Гранатовий сік

- … Два, один. Прокидайся.

Раптовий поштовх повернув до денного світла.

- І що скажеш?

- Нічого.

Відсунула стільця вбік і пересіла.

- Тобто?

- Не хочеш кави? Тобі було би непогано збадьоритися.

В чайнику починала шуміти вода.

- Як це нічого?

- Пусто, нема за що й учепитися. Чергова невдала спроба.

- Знов…

- Зрештою, можеш сама послухати те, що записав диктофон.

Горнятка парували свіжістю майже чорного напою.

- Пізніше, не зараз.

Глибоко вдихнула. Поправила сорочку. Білу «з холодком». Бездоганну. Окрім як тоненька смужечка на комірі та на кишенях. Колір – специфічний червоний, який говорить сам за себе – кардіочервоний.

Рингтон. Упереміш із вібро. Мить.

- Біжу.

І вже у дверях додала:

- Там пацієнта привезли. Я ще потім зателефоную.

- Згода.

В темпі. Змінюється слайд. Гори. Попелясті гори. Скелі. Тут, під ногами. І там, далі. Й далі, далі. Гори. Аж до обрію. До неба. Попелястого неба. Міраж. Дурманиться. Снується сивим туманом перед очима. І… Стоп. Спинися. Та-а-ак. Там пацієнта привезли. Зберися. Що це було? Мікросон? Хм. Схоже на те. Перевтома. А такої розкоші я собі дозволити не можу. Ще, не дай Бог, рука смикнеться там, де не треба, і тоді, коли не треба. Таки варто було випити кави.

***

День почався. Ще навіть рано. Досить-таки. Рано? Ну, не надто, адже сонце вже давно прокинулося і справляє променаду по небу. Що там? Дзвінки? Як добре, що в мене є звичка вимикати на ніч мобільний. Не звук, а повністю. Це ж просто чудово, хіба не правда? Дійсно, як добре, що в неї є така звичка. Ввімкне пізніше. А тоді на голову посиплеться купа повідомлень на яку завгодно тему.

Волосся – його було би незле ще трішки підфарбувати. До русяво-золотистого. Лиш тепер помічає. Помічає ранкові тіні.

Бере зі столу. І заплющує очі. Поволі. Пальці відчувають дотик до… наче до мініатюрної бруківки, щільно-щільно викладеної кимось і навіщось. Я бачу гори. Ті ж самі гори, тільки яскраво й чітко. Контрастно, до найменших дрібниць. Напружуючи всю свою уяву. Але… гір нема. Довкола звичайний інтер’єр кімнати. Або пустота. Або кімната. Ні, я все-таки розплющую очі. Стискаю пальцями гранат, майже судомно. Просто стискаю. Тримаю. По руках тече його сік. Який мав би бути рубіновим. Але ж ранкові тіні. Чому? Ну чому?

Їй уже кілька місяців поспіль сниться один і той самий сон. Не завжди, не щоночі, але повторюється. І це навіть не кошмар. Вона бачить сірувато-піщаний пейзаж. Гори – мов купи хаотично розкиданого каміння. І не відбувається просто нічого. Відчуттів – жодних. Ні почуттів, ні передчуттів. Так, ніби їх одночасно вимкнули. Всіх, крім одного. Одне все-таки є, неясне, далеке, позбавлене форми і, можливо, змісту. Воно зринає із глибинних шарів підсвідомості. Щораз, із кожним наступним сном я все більше переконуюся в тому, що воно існує. Це передчуття чогось. Щось може або мусить трапитися. Зустріч? Можливо. Але я не певна того до кінця. Тоді щось інше. Що? Кожного разу, в кожному сні стискаю в долонях гранат. Його темний сік збігає руками, залишаючи на шкірі тонкі патьоки, наче вени. І крапає додолу. На каміння й пісок. Втікає одразу в безвість. Або ж випаровується. Проте залишаючи рубінові сліди.

Чому я не можу повернути це слайд? Адже психолог запевняв, що власну свідомість можна контролювати. Можна самому ставити слайди. Як заставки на комп’ютері. Якщо мені вдасться поставити цей слайд, я зрозумію його. Зрозумію із середини. Але мені знову не вдається. Знову, знову!

Аж до катартичного розширення зіниць. Це коли задовго дивишся зіницями в зіниці. Пустота. Кімната. Пустота. Кімната. Ще раз: пустота. І… Ранкові тіні. Уламки вчорашніх емоцій. Та ще свіжі відбитки щойно пережитих. Тобто, так і не пережитих. Русяві іскорки. Роса? Як мені така дурниця в голову могла прийти, звичайно ж, це відблиски променів. Рикошетом. І погляд. Теж рикошетом? Тьмяний, наче скло замінили на пластмасу. Глибокі зелені впадини під очима. Мимовільно й відчужено виринає: хто це? І майже синхронно за ним: ну навіщо ти питаєш, ти ж знаєш, хто це. Відповідь фатально правдива і оскарженню не підлягає: я. Так, це я. Тобто вона.

В неї нарешті вихідний. Адже сьогодні неділя. Неділя? Так. Повноцінний вихідний. І вона сьогодні йде… зрештою, це інформація з категорії «private». Треба гарно намалюватися. І витерти ціле зоряне небо рубінових цяток на дзеркалі. Мокрою серветкою. Так, витерти руки й дзеркало. Що я вдягну? Вона ще точно не знає, що вдягне, але, скоріш за все, то буде якась сукенка. До неї зовсім не пасуватиме цей металевий хрестик. Його треба зняти й покласти на стіл. Нехай собі блищить.

***

Психолог перегортав книги. Шелестів сторінками старих і сучасних праць. З Інтернетом вже було покінчено: перечитано вздовж, упоперек, по діагоналі та між рядками, перерито, перетрушено через дрібне та грубе сито, перевернуто з ніг на голову і ще раз перетрушено. Він шукав ключика. Чисто професійний інтерес вже давно переріс у азартний, який і додавав щораз більше енергії на пошуки. Психолог був певен, що знайде цього ключика – до снів Марини. Тобто, власне, не снів – він гадав, що це щось далеко інше. Воно виникало почасти і наяву. Зі снами все було би набагато простіше, таку дрібницю він зустрічав досить часто у своїй практиці. Міг би впоратися на раз-два.

Але ж ні. Розгадка вперто вислизала крізь пальці, залишаючи лише неясні натяки на себе. Таких натяків уже назбиралася ціла купа, вони лиш нагнітали інтригу.

Від моменту, коли до нього звернулася Марина, хороша знайома із кардіохірургії, пройшло вже досить багато часу. Досить, щоб написати працю. Так, він плекав цю думку в душі і сподівався на що-небудь сенсаційне. Навіть був певен того, що за слайдом приховується якесь сенсаційне відкриття. Тому шукав, шукав,шукав. Копався у свідомості Марини, випробовуючи різні способи сугестії, гіпнозу, трансу. Жартував, що скоро стане непоганим фахівцем із нетрадиційної медицини. Можна було би, звичайно, плюнути на те все, але ж він прямо нюхом відчував, що залишилося ще зовсім небагато. Принаймні, менше, ніж уже зроблено.

***

Легкий бриз. Спека. Роби, що хочеш – от за що люблю тебе, відпустко! Повітря сухе й легке. Залишає на губах солоний присмак. Саме тільки повітря! Воно вщерть наповнене йодом та несподіваними візуалізаціями. І, врешті, воно пахне літом.

Марина та ще дві її колежанки вибралися на море. Буквально вирвали себе із обіймів міста, роботи й вічного браку часу. Путівка вже була на руках, коли при останній їх зустрічі Сергій (котрий психолог) раптом сказав:

- А й справді: Крим! Це ж можуть бути Кримські гори.

А й справді! Як вона раніше до такого не додумалася? Цілком імовірно, що слайд – це кримський пейзаж. Свідомість здатна викидати лише те, що колись було записано на носії пам’яті. Давність при цьому не має значення. Так, дійсно, Марина в дитинстві кілька разів була на морі. В Алушті. Але ж могла їздити на екскурсію в гірську частину півострова. І просто не пам’ятати цього. А тепер давно забуті дитячі враження вистрибнули на-гора, чимось спровоковані. Чим? Та будь-чим. Яка різниця?

Нарешті! Душу переповнювало почуття легкості, неймовірної легкості та вільності від таємниць власної психіки. Хотілося відпочити, зловити мить, зловити день. І гнати геть усілякі «але», як дощові хмари з чистого неба. Колежанки, звичайно, не були посвячені у ці психічно-психологічні перипетії. Бо якби були, то напевне ж би не дозволили отак просто зігнорувати інтуїцію.

Вони щодня засмагали на пляжі, їздили на екскурсії, як і кожен нормальний турист. Фоток наробили море – мабуть, більше, ніж справжнє море. Ночами кидали все це багатство у фейсбук. Тішилися. А коли вдарив шторм, вирішили податися до мармурової печери.

Відпочивати в Криму і не відвідати Мармурової печери – це не відпочивати в Криму. Принаймні, так навперебій викрикували написи на стендах від різних екскурсійних :забігайлівок». Одну з таких і обрали дівчата. Пересічну частину історії викреслюємо.

…Марина віддала дівчатам свій фотоапарат. Ще там, унизу. Ця мить. Вона чекала. Все решта не має значення. Вгору. Крок за кроком. Тікають камінці з-під ніг. І пісок. Подекуди. Сонце сліпить. Плато. Скелясте плато Криму. І… Ні. То була пустеля. Ця думка раптом шибнула струмом крізь заплющені очі. Звідкись із небуття. То пустеля. Там не було моря. І близько. Не було води. Не було нічого. Жодних відчуттів. Емоцій, спогадів. Тільки пустеля. Пустка. Абсолютна пустота...

Вітер дмухнув в обличчя. Солоний присмак. Де-не-де під ногами сухі трави. Звичні, як для серпневої пори. Кедри. Кипариси. Що чіпляються до майже вертикальних скелястих схилів. І висять над прірвою. Цілу вічність. Мабуть. Ще трохи холодно. Добряче. І так невчасно повертається щойно пережитий «сталактитовий» слайд. Його не вирвати, бо надто свіжий. Не стерти. Він проступає на екран разом із сонячним світлом. Крізь повіки. Геть недоречно. Це все. От тільки.. Знов тривога. Вдерлася так нахабно посеред відпочинкових днів. Тривога і розчарування. Ну вже певне, що розчарування. Решту відпустки зіпсовано. Це факт.

Того вечора написала у фейсбуці:

- Ні, це не Крим. То була пустеля.

Так прямо й написала.

Чи читав він, чи ні (скоріше, що так), але повідомлення від Сергія звучало наступним чином:

- Знаєш, я тут нарив одну цікаву річ. Генетична пам’ять називається. Думаю, твій варіант. Попередня ідея правильна (тому не розчаровуйся), її слід тільки дещо трансформувати. Отож, згадуй: хто з твоїх кревних родичів любив подорожувати? Тато-мама, дідо-баба, не далі. Бо це надто свіжий слайд, - і тут Марині знову недоречно згадалися сталактити, - а з поколіннями генетична пам’ять гасне. Словом, відписуй. Чекаю.

Гм, цікаво. Хто з її родичів любив подорожувати? Баба з дідом за рідним селом світа Божого не бачили. Варіант уже відпадає. Хоча, може, я чогось не знаю? Далі: мама. Цілком, до речі, ймовірно. В Союзі була можливість досхочу наїздитися і набачитися. Мама їй ще раніше розповідала про те, як їздила до Молдови, Білорусі. В Прибалтику навіть. І в Росії, мабуть, побувала. Тільки де? З цього моменту розгалужується безліч версій.

Ну і тато. Що вона знає про рідного тата? Ім’я-прізвище, професія, дата розлучення. Негусто. Його самого пам’ятає погано, тоді лише 5 років мала. Чому розлучилися з мамою – теж достеменно не відомо. З тих пір не бачилися. А ще.. А ще була сестра. Оксана. Сестра-близнючка. Яка залишилася з татом. Але сестра не може передати генетичну пам’ять. Тоді тато. Можна було би про те все розпитати безпосередньо в мами – вона-то знає – але ж серце. Хворе серце. Табу. Отже, тупик. Як приїду додому, треба буде щось розплутувати.

***

Спливали останні дні літа. Сергій не відгукувався. «Словом, відписуй. Чекаю…» Ну як таке може бути? У відділі сказали, що він узяв відпустку.

Адже було, було про що йому розповісти! Просто геніальна ідея, до якої Маврина додумалася випадково, вкотре блукаючи серед своїх аналітичних джунглів. Оксана, це Оксана! Скоріше за все. Адже між близнюками завжди існує невидимий зв’язок. Гори бачила її сестра, Марина була майже цілком упевнена в цьому. Не вистачало лише якоїсь сотої відсотка для абсолютної певності, яку вона збиралася почути з вуст психолога.

Однак від мовчав: телефон, фейсбук, електронна скринька, навіть домашня адреса (ну це зрозуміло, людина поїхала відпочивати). Але ж!

В день його виходу на роботу прийшла о 7.55 і нахабно всілася. Під дверима. На лавку.

- Який ранній пацієнт! Ви на прийом?.. І поки ти ще не встигла розгніватися: привіт! Заходь. Щось трапилося?

- Взагалі-то, це в мене до тебе таке питання. І я вже давно розгнівана.

- Гм. Яка прикрість.

- Перестань. Чому ти не відповідав?

- Для чистоти експерименту.

- Якого ще експерименту?

- Е… Ну так що там у тебе трапилося?

- Звідки припущення, що в мене щось мало трапитися?

- Ти ж не просто так мене вже місяць дістаєш своїми дзвінками й писульками. Отже,є що розповісти.

- Є.

- То розповідай.

- Ну нехай. Але потім я все одно доб’юся пояснень щодо «експерименту». Так от, ти знаєш, слайд із горами – це не генетична пам’ять.

- Чому ти так думаєш?

- Я не думаю, я впевнена

- Тоді яка природа явища?

- В мене є сестра-близнючка.

- І?..

- Що і! Та ж зрозуміло, що між близнюками існує зв’язок на рівні тонких матерій. Адже так?

- Так.

- Отже, цей слайд присланий мені сестрою. Н знаю, відомо чи несвідомо, чи взагалі вона здогадується про це. Якщо так, тоді це повинно бути щось важливе для мене. Накшталт ММS-ки, яку я ще не багнула. Якщо ж ні, то значить, я мимоволі теж надсилаю їй якісь слайди.

- Так, стоп, стоп, стоп. Ти вже задалеко забрела.

- Але ж таке може бути? Воно ж реально?

- Може бут ти, не заперечуватиму. Хоча, звичайно, я міг би зауважити, що ніякого зв’язку між близнюками наукою не доведено…

- От тільки давай не будемо робити із цього велику загадку природи.

- Та я й сам вірю.

- А в мене таке враження, що ти не віриш.

- В гіпотезу про близнюків. А от з того всього, що ти кажеш… Знаєш, що правда? Це таки справді не генетична пам’ять.

- Сам відкидаєш власні версії? З яких то пір?

- Маю певність.

- Ти знаєш, я теж маю певність.

- У тебе, ні відміну від мене – переходимо на мову детективів – немає доказів.

- Ну вперед, пред’являй.

- Чекай, все по порядку. Навіть не знаю, з чого почати…В тебе ніколи не було відчуття рук, які не відмиваються?

- Тобто?

- Ну, маю на увазі, слайди.

- Там взагалі ніяких відчуттів, я ж казала. Хоча… Гранатовий сік. Але це в реальності. Часто не могла його відтерти з пальців.

- Особливо, якщо торкалася тими пальцями чогось металічного…

- Ага!

- Та не дивись на мене такими квадратовими очима, звичайна хімічна реакція.

Марина провела рукою по шиї.

- Що?

- Та ні, нічого.

- Та так, ти його загубила. Тут, ще перед від’їздом. – Психолог витяг з шухлядки маленький залізний хрестик. – На. Ось тобі й експеримент, і речовий доказ.

- Слухай, Сергію, а ти отримуєш задоволення від того, що твій співрозмовник нічогісінько не розуміє?

- Та ні. Невиправдані надії. Знаєш, є такий психологічний стан.

- Ага, значить, продовжуємо в тому ж дусі.

- Добре, пояснюю популярно. Рівно місяць тому ти загубила в моєму кабінеті ось цю маленьку річ. 20 днів ти була в Криму і за цей час не побачила жодного слайду.

Справді, жодного. Навіть тоді, коли стояла на плато і намагалася його витягти з підсвідомості.

- … Я, чесно, думав, ти спитаєш про це в першу чергу. От. І можна було би подумати, що гори ти бачиш тільки в місті. Тому я вирішив законспіруватися ще на 10 днів. За які ти, зрозуміло, теж не бачила слайдів. Отже, вони не прив’язані географічно. Більше того, вони навіть до свідомості не прив’язані. А тому поплакала моя наукова робота…

- Так он воно що! Я ж то думаю, звідки раптом стільки байдужості.

- Так, це не моя парафія. Забирай свою розгадку і розгадуй. Я вже, як ти висловлюєшся, переглянув ММS-ку. Далі твоя черга.

На тому розмова по суті закінчилася. Хоча й прозвучало потім ще купа пустих слів. Навіщось.

Стрибало серце. Відчуваючи біля себе шматочок холодного металу. Як? Ну як вона могла загубити таку річ? Це ж практично сімейна реліквія. Її особиста реліквія. Душі. зроблена колись давно-давно татовими руками. Збережена. Випадково віднайдена у старій маминій шкатулці – шматок неоковирного чорного металу серед коштовностей. Так нагло загублена. І знайдена. Щойно.

Щойно, здається, дзвонив телефон. Так, треба бігти у відділення. Дежавю. Передчуття чогось. Що повинно статися. В темпі. Змінюється слайд. Гори. Попелясті гори. Скелі. Мов порозкидані купи каміння. Тут, під ногами. І там, далі. Й далі, далі. Аж до попелястого обрію. Неба. Пустоти. Пустелі… В якій нічого не відбувається. Просто нічого. Жодних емоцій, відчуттів. Вони всі залишилися десь далеко. Втекли, розбіглися. Упали на пісок, мов краплі гранатового соку. Випарувалися. Стискаю в руках. Гранат. Тут ростуть гранатові дерева. На цій землі. Де майже нічого не росте. Абсурд? А може, мені лише так здається. Здається, що це гранатовий сік. Темно-темно червоний. Майже рубіновий. Метафора, що сама напрошується. Її просто треба перевернути. Навпаки. Метафора-перевертень. Гранатовий сік… Він стікає тоненькими червоними жилками по шкірі. Фатально. Не відмиваючись. Ніколи. Назавжди… Але ж яка гра слів! Гранат. В руках. Посеред абсолютної пустелі. В якій немає нічого. Немає будь-якого правильного сенсу. Змісту. Буття? Хтось кричав. Не тут, далеко. В іншому просторі. Ледве чутно. Хтось біг. Біг до мене. Дрібно тремтіла земля під ногами. Когось потрібно було би побачити. Але перед очами туманилося попелясте небо. Обрій. Пісок. Скелі. Майже встигаю смикнути. Майже, але… Хтось кричить. Аж до божевілля. Розгинає судомою зведені пальці. Поволі. Один за одним. Вдаряє. Боляче. Мабуть. Я не відчуваю. В моїй пустелі немає відчуттів. Тільки попелясті міражі перед очима. Тупий удар. І гори розлітаються тисячами дрібних піщинок. Все…

Марина бігла коридорами. Не бігла, а швидко йшла. До свого відділення. Розкидаючи по дорозі намір емоцій. Щойно пережитих. Уламки. Ранкові тіні. Двері. Інші двері. Кардіологія.

Але то ще був не кінець.

Передчуття.

Зустрічі.

От кого-кого вона могла тут сподіватися. Побачити. Ні. Та будь-кого. Тільки ж не. Себе! Безпосередній контакт. Самозворотній. Аж до катартичного розширення зіниць.

- Марина?

Це хтось сказав. Не тут, далеко. В іншому просторі. Ледве чутно. Вона ще якусь мить стояла. Нерви тремтіли від заціпеніння. Верталася сюди. Поволі.

- … Оксана?.. Ти – Оксана?

- Так, сестро.

Марина хотіла щось сказати. Вона сама не знала що. Думка крутилася у підсвідомості, зовсім близько.

- Знаю, тобі є багато чого сказати. Мені теж. Але не тут і не зараз. Тата привезли в лікарню. Що саме з ним – не знаю. Хоче лікуватися в тебе. Ми з цим сюди і приїхали.

Купа нової інформації іскрилася перед очима тисячами дрібних піщинок. Не усвідомлюючи до ладу, що відбувається, Марина дивом спромоглася задати хоч одне конструктивне питання:

- А де ви жили весь цей час?

- В селі… І ще, тобі як лікарю варто знати: він колись воював. У Кабулі.

- Я знаю.

- Звідки?

- Здогадалася. Щойно.

Оксана цього останнього не зрозуміла. Однак питати не стала.

Відчувала біля серця металевий хрестик. Дивно, але він досі був холодним. Він був живим. І вже потім, далеко потім Марина здогадається, що хрестик розповідав історію свого створення. Навіть не історію – передісторію. Першопричину.

А зараз вона якось спонтанно, сама не сподіваючись від себе, подумала:

- А чому б Сергієві не написати наукову роботу з фізики? Про метал, який має пам’ять. Га?