Слід «Софіївки»

Малеча сходилася з усього міста, щоб посидіти і послухати розповіді свого премудрого дідуся. (Ну, справедливості ради, не зовсім сходилася: після того, як в 2069 придумали телепорт, лишився тільки вираз «сходитись» - малеча телепортовувалась. І хоч телепорт і не міг далеко переміщувати, та і займав купу місця, його використовували замість метро. Хм, найсмішніше те, що поки достоїшся в черзі, щоб переміститись на роботу, то, мабуть, уже двічі можна було б туди доїхати старою доброю маршруткою.

 У людини початку ХХІ століття, мабуть, уже давно виникло б питання, чому діти не сидять за комп’ютерами  й не граються в ігри, чому слухають якогось дідуся? Може, в дітей з’явилося розуміння, що це шкідливо? Спочатку цього розуміння не було, але, коли дорослі стали розповсюджувати комп’ютери, як цигарки і пиво, під знаком «+18» і розповідати про важкі випадки ігроманії, у дітей поступово з’явилась свідомість, і вони, як не дивно, самі не хотіли й підходити до тих страшних 20-ядерних монстрів. (До речі, цигарки й алкоголь люди самі викорінили: зруйнували  заводи, спалили продукцію.) Молодь ІІ половини ХХІ сторіччя стала читати книжки (ну, вже не такі, як раніше, паперові, хоч на вигляд були точнісінько такими ж), грати в настільні ігри, і насамкінець - слухати оповідання старших людей про той «старий» світ»…

Дід був уже лисенький. Його сиве коротке волосся  утворювало навколо голови щось схоже на лавровий вінок. Одягнутий він був, як на той час, старомодно: в пальто,  в чорні класичні штани і в чорні наваксовані черевики. Дітвора сиділа навколо нього і  очікувала цікаву оповідь. Дід вмостився в старому шкіряному кріслі і почав:

- Це було в далекому 2011. Я тоді був лише 9-класником» - низький хрипкий голос надломився, сивий дід прокашлявся і, на диво, умілим, поставленим голосом продовжив розповідь. – Я був абсолютно звичайним підлітком, з притаманними для цього віку проблемами… Ніби  вчора, пам’ятаю,  як вчителі зомбували на те, що треба вже зараз вибирати майбутню професію. Хтось сміявся, хтось не звертав уваги,  хтось відразу задумувався…  Я вирішив, ким стану, не одразу… Всі ці проповіді математичок, біологів, мовничок,  як це говориться, не зачіпали мій молодий, прагнучий, екстраординарний розум. Я чомусь покладався на дурну надію, що все само вирішиться. І мені дуже пощастило. В школу завітав керівник гуртка радіоелектроніки – Семен Іларіонович - з агітацією. Розповідав він про,  на той час, дивовижні речі  - про 3d принтери, про системи управління погодою», - хтось із малечі позіхнув, але швидко виструнчився, бо знав, що дід  Яким (так, діда звали Яким, дещо дивне ім’я для уродженця ХІ ст.) розповідає дуже цікаво, навіть як на їх кругозір історії.

«Нікому не було цікаво», - продовжував дідок, - «крім мене», - він гордовито виструнчився в кріслі і на мить про щось задумався, а потім в своєму звичайному темпі продовжив : «Я прийшов в гурток, як це говориться, - зеленим юнцем, але через три місяці вже робив досить складні пристрої  по типу електрошокерів і металошукачів, знав теорію за другий курс інституту. І тут мені, як тоді говорилося, «заради приколу» захотілося зробити сейсмограф. Я знав, що Україна знаходиться на щиті, але надіявся вловити поштовхи з сусідніх країн, з пристроєм такої потужності це було б важко, але можливо. Словом, з усією пайкою, мікросхемами я провозився десь зо два тижні. Але, як не було важко, прогрес ішов, і вже за місяць роботи сейсмограф був готовий до випробувань. Я з моїм колегою і другом Дмитром урочисто припаяли останній провід до батарейки. Ні з того ні з сього пристрій став верещати. Цей вереск був настільки гучний, що довелося відключити пристрій. Ми подумали, що це все через машини, і вирішили піти в «Софіївку» та ще й зменшити чутливість. Це була субота першої неділі січня. На вулиці падав лапатий білий сніг. Він кружляв, витанцьовуючи свої дивовижні таночки навколо прохожих. Діти каталися на ковзанах, а бабуся гнала їх звідти, сиплячи прокльонами. Так вийшло, що найкраща ковзанка в місті (це 50 метрів рівного льоду під кутом 50˚) знаходилась під житловим будинком, в якому жила, на дитячу думку, сама нестерпна вахтерка, яка тільки може бути в світі. Вона кожен зимовий ранок ту ковзанку посипала щебенем, але вже до кінця дня на ній каталися діти, що її, звісно, дуже виводило. В «Софіївці» було дуже людно: батьки з дітьми на санках, підлітки десь дісталися старий матрац і з’їжджали з гори висотою десь 100 м., словом, всі веселилися. Ми з Дмитром зайшли в лісок і запустили сейсмограф - дратуючий звук не щез, а тільки став чіткішим. Це було схоже на відбивання молоточком по дереву, звук був приблизно такий: тук – дінь – дінь -  ду-ук. Це нам щось, до болю, нагадувало. Ми стояли кілька хвилин розгублені, аж поки до нас «дійшло»: це азбука Морзе.

Під час перебування в шкільному таборі «Ерудит» нас, так би мовити,  ерудували, як здавалося, непотрібними знаннями «Морзянки». Ми були праві, бо більше ні разу в житті вона нам не знадобилась, але тоді вона була якраз доречна», – дітвора слухала Якима, боячись навіть дихати голосно, щоб не переривати розповідь. Дід сам наче знову переживав той момент, про який говорив. Дивлячись кудись в стіну пустим поглядом, він продовжив: «В посланні йшлося. Врятувати мене, мій корабель розбився». Ми посміялися, мовляв, якісь жартівники, але потім зрозуміли: як можна сконтролювати коливання в землі?!». Й вирішили йти на збільшення звуку в сейсмографі. Нам здавалося, що ми, як Холмс і Ватсон, розгадуємо якусь надскладну загадку, женемося за чимось в тумані зі снігу. Тріск все сильнішав і сильнішав. Ми йшли в глиб лісу. Дерева ставали все густішими й густішими - і тут ми вибралися на галявину. Серед неї була величезна крижина з  туманного  льоду. Сейсмограф верещав, як недорізаний. Ми зрозуміли, що на місці призначення і, жаліючи свої вуха, від’єднали провід від батареї.

Крижина була схожа на великий куб, що застряг гранню вниз і утворив піраміду. Ми підійшли. Я протер бік цієї піраміди, через рукавицю відчув заряд току й відсахнувся. В мить доторку  куб засвітився червоним світлом. Світло це, відбиваючись від сніжинок, робило наче вогненний дощ. Лід почав тріщати…

Ми ще ніколи так швидко не бігали. Відсапавшись за кілометр-два від того місця, почали задавати собі питання: «Щоб то було?». «Американські випробування?». «Інопланетяни?». Вирішили нікому нічого не говорити й зберігати пригоду в секреті. Вдома я помітив, що на руці відсутній шматочок шкіри із вказівного пальця. Як не відчув цього раніше?

Зимові канікули скінчились. Почались рутинні, повільно спливаючі шкільні будні. В наш 9-б прийшла новенька дівчинка, яку звали Аліною. Це була тендітна, не засмагла дівчина з білим волоссям, вона наче була зроблена з кришталю. Голос старця тремтів, здавалося він вічно може розповідати про неї, але, зробивши невеличку паузу,  з таким же пустим поглядом продовжив: «Вона мені одразу сподобалася, і я сподобався їй. Вона була весела, товариська, але чомусь дуже любила холод, сідала біля вікна й часто виходила на вулицю».

Ми з Дмитром вирішили один раз, мигцем, глянути на ту галявину, плануючи відразу ж втекти. Були вже  на півдорозі, кров бухкала в голові, йшли навшпиньках, хоч сніг тріщав, як навіжений, раптом обом одночасно подумалось – нічого не було. Підійшли до галявини - нічого не побачили. Анічогісінько!!! Ми вирішили все забути. На деякий час так і зробили!

Мене все більше й більше захоплювала Аліна. Долаючи страх перед відмовою, я запросив її на ковзани – покататися. Вона згодилась! На душі стало аж якось тепло від однієї думки про майбутнє побачення. - Дівчатка задумливо сиділи і слухали цю розповідь надзвичайно уважно тоді, коли хлопчики прикидалися, що пропускають все повз вуха. Дід розповідав історію вдумливо і періодично зітхаючи.

– …Тільки почався березень. Сніг став злегка підтавати.  Аліна мене здивувала і приємно вразила -  запросила  у «Софіївку». Я прийшов і побачив її в тім ліску, де з нами трапилась незвичайна пригода, вона чекала мене. Була заплакана. Я підійшов, обійняв і запитав «У чому річ? Чому плачеш?».

Вона подумала трішки й запитала: «Ти мене кохаєш?».

 -Так.

- Ну, тоді поцілуй мене.

Я заплющив очі, доторкнувся своїми губами до її уст. Це був наш останній і перший поцілунок. Коли відкрив очі, то побачив, що Аліни вже немає. Не знайшовши її ніде, я розгублений пішов додому. Вечором якась сила потягла мене на балкон. Я зачаровано дивився в небо, на якесь неймовірне скупчення зірок, і я відчув, що міг би на них дивитися вічно. Не встиг подумати про це, як червона комета вилетіла з-за небосхилу – і зникла..

Більше Аліну я не бачив – вона просто – щезла!

Дід зітхнув, піднявся і пішов у свою квартиру. Малеча розбіглася. На старенького накотилися спогади про те, як він після цього випадку вдарився в науку (хотів знайти пояснення тому, що трапилось). Наполегливо студіював хімію, потім в фізику, знань не вистачало, він вступив до університету вивчати квантову фізику. Став дослідним шляхом проводити розчеплення речовин, прагнучи досягти ефекту зниклої Аліни. Через десять років йому вдалося примусити річ зникнути і, що найприємніше, з’явитися буквально за двадцять метрів цілком неушкодженою. Ще через п’ять років він навчився направляти телепортацію (вже миттєву) на 400 м. З цим винаходом він вийшов у світ і отримав нобелівську премію, кардинально змінив життя всіх жителів. Він усе життя  вивчав явище відбивання сигналів в масштабах планет. Він усе життя крокував до сьогоднішнього дня. Якщо й має в його житті бути зоряний час, то лише сьогодні. Момент настав! Планети розташувалися таким чином, що його сигнал розійшовся на декілька галактик! …

Дідок зайшов в кімнату, почекав трохи, дивлячись на годинник, і нажав досить масивну пурпурову кнопку. Весь дім почав гудіти і вібрувати. Він чекав!... Маячок працював. Йому  лишалося тільки чекати. Було тихо, він чув, як пульсує кров в його венах. Це очікування продовжувалось не довго. Раптом все перед його очима наче розклалося на два малюнки: один звичний, а другий, якийсь не такий, неземний, пік безміром, проривався з-під нього. Через кілька секунд він став відчувати легкий, але дошкульний холод. Все було біле, ідеально рівне, в легкому тумані. Одна із суцільних стін, наче лід весною, почала тріщати і раптом щезла, з’явилася жіноча постать. «Аліна», - гупало в скронях. Вона дістала з кишені старомодних джинсових штанів пробірку, в ній плавав кусочок шкіри, той самий, який зник у «Софіївці».

 – Ти не хочеш бути зі мною? Ми можемо бути разом завжди.

Пробірка переливалася різними відтінками голубого, фіолетового. З очей Аліни одна за одною котились сльозинки, і тільки вони падали додолу, як перетворювалися в сніг, той білий сніг із дев’ятого класу.

-ТАК.

Аліна вколола йому рідину -  і з всього його тіла став виділятися пар, наче з-під рідкого азоту, він покрився пеленою, покривалом із чистого білого диму. Через декілька хвилин дим розсіявся і перед Аліною стояв все той же хлопець з закоханими, повними сліз очима, хіба що з дещо блакитнішим відтінком шкіри. Нарешті вони були разом - і все здавалось їм неважливим.

Червона комета вилетіла з-за небосхилу – і зникла…