Снек-тур

Рослав увімкнув світло. Стіни тісної кімнати до самої стелі були заставлені клітками. Наблизившись до потрібного номера, він пригнувся, розглядаючи зразок. Заєць відсахнувся, став панічно дерти кігтями стінку клітки.

- Оцей?

- Так, - відповів я.

- Діставай.

Насадивши шприц на стек, я прицілився, а потім різким випадом поцілив тварині в бік. Русак запищав, кілька разів тріпнувся і став затихати. Рослав спостерігав, сховавши руки в кишені. Гладка лисина блищала у тьмяному світлі заґратованої лампи. Відчинивши дверцята, я штрикнув зайця в задню ногу – той не ворухнувся. Наблизивши до тушки дозиметр, почекав, поки не стихне зумер, і не перестануть мінятися цифри на дисплеї.

- Трохи фонить.

- От і добре. Дай-но я спробую.

Рослав витяг вуханя з клітки за задні ноги, зважив у руці.

- Ого! Та він важкий!

- Хороший екземпляр. Сталкер за нього упаковку антибіотиків зажадав.

- Це багато? Звиняй, ніколи в "поле" не виходив.

- Можна ріжок набоїв виміняти, або щось із електроніки, - пояснив я, - або чисту касету для протигаза. Або книжку, якщо пощастить. Хоча з книжками зараз сутужно, виживальники, здається, нарешті взялися за розум.

- Он як? І чим цікавляться?

- Хімія, механіка, прикладні науки. Опір матеріалів і матеріалознавство. Дим розповідав, як поміняв в одного коваля підручник "Слюсарна справа" на новенький, в маслі, РПК. Виявляється, там була кольорова таблиця, з допомогою якої можна було на наждаку визначити марку сталі.

Рослав здивовано звів брови.

- У тебе гарні зв’язки на поверхні. Керівництво знає?

- Звісно. Раніше я часто виходив туди.

- І що?

- Та нічого, - здвигнув я плечима. – Статус кво їх цілком влаштовує. Виживальники обминають місто десятою дорогою, кращого й не побажаєш. Нам від них поки що нічого не треба. Зрештою, і вони не мають що нам запропонувати.

- Справді? А я чув, ніби ти не тільки заради науки туди ходиш.

Я прикинувся глухим.

Ми повернулися в лабораторію, Рослав поклав зайця на стіл, намацав під густим хутром пульс. Вухань залишався живим. Одягнувши рукавички, біолог узяв порожній шприц і набрав з вени тварини трохи крові. Частину капнув на кілька скелець, решту перелив у пробірку і поклав у центрифугу. Поки машина гуділа, він пригостив мене цигаркою, а сам заходився розглядати кров під мікроскопом, швидко записуючи щось в блокнот.

- Нічого незвичного, - резюмував нарешті. – Жодних слідів мутації. Трохи забагато лейкоцитів, а так цілком пристойний мисливський трофей. Можна попросити котрусь із асистенток стушкувати його з шампіньйонами.

- Ні, красно дякую, не хочу, щоб мої яйця світилися в темряві, - пожартував я.

- Та облиш! – сказав Рослав. – Невже усе так погано? Настільки, що дехто не відмовляє собі в задоволенні відвідати поселення дикунів?

- Ти про що?

- Про ці твої тури. Мені розповідали, що ти непогано навчився домовлятися з виживальниками.

- А кому яке діло? – наїжачився я, гасячи цигарку в попільничці. – Я ходжу туди на свій страх і ризик. І люди, які ходять зі мною, теж усе добре розуміють і суворо дотримуються правил.

Рослав засміявся.

- Ти що, боїшся, що я тебе здам? Ні, Кіре, я просто хочу сходити кудись з тобою наступного разу. Я і ще двоє моїх друзів. Візьмеш?

Я пильно глянув на біолога. В його очах застиг вираз, який ні з чим не можна було сплутати. Схоже, він не жартував.

- Взагалі-то, я зав’язав із цим. Та й обминути патрулі тепер проблематично.

- Я можу посприяти з перепусткою. У мене є чимало зв’язків. Що скажеш?

Всередині розтеклася солодка млість. Востаннє.

- Через три дні у мене зустріч зі одним знайомим сталкером, - промовив я. - Вистачить часу, щоб зібратися?

- Цілком.

- Це добре, - хитнув я головою. – Обійдемося без дешевої конспірації. Я зайду завтра. Приведи своїх кандидатів, хочу на них глянути. Заодно й розповім, що треба взяти з собою.

- Домовились!

Свіже повітря здавалося солодким на смак.

На виході з метро чергував Рус, причаївшись за барикадою з мішків, наповнених піском. Поздоровавшись, я приліг поруч, простягнув перепустку, а ще - пакунок. Вартовий ліниво сховав його за пазуху.

- Все тобі не йметься, Кіре? Гляди, попечешся.

Набрякли ясна, дико хотілося затягтися цигаркою.

- Може, востаннє, хто зна’? Як тут сьогодні? Тихо?

- Тихо, - відказав Рус, визираючи з-за бруствера. - Вчора штурм-група зачистку робила, аж до самої кільцевої. Чисто.

- Це добре, - відказав я, розминаючи пальці.

Мої супутники, вбрані в "хімзу", спинившись біля виходу, боязко роззирались.

- Не передумали? – спитав я, спинаючись на ноги.

Русявий юнак, який назвався Стефом, заперечливо труснув головою. Худорлява дівчина з коротким чорним волоссям, Ліка, на якій комбінезон висів мішком, тільки ковтнула слину. Рослав узагалі проігнорував запитання, з цікавістю розглядаючи зоряне склепіння неба.

- Тоді ходімо. Всім вдягти маски! Русе, прикрий.

Рус визирнув з-за барикади, націливши автомат на темне громаддя руїн. Ми перетнули широкий майдан, і занурилися у бетонний хаос. Озирнувшись, я помахав вартовому, той у відповідь жестом побажав удачі. Пройшовши два квартали, я пірнув у темний прямокутник входу, спинився в холі, прислухаючись. Гудів протяг, шелестіли напівзотлілі шпалери, більше - нічого. Піднявшись сходами на другий поверх, дістав ключі й відчинив квартиру праворуч. Компаньйони увійшли, мовчки роззираючись. Я зачинив двері.

- Треба трохи зачекати. Краще поспіть, шлях неблизький.

Завішавши вікна дірявими гнилими шторами, я дістав із шафи кілька листів пінопласту, простелив на підлозі. Вони посідали. Стеф дістав з мішка флягу, ковтнув, сховав, нікому не запропонувавши. Дивно, я думав вони з Лікою пара. Минуло хвилин десять, але ніхто й не думав лягати. Дико нили щелепи.

- Я чула, ти давно ходиш, - раптом озвалася дівчина.

Голос був низький і глухуватий.

- Трохи є.

- А як усе почалося?

Я здвигнув плечима.

- Випадково. Я тинявся нічийною смугою, коли натрапив на сталкера-виживальника, його Димом звуть. Він не став морочити мені голову, просто запропонував свої послуги в обмін на деякі потрібні йому речі, в основному, ліки: антибіотики та радіопротектори. Нормальна угода з нормальною людиною. Приблизно рік ми просто торгували, а потім він, ніби ненароком, розповів про селище, де виживальники хочуть запропонувати щось цікаве в обмін на препарати. Я не зміг відмовитися. Так усе й почалося.

- І ти став водити туди інших?

Я розвів руками.

- Стало важко діставати потрібні для обміну речі, от і довелося працювати за окрему плату гідом.

Ліка недовірливо зиркнула на мене, але промовчала.

Більше питань не було.

Оскільки далі розмова не клеїлася, я простягнувся, підклавши під голову мішок, і досить швидко заснув.

О четвертій тихо писнув будильник. Прокинувшись, ми вийшли на вулицю.

Вже світився рубіново схід, руїни міста на тлі темно-синього оксамиту неба нагадували марсіанські скелі. Обережно минаючи колючі хащі іржавої арматури, ми дісталися умовленого дворика, не закиданого бетонним сміттям.

Дим сидів на уламку, тримаючи на колінах карабін, біля його ніг посеред двору простягалася широка руда калюжа. Сталкер був щільно запакований в костюм хімзахисту, в ідеально чистих скельцях армійського протигазу відбивалося захмарене небо. Я двічі підняв руку, він у відповідь просто помахав - все було гаразд.

- Привіт, - сказав я, тиснучи йому руку. - Це - Ліка, Стеф, Рослав.

Він підвівся, нависнувши над нами, мовчки хитнув головою, вітаючись.

- Нічого не забули?

Я ляснув по пузатому рюкзаку.

- Твоя  схована в старому місці.

- Минулого разу було більше, - холодно буркнув Дим.

- Обмежили вихід на поверхню, - пояснив я. - Хтось пощипав блок-пост на півночі.

- Ага, - промовив Дим, задумавшись. - Лісовики. Підемо вздовж траси, вони бояться відкритого простору.

- Там фонить, - заперечив я. - Ми спечемося на контролі, коли повернемося назад.

- Не так вже й фонить, - відказав Дим. - Ядерна весна на дворі, дощі встигли змити багато зарази.

- У тебе міг здохнути дозиметр.

- Коли б він здохнув, то і я би здохнув.

На цей аргумент у мене заперечень не знайшлося.

Ми пішли на захід, продираючись крізь завали. Невдовзі зійшло сонце, і хоч його диск ледве вгадувався у сірій пелені хмар, воно осяяло сліпучо-білим щербаті силуети руїн, поволі виганяючи тінь із глибин бетонних ущелин. Ми змушені були вкласти у вічка масок темні світлофільтри, продовживши шлях серед чорно-білих краєвидів, хоча, по правді кажучи, дивитися особливо й не було на що.

Десь через дві години, коли вже добряче припікало, ми дісталися окраїн, безпечно перетнули об’їзну, і рушили вздовж західної магістралі. Ліворуч простягався епіцентр, один з кількох. Боєголовка, розділившись, накрила увесь мегаполіс разом із містечками-сателітами. Тут не було висотних будівель, і тепер на кілька кілометрів простягався рівний пустир, порослий скарлюченими деревами. Я потайки дістав свій власний прилад - Дим не збрехав.

Навколо нас із попелу відроджувалося нове життя. Молода порість бур’янів впевнено завойовувала купи сміття, поволі ховаючи під собою сліди пекельного вогню. Усюди розросталися чагарі, повзучі корені майже повністю накрили гладке полотно дороги, застиглі навіки скелети машин перетворилися на своєрідні альпійські гірки.

- Довго ще йти? - подала голос Ліка.

- Тут поруч, - буркнув Дим, безперестанку озираючись навколо.

Ми пройшли ще кілометри зо два, коли він повернув праворуч, перетинаючи магістраль. Я потоптався трохи, роззираючись. Один кінець дороги впирався в зазубрений силует міста, інший - у далекий західний обрій. Покриття під ногами кришилося, мов каша.

- Кіре! Не відставай!

Ми стали віддалятися від дороги, занурившись у молодий сосняк. Лічильник трохи поскрипів, проте нічого страшного не показав. Зрештою, дерева скоро розступилися, перед нами розкинулася смуга обробленої землі. Ми дійшли.

Раніше тут був колгосп - обгороджена суцільним бетонним парканом ділянка із залишками господарських будівель. Тепер поверх плит в кілька рядів їжачився колючий дріт, по кутах захисного периметру стояли імпровізовані вежі, зшиті з погнутих листів бляхи, в’їзд перекривала масивна брама, теж наспіх зібрана з металопрофілю. Дима впізнали здалеку, тож впустили нас безперешкодно. Назустріч вийшло четверо тубільців зі списами.

Дим скинув протигаз, рукавиці, втомлено провів широкою долонею по короткому, мокрому від поту, сивому йоржику, скоса зиркнув на нас, потім потис руки місцевим.

- Ось, привів. Умови ті ж. Я можу за них поручитися, так що все має бути по-чесному. Перебудуть ніч, а зранку я їх заберу. А тепер пробачте, маю справу тут неподалік.

І пішов геть.

Вперед виступив худий, лисий старий чоловік. Голосно прокашлявшись, став говорити.

- Ми дізналися про вас, - почав багатообіцяюче. - Дим сказав, що нам потрібно?

- Так, - відказав я. – Це я, дядю Пашо. У нас все з собою.

Він здригнувся, почувши мій голос, вп’явся в мене повним ненависті поглядом.

- Добре. Проходьте, відпочиньте, перекусіть…

Слова застрягли у нього в горлі. Вояки, перезирнувшись, опустили очі.

- Проходьте, словом.

Ліка нерішуче глянула на мене. Я, порівнявшись зі старим, торкнув його за рукав. Дядя Паша відсахнувся.

- Нам би якусь темну кімнатку до вечора, вашим людям спокійніше буде.

- У нас є великий підвал під конторою, зараз він якраз порожній. – процідив він крізь зуби. - Годиться?

- Нормально.

Обдерта триповерхова будівля контори із забитими дошками вікнами нагадувала сліпого жебрака. Занурившись у пропахлий сечею та гнилим корінням хол, завішаний мокрою білизною, ми вузькими сходами потрапили в підземелля. Старий не став запалювати вогню, орієнтуючись по пам’яті. Окуляри-хамелеони маски, зреагувавши на зміну освітлення, стали прозорими. Короткий коридор закінчився просторою кімнатою, заставленою гнилими діжками, ящиками, купами напівзотлілих мішків.

- Ось тут, - повів рукою старий, показуючи приміщення. - На обід тушкована свинина з морквою, принести?

Скинувши маску, я вдихнув затхле повітря. Що ж, бувало й гірше.

- Несіть. Це – Стеф і Рослав, дівчину звати Ліка. Скажіть, Оксана вдома?

- Микола я, - глухо озвався він, ігноруючи мене. - Зараз буде обід.

Коли ми залишилися наодинці, Ліка теж нарешті скинула маску. Зморщилась від смороду.

- Я вже шкодую, що погодилася.

- Можна заночувати, зробити все в темряві. Якщо хочете, я поговорю з Пашею.

Стеф промовчав, Рослав знизав плечима. Ліка нервово облизала губи.

- А можна, одного зараз?

- Можна. Навпроти, здається, є кімнатка. Можеш скористатися нею.

Вона тільки труснула головою.

- Ти бував тут раніше? – спитав Рослав.

- Бував, - буркнув я.

- То чому сам не привів нас? Для чого ми скидалися на цього гумового провідника?

- По дорозі ми пройшли повз дві засідки. Якби він не домовився наперед, ми б у цей час уже просихали на сонечку.

Рослав промовчав. Підхопивши рюкзак, я звелів усім відпочивати, а сам вийшов на вулицю. Люте око сонця відчувалося крізь пелену хмар і навіть крізь захисний костюм. Намагаючись триматися тіні, я рушив у дальній закуток селища. Біля боксів для техніки стояла двоповерхова побутова будівля. Зграйка замурзаних дітлахів кинулася врозтіч, коли я наблизився до вхідних дверей. Всередині пахло димом і помиями. Піднявшись напівстертими бетонними сходами на другий поверх, я повернув ліворуч і спинився перед оббитими ганчір’ям дверима, прислухаючись. Потім смикнув за ручку.

Вона сиділа біля вікна, посадивши Юрка на коліна. За чотири місяці, поки ми не бачилися, Оксана змінилася, коротко постриглась, погляд сірих очей став жорсткішим, обличчя обвітрилося, вкрившись новими зморшками. "Одиначка," – промовляв цей новий образ. Сильна, досвідчена, скам’яніла серцем. Хлопчина злякано витріщився на мене, притиснувшись до матері.

- Привіт, - сказав я.

Вона мовчала, впершись у мене важким поглядом.

- Я приніс тут дещо. Нас не випускають на поверхню, довелось чекати слушної нагоди.

Поклавши рюкзак на підлогу, розшнурував його, став діставати згортки. Військові, ще довоєнні, черевики, кілька пар шкарпеток, в’язана шапка, чотири піхотних аптечки, велика пластикова баночка імпортного аспірину в таблетках, упаковка ампіциліну в порошку, торбинка цукру, чотири електронних годинники, світлодіодний ліхтарик із сонячною батареєю, вмонтованою в корпус.

- Юрчику, тримай!

Проте малий і не ворухнувся.

- Навіщо ти прийшов? – глухо спитала Оксана. – Міг би вже давно забути про нас.

Я сів на стертий лінолеум.

- У нас справді зараз важка ситуація. Можливо, я прийшов сюди востаннє. Хотів подивитися на тебе і малого.

- Сподіваюсь, нам не потрібно буде нічого робити за це?

- Ні, - відповів я, тамуючи напад роздратування. – Можна побути у вас?

- Ні, - коротко відповіла вона. – Забирайся до своїх упирів.

Я підвівся, підійшов до Юрка. Малий з жахом дивився на мене, і в його очах застигло відображення чудовиська в протигазі із непроникно-чорними окулярами. Всі заготовлені слова застрягли в горлі. Відвернувшись, я пішов геть.

Дядя Паша стояв у коридорі з шматком арматури в руках.

- Я просив тебе не приходити більше.

- Я не міг не прийти.

- Коли вас нарешті вирішать викурити з-під землі, я запишуся перший, - процідив він, зважуючи в руці залізяку.

- Чого ж чекати? Починайте хоч зараз, я нікуди не тікаю.

Ненависть на мить спалахнула вогнем в його очах, а потім згасла, сховавшись десь у глибині душі.

- Ще не час, - відказав він. – Але я доживу до цього, присягаюсь.

Розвернувшись, він пішов геть.

В підвалі тим часом вже пахло варивом. Мої супутники сиділи перед великим казаном із м’ясом, Рослав тримав над ним дозиметр.

- Не бійтеся, вони його перевіряють, - сказав я, беручи в руки ложку і виловлюючи жирніший шматок. – Ґрунти навколо піщані, радіація давно пішла під землю, так що свиней годують чистим кормом.

Стеф із Рославом приєдналися, лише Ліка, поколупавшись, з відразою відклала ложку. Я уважно подивився на неї.

- І давно у тебе це?

- Не твоя собача справа! – нервово відказала дівчина.

- Якщо зараз хтось прийде, ти зможеш контролювати себе?

- Вона зможе, - раптом втрутився Стеф. – Просто краще, якщо це станеться якомога швидше.

Я люто зиркнув на Рослава, але той вдав, ніби нічого не чув.

- Гаразд, я зараз повернуся.

Вдягнувши маску, знову вийшов надвір і знайшов Пашу на кухні. Витримавши ще один ненависний погляд, попросив, щоб той прислав першого добровольця.

- Зараз буде, - відрізав той, і пішов геть.

В очікуванні я просидів на сходах, що вели до підвалу, хвилин двадцять, спостерігаючи за буденним життям тубільців. Тривали польові роботи, тож в селищі залишилися тільки старі, діти і залога з шістьох вартових. Поки я міркував про те, щоб попередити Пашу, першим, кого він привів, виявився міцний чолов’яга зі шрамом на правій щоці, котрий прийшов просто з поля. Чудово, цей може дати відсіч, якщо Ліка дозволить собі зайве.

- Послухай, вона вагітна, і постійно відчуває дикий голод, - попередив я донора. – Не давай їй захопитися. Якщо вона зайде занадто далеко, кричи, я чекатиму в сусідній кімнаті.

Незнайомець, ковтнувши слину, прогнав з обличчя переляканий вираз. Проклинаючи фізіологію, я провів його вниз.

Ліка, здалеку почувши запах, вже стояла біля дверей. Її помітно трусило.

- Тримай себе в руках, - тихо мовив я їй на вухо.

- Пішов ти!..

Відпихнувши мене вбік, вона щільно зачинила за собою двері.

Діставши з рюкзака хлібці, я присів до холодного м’яса, краєм вуха прислухаючись до звуків із сусідньої кімнати. Минуло хвилин десять, але не було чути навіть шурхоту.

- Якщо вона його вип’є, нам кінець, - промовив, дивлячись на Стефа. – Ти що, не міг вигадати чогось іншого?

- Нашій дитині потрібне нормальне харчування, - відрізав той. – З тих пір, як з віварію втекли всі донори, це стало неможливим.

- І додатковий раціон не допоможе, - вставив Рослав.

Я раптово прозрів.

- Он як? То ви пасли мене вже давно?

- А що нам ще залишалося? – здвигнув плечима біолог. – Гадаєш, я взяв тебе до себе на роботу просто так? Моя дочка повинна народити здорову дитину, і я готовий віддати за це що завгодно, і зробити що завгодно.

- Міг би сказати одразу.

- Пробач, - холодно відповів Рослав, - не мав права ризикувати.

Нарешті з коридору долинули непевні кроки. Визирнувши, я побачив донора з перев’язаною шиєю. Тримаючись за стіни, він пішов геть, тримаючи в руках згорток з платнею. Пронесло. Ліка прийшла трохи згодом, теж похитуючись. Стеф простягнув їй бутерброд, і вона стала жадібно його наминати.

- На скількох ви розраховуєте?

- Скільки вийде, - озвався Рослав. – Якщо буде потрібно, залишимося ще на день. У мене антибіотиків вистачить для всього села на цілий рік.

Ліка, тим часом подужавши ще один бутерброд, простяглась на руках Стефа.

- А ви самі будете?

- Спочатку – вона, - відказав Стеф.

Гостро відчувши себе зайвим у цьому родинному колі, я знову виліз нагору. Сонце припікало, зависнувши над брамою. Навіть вартового на сторожовій вишці не було видно, певно, зліз промочити горло. Кинувши погляд на сусідню вишку, я враз відчув, як схолола спина. Там теж нікого не було. Тиша поглинула селище, з двору щезли всі, лише кури діловито порпалися в купах сміття. Повільно розвернувшись, я враз стрімголов кинувся назад до контори, але з дверей раптом вискочило двоє обдертих волоцюг з автоматами напоготові, цілячись у мене.

- Тривога! – закричав я щосили, але наступної секунди вже лежав на землі.

Ствол автомата вперся в спину, і грубий голос тихо мовив:

 - Тихо, покидьку!

Загупали важкі кроки, двір наповнився людьми зі зброєю. Якийсь здоровань коротко роздав накази, і група бойовиків зникла в дверях контори. Трохи згодом вони виволокли звідти моїх супутників, покидали на землю поруч зі мною.

- Усі, здається, - хрипким голосом промовив лідер. – Тягніть їх до току.

Величезна іржава бочка, в якій колись зберігали збіжжя, опиралася на чотири металеві опори. До них нас якраз і прив’язали, по двоє. Сонце світило просто в обличчя, "хамелеони", хоч і потемніли до максимуму, майже не рятували. Відвернувшись, я через кілька хвилин вже майже нічого не бачив. Зрештою, ніхто не збирався розтягувати задоволення.

- Приведіть сюди селян! – гукнув здоровань.

Не минуло й десяти хвилин, як на подвір’я зігнали всіх поселенців. Набігла темна хмара, затуливши сонце, і стало трохи легше. Розплющивши очі, я побачив їх усіх. Паша стояв попереду, притискаючи до себе незнайому мені дівчинку. Оксани з Юрком ніде не було видно. Я зітхнув з полегшенням.

- Усі ви знаєте, що сталося з містом під час війни, - почав лідер, походжаючи перед юрбою.

Він був чимось схожий на Дима – короткий сивий йоржик волосся, зламаний ніс, масивні щелепи, свинцевий погляд сірих очей. Камуфляж застібав під шию, щільно замотану в’язаним шарфом.

– Рятуючись від удару, та частина населення, якій пощастило, сховалася в метро і бомбосховищах, влаштованих під деякими установами. Там вони збиралися перечекати, поки не спаде радіація, щоб потім вийти нагору. Проте внизу на них чекала інша небезпека.

Він зупинився перед Стефом, холодним поглядом зміряв того з ніг до голови.

- Вони жили поруч з нами завжди, живлячись нашою кров’ю, підступні і безжальні, ховаючись від смертоносного сонячного світла у темряві під землею. За лихою іронією долі, люди самі прийшли до них, мов худоба на бійню, і ці тварюки негайно цим скористалися. Через досить короткий час частина тих, хто сховався від смерті під землею, стали поживою для упирів, частину загнали в стійла, щоб використовувати, як дійне стадо.

Він став розмотувати шарф. Коли шия оголилася, з правого боку стало видно багряний струп.

- Ось тут вставляється трубка з клапаном, через яку упир п’є твою кров. І ніхто не питає тебе, хочеш ти цього, чи ні. Ми народжуємося і вмираємо в пітьмі, харчуючись помиями, немов безіменні тварини. Проте їм і цього мало. Серед них існують збоченці, котрим таке споживання їжі видається недостатньо цікавим, котрі прагнуть гострих відчуттів. І тоді вони знаходять тих, хто вижив на поверхні, і обманом та підкупом примушують добровільно підставляти шию.

Він з розмаху заїхав Стефові в обличчя, аж маска протигаза з’їхала набік. Ліка несамовито закричала. Юрба сахнулася.

- Скоро їхньому пануванню прийде кінець, - вів далі здоровань. – Скоро людські очі відкриються, і ми викуримо потвор з підземелля і заберемо знання та запаси, які вони несправедливо присвоїли. Єдине, на що вони заслуговують – це смерть.

- Смерть! Смерть! – гукнуло кілька посіпак, однак юрба мовчала, похмуро чекаючи на розв’язку.

Командир здер маску з голови Стефа. Задихнувшись від болю, той став битися, немов викинута на берег риба. Біле, ніби мармурове, обличчя вкрили синюваті плями. Ліка закричала знову, багато хто з поселян відвернувся. Здоровань тим часом підійшов до Рослава і теж зняв з нього протигаз. Біолог кілька разів сіпнувся, застогнав, з-під повік потекли сльози. Кров у капілярах стала згортатися, і на чолі й щоках розповзлася синя сітка закупорених судин.

"Ось ти й спікся, Кіре," – з’явилася похмура думка.

Командир підступив до мене, узявся за фільтруючу коробку і повільно потягнув до себе, смакуючи момент. В очі вдарило нестерпне сяйво, я міцно стулив повіки, але це анітрохи не допомогло. Коли протигаз упав на землю, тисячі голок вп’ялися в обличчя, а в очі ніби по кілку встромили. Якраз у цей момент пролунав перший постріл. Щось важко впало біля моїх ніг, здійнявся ґвалт. Хтось дико закричав від болю, кулі люто шматували повітря, потім щось цупке й темне накрило мені голову, і біль став стихати. Все скінчилося дуже швидко, за якісь лічені хвилини. На подвір’ї запала тривожна тиша, яку розірвав хрипкий бас Дима:

- Все! Чисто!

- Чисто! - долинув з іншого боку голос Оксани.

Мазь, спеціально розроблена для таких випадків, лише трохи знімала біль. Я сидів біля вогню, жадібно затягуючись самокруткою, котрою поділився один з вартових. Паша і Дим сиділи поруч, Оксана - навпроти, дивилася на мене крізь полум’я, спершись на свою "сайгу".

- Я хочу, щоб ноги їхньої більше тут не було, - повільно проказав Паша, кинувши на мене з-під лоба ненависний погляд.

- Більше не буде, - прогудів Дим.

- І твоєї теж.

Сталкер глянув на старого, але промовчав. Дядя  Паша, сплюнувши, пішов геть.

- Не треба було нас рятувати, - промовив я, прикладаючись до глечика з самогоном.

Пійло обпекло потріскані губи, гарячою хвилею прокотилося всередині, не дивлячись на протести шлунка.

- Я обіцяв, що з вами нічого не станеться, - глухо відгукнувся Дим. – Єдине в цьому світі, що все ще має вагу – це репутація.

- Он як? Вважай, тепер її в тебе немає.

Дим скоса зиркнув на мене.

- Помиляєшся. Її не стало у вас.

Він підвівся, закинув на плече довгу гвинтівку з оптичним прицілом.

- Піду, погляну, як там інші виродки.

Вогонь потріскував, здіймаючи в небо іскри.

- Скажи, я завжди був для тебе виродком?

Вона відповіла не одразу, продовжуючи дивитися на мене кріль вогонь. В погляді не було ані ненависті, ані тіні колишньої… любові? Симпатії? Тільки спокійна впевненість.

- Ні. Ти був просто іншим.

- А те, що було між нами?

- То було інше життя. Тепер ми живемо в різних світах. І вони ніяк не перетинаються.

- А Юрко?

- Він – частина мого життя. Частина світу, в якому є світло дня і темрява ночі. Він ніколи не вибере морок підземелля, зрештою, я тобі цього не дозволю.

Вона посміхнулася, ніби людина, яка щойно позбулася важкого тягаря.

- Прощавай.

На подвір’ї не залишилось нікого. Вогонь догорів, нічний холод пив гарячий жар, лишаючи тільки сірий попіл. Горілка знову й знову обпікала губи, і невдовзі ніч стала обертатися навколо мене, все швидше й швидше. До горла підступила нудота, я спробував ухопитися за що-небудь, але навколо була сама лише порожнеча.

Холод і самотність.