Сон, який ти більше не побачиш

Все починалось САМЕ ТАК, як і кожного разу. З дощу. З теплої осінньої мряки, листяного шурхотіння під ногами і подорожі у маршрутному таксі.

Улюблений сценарій, відпрацьований до дрібниць. Чи обожнював Шерех саме ЦЮ пору року? Та не сказати, щоб дуже вже сильно.

Проте ЯК же сильно він любив дощ!.. До тремтіння у колінах, до гарячкової пульсації у серці. Тужив за ним під палаючим сонцем, марив зливами під час снігопадів, і щиро, якось дуже вже по-дитячому радів, коли на місто падав дощ.

- Передайте гроші за проїзд, будьте ласкаві.

Він кожного разу проказував одні й ті ж самі слова. Вмощувався десь позаду водія – там обов’язково знаходилась вільна місцинка – і дивився прямо перед собою. Очі в очі, погляд до погляду, доки не настане час розмов.

- Тобі не боязко? – питає Шерех.

- Тому, що ти зараз йдеш мене вбивати? – відказує йому співрозмовник і щиро (увага, справді ЩИРО!) посміхається. У нього тьмяні сірі очі, проте уважний погляд. Неприваблива постава, невиразне обличчя, проте надзвичайно приємний голос.

- Якби я хотів тебе вбити, зробив би це якось інакше. Я просто збираюсь заволодіти твоєю свідомістю.

- Ох, як же гордо це звучить, - майбутня жертва хитро мружиться. За вікном маршрутного таксі – пішохідний перехід, штурханина різнобарвними парасольками, і дощ. Сильний, свіжий, теплий дощ... – Ти можеш мене зламати, проте свідомістю моєю – не заволодієш. Або ж «зламаємося» ми вдвох.

Він не жартує і не лякає – просто попереджує. І Шерех схиляє голову:

- Знаю. Проте спробую. Побажаєш успіху у цій непростій справі?

Дощові краплини, що розтікаються по склу. Розмови пасажирів, гуркіт мотору. І Лесь, майбутня Шерехова жертва, простягає йому долоню:

- Побажаю. Бувай.

Теплий доторк пальцями до пальців, зупинка – і Шерех, незграбно зачепивши ліктем одну з пасажирок, відчинив двері маршрутного таксі.

- Щасти тобі, хлопче, - майбутня жертва знову посміхається. – Щасти тобі...

* * *

- Олено, люба моя, ти поясниш нарешті подробиці того, що тут відбувається?

Кліц-клац. Дівчина кидає на візитера неуважний погляд, ще секунду крутить у пальцях кулькову ручку, і ховає її у кишеньку на піджаку.

- Дещо цікаве. Експериментуємо зі Сновидцями.

- Подолання будь-яких психологічних перешкод, зчитування думок, коректування характеру, створення сценаріїв для поведінки? – Візитер з’явився тут не просто так. Він вже знає про можливості Сновидців, йому ще доведеться з ними працювати, проте він ще жодного разу не бачив їх «у дії». – Чи дозволено спостерігати за процесом?

- Будь ласка, - Олена кидає погляд на монітори, де транслюються «мандри» Сновидця. – Знайомтеся - Шерех, одне з найкращих наших досягнень, третій ранг, вісім із дев’яти балів у шкалі професіоналізму. На сьогоднішній день ми запланували проникнення на шостий рівень свідомості. Досі це не вдавалося, проте якщо вдасться тепер...

- І що буде, якщо ТЕПЕР це вдасться?

- Ми зможемо повністю коректувати людську особистість. До пластичних операцій, що виправляють зовнішність, всі вже звикли, а Сновидці... Сновидці проводитимуть пластичну хірургію душі.

Шерех дрімає поруч зі своєю Жертвою у наркотичному напівзабутті. Юнак років вісімнадцяти, і одночасно – людина, що здатна проповзти до будь-чиєї свідомості крізь плетиво сновидінь.

- Розкажете про роботу сновидців детальніше? - зітхає візитер.

- Без проблем.

І вона дійсно розповідає... Про те, що існує шість рівнів свідомості, про те, як важко дістатись навіть перших п’яти, не кажучи вже про недосяжний шостий. Про Термінали – переходи з рівня на рівень, і Охоронців, чиє існування - то захисний рефлекс, що знищує мозок необережних Сновидців. Деякі екрани транслюють життєві показники Шереха і його жертви, на інших транслюється те, що бачить сновидець у навіяному транквілізаторами забутті.

- Перший Термінал подолано, - м’яко зауважує Олена. – Шерех покинув світ власних сновидінь крізь «двері маршрутки». Примарний рівень Лесевої свідомості – найповерхневіший, найперший. Якщо тобі цікаво, Вікторе – слідкуй за моніторами. Охоронці тут зустрічаються край рідко, проте...

- Олено Володимирівно, у нас проблеми, - аналітики сіпаються, одночасно помітивши небезпеку. – Примарний рівень забезпечено непоганою охороною. Шерех не чекав...

- Дивися, Вікторе, - її посмішка стає переможною. Це – гордість за одного з найкращих своїх Сновидців. – Просто дивися!

* * *

Пробитись до людської свідомості неважко – Шерех знав це давно. Стільки разів мандрував у сплетінні чужих сновидінь, стільки разів стирав зайві думки або дописував якісь деталі у поведінку, стільки разів чекав проблем – і стільки разів долав всі перешкоди... Думаєте, це дуже цікаво? Аж ніяк.

Безліч тренувань і експериментів, безліч медикаментів, що загострювали здібності Сновидців до надзвичайного рівня – і, нарешті, фінальний експеримент. Попереду – все ще не досягнутий Внутрішньосуттєвий рівень. Шерех тріумфував.

Кліц-клац. Підбори черевиків гучно стукають по сходах. Будь-чий внутрішній світ неповторний, але теперішня жертва своїми вподобаннями нагадувала Шереху його самого.

Лесеві теж подобався дощ.

Кліц-клац. Напівпрозора волога завіса, бруківка під ногами і тоненькі ламкі тіні попереду - двоє гарненьких дівчат. Вони не помічають Шереха – сміються і щось шепочуть, розповідають казку про небо і вітер, розкривають вузенькі долоні назустріч дощу. У них – яскраво-блакитні очі і золотаве волосся, вони обидві чарівно прекрасні, ляльково-бездоганні, адже це просто чийсь сон. Ось тільки Шерех у своїй справі – один із найкращих. І не тому, що має надзвичайний хист у сновидчій справі, а ще й тому, що інтуїція у нього працює впевнено і дуже гостро, на всі сто.

Аналітики, що спостерігали ситуацію з моніторів, відчули небезпеку набагато пізніше – коли Шерех вже вихопив з піхв бойові леза.

Дівчата не були примарами - безпечним елементом людських сновидінь. Навпаки - справжні Охоронці, відразу двоє. Сильні, вправні, нереально прудкі і розумні – вони породжувались Лесевою свідомістю для захисту від зовнішньої атаки.

І ще – їх можна було вбивати. Шерех знав, що його власна сила волі завжди міцніша за будь-яку з жертв.

* * *

Віктор, запрошений до відеоперегляду науковець і майбутній Оленчин помічник, навіть гадки не мав, що видовище виявиться таким... таким...

- Це ж жорстоко!

- Це нереалістично, - спалахнули очі в Олени. – Це зіткнення свідомостей. Страждають душі, а не тіла.

- Але ЦЕ жорстоко, - Віктор схопився за голову. – Робота Сновидців уявляється всім зовсім інакше! Але це! Це!..

Леза рухались блискавично – просто літали. Сутичка свідомостей мала вигляд збройного спарингу – тільки рухались бійці занадто вправно і легко. Стрибки були довгими і високими, можливості гнучких тіл – завищеними, і більше шансів мав насправді не той, у кого міцніші м’язи, а той, у кого сильнішим був дух.

Шерех перемагав.

* * *

Лезо до леза – можна було знову повернути зброю до піхв. Хлопець повільно випростався і зітхнув.

- Скільки ж сил ти вклав у ЦЮ охорону? – Лесь не чув запитання і не міг на нього відповісти, але Шерех, мабуть, цього й не чекав. Він хапав просотане кров’ю повітря і ним захлинався. Сутичка виявилась надто жорсткою, і тільки що він ледь не програв.

* * *

- Другий термінал і другий рівень, - присутність «нового працівника» Олені заважала. Йому ще доведеться пояснити просту істину: Сновидці – не масова зброя, якої треба жахатись, а виключно делікатний, тонкий інструмент.

Віктор мовчки роздивлявся екран – пошматовані тіла двох дівчат, відрубані пазурі, посічені очі – Шерех намагався засліпити Охоронців, аби встигнути нанести останній удар. Що за трансформації відбувалися з дівчатами протягом бою, навіть уявити важко - вони змінили безліч форм. Пазуристі тварюки, скажено-розлючені левиці, напівлюдські істоти – сенсу це не міняло. Вони намагалися припинити вторгнення у Лесеву свідомість. Завдали чужинцеві клопоту – але не змогли зупинити. Розпливалися тепер під дощем двома кривавими плямами, розчинялися у холодній бруківці. Захищали Леся до останнього подиху, проте лягли кістьми.

* * *

Цим Терміналом були звичайні дерев’яні двері. Шерех залишив розшматованих Охоронців десь позаду, і прочинив «портал» із Примарного рівня чужої свідомості до Рефлекторного рівня. І втрапив у пастку – цілком зрозумілий фінал.

- Ох ти ж чорт!

Ким би не був Лесь – свою свідомість він явно умів захищати. Проста квартира, здавалося б. Темрява, що чорним оксамитом затягує вікна. Стіни, меблі, чиста підлога – і глухий, вібруючий струс.

Охоронців тут не було – це місце і так було пасткою. Кожною клітиною тіла Шерех відчував – треба тікати! Адже стіни...

Стіни складалися усередину. Кліц-клац. Крихкою мозаїкою, іграшковим будиночком... або ж ламкою конструкцією з гральних карт. Кліц-клац – квартира провалювалась у безвість, і Шерех утікав від самого краю безодні, перелітав на ті шматочки паркету, що ще існували, і не розумів, де ж порятунок. Він має бути, без сумніву – але ДЕ? Не було ворогів, яких можна рубати, не було дівчат, яких вдасться спотворити порухом лез. Тільки напівзнищена квартира, шматочок ковроліну під ногами, столик з квітами, одна-єдина вціліла стіна і... і...

І вікна!

- Сволота, - Шерех перечепився і розбив коліна, облаяв Леся одним-єдиним словом, проте рвучко підхопився і у два стрибки дістався до перепони з прозорого скла. Він розумів, що захищається ця Жертва з фантазією, гарно й відчайдушно... але програвати – не бажав.

* * *

- Другий термінал, – в інтонаціях Олени панує мінімум емоцій.

- Знову двері? - Ось Віктор ще цікавився деталями.

- Терміналом може бути що завгодно, - дівчина посміхнулась. –Зараз це – просто вікно.

Мінімум емоцій – не тому, що Олені стало нудно. Вона старанно ховала власний переляк, адже Шерех – її улюбленець, її втіха – з останнього рівня ледве втік.

* * *

Він подолав Термінал у вирі темряви й уламків скла. Вікно розбив власним тілом, стрімко вислизнувши з Рефлекторного рівня свідомості на Рефлексивний. За його плечами руйнувались залишки «мозаїки», а попереду була ще одна кімната. Тепла, розріджена темрява, м’який килим, якого Шерех так і не торкнувся; жалюзі на вікнах, комп’ютерний стіл... І непрозорі, сплетені з темряви долоні, що схопили Сновидця у повітрі, ледве не розірвавши у ту ж мить на шматки.

- У біса все це! – Шерех знав, що його лайки ніхто не почує, але мовчати вже не міг. Улюблені леза були вихоплені з піхв, затріпотіла темрява, розрізана блискучим металом, а Шерех нарешті торкнувся ногами килима і кинувся у напрямку стола. Швидко, як тільки міг – хоч тепер було, з ким воювати, інтуїція волала – небезпека навкруг. Треба скочити у Термінал – і якомога швидше! Леза відтинали фаланги темних пальців, рубали ліктьові суглоби і перетворювали ворожі до Шереха кінцівки на мертві тіньові шматки. Саме тіньові, то було навіть не м’ясо. Внутрішній світ – це величезна примара, в ній все ірреальне, і тільки біль... Біль існував - коли темні пазурі дряпали шкіру і протинали м’язи.

Крок, і ще! І ще один! Аби тільки вирватись на секунду з чіпких долонь – і пірнути ластівкою у наступні «двері». Екран комп’ютера – єдина світла пляма у цій кімнаті, спасіння і благословення... Шерех стрибнув відчайдушно, рятуючись від небезпеки – і продавив власним тілом сяюче скло монітора, ковзнув крізь нього, ніби то була вода – щоб підхопитись на ноги вже у наступному «видінні».

* * *

- Мобілізаційний рівень, - мовила Олена. Нутрощі скрутило переляком, майже болем – що, як Шерех не витримає? Обрана жертва виявилась набагато міцнішою, ніж будь-хто цього чекав.

* * *

Трава шелеснула під ногами. Здалеку озвався птах, йому відповів ще один, і розцвірінчались, ніби від цього залежало чиєсь життя.

Шерех примружився і буркнув:

- Цитьте. Вас не існує.

Проте зараз пташки були матеріальні, як ніколи, і їхній гомін дзвенів навкруг.

Попереду – широка кроляча нора, і навіть кролик присутній. Він нахилив розумну білу голову і роздивився Шереха крізь пенсне:

- Добродію, важкенько вам буде у моїй нірці. І чому серед Сновидців так мало тоненьких, гнучких дівчат?

Шерех і не подумав дивуватись – не вперше він бачив «сон», що базується на ідеях щодо Нори та Кролика, дівчини Аліси та Чеширського Кота. Проте ВПЕРШЕ Мобілізаційний рівень свідомості залишався без охорони. Шерех озирався, шукав підозрілих істот – проте єдиним його співрозмовником залишався Кролик. Звичайна слабка примара, яка може теревенити, але не здатна захищати. Невже дівчата-Охоронці, зникаюча квартира і руки-тіні настільки виснажили Леся?

Звідкіля ж дізнатися? Кролик, стерво таке, нічого не розкаже. Та й не треба, мабуть. На монстра він не перетворився і не відгриз Шереху голову – та й добре. А то всяке іноді буває, хай йому грець.

- О! Бідний-бідний хлопчик! – Кролик старанно заховав пенсне і зітхнув. «Бідний-бідний хлопчик» тим часом не менш старанно заповзав у землистий тунель. – Спробуй там не застрягнути і не здохнути, добре? А то знаєш, як потім із нори смердить?..

* * *

Крок. Ще один. І ще.

Тепла тиша, що намагається просочитись у вуха. Обережні рухи, роздряпані ноги – остання темна кінцівка розідрала Шереху стегно, а у тісняві кролячої нори всі рани тільки роз’ятрились. І жодної небезпеки у полі зору.

Ніяких охоронців. Лише Термінал, що виринув з темряви десь попереду.

Тонкі, напрочуд елегантні скляні двері. І світлі літери на темному тлі.

«Please, open doors».

* * *

За моніторами слідкували тихо-тихо, затамувавши подих. Навіть кліпнути зайвий раз не наважувались.

- Щось не так, - це Олена.

- Його припрошують, наче гостя, - це помічник-науковець.

- Передчуття у мене якісь... поховальні, - щиро визнав Віктор. – Це пастка.

І знову тиша.

І дзеркала...

* * *

Вони тягнулись у нескінченність. Рівнесенькі, чисті-чисті, вишикувані у цілковитий дзеркальний лабіринт.

І тільки зараз Шерех відчув, наскільки сильно йому не вистачає дощу та вітру. До болю, до щему – хотілось упасти на підлогу і кричати, істерично вити, доки не скінчиться повітря у легенях.

Шерехове віддзеркалення у найближчій скляній поверхні почухало потилицю і схаменулося:

- Краще тікай.

Це тобі не синьоокі дівчата, і навіть не білий кролик. Тут вже – ти сам, твій псевдо-образ, тож з ним можна потеревенити:

- Вже біжу, аж підстрибую!

- Ідіот!

- Я схожий на того, кого неважко залякати?

- Ти – це я. І я б утік з цієї місцини, якби тільки зміг.

- Ти – це він, - Шерех торкнувся долонею дзеркальної поверхні. – Ти – породження Лесевої свідомості. Примара.

- Чи охоронець.

- Примара, - впевнено вимовив хлопець.

- Ну, примара, - зітхнуло віддзеркалення. – Але ж я тобі добру справу роблю! Тікай! Тіка-а-ай!

- Здохни, дурню, - в’яло відмахнувся Шерех. – Це – Псевдобазовий рівень, я до нього ледве дістався, і тепер вже – точно не відступлю.

- Тікай...

- Проб’юся до Внутрішньосуттєвого, і хай там що...

- Тікай, - у віддзеркалення занадто сумні очі. Настільки сумні, що просто вбити хочеться, аби не мучився. – Тікай, кажу тобі. Або загинеш у дзеркалах.

- Тут гине лише той, хто не знає, як дістатись Дверей.

- Ти теж не знаєш, - м’яко дорікнуло віддзеркалення.

- Проте я відчуваю. Думаєш, я суперкласний Сновидець? Ні. Але рівень інтуїції у мене напрочуд добрий.

- Тоді ти маєш тікати, не чуючи під собою ніг. Невже гіпертрофована інтуїція не може підказати, що чекає на тебе у наступному рівні?

- Вона у мене розумниця, - підбори черевиків вгрузли у підлогу. Здавалось би – вона твердіша за камінь, але зараз танула, наче бітум на пекучому сонці. – Мені начхати, що там – у наступному рівні. Я просто туди потраплю – і побачу все сам.

- Роби, що хочеш, дурню, - зітхнуло віддзеркалення. Зітхнуло стомлено і важко, ніби це його засмоктувало у темну підлогу. – Ти мав змогу повернутись назад. Тепер вже пізно.

- Чому Термінал не охороняється? Мене цікавить тільки це.

- Тому що охорона не змогла б тебе зупинити. Силою відповідати на силу – невірний шлях. Я мав тебе переконати...

- Не переконав, - Шерех напружився на мить, і відчув, як теплий «бітум» стискає груди, затікає під тканину, торкається підборіддя і навіть губ. – Прощавай.

* * *

... і монітори згасли. Олена зірвалася на ноги, персонал відчайдушно заметушився, а Лесь, розіп’ятий поряд зі сновидцем на поверхні медичного стола, розплющив очі.

І закричав.

Лунко, болісно, так, що мороз пішов поза шкірою.

- Що трапилось?! – Олена рвучко зціпила зуби. - Що з показниками життєдіяльності, чорт забирай?!

- Резонанс мозкових хвиль! Здається, свідомість Сновидця повністю перейшла у тіло піддослідного.

- Показники у Шереха - нульові! Дихання відсутнє!

- У піддослідного ламаються нервові зв’язки. Мозок не витримує напруги!

- Намагаємося зупинити процес резонансу! Заспокійливе, подвійна доза...

Судоми скручували Лесеве тіло, примушували м’язи скорочуватись, ще секунда – і крик зірвався у найвищій своїй ноті.

Слина вкрила ошкірені ікла, губи викривилися – і назавжди завмерли. Очі – прозоре скло. І відзеркалено в них тільки вічність.

- Олено Володимирівно?..

- Не чіпайте! – Вона скрикнула, відскочила від медичного стола. Але погляд від мертвого піддослідного – не відірвала. – Він не зміг!

Віктор обережно наблизився, торкнув жінку за плече:

- Помиляєтеся, він зміг. Але... виявляється, дві людські свідомості для одного тіла - це забагато. Необхідно заборонити досліди.

- Ні, - Олена зойкнула і відсахнулася від науковця. – Ні! Ви не розумієте! Шерех просто не зміг! Треба було не залишатися на місці, необхідно було рухатись далі! Керувати іншою свідомістю, а не контактувати з нею! Ламати її, а не вступати у резонанс!

- Останній рівень свідомості не можна штурмувати! Це – загибель і для Сновидця, і для його жертви!

Ось тільки Олена вже нікого не чула.

- Шерех не зміг відкрити останні двері! Не зміг! Не зміг!..

- Останніх дверей не існує!

Бідний, бідний Віктор! Його ж бо більше не чули. І навіть не зрозуміло було, чи це справжні істерика та розпач, чи Олена виявляла свій акторський хист.

- Не зміг, - вона тихенько скиглила, майже вила. – Не зміг, зламався...

То вже була не просто патетика, скоріше – щире бідкання. Втрачено ж бо найкращого Сновидця! І гірко від цього – знищено чудовий інструмент, а не людину... І тільки Віктор зітхнув майже щиро:

- Шкода хлопця. Він більше ніколи не побачить чужих сновидінь.