Серце лісу

Сьогодні табір зупинився під самим лісом, обгородивши півкругом возів невеличкий пролісок обабіч дороги. Це було найкраще з усіх місць, на яких вони зупинялися за останні три повні – захищене від вітру і з невеличким джерельцем. По іншу ж сторону тракту починалась пустка. Буйтур не міг зрозуміти як таке могло бути. Ось квітне ліс, врізаючись у носа запахами рясту і мокрого листя, а за кілька десятків кроків вітер ганяє клуби пилу та сухі шматки бадилля. Одного дня хлопець бачив як дощ, що закрив собою ліс, обрізаною стіною закінчувався там, де починалась пустка. Щось дивне було в тих сухих просторах, але ліс позаду був ще загадковішим. Хлопець міг заприсягнутися, що бачив, як гілки дерев рухалися без вітру, а коріння кожну ніч обплітало місця їхніх зупинок. Та батько казали, що то лише Буйтурува уява. Але чому ж тоді це перший ліс, в якому батьки не рубали дерева, обходячись сухим гіллям з землі, а коли дитина йшла в ліс – її сварили. Щось з цим лісом було не так і сьогодні Буйтур збирався дізнатись що. Швидко повечерявши, хлопець побіг до центру табору. Там, навколо величезного багаття кожен вечір збирався табун дітвори, щоб послухати казки бабусі Айри. Вона була найстаршою з усього племені, з найдовшим і найсивішим волоссям. Один з Буйтурових друзів розповідав, що бачив як та збирає попіл, робить з нього нитки та вплітає їх собі у косу. Зайнявши місце поближче до бабусі, Буйтур почав чекати поки та довечеряє.

- Ну що ж дітки. Про що сьогодні послухати хочете? – запитала Айра.

- Про Оріанну, – пискнула якась дівчинка.

- Про Колісницю Арея! – крикнув хтось із хлопчаків.

- Про ліс, біля якого ми зупинились, – прошепотів Буйтур, але Айра почула.

- Це не просто ліс, дитино. У нього є ім’я, яке має знати кожен, – усміхнулася бабуся. – Наш народ постійно в дорозі, то ж кому як не нам розуміти наскільки швидко змінюється світ. Імперії, які вчора квітнули, сьогодні поросли полином. Від країн народжених при сході сонця, не лишилось й імені. Від міст побудованих кілька митей назад, вже й спогаду нема. Що вже й казати про людське життя, мимолітне, як сам час? Та є речі вічні. Такі, що були тут до приходу перших людей і будуть після їхнього зникнення. І я зараз не про небо та сонце в ньому, або вогні, що освітлюють ніч. А про річ, таку ж живу, як і ми з вами. Про те, що може дихати, рости та навіть сміятись. Оберніться й загляньте в очі тому, про кого я вам сьогодні розповім.

- Бабусю, ви так кажете, наче цей ліс живий, – крикнув хтось із слухачів.

- Бо так воно і є. Якщо придивитися, можна побачити, як його гілля рухається без вітру, а коріння тягнеться до тих хто спить поряд. Ім’я його – Святибор, і в нього навіть серце є, в якому чатує могутній дух, захисник всіх хто живе серед тих дерев.

- Хто там живе, бабусю? – перелякано спитала якась дівчинка.

- А живе там народ древесів - прекрасних струнких створінь, з пташиними лицями. Вони спритніші за зайця, сильніші за ведмедя і непомітні як тінь. Кожен, хто ламає дерево – їх ворог. Кожен, хто вбиває тварину – їх ворог. І кожен, хто йде до серця лісу – теж їхній ворог. А з ворогами в них розмова коротка. Їхні стріли ніколи не хиблять, бо очі в них орлині. Але вбивають вони тільки дорослих, дітей же забирають собі, перетворюючи на покручів. Тому ніхто й не заходить глибоко в хащі Святибору, хоч кажуть, хто дістанеться його серця… – Несподівано Айра захрипіла та почала захлинатись, а з її горла проріс кінчик гілки. Через мить, табір наповнився криками. Буйтур знав, що то Ліс напав на них. Хтось схопив його та потягнув за собою. То були його тато.

- Синку, тікай до лісу. Сховайся там і не виходь поки я по тебе не прийду. – Тато не були налякані і в руці вони тримали меча. Але що меч міг зробити древесам.

Буйтур ледве стримувався, щоб не розплакатись. Він не міг тікати до Святибору. Не хотів ставати покручем, натомість сховався під найближчого воза. Звідти хлопець бачив коней, що носились у різні сторони. Чув крики, плач, дзвін сталі та прокляття, від яких крутило живіт. Відчував запах диму, бачив танець полум’я та тіней. Але найбільше його лякав несамовитий, схожий на вовчий крик, в якому лунало лише одне слово «Уррагх». Від нього хлопця трясло і він спробував заглушити його своїм власним та не зміг. Затулив вуха руками, скрутився в клубок і продовжив кричати. А коли, на зміну вовкам прийшов крик ще більш лютий – пташиний, ногами хлопця розтеклось тепло. Буйтур не знав, скільки пройшло часу, як крик знову змінився. Наче в птахи, що прилетіла до розбитого гнізда. Ще мить і горло хлопця його зрадило, перетворивши крики в хрип. Птаха змовкла разом з ним. Хлопець не відразу наважився підняти голову, щоб зустрітись з орлиним поглядом.

***

Буйтур прокинувся. Пройшло більше трьох тижнів, відтоді коли чоловік нормально спав і не знав, як скоро опиниться достатньо далеко від Святибору, що б кошмар його полишив. Ну хоч на цей раз він прийшов під самий ранок, а не як зазвичай - на початку ночі. В повітрі пахло сирістю та цвітом черемши. Чоловік лежав на траві посеред дубового гаю, в якому його загін зупинився на ніч.

- Знову той дурнуватий сон? – запитав голос позаду. Буйтур неохоче розвернувся. Його власник сидів не відриваючи погляду від полум’я, тихенько щось потягуючи з залізної чашки. – Вип’єш? Може допомогти заснути.

- Я так розумію, в тебе там не чай. – Буйтур сів біля вогню.

- Чай спати не допомагає. – Сумир був чорноволосим велетом, з сірими очами, глибоко посадженими на м’якому обличчі. Одягнений був у чорний шкіряний обладунок і штани, прикрашені тонким червоним павутинням. Це був одяг того, хто присягнув Арею. Буйтур мав на собі такий самий. – А от моя настоянка інша справа.

- Мені від одної згадки про неї погано стає. Юр на варті?

- Так. Хочеш його підмінити?

- Не дуже.

- Розумне рішення, - усміхнувся Сумир. – Може все таки вип’єш?

- Я почекаю, поки ми дістанемось якогось шинку та вип’ю чогось нормального.

- Якби не деякі, ми б уже там були. Натомість, ліземо невідомо куди, рятувати ту, хто скоріше за все, вже мертва.

- Якщо її і справді древеси викрали – то жива. Вони не вбивають дітей, я тому підтвердження.

- Це якщо древеси. Але подумай, на кой княжні здалось гуляти біля Святибору, та ще й в супроводі лише одного мисливця?

- У багатих свої примхи. А взагалі, яка тобі різниця?

- Коли від цього залежить цілісність моєї дупи - велика.

- Десять тисяч золотих! Решта тебе хвилювати не повинна. За такі гроші ми собі цілий замок зможемо купити.

- Хтось говорив про гроші? – долинув голос з-за дерев, а через мить на світло полум’я вийшов і його власник. Чоловік здавався куди молодшим за своїх друзів, чим завдячував своїм хижим рисам, та майже яструбиному носу. Одягнений був також в чорне з червоним.

- Юре, хто тебе так гарно надресирував, прибігати при першій згадці про грошву? – підколов Буйтур.

- Життя, – відповів той. – При згадці про жінок, я прибігаю ще швидше.

- Хто б сумнівався, – усміхнувся Сумир, протягаючи Юру свій напій.

- Сам ним давися. А я краще посоплю.

- На тому світі відіспишся, – відповів Буйтур. – Пора рухатись, маємо дістатись Святибору до вечора.

Сонце ще не виглянуло з-за дерев, як загін вже був на конях. Рухались старим втоптаним трактом, що пересікав величенний пролісок. Вже за десяток верст загін зійшов з тракту, пересікаючи пролісок напряму. Коням не дуже сподобалось рухатись густим покривалом з конюшини. А скоро тварини взагалі відмовились йти далі і найманцям довелось продовжувати шлях пішки. Через це, до межі лісу загін зміг дістатися тільки ввечері.

- Ми вже достатньо близько до Святибору, щоб ти відкрив свій план? – запитав Сумир.

- А мене цікавить, чому ми зійшли з тракту та цілий день продирались поляною? Це ти так вирішив шлях до торгових воріт скоротити? – додав Юр.

- Відповідь на ваші питання доволі проста, до Святибору ми зайдемо з чорного ходу, – усміхнувся Буйтур, показуючи на густі хащі, якими починався древній ліс.

- Юре, розвертайся, в нашого командира дах поїхав.

- А може він просто на сонці перегрівся? – припустив той.

- Подумайте самі. Князь відправив на пошуки дочки купу людей і ставлю мішок золота, що вони стали табором біля торгових воріт. Туди зараз прикута вся увага древесів, решту ж лісу стережуть рідкі патрулі.

- То твій план полягає в тому, щоб бути підстреленим цими рідкими патрулями? – запитав Сумир. – Торгові ворота, єдиний безпечний вхід до Святибору!

- У тебе нема мішка золота, щоб його поставити, – кинув Юр. - Чи є?

- Відколи ти боїшся стріл? – поцікавився Буйтур, проігнорувавши Юра.

- Стріл древесів я завжди боявся. Неважливо куди прикуті основні їхні сили, як тільки ми перетнемо границі Святибору, Той-Хто-Живе-В-Серці-Лісу відчує це і всі патрулі прийдуть за нами.

- Десять тисяч, – продовжив Буйтур, – один невеличкий ризик і ми багатії, а про наш подвиг будуть ходити легенди.

- Або ж легенди про нашу дурість, – кинув Юр.

- Я виріс у тому лісі і знаю його не гірше будь-якого древеса, – завірив Буйтур.

- Все одно, план у тебе гівняний, – посерйознішав Сумир, – Ми прожили так довго лише через те що ніколи не діяли за такими тупими планами!

- Я хоч раз вас підводив? – запитав Буйтур, свердлячи друзів поглядом.

- Біс з тобою, – здався Сумир. – Але знай, якщо я стану дикобразом, я тебе вб’ю!

- А ти, Юре, що скажеш?

- Інколи можна й ризикнути, – відповів той. – Краще скажи мені, в тебе є мішок золота?

- Сподіваюсь скоро буде, – усміхнувся Буйтур.

Кошмар знову не дав Буйтуру виспатись, то ж його хороший настрій почав танути. Не додавала до нього ще й дорога через зовнішній ліс, який являв собою мішанину з ожини та павутиння. Згодом рух перетворився на монотонне махання мечем і очі Буйтура самі по собі почали злипатись.

- Невже тобі все ще сниться той сон, коли ти знаходишся поряд зі Святибором? – запитав чийсь голос. Буйтур знав, кому він належить тому не став роззиратись у пошуках джерела.

- Швидко ж ти мене знайшов, - прошепотів найманець

- А я і не втрачав, просто не міг наблизитись. Твій новий покровитель мені не давав, але тут його влада не така сильна.

- Я прийшов не для розмови.

- Знаю, ти прийшов врятувати княжну, проте ми обоє знаємо - в тебе трохи інші таланти. Відступи поки не пізно.

- Без дівчинки я не піду.

- Ти ж знаєш, її ніхто тут не тримає. Вона вільна піти будь-коли.

- Багато йде після того, що ви з ними робите?

- Ти ж пішов.

- Йди до біса! – Буйтур зірвався на крик.

- Це ти кому? – запитав Сумир, що йшов за кілька кроків позаду.

- Той-Хто-Живе-В-Серці-Лісу знає, що ми тут, – відповів Буйтур.

Відразу за зовнішнім лісом починався пролісок, кілька десятків кроків в довжину. Буйтур знав, що він, як і попередній, тягнеться по всій довжині Святибору. Відразу за ним, нависаючи з невеличкого горба, починалася нова смуга дерев, з химерними плодами на гілках. Сотні тіл, по два-три на дерево, тягнулись в обидві сторони проліска, окреслюючи межі дозволеного.

- Що за чорт? – запитав Сумир.

- Раніше цього не було, – відповів Буйтур, розглядаючи тіла. Одні були ще свіжі, інші – об’їдені до кісток. Хтось був у кольчугах, хтось – у простих шкіряних обладунках. Проте найбільше було таких, одежу та обладунки яких Буйтур бачив вперше. Невисокі, здебільшого зі смоляним волоссям, одягненні в стьобану чорну броню та шерстяні шапки, що закривали виски аж до плеч.

- Треба повертатись, бо скоро й ми з вами будемо там висіти, – прошепотів Сумир.

- Не вийде, сонце сідає, а йти тими хащами назад, все рівно що самому собі шию скрутити, – зауважив Буйтур.

- Згоден, краще ж висіти на тих клятих деревах, поки тобою ласують круки! – зашипів Сумир. – Не знаю як ти, але я перехотів зустрічатись із патрулями древесів.

- Тоді тим менше причин нам лізти в хащі. Та й це – Буйтур вказав на повішеників, - значить що у древесів куди більше проблем, чим ми думали.

- Буйтур правий, – згодився Юр. – В них тут справжня війна, а це дає нам непогані шанси. – Сумир ще раз оглянув повішеників і кивнув.

Рухались швидко і мовчки, майже попід самими деревами, прикриваючись схилом пагорба. Вверх не дивились, тільки вперед. Перший привал зробили через десять верст. Мовчазне сусідство зверху відбило апетит, а от Сумирове пійло кінчилось швидко. Відпочивали не довго, після чого знову десяток верст бігу і ще один привал. Він був трохи довшим за попередній, але так само мовчазний.

- Твій друг правий, – пролунав голос Того-Хто-Живе-В-Серці-Лісу, - в Святиборі йде війна і він стікає кров’ю.

- І хто ж у цьому винний? – поцікавився Буйтур. – Ти би міг просто віддати дівчину.

- Якби все було так просто, думаєш я допустив би кровопролиття?

- Мої спогади свідчать про інше.

- Які спогади? Переляканої дитини, що сиділа в своїй сечі під возом. Ох, Буйтуре, я думав, що навчив тебе – правда, не завжди така, якою ми її бачимо.

- То може розповіси, що тоді сталось? – запитав Буйтур, але голос мовчав. Натомість заговорив Юр, вказуючи на крихітні вогні в лісі попереду.

- Там хтось є.

- На древесів не схоже, вони не використовують факели, – відмітив Буйтур.

Далі найманці рухались внутрішнім лісом, ховаючись у тіні дерев. Через кілька десятків сажнів, до них почали доноситись людські голоси, а ще через сотню, трійця змогла роздивитися їх власників. Досить велику групу людей у кольорах князя і дівчину в білій, місцями порваній, проте ідеально чистій сукні. Дівчина та ще троє з воїнів зв’язаними стояли на колінах, поки решта готувала їм місце поряд із повішениками.

- Здається, у війську князя внутрішні розбірки, – відмітив Юр, спостерігаючи за процесією. – Що будемо робити?

- Врятуємо в’язнів, і розпитаємо їх. Дівчина здається жриця Хорса, може стати нам в пригоді. Я вперед, ви прикриваєте стрілами. – скомандував Буйтур. Відходячи чоловік почав читати молитву. – Почуй мене батько війни, твій син звертається до тебе. Побач, як мої клинки вбиватимуть на твою честь. Відчуй, життя, що я дарую тобі. Бо я твоя криця, твоя плоть і твій вогонь. – З останнім словом, до найманця прийшла хвиля сили, заточуючи почуття та прискорюючи рухи. Міг відчувати павутиння темряви, що вкрило його лице. Буйтур знав, що й решта його загону прочитала молитву. Всі вони отримали дар, а тепер мали сплатити за нього ціну.

Люди князя були занадто поглинені процесом повішення, тож ж поява Буйтура стала для них сюрпризом.

- Доброї ночі, панове, – привітався найманець, тримаючи руки перед собою, солдати схопилися за зброю.

- Взяти його, – кинув один з них.

Нічна темрява не дозволила йому побачити вбрання Буйтура, тож він не знав куди посилає своїх людей. А коли ті наблизились – було пізно. Першому Буйтур навіть скрикнути не дав, блискавкою накинувшись на наступного. Найманець крутився, перескакуючи від одного ворога до іншого, а з темряви за ним виривалися стріли. Чорний клинок Буйтура не зупинявся ні на мить, аж поки стояти не залишився він один. Крім нього живих залишилось лише троє: Сумир і Буйтур позаду та жриця Білобога. Він не бачив їх, але відчував їхнє тепло. Нестримний голодний вогонь друзів і спокійне легеньке полум’я дівчини, що скрутилася на землі. В ейфорії від битви найманець навіть не помітив як загинула решта в’язнів, але щось йому підказувало, що це він їх вбив.

Кілька наступних митей Буйтур насолоджувався відчуттями, що дарувала сила Арея, ледве змусивши себе її погасити. Після цього він направився до дівчини, піднімаючи з землі чийсь плащ. Та здавалось була непритомна, але як тільки найманець її торкнувся, здригнулась та почала тремтіти.

- Не бійся, тепер все позаду. Я син Арея. – Слова які зазвичай приводять людей у жах, подіяли на дівчину заспокійливо. Вона знала, що Ареєвим дітям було заборонено чіпати жриць старших богів. – Випий це, – додав найманець протягуючи дівчині фляжку з водою та закутав її в плащ.

- Що сталося? – запитав Буйтур, розглядаючи дівчину. Найманець міг заприсягтися, що їй не більше двадцяти. Мала довге чорне волосся та зелені очі.

- Ми дізнались, де древеси ховають дівчинку. Збиралися її врятувати, але нас зрадили, – відповіла та тремтячим голосом. Кожне слово давалось їй важко. – Нова дружина князя не хоче повернення дівчинки. Ми знали, але не думали, що її людей так багато.

- Наскільки багато?

- Усі, крім кількох десятків, які тепер висять на деревах. Ми були останні. Не знаю скільки часу нас тримали, – жриця почала схлипувати.

- Тихо, тихо, – продовжив Буйтур. – Як тебе звати?

- Лілея.

- Гарне ім’я. Слухай мене, Лілеє, ми витягнемо тебе звідси, але для початку ти маєш нам допомогти. Вогні на заході – це військовий табір?

- Так.

- Скільки там людей?

- Спочатку нас було десять сотень, але древеси… потім зрада… Сотень три-чотири.

- Добре. Тепер я хочу, щоб ти гарно подумала і сказала, хоч приблизно, скільки часу тебе тримали в полоні. – Буйтур помітив як Лілея зжалась.

- Не більше двох днів, – не відразу відповіла Лілея.

- Побудь поки тут, а ми з друзями подумаємо, що робити далі.

- Тепер ти розумієш, що тут відбувається, – знову заговорив Той-Хто-Живе-В-Серці-Лісу. – Ти маєш нам допомогти. В іншому випадку, дівчинка скоро буде мертва, а з нею і всі в західному поселенні. Свідків не залишиться, а в усьому звинуватять древесів.

- Я не знаю як, – відповів Буйтур, направившись до Сумира з Юром. Ті сприйняли нові подробиці з крижаним спокоєм.

- Спробуємо обігнути лісом? – запропонував Сумир.

- Нам не вистачить часу на такий маневр.

- Тоді розвертаємось, – відповів Юр. – Сенсу в нагороді, якщо ми будемо мертві?

- Треба їх зупинити. – сказав Буйтур.

- Ти геть сказився? – кинув Сумир. – Їх там кілька сотень, а нас троє.

- Четверо, – до них наблизилась Лілея, її голос ще тремтів, але в цілому вона виглядала спокійною.

- Не велика різниця, – відрізав Сумир. – Ти ледве на ногах тримаєшся.

- Я можу викликати білий вогонь. – Після слів Лілеї, повисла раптова тиша.

- Це урівнює наші шанси, – погодився Юр.

- Ви всі з глузду з’їхали? Ви, що не бачили наслідки білого вогню? – запротестував Сумир.

- В нас нема іншого вибору, – крикнув Юр.

- Тепер ти знаєш, як, - знову пролунав голос духа. – Зупини їх і я видам вам дівчинку.

- Вибір є завжди, – не витримав Сумир.

- У нас його нема, – додав Буйтур. – У західному поселенні десятки дітей, якщо люди князя туди дістануться – переб’ють всіх. Свідків лишитись не повинно, а в усьому звинуватять древесів. Крім того, Той-Хто-Живе-В-Серці-Лісу, пообіцяв видати нам дівчину, якщо ми зупинимо людей князя.

- Ти спілкувався з ним? – запитала жриця. – Але як?

- Про це потім, – відрізав Буйтур. – Зараз маємо вирішити, що робити далі, і вирішити швидко. Сумире, ти з нами?

- Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш.

- Прекрасно. Що потрібно для заклинання? – запитав Буйтур.

- Підійти ближче і медіум. Я не можу направляти білий вогонь проти живих створінь тому передам його комусь із вас.

- Я буду медіумом, – згодився Буйтур.

- Тоді рухаємось, – додав Юр.

Найманцям пощастило і підібратися до табору їм вдалося непоміченими. За версту, ліс переходив у широку тарілку поля, на якій і стояв табір. Кілька десятків шатрів і возів, замкнутих в коло, обведених частоколом. Майже відразу за ним, справа, виднілась величезна плетена арка – торгові ворота Святибору.

- Достатньо близько? – запитав Буйтур.

- Так, – відповіла дівчина. – Тепер підійди, повернись до мене спиною та стань на коліна. Я наповнятиму тебе божественним духом. Спочатку це будуть неймовірні відчуття: тіло переповниться силою, а розум проясниться, з’явиться несамовите бажання рухатись і кричати. Маєш побороти його. Потім прийде біль, так наче тебе розриває з середини, а тіло кине в жар. Муситимеш терпіти. Далі ти сам зрозумієш, що робити.

- Починай, – сказав Буйтур.

- Добре, – продовжила дівчина. – Під час ритуалу я почну світитись наче нічний вогник, що неодмінно приверне увагу вартових. Їх я залишаю на вас.

- Добре, – сказав Юр. Дівчина кивнула і обхопила руками голову Буйтура.

Чоловік не відразу відчув зміни. Все було як Лілея і описувала. Біль та втома зникли, віддавши місце ейфорії, а руки дівчини почали нагріватись. Спочатку це було легеньке тепло, але вже за кілька ударів серця воно перетворилось у жар. Відчуття були такі, наче Буйтуру в потилицю врізалось розпечене залізо. Ще через три удари серця воно линуло всередину. Чоловік почав задихатися, кожен м’яз викручувало і судомило. Найманець закричав, відчув як встає на носки, а спина витягується дугою вперед, зводячи лопатки до купи. Голова ж залишалась нерухомою. Щось почало вириватись з грудей разом з кістками. Шия тягнулась намагаючись розірватись. Буйтур не знав, скільки ще витримає, та з наступним ударом серця все припинилось.

Буйтур розплющив очі, так і застивши викрученим в дугу. Навколо все зупнилось. Попереду стояв Сумир, з рук якого тільки зірвалась стріла. Трохи далі Юр, рубав чиюсь голову. Лілея із заплющеними очима все ще тримала його голову. Здавалось, що в усьому світі рухався тільки він один. Проте, придивившись, найманець помітив, що це не так. Світ рухався, але неймовірно повільно.

Лілея була права: він знав, що має робити. Кілька кроків і Буйтур опинився перед своїм друзями, опустивши стрілу, що летіла в Юра. А далі глибоко вдихнув та просто випустив те, що було в середині. Воно виривалось через його груди, очі та живіт. Все його тіло перетворилось на суцільний білий факел. Покинувши Буйтура, смужка світла почала розростатись і як тільки остання її крапля вийшла з найманця, світ відновив свій час. Буйтур навіть не помітив, як біле світло зникло, але від найманця і до самого табору тягнувся широкий рівчак з оплавленими краями. Сам же табір перетворився на купу тліючих недопалків, серед яких піднімалися рідкі осередки полум’я. Залишившись майже без сил, Буйтур важко дихаючи впав на коліна.

- Чому? – Буйтур обернувся на голос. Позаду нього лежав солдат зі стрілою в грудях. Його згасаючий погляд дивився в сторону табору.

- Ви самі в цьому винні. – відповів Буйтур. Над солдатом з’явився Сумир.

- Ми рятували, – слова хлопця розчинилися в згустку крові, що вирвався з його горла.

- Що? – Сумир нахилився над солдатом, але той не відповів. – Про що він, Буйтуре?

- Я не знаю. Потрібно йти в табір.

- Лілея мертва, – приєднався до решти Юр. – Мусимо віддати її тіло вогню.

- Немає на те часу, - відрізав Буйтур, крокуючи в напрямку табору.

Рухались повільно, оголивши зброю. Буйтур знав, що навряд чи в цьому хаосі хтось зверне на них увагу, але так було спокійніше. Серед залишків табору снували поодинокі люди, з поглядами направленими в нікуди. Ті, кому пощастило найбільше, померли миттєво, інші ж лежали плачучи від болю. Кричали, тримаючись за відірвані або обпалені кінцівки. Сліпо повзали, благаючи про смерть. В центрі табору, вони знайшли те чого боялись, тіла і кінцівки, занадто малі, щоб належати солдатам.

- Звідки вони тут? – запитав Сумир.

- Із західного поселення, – погляд Буйтура застряг на оплавленому іграшковому конику, зажатому в чиїйсь руці.

- Ні! Це не можливо! – кричав Юр за його спиною.

- Ось чому тут стояв табір! Люди князя зачистили західне поселення і забрали звідти дітей! Це ти в усьому винний! – Буйтур знав, що Сумир говорив про нього.

- Припини, Сумире, – крикнув Юр.

- Я казав, але Буйтур не слухав, – Сумир теж кричав.

- У нас не було вибору! – відрізав Юр.

- Він перетворив нас в довбаних дітовбивць! – заревів Сумир.

- Візьми себе в руки!

- Та пішов ти.

- Нам потрібно рухатись далі, – Буйтур здивувався спокою свого голосу.

- Що? Ти… – Сумир не зміг договорити.

- Нам потрібно рухатись далі! – голосніше повторив Буйтур, розвертаючись до решти. Тіло Лілеї лежало на землі, а Юр з Сумиром трималися за зброю. – Скоро тут будуть всі древеси з округи в кілька верст. Це наш шанс дістатись західного поселення непоміченими.

- А сенс? – не витримав Сумир

- Змусити винуватця цього кошмару заплатити, – відповів Буйтур

- Ти головою вдарився?– Сумир махнув у сторону мертвих дітей. – Ми в цьому винні!

- Ні, нас змусили це зробити, – продовжував Буйтур.

- Буйтуре, …

- Сам подумай! – перебив Сумира Буйтур. – люди б не змогли так шивдко зачистити західне поселення, древеси самі віддали їм дітей. Але Той-Хто-Живе-В-Серці-Лісу сказав, що діти ще в поселенні. Він хотів знищити людей за будь-яку ціну!

- І що? – крикнув Сумир.

- Він зробив це нашими руками. Той-Хто-Живе-В-Серці-Лісу направив нас сюди!

- Дурня якась, – відрізав Сумир.

- Тут я з Буйтуром згоден, – вставив Юр. – Він пообіцяв нам видати княжну, якщо ми зачистимо табір.

- Так, і він обманув нас! А тепер має заплатити!

- І де нам його шукати? – запитав Юр.

- У серці лісу, – Буйтур показував на величезну крону, на вершині пагорба. – То ви зі мною?

- Так, але сподіваюсь ти правий, бо я на власні очі хочу побачити, як виродок, винний в цьому, здохне, – погляд Сумира затримався на Буйтурі.

Шлях до західного поселення зайняв навіть менше часу, чим розраховував Буйтур. Несамовита лють підганяла стомлених найманців, даючи сил. Поселення являло собою кілька десятків сплетених з лози хатинок, на стовбурах дерев. Вид на решту поселення закривала жива, усіяна шипами, огорожа, щонайменше в сажень висотою. Втім Буйтур знав, що за нею ховаються будиночки, схожі на ті, що були на деревах, але майже втричі більші. По всій огорожі та на деяких будиночках виднілися сліди пожежі, а на місці вхідних воріт виднілася величезна дірка.

- Це люди князя їх так? – запитав Сумир.

- Та навряд, їм би не вистачило на це часу. Може ті в дивних шапках? – запропонував Юр.

- Яка різниця хто, головне що вхід у поселення відкритий, – гаркнув Буйтур.

- А якого чорта нам взагалі лізти в те поселення. Чому не піти лісом на пряму? – Запитав Юр.

- Бо він кишить песиголовцями. – відповів Буйтур. – За його межі вони вийти не можуть, але вбивають все, що наважиться зайти в середину.

- Ти нічого не говорив про песиголовців! – зашипів Сумир. – Це самогубство!

- З кожного поселення древесів, до серця веде стежка обгороджена корінням священного дерева. Песиголовці не можуть перетнути цю межу. – пояснив Буйтур.

- Тоді чого ми чекаємо? – Юр вийшов з-за дерев та направився в сторону загорожі.

Поселення здавалось покинутим, але наблизившись, Буйтур помітив рух між будиночками, опускаючи руку на зброю. Чим далі вони пробиралися в селище, тим більше тіней слідувало за ними. Лише коли найманці дістались невеличкої плетеної арки в кінці поселення, перед ними з’явився перший древес. Він був на дві голови вищий за Буйтура, вдягнений в довгий плащ з моху. Пір’я на його пташиній голові посивіло, а подекуди навіть випало, оголивши жовту шкіру.

- Вам далі шляху нема, – проговорив древес.

- Зійди з дороги, старий, – Юр йшов першим, зупинившись за крок від древеса.

- Ні! Цей шлях не для вас, – повторив старець, але Юр вдарив його в груди і той опинився на землі. Це привело тіні в рух і за старцем з’являлися все нові і нові древеси, такі ж сиві як і він. Їх поява змусила найманців дістати зброю. Буйтур натягнув лука, повільно читаючи молитву. Сумир теж її читав.

- Я сказав з дороги, – Юр зброї не дістав, натомість садонув найближчого древеса в лице, а за ним ще одного. Наступного схватив за шкірки та відкинув в сторону. Потім плечем врізався в стіну з древесів, але жоден з них не зрушив з місця. Буйтур спустив стрілу. Стіна забурлила, а от Юр навпаки застив, розглядаючи двох древесів, яких стріла стягнула докупи. Хтось вдарив його в груди і чоловік впав на коліна, тримаючись за древко що стирчало з його грудей. Буйтур продовжив стріляти, а Сумир закрутився між древесами, рубаючи всіх підряд. Все закінчилось швидко.

- Юре! – кричав Сумир, схилившись над другом, але той не відповідав.

- Облиш його, він мертвий, – Буйтур вкотре здивувався спокою свого голосу.

- Ми не можемо його просто так залишити! – крикнув Сумир.

- В нас немає іншого вибору. Чи ти хочеш, що б смерть Юра була марною?

- Вона і так марна! – Не витримав Сумир. - Всі ці смерті марні!

- Сумире, нам потрібно…

- Ні, Буйтуре, ТОБІ потрібно! Все це було потрібно тільки тобі! Зізнайся нарешті, ми прийшли не княжну рятувати, а мститися древесам за твоє дитинство! Шкода, що я не зрозумів цього раніше, може б тоді Юр залишився живий і ми б змогли повернутися додому.

- Сумире…

- Досить! Далі ти підеш сам, а я буду молитися, що б на вершині пагорба тебе чекало те, чого ти заслуговуєш. – Сумир підняв тіло Юра, та покрокував до виходу з поселення.

Прав-дуб виявився ще більшим, ніж Буйтур того очікував, сотні людей не вистачило б, щоб обняти його стовбур, а під кроною могло б вміститися пристойне село. Стежка якою йшов найманець закінчувалась невеличким проходом врізаним в самому дубі, що переходив в просторий тунель з переплетеного коріння.

- Поздоровляю, ти дістався серця лісу – пролунав голос духа, - але дозволь спитати. Що ти хочеш тут знайти?

- Помсту.

- Сподіваюсь ти не дуже розчаруєшся, – тунель закінчився, перейшовши в довгу залу, освітлену теплим білим світлом з сотень скляних корінців. В кінці кімнати коріння спліталося в трон, в якому й сидів Той-Хто-Живе-В-Серці-Лісу. Велет був закутий у чорний обладунок і спирався на величезного списа та навіть не зрушив з місця, коли Буйтур наблизився. Найманець хотів атакувати, як помітив, що з-під обладунку, вкритого потоками засохлої крові на нього дивляться пусті очниці. Відразу за цим прийшов запах гнилої плоті.

- Ні…- Буйтур позадкував. – Ти…

- Мертвий? Так. І як бачиш вже достатньо давно.

- Але ж ти говорив зі мною…

- Скоріше, ти чув мій голос. Єдиний з усіх в цьому лісі. Тепер ти розумієш, наскільки тяжкою може бути правда, але маєш змирись, бо вона тільки одна. Але не будемо про сумне, ти все таки зробив те, що не вдавалось жодній людині – дістався серця лісу. І тепер тебе чекає винагорода, то чого ж ти хочеш?

- Що б ти залишив мене в спокої!

- Як забажаєш, може тепер ти нарешті зможеш повернутися додому, - голос замовк, залишивши чоловіка одного в серці лісу.

Буйтур не знав скільки вже бродив внутрішнім лісом, але схил нарешті кінчився, а дерева почали розступатися. Єдиним, що непокоїло найманця була жовта листва, якої з кожним кроком ставало все більше. Чим далі, тим менше траплялось зеленого, аж поки, він повністю не поступився кольорам осені, а за ним і взагалі деревам без листя та сухій траві, серед яких виднілися сліди вогню. Найманець йшов, поки не дістався тракту, за яким починалась пустка, де вітер ганяв клуби пилу та сухі шматки бадилля. Лише тоді Буйтур дозволив собі сісти, а десь в далині почав доноситись гул копит і схожий на вовчий крик, в якому лунало лише одне слово «Уррагх».