоси жив у соціумі нових технологій. А ще в нього була кішка – єдина жива істота, крім нього. Таке собі руде мале створіння, яке завжди лізло до тепла. Мабуть, тому зараз кішка всілася мені на коліна, потім вляглася, а тоді й замурчала. Я гладила її й слухала музику, яку Йоси ніколи не вимикав – ба, навіть звук не стишував, а навпаки, підіймав голос, коли виходив на кухню. Звісно, поки сам вдома, бо для мене притишував.

Зайшов до кімнати Йоси з двома горнятками зеленого чаю. Він завжди пив тільки зелений чай. Йоси втихомирив музику і сів напроти мене. Він сьорбав чай, а я дивилася на нього, думаючи, з чого б то почати розповідь про свої "чудеса чудес". Потім він почухав свою борідку... Взагалі-то у нас всі чоловічої статі носили бороди, бо якось вже так склалося з самого, здається, Середньовіччя, але ця посічена клапоть шерсті в Йоси на обличчі мало чим нагадувала нормальну бороду.

Мій друг робив усе навпаки: носив сорочки навиворіт, друкував на клавіатурі догори лапками, коли хотів, подушку клав собі під ноги, а не під голову, врешті-решт бороду іноді пробривав щосантиметра, тому мав таку собі "зебру" замість бороди. Було дивно, як він ще досі виживає в цьому світі "Артерії", де все продумано, а він – така собі самосвідома помилка системи.

– То що, аміґа, щось нарешті розкажеш? – спитав Йоси, а тоді забрав у мене кішку. – А то ти тільки ніжиш мого м’ячика, а на мене... Ну, ніякої уваги.

– Він у тебе дуже гарний, – похвалила я руде кошеня, а сама подумала, що ми чомусь любимо тварин, а ось до людей такі холодні. – Ну, почнемо з того, що мені наснився дивний сон...

І я помалу розповіла все Йоси. Він чемно все це слухав, але на моменті з бібліотекою перепитав:

– Перше, що зараз треба зробити... – недомовив мій друг, а показав мені на мій телефон, запхав його до мікрохвильової печі й увімкнув її на максимум. – Так буде спокійніше, аміґа.

– Та ти що, аміґо? – і я назвала Йоси на його італійський лад. – У тебе ще більша манія, ніж у мене?

– Ні, це не манія, а інстинкт самозбереження, – знову всміхнувся Йоси і продовжив, – бо я знаю більше, ніж ти. Не буду вдаватися в подробиці, але я не програмую на заводі, як думаєш ти й сотні інших співвітчизників, а підтримую базу даних у цих спецслужбах. Мабуть, саме тому вони ще не знищили мене за мою унікальність. А я їм обіцяю вже кілька років навчити ще когось розбиратися в цій базі, але не поспішаю то робити, поки не втечу з цієї країни. Отже, розберемося спочатку з твоїми подругами. Віка і Лора – це програми, які створені для тебе, улюбленої.

– Які ще програми? – мені здалося, що Йоси сказав не це слово. – Я ж говорила з ними і бачила їх... Одну точно. Міраж був?

– Ні, не міраж, – заперечив Йоси, – а добре продумана система підтримки та стимулювання. Це ази маркетингу. Плануй, підтримуй і стимулюй – ось і формула успіху.

– Який ще, до біса, маркетинг? Ти мені нагадуєш мою найгіршу викладачку, яка вічно вантажить ідіотськими термінами, – гнівно перебила я Йоси. – Тому давай простіше. Будь ласка, аміґо.

– Гаразд, буду примітивнішим. Отже, у нас кожна людина має свою ціль в житті, своє завдання на відведений час, а держава нас народжує, вирощує, дає право вмирати щасливими. Велика самка народжує дітей... Ну, їх кілька сотень. До речі, самців часто міняють, наскільки я знаю, щоб вивести ідеальну, наскільки це можливо, особистість.

Я на мить втратила голос Йоси, замислилася... Тобто ідеальних істот: для роботи, для репродукції... А як не ідеальний?

– На чому я закінчив? – перепитав Йоси, хоча я була впевнена, що він все дуже добре пам’ятав. – Отже, самка народила, наприклад, мене. Потім я деякий час лежу в пологовому будинку, потім мене перебазовують до тенату. В принципі, як і тебе, як і всіх інших... Через кілька років нам роблять щеплення – так зване антистатеве щеплення. Тобто щоб ми ніколи не відчували потягу до протилежної статті. Второпала, аміґа?

– А чому щеплення? Мені здавалося, що це розхвалений новий етап розвитку людства, – заперечила я. – Я ж історик, аміґо.

– Тому й верзеш таке, – перебив мене Йоси і знову взяв на руки своє руде кошеня. – А люди, які роблять щеплення, впевнені, що це щеплення від грипу чи іншої хвороби. А та самиця думає, що вона єдина і найкраща серед нас, тому майже королева. Просто кожен виконує свою роль. Більше того, ніхто навіть не планував цього, а просто так... працює система. Людство, звісно ж, могло й далі воювати, кудись гнатися, кохатися, вбивати подібних, створювати сім’ї, виховувати дітей... Але наша цивілізація організувала все так, як ти бачиш. І щоб не було ніяких заворушень, роблять щеплення до нашого свідомого віку. Потім тебе вирощують, дають тобі квартиру, в якій ти одна, – і знову Йоси хитро усміхнувся мені. Здається, він кепкує з мене. – Отже, програма час від часу пише тобі СМС, щоб ти не відчувала себе самотньою, тому що тоді ти б менш продуктивно працювала. Саме в цьому відділі я й працюю, тому гарантую тобі, що всі СМС – це сформовані з бази даних минулих твоїх історій та інших подій повідомлення, щоб ти їм раділа і відповідала, ніби дорогим людям. А також щоб ти не задивлялася на чоловіків. До речі, вся їжу, яку ти вживаєш... Там теж є добавки, які вбивають статеве бажання. А от самицям дають інші добавки – такі, які збільшують потяг до протилежної статті...

            – Проте на віртуальних друзях... – нагадала я Йоси. Але тут второпала, що програма не могла говорити зі мною по телефону чи ходити в кіно. – До речі, як ти поясниш розмови по телефону і живі зустрічі з такою програмою?

– О, це ти правильно запитуєш. Крім програмістів і дядьків на темних машинах, в спецслужбах працює ще багато інших відділів. Одним з них є відділ підтримки або "саппорт". Це дівчата чи хлопці, які час від часу зустрічаються з вами, щоб підтримати ілюзію. Це їхня робота, тому вони нікому про це не розповідають, а вільний час проводять в компанії таких же, як і вони.

– І для чого це все? Щоб нас помучити?

– Ні, аміґа, щоб не було війн. Або щоб вивести ідеальне суспільство, такий собі Едем, де б люди не мали потягу до сексу, до агресії, а завжди виконували те, для чого вони народилися. Таке собі щастя без вибору, – на цьому Йоси зупинився і втупився знову в свій ноутбук. Кішка перебралася на мої коліна. – На чому я закінчив? Щось про потяг до сексу...

– Навіщо вся ця система... І що, весь світ так живе?

– Ні, не весь, а тільки розвинуті країни, – і Йоси обернув до мене екран, – ті, що зелені тут.

– А червоні? – я бачила на екрані мапу світу, де майже вся Євразія була зеленою, Америка і половина Африки була жовтою, а Австралія й інша частина Африки були червоними. – А сині?

– В червоних живуть дикуни. Там все, як і до 16-го століття. Тобто існує інститут шлюбу, формуються сім’ї, батько і мати виховують по дві-три дитини. Але крім того, там вбивають задля грошей, бо не всі хочуть працювати, ґвалтують, бо не всі вміють формувати ті ж сім’ї, і так далі. Сині – це країни, куди цивілізація ще не повністю дійшла, тому що є деякий спротив. Такі собі країни зеленої цивілізації... в перспективі будуть "Артерією".

– Невже? – я справді була вражена побаченим. – А я гадала, що тільки в дикій Австралії залишилися недорозвинені люди. От халепа, їх набагато більше.

– Бачиш, аміґа, і тобі прочистили розум. Ти їх назвала "недорозвиненими", хоча й гадки не маєш, як вони живуть насправді. З чого ти взяла, що вони менш щасливі за тебе?

* * *

Щось зашкварчало на плиті... Я відірвалася від прання і побігла на кухню, бо зовсім забула, що там смажаться яйця. Чому я повинна це робити? Підбігла, відкрила сковорідку – ні, вони ще нормальні, ще не згоріли. Я вимкнула газ, переміксувала яйця, мов пісню, посолила, накавальцувала помідори і побігла у ванну знову. Там уже до країв набрався тазик з одягом – і тепер вода виливалася на підлогу.

Я й справді вперше в житті прала свій одяг. І готувати їсти навчилася – якщо це можна так назвати – лише кілька днів тому. А Йоси готував страви власноруч уже давно. І в нього виходило доволі смачно. Йоси часто повторював, що може сам щось створювати, тому відчуває себе поза системою. І він ставав щасливішим, коли не їв з фуперфаркету. Я в цьому не знаходила ніякого задоволення, але діватися було нікуди. Моє помешкання контролювали: Йоси кілька днів тому заходив в моє помешкання на 87-му поверсі, бо нібито "помилився квартирою", де зустрів спецслужби. Психолога звільнили з нашокого закладу, а всіх однокурсників опитували люди з темних автогібридів. Тому я готувала їсти і прала білизну. Йоси часто жартував, що без домішок у їжі я з часом теж відчую цей річку-море-океан статевий потяг. Поки що нічого подібного не трапилося, але я звикла до Йоси і його квартири. Іноді навіть відчувала себе тут, як у себе вдома, хоча цей безлад...

            І все було б добре, якби не мої сни. Вони ставали дедалі реалістичнішими і потворнішими. Якщо це називалося статевим життям, то я, вибачайте, заздалегідь відмовлялася від нього. Йоси наголошував, що не впевнений у правдивості джерел, але вже читав десь про схожі на мій випадки... Нібито дехто з великих самців дозволяв собі позапланові ігри. Тобто ловив зі своїми наближеними якесь гарне дівчисько, потім вони разом викрадали її, накачували чимось, прив’язували і далі, мабуть, втішалися її тілом. Ніхто точно не знав – крім них самих, – що далі коїлося з тими "задоволеними тишком" дівчатами, але Йоси вважав, що тут можливі тільки два варіанти: або знищити свідка, або стерти пам’ять з його голови. Мабуть, ця сіра тумба, що стояла в моїх снах біля столу, була якимось нововинайденим приладом для притуплення спогадів. Проте могло бути й зовсім по-іншому... Моя підсвідомість могла просто гратися в любовні стосунки з дуже шановним кумиром-політиком.

Почула брязкіт ключів... Повернувся, мабуть, любий Йоси. Я переборола свої лінощі і пішла йому назустріч – на сьогодні закінчилася моя самотність.

– До речі, є новини, – заговорив під час вечері Йоси, на ходу пережовуючи омлет. – Я сьогодні все ж таки знайшов твого психолога.

– Сплавді? І со с ним? – зацікавилася я, але говорила з повним ротом яєць.

– Його нема. Сьогодні його витерли з бази – отже, або втік за кордон, або просто знищений. Я гадаю, що це саме він здав тебе спецслужбам... Ну, або він, або твоя Віка-Лора – хто перший встиг. А після його звіту – це коли ти приходила вже наступного разу, бо одразу після першого твого відвідування він, мабуть, отримав запит від нашої системи про твою персону... Отже, він описав твій сон, а той звіт швидко – повір на слово – дійшов до того Леоніда... Як його? Мала... Мала...

– Марацького, – нагадала я.

– Та, Маласького. Пересою... – Йоси якраз ковтав гуму-яєчню. – А тоді вже система через Віку намагалася знайти тебе, щоб спецслужби ідентифікували, відвезли і розкусили, що ти насправді пам’ятаєш з інциденту, де з’явивлявся вельмишановний Леонід Мара...

– Тобто? Виходить, що влада все ж таки боїться таких, як я? – відчула надію.

– Не боїться, а знищує, – Йоси, як завжди, був горбатого-могила-вирівняє циніком. Безтурботним циніком. – Твоя інтуїція тебе врятувала. Вони тебе не знайшли, але будуть ще довго шукати. Проте тут ти довірся мені. А от психолога шкода...

Після вечері я взялася до прання одягу, але за мить ми влаштувати день обливань просто у нашій ванній. Потім разом витирали шар води в десять сантиметрів з ногами-чап-чалап підлоги. Врешті-решт довелося повністю переодягнутися.

Далі перебралися в кімнату, де пили запашний чай, я читала книгу, а Йоси щось програмував разом зі своїм другом-блін-комп’ютером, рудий м’ячик тинявся квартирою і мурчав – це теж його свідомий вибір. За деякий час мені набридло читати – я весь день тільки цим і займалася – і я сіла поруч з Йоси.

Я й сама не зчулася, як моя рука опинилася на руці Йоси. Тільки тоді, коли він обернувся до мого обличчя, коли так близько відчула його жаркий подих, я здогадалася, що гладжу не то руде муркало, а теплу руку Йоси. Він нахилився ще ближче до мого обличчя. Я відчула щось гаряче на своїх губах. Я зловила цю тендітну пташку пристрасті. Так, чимось усе це було схоже на ті деталі, які діялися зі мною в жахливому сні, але якось зовсім інакше. Тепер це було ніжно і... і взаємно.

Я обійняла шию Йоси, вдихнула його різкий запах, дотягнулася і вимкнула дисплей комп’ютера.

* * *

За вікном пливли рожеві хмаринки. Ну, звісно ж, не пливли, а конденсувалися, не за вікном, а за ілюмінатором – бо ми якраз летіли в дешевому і застарілому літаку, – але мені на те було начхати, бо я кажу: за вікном пливли рожеві хмаринки – і все тут. Я ніколи не думала, що зможу кудись податися з Києва. Здавалося, що все моє життя належало тільки цьому місту, але я змогла змінити це. Йоси навчив мене робити свій-єдиний-наш-виборений вибір.

Найцікавіше – що справжня Земля зовсім не була схожа на мапу планети. Тут не було ніяких червоних, синіх чи зелених смуг, а все-все-все було коричнево-зелено-голубе. Виходить, що насправді ці кольори змішуються, а не поділяють усіх нас, як це вигадало людство, на культурні і некультурні країни. Я обернула голову до Йоси – він сидів із заплющеними очима. Такий кумедний у цьому вбранні... Але про все по черзі.

Наші нові паспорти були підроблені, тому ми мали стати схожими на людей з фотографій на перших сторінках паспортів. Йоси пофарбувався у білий колір і навіть відростив правильну, а не шрамовану смугами щетини, як було до того, бороду. Чомусь тільки зараз відчула, що мені подобаються такі темно-русини під блондинів... Тобто я люблю Йоси в образі русина. Але борода йому зайва, тому попрошу його врешті-решт поголитися, коли вже будемо в Австралії.

Я тепер теж зовсім не була схожа на себе. Оскільки особа на фотографії штибу мого паспорту була рудою і коротко стриженою жінкою-мулаткою з ось-такенними-блін грудьми, то Йоси, довго не думаючи, обстриг коротко мене на кухні, тоді пофарбував, а потім ще й намазюкав обличчя якимось як-справжня-мулатка кремом... Якщо не дуже уважно приглядатися, то я чимось навіть була схожа на дівчину зі свого паспорту.

Якось ніяково було, що я переховуюся, хоча народилася з таким чудовим майбутнім. Але то все дрібниці, бо я зуміла перегорнути цю сторінку, а тільки це й відрізняє нас від брил каміння – зважитися на крок і зробити його. Як каже Йоси: "Подалі від Статевого договору, поближче до статевого життя".

Тут я відчула, що мене починає нудити. Прикривши рукою рот, я потрусила Йоси – щоб дав мені пройти в туалет. Він швидко відкрив очі, зняв навушники і запитав:

– Марі, щось трапилося? Ти чого?

– Треба вийти... Мене нудить, – прошепотіла я, щоб не почули інші пасажири, хоча ще кілька секунд – і вони могли б помітили це на своїх шикарних костюмах. – Дай вийти...

– Тільки нагадай мені в Австралії про тести, гаразд? – він відпустив мою руку. – Нагадаєш, Марі?

Тести на вагітність.

– А що таке, ця "вагітність"? Ніколи такого слова не чула.

– Вагітність... Це одна з великих таємниць, яка змінює людей, – багатозначно заявив мені Йоси і знову розлігся в кріслі, начепивши перед тим на голову навушники.

Тепер до нього не докричатися. Я потріпала його біляву голову, розвернулася і почимчикувала в кінець літака, хитаючись, мов від морської хвороби. Ще мить Йоси сидів нерухомо, а тоді несподівано відкрив свої ясні очі й сказав так тихо, так про себе:

– Мабуть, це мале не від мене, – він трохи задумався, але за мить його обличчя засвітилося "усмішкою долі". – Таке собі непорочне зачаття від Марі... Авжеж, моя мила аміґа. Або дитина від скандального і кмітливого політика.

Літак летів дуже високо... Надто високо, щоб його побачити із землі, але й занизько для погляду зірок. А в кожній голові цього літака плелася своя павутина думок. Та грець йому, "Артерія" жила й далі.