Село на зворотній стороні

Від несподіваного сигналу в Назара Яковича мало не відібрало ноги. Різкі звуки в його віці та з його артеріальним тиском були небезпечними та шкідливими. Старий нервово відкинув затерту руками до лиску книгу. Рвучко здійняв скручені дротом окуляри і тремтячими руками вхопив слухавку.

— На дроті! Алло! Я вас слухаю!

Апарат відповів глухою тишею. Він здивовано відвів руку зі слухавкою і мружачись від далекозорості уважно оглянув її, ніби сподівався побачити перешкоду, що стримувала звук.

— …exact coordinates: one, six, seven, six… — після шурхоту й електричного тріску зі слухавки почувся спокійний, ніби механічний голос. Через мить, після дратівливого для вуха тріскотіння, все стихло.

— Алло! Повторіть! Нічого не чути. Агов! Ви мене чуєте? — Назар Якович так голосно заволав у слухавку, що здавалося далекий співрозмовник почує його й без апарату.

Апарат зв’язку двічі судомливо пискнув і замовчав.

— Трясця! — спересердя хотів жбурнути слухавку в стіну, та стримався, розуміючи, що це останній засіб зв’язку зі світом. Він вперто чекав гарних новин, – поганих і так було по самісіньку зав’язку.

За вікном лляло третій день. Не просто дощило, хлюпотіло, капало, а саме лляло, як у часи Ноя. Здавалося, ось-ось земля стомиться приймати вологу й та почне поглинати навколишній світ. І все обійстя Яковича – і маленька хата, і хлів із курником, і клітки з кролями й навіть будка старого Реп’яха, – усе те підхоплене хвилями всесвітнього потопу попливе, полине в небуття, розчиниться в засвітах. Старого такий фінал влаштовував, не хотілось нічого змінювати, хай усе тоне під три чорти, із сусідами разом. Єдине, що було шкода — своєї домашньої живності з цапом включно, ну і звісно бурячків – такі гарні вродили, всі як один до одного. До того ж картоплю позаливає, цибулю з морквою, та і пшениці тієї вологи вже забагато. Та він їх не проситиме, кланятися в ніжки їм буде. Якович відчинив вікно в сторону сусідів. У хату війнуло прохолодою дощу. Рівномірний його шум наповнив усі шпарини. Ні, він їм цього не подарує. Назар витягнув на вікно старий субвуфер і вмикнув програвач. Здув пилюку зі скриньки з дисками, які він прихопив багато років тому, коли перебирався до Села. Він був ще тим меломаном. Серед пластикових коробочок знайшов альбом Depeche Mode «Violator», з далекого 1990 року. Повільно й обережно, щоби не подерти, запустив диск. Трек № 3. Шепіт дощу прорізав ритмічний звук гітари Мартіна Гора. Потім глибокий, проникаючий до самих глибин свідомості голос Дейва Гаана заспівав:

«… Your own personal Jesus

Someone to hear your prayers…»

Якович на половину висунувся з вікна, майже ліг на колонку й заволав у сторону будинку сусідів, підспівуючи солісту Depeche Mode:

«…Someone who cares

Your own personal Jesus…»

Дощ за мить змочив сиве волосся, та старий на цю прикрість не зважав — зараз були лише він, музика й палке бажання насолити сусідам… На високій ноті закашлявся і вже не співав, а високим голосом кричав приспів:

«Your own personal Jesus

Reach out and touch faith

Reach out and touch faith

Reach out and touch faith…»

Потім була «Наlo», лірична «Waiting for the Night». А на «Enjoy The Silence», десь на середині, з’явилася Марта. Він саме хрипів зірваним голосом приспів:

«.All I ever wanted

All I ever needed

Is here in my arms…».

Загорнута в синій дощовик, схожа на ходячу копицю, жінка стояла за тином, вимахувала руками, щось збуджено волаючи. Її червоне обличчя здавалося ось-ось лусне від люті. Якович, стишив звук, щоби почути, що там горлопанить сусідка.

— Старий пройдисвіте, вимкни свою колонку!!! — прорвався крізь співи Дейва Гаана голос старої Марчучки. — Скільки можна мучити людей, ти зовсім здурів на старості?! Що ж ти за людина така шкодлива?

— Це я шкодливий!!! Я вас просив вибачення за ті «полярні» ночі й у тебе, у Валіка, а ви вирішили мені помститися?! Думаєш, я не знаю, чому злива третій день поспіль?! То хто з нас шкодливий?!

— По-перше не Валіка, а Валентина, а по-друге ніхто тобі не мститься, там щось із системою сталося! Хто його зна, де той сисадмін задрипаний? Третій день його шукаємо, та воно знову пішло в запой, десь сховалося й мабуть відсипається. Треба, щоби він перезавантажив систему, бо ані я, ані Валентин того не зробить.

Назар Якович завмер, повільно переварюючи інформацію, потім вимкнув музику і вже більш доброзичливо гукнув до сусідки:

— Тю, а я думав, то ви мені помсту влаштували. А чого мене не гукнули?

— А воно тобі треба? Дощ, то ж не твоя парафія…

— Ну й що, що не моя? Може я б щось порадив, окрім нас чотирьох, у Селі, більше людей не залишилось. До того ж я знаю де Вітьків барліг. Якось випадково натрапив на його «лабораторію».

— То може з Валентином сходите туди, бо кінець буде городині з тим дощем? — примирливо сказала Марта й не чекаючи відповіді підтюпцем побігла в бік хати.

— А чого ж не сходити? Звісно сходимо… — промимрив Якович ледь чутно услід старій. Повільно і втомлено заходився ховати свою музичну систему.

За Вітькою довелося йти на другий куток Села… Крокуючи за Яковичем по калюжах Валік мовчав — Марта наказала не патякати зайвого. Розбиратися, що зайве, а що ні, він не став. Дома Марта буде допитуватися, про що балакали дорогою, то ж він їй скаже, що говорив лише Назар, а він усю дорогу лише «такав» і «нікав». Валік був майже на голову нижчий за Марту й на дві голови нижчий за Яковича. До невисокого зросту додалася тонка статура. Якович позаочі називав Валіка богомолом, і то не за якусь особливу побожність, а саме за тілобудову. Весь він був худий, як тростина, мав кістляві довгі руки та тонкі ноги. Його непевні повільні рухи нагадували старому Назару комаху. Сама фізіологія спонукала Валіка бути людиною безконфліктною та покірною – всі його прагнення й амбіції давно були пригніченні дружиною. За все своє довге життя він лише раз заперечив Марті, чим страшно її образив.

Сталося то на виборах голови сільради, років сім тому. Вибори то була його стихія. У молодості він був соціально активним членом суспільства. Його невеликий зріст і худенька статура заважали йому брати безпосередню участь у політичних баталіях, тож всю свою громадську активність він виплескував на сторінках соціальних мереж. Це було безпечно й досить конструктивно. Двічі він був, навіть, спостерігачем від котроїсь з опозиційних партій, яка на жаль, а може на щастя, після двох спроб на виборах пішла в небуття. Уже в Селі він довго цурався всякої політики. Це тривало б і далі, аби хтось, мабуть, із якоїсь розпуки, додумався провести вибори сільського голови. Тоді в Селі залишалося ще з десяток людей. Претендентів було двоє — Марта і Василь Драч. Перед самим голосуванням Валіка прорвало. Ніхто й не помітив коли і як він опинився на сцені. Без вагань він проскочив за трибуну, яку швидкоруч склали з якихось ящиків. Прокашлявся, надсьорбнув води зі склянки і діловито зауважив, що організацією суспільного життя в Селі повинна займатися людина досвідчена в таких справах. А серед претендентів такої він, на жаль, не бачить. Тому на посаду голови пропонує свою кандидатуру. У галасливої Марти тоді вперше відібрало мову, як і в її конкурента Василя. З усіх виборців, не зрозуміло, з яких причин, його кандидатуру підтримав абсолютно аполітичний старий «опозиціонер» Якович. Врешті після важких поглядів Марти, він зняв свою кандидатуру на користь жінки. Глумління над задушеним зародком демократії продовжувалося дорогою додому. Марта, що таки перемогла у виборчих перегонах, з погано прихованою образою в голосі, проголошувала довгу промову про всі вади характеру чоловіка, найчорніші, з яких – невдячність та егоїзм.

Вітьку вони знайшли ледь живого біля хати Андрія Гапчука – сільського фармацевта й хіміка. Після смерті Гапчуків їхня хата стояла пусткою багато років, аж поки Вітька не почав займатися дослідженнями в галузі виробництва алкоголю. І лабораторія Гапчука стала його таємним місцем, де він цілком віддався своїй небезпечній пристрасті. Там його якось і надибав Якович, під час пошуків непутящого свого цапа Мефістофеля, який призвичаївся тікати з пасовиська і блукати цілими днями Селом, забрідаючи до порожніх хат. Фанатична схильність Мефа до мандрівок дратувала Назара Яковича. Він довго й безрезультатно з цим боровся, аж поки, якось, легковажна тварина не вивела його на «лабораторію» дослідника. Коли він застав цапа в компанії з Вітькою, який напував рогатого якимось пійлом, схожим за кольором на вірменський коньяк, обуренню старого не було меж. Він уже хотів вичитати і Вітьку, й «бородату скотину», та втомлений життям алколог подивився на Яковича такими сумними очима, що в того за мить зникло будь-яке бажання дорікати двом шанувальникам хмільних напоїв.

— Змарнів ти, Вікторе Івановичу, — видавив із себе Якович.

— Віддаюсь весь дослідженням. Можна сказати – згораю на роботі, — неслухняним язиком пробелькотів «дослідник».

— Давно він до тебе учащає? — кивнув на цапа Назар.

— Та може з місяць. — Вітька потягнувся до столу, взяв пробірку з рідиною блідо-блакитного кольору і простягнув Назару. — На, заціни, це моя новинка – «Небесний вогонь»!

Якович з острахом подивився на рідину і заперечно похитав головою. Щоби не образити Вітьку, згадав свою двадцятирічної давності виразку.

— Дякую, не можу. Хвороба, — показав рукою на живіт.

— Ти, Яковичу, не гнівайся на нього. Він у тебе золотий цап. Спокійний, як ягня. Вип’є, постоїть сумирно. Ми з ним побазікаємо про те, про се. А потім так головою вклониться мені і йде кудись по своїх справах. Я можливо, в його особі, вперше знайшов вдячного співрозмовника.

— Ти мене зрозумій правильно, Вікторе Івановичу. Я не проти, щоби він до тебе приходив. Та помітив, що він останнім часом якийсь агресивний став, і так підозрюю, що після твоїх частувань. Та й лазити усім Селом за ним уже немає здоров’я.

— Так, агресія то не добре, — замислено прорік Вітька й подивився крізь вікно кудись удалину. — Та скажи мені Яковичу, а яка в нього радість у житті? З козячого племені в Селі залишився лише він. Зарізати ти його не заріжеш, бо підозрюю, що для тебе він уже як член родини. Одне задоволення тинятися Селом, заглядати в хати й іноді хильнути зі старим другом по чарчині за дружньою бесідою. — По закінченні довгого монологу Вітька гикнув і втомлено втупився в очі Назара.

Яковичу стало шкода і Вітьки, що знайшов розраду й сенс існування в алкоголі, і свого Мефістофеля, що також знайшов для себе близьку душу. Він раптом усвідомив, що Мефа, можливо, притягує сюди не стільки алкоголь, як людське ставлення відлюдькуватого Вітьки. Десь у глибині душі ворухнувся хробачок ревнощів. Від цього він відчув себе ще більш самотнім і непотрібним. Старий узяв за шворку, що теліпалась на шиї цапа й потягнув його з хати на вулицю. Той винувато поцокотів за господарем.

— Бувай, Вікторе Івановичу, — кинув через плече.

— Хай щастить, — пролунало услід сумне Вітькове.

***

Вітька лежав біля Гапчукової хати обличчям у калюжі й пускав краєм рота бульбашки. Він був синім і наскрізь мокрим. Вживана попередньо порція алкоголю була настільки великою, що навіть довге перебування під холодним дощем не привело його до тями. Назар і Валік потягнули ледь живого Вітьку до хати. Вірніше тягнув лише Якович, а Валік бігав навколо, чіплявся за безпорадне тіло, ойкав, закочував очі, сплескував руками, тобто заважав, як міг. Стягнувши мокрий одяг, Назар почав натирати вихудле тіло старого сисадміна рідиною, що стояла в колбі й мала різкий запах суміші трав і спирту. Через пів години процедур Вітька почав подавати ознаки життя. Поки Якович приводив Вітьку до тями Валік походжав «лабораторією» нюхав колби з пробірками, прицмокував і коментував:

— Якович, глянь це ж справжнє віскі… О, а це первачок! А це схоже на абсент, тільки колір рожевий. Ах, Вітька, ну майстер, такий скарб приховує тут від людства!

— Валько, та візьми вже спробуй щось, а то твоє базікання тільки відволікає, — роздратовано кинув Якович.

— Ага, щоби мене Марта дома розібрала на пазли. Вона спирт за сто метрів чує.

Після повернення до реальності Віктора Івановича почало тіпати, та так сильно, що здавалося він розвалить пластиковий стільчик, на який його всадив Якович. Його зуби так голосно стукотіли, що Назар захвилювався, аби він сам собі їх не повибивав.

— Може б йому проблюватися? — гидливо зауважив Валік.

— Чим? Воно вже давно засвоїлось організмом, — зі знанням справи відповів Якович.

Затягнуті, наче поволокою, очі Вітьки глянули на Яковича поглядом повної відсутності.

— Хто ти?

— Це я, Івановичу, не впізнаєш? Назар Якович. Не бережеш ти себе, Вікторе Івановичу.

— Назраковичу, — прошепотів Вітька. — дай мені ту зелену пляшечку, бо я зараз помру.

Якович завагався, та все ж потягнувся, дістав із полички невеличку пляшечку, у якій швидше за все колись зберігалися якісь ліки й повільно простягнув Вітькові, сподіваючись, що той передумає пити.

Той жадібно вхопив пляшечку й гарячково та безрезультатно почав відкручувати зубами закрутку. Врешті Назару набридло спостерігати за стражданнями односельця. Доклавши зусиль, ледь вирвав із рук Вітьки пляшечку, одним порухом відкрутив пластикову кришечку і простягнув мученику. На мить в очах Вітьки з’явилося усвідомлення реальності, змішане з вдячністю. Він присмоктався до пляшечки й одним ковтком спорожнив її. Потім відкинувся на стільці, закрив очі, уважно спостерігаючи внутрішнім зором за складними хімічними процесами всередині організму. Назар і Валік мовчки стояли, спостерігаючи за алкоголічною драмою. Аж поки Вітька відкрив спочатку одне, а потім інше око.

— Будемо жити… Є ще порох у порохівницях.

— Як так пити, то жодного пороху не вистачить, — сумно констатував Якович.

— Та не переживай, старий. Я днів десять попощусь, проведу інтоксикацію організму й перероджусь, як фенікс. — Голос Вітьки став впевненим і врівноваженим. Життя остаточно взяло гору над білою гарячкою.

Нарешті гості згадали, чого прийшли.

— Вікторе Івановичу, у нас із дощем проблеми, уже третій день ллє, як із відра. Он Валік намагався зупинити, система зависла. Треба мабуть перезавантажити? Як думаєш?

— Та перезавантажити – то справа не хитра. Та тільки у всього є термін придатності: і у доща, і в сонця, і в повітря, і, врешті, в цієї чортової китайської гравітації. — Вітька похитнувся, ніби спробував гравітацію на надійність і подивився захмелілим поглядом на чоловіків. — А чи знаєте, мої дорогі односельчани, що гарантійний термін придатності нашої системи життєзабезпечення вичерпався ще років сім тому? Скажи мені, Назаре Яковичу, коли ти почав сонце запускати вручну? Скільки років тому?

— Та ну, мабуть, років п’ять пройшло.

— Скільки разів за останній час ти забував його вимкнути і воно всю ніч світило?

— Та, не багато, ну рази три, чотири від сили. Та й то, просто притомився, заснув раніше, а прокинувся наступного ранку, я вже пояснював, — почав виправдовуватися старий.

— А ти, Валентине Петровичу, системи генерації води й повітря, коли останній час перевіряв? — у голосі Вітьки чулася швидше втома, аніж претензія.

— Так, а що його перевіряти, працює собі і працює, — винувато зазначив Валік.

— Добре, мої любі брати по нещастю, не буду вас більше катувати. Скажу вам усе як є, нашому селищу приходить кінець. — Він пригладив рукою рідке сиве волосся. — Ми живемо бозна-де? Зв’язку із, так би мовити «великою Землею», у нас немає. І з того, як усі прагнуть відшукати нас, зрозуміло одне, усі певні, що ми всі ми відійшли в краї багаті дичиною.

— Багаті чим?

— Та то я так, фігурально висловився, не переймайся, Валько. Ходімо, не гаймо часу.

Якович подав Вітькові прогумованого плаща, якого мабуть років із двадцять не витягали із шафи.

— Івановичу, нам йти з тобою?

— Ну звісно? Приймеш роботу. Ти ж у нас тут головний, пане керівник станції…

Назар Якович здивовано звів брови. Лице його набуло розгубленого вигляду.

— Я головний? Що справді таке було?

— Не пам’ятаєш? Та не переживай друже, склероз – це ще не амнезія. Пішли перезавантажувати систему.

***

Ранок видався напрочуд гарним. Як у принципі всі останні ранки. Сонце не заходило вже днів п’ять поспіль. Тож ранок нічим не відрізнявся від вечора, ночі чи дня. Якович гойдався в старому брезентовому гамаку, що висів між двох яблунь. Смачно потягував сигару, пускаючи майже ідеальні димові кільця. Він пишався своїм тютюном, яким був засіяний клаптик ділянки за заростями малини. Він таки непогано налагодив своє господарство. Усе росло, квітнуло, буяло. Навіть клумба, що залишилась у спадок від дружини, була настільки спланована Назаром, що упродовж року майже ніколи не була без цвіту. Зараз на ній буйно пломеніли чорнобривці. І весь клопіт Яковича був лише в тому, щоби своєчасно запилювати квітучі рослини. Бджіл і інших комах у Селі не було, тому все робилося руками. З іншого боку, не було корисних, не було і шкідливих комах. Тому генетично модифікованим рослинам не загрожували ані шкідники, ані хвороби. Робота була не важка й рослини щедро обдаровували старого плодами й насінням. Одним оком старий наглядав за Мефістофелем, що повільно жував газонну траву й задумливо дивився кудись в далечінь. Якович прослідкував за поглядом цапа і вражено піднявся на гамаку. Дорогою, що вела від млина, рухалася якась істота. Її світлий одяг білів яскравою плямою на тлі зелені. Істота рухалась повільно, раз по раз зупиняючись. Жоден мешканець Села не мав такої ходи. На голові прибульця блискав сонячними зайчиками прозорий шолом. Від хвилювання в старого на мить забракло повітря. Він було рушив до сусідів, та коли Мефістофель повільно та впевнено попрямував у сторону прибульця, старий побіг за цапом. Хто його знає, що то за людина і які в неї наміри? Ризикувати Мефом Назар не міг. Коли чоловік дочовгав до прибульця, той зворушено гладив цапа й щось шепотів англійською. Шолом було відкинуто і з комбінезона стирчала усміхнена сива голова. У його очах стояли сльози.

— Доброго дня, шановний! — задихано видавив із себе Якович.

Старий у скафандрі завовтузився, вставив у вухо навушник, натиснув якісь кнопки й невеликий круглий динамік на грудях ожив.

— Я радий тебе бачити, мій друг. Ніхто не вірив, що хтось вижив. Але я знав, що ви жити. Ви не уявляєте рівень моя радість. — Помітивши зніяковіння в очах співрозмовника, продовжив, — перепрошую, нове оновлення для Google перекладача, трохи некоректно працювати українською. Час минає, а нічого не змінюється.

— А ви, власне, хто? — насторожено запитав Якович.

Старий у скафандрі зворушено стер сльозу й з розпростертими обіймами кинувся до Назара.

— Я вірив, ні, я не вірив, я знав, що ви жити…

Так як зростом прибулець був на голову нижчим за довготелесого Яковича, він впав старому на груди і його опецькувате тіло здригнулися від плачу. Назар ніяково поплескав гостя по плечу, не наважуючись звільнитися від палких обіймів.

— Та годі, годі… — Назар уже давно не відчував таких щирих емоцій. На якусь мить йому забракло повітря, щось стиснуло горло й на очах мимоволі виступила волога.

— О, вибачте, я став таким сентиментальним. Це, мабуть, надбання старості. — Рум’яне зморшкувате обличчя гостя покрилося червоними плямами.

За спиною Яковича почулися кроки. Обличчя гостя розплилося у щирій посмішці.

— Назаре, хто це? Ти знаєш цього дивака? — голос Марти лунав зацікавлено й загрозливо водночас. В очах Валіка, який виглядав із-за спини дружини, був весь букет почуттів – від сум’яття до паніки. Він не був готовий до побаченого, тому у разі виникнення небезпеки годен був зірватися й бігти світ за очі. Усе, що його утримувало від втечі – це присутність жінки й занадто відкрите й щире лице прибульця, яке різко контрастувало з набурмосеними обличчями односельців.

— Я перепрошую… — незнайомець поважно вклонився. — Керівник місії Ілон Маск. З ким маю честь спілкуватися?

— Ілон Маск? Десь я чув про Вас, та пам’ять не та. Уже й не згадаю, — наморщив лоба Якович. — Власюк Назар Якович – керівник проєкту «Селище Вернадського» на зворотному боці Місяця. Це Марта Іванівна Ткаченко – голова сільради й мікробіолог. А це її чоловік Валік — начальник технічного відділу…

— Не Валік, а Валентин Петрович! — роздратовано перервала Яковича жінка.

— Є ще десь системний адміністратор Віть… Віктор Іванович. Але він швидше за все займається своїми дослідженнями.

— Неймовірно, четверо, вас вижило четверо? А в Укркосмосі сказали, що після трагічної аварії у 2045-у всі загинули і станції більше не існує…

— От брехуни! — спересердя вигукнув Якович. — Всього лише було пошкоджено блок зв’язку на супутнику…

— Не переймайтеся так сильно, — поспішив заспокоїти нових знайомих Маск. — Я перекупити у ваших чиновників цю ділянку місячної поверхні. Так що юридично все Селище належить консорціуму «Мун вілідж».

— Це як так належить, а ми? — насупився Якович.

— О, містер Назаре, то лише юридично, а фактично – ви господарі селища. Сьогодні підпишемо відповідні документи.

— То можна готуватися до повернення на Землю? — з надією в голосі запитала Марта.

— О, звісно, як побажаєте. А чи готові ви прийняти до вашої, без сумніву, дружньої місячної родини нових членів? — зачудовано оглядаючи довкілля запитав гість.

— Нових членів? — здивовано звів очі Якович.

— Так, звісно. Перша група пенсіонерів саме зараз розвантажується за зовнішнім контуром.

— Пенсіонерів? Ви розумієте, що Селище вмирає? Ми лише кілька днів тому втратили контроль над дзеркалами «Геліоса» і в нас уже майже тиждень, не заходить сонце, а ще проблеми з генераторами дощу й китайською системою штучної гравітації. Кілька разів у купол влучили метеорити, а це значить, що захисне поле майже не функціонує.

— О, я вас благаю. Наші техніки вже працюють на «Геліосі», систему гравітації теж замінимо… до того ж ми готові розширити межі Села, для цього ми привезли вдосконалену версію купола. — Обличчя старого Маска світилося захопленням.

— А хто ж це все фінансує? Це ж астрономічні суми, — спантеличено зауважив Якович.

— Привілея провести пенсію на Місяці — не дешеве задоволення. Ваші майбутні односельці — найбагатші пенсіонери Землі. Зараз наша «колиска розуму» – це не найпривітніше місце у всесвіті. Хочеться провести старість без стресу, політики, дурних новин і надокучливих спадкоємців.

— Ну що ж, Ілоне, якщо все буде так, як ви кажете, тоді ходімо підберемо для вас хатину. І до речі, чи не можна завести з Землі подругу для Мефістофеля?…

***

Коли ракета здійнялась над місячною поверхнею у Яковича на очі накотили непрохані сльози. Він озирнувся, чи ніхто не побачив прояву несподіваної слабкості. Марта з Валіком куняли, пристебнуті до м’яких крісел. Вітька відмовився летіти на Землю, коли дізнався, що до села привезли контейнер найкращого алкоголю. Тож свідків його щемливого прощання з місячною домівкою не було. Він прилип чолом до ілюмінатора і спостерігав як у світлі прожекторів технічні бригади зводили над Селом новий купол. За два дні він зустрінеться з донькою, яку не бачив кілька десятиліть, обійме своїх дорослих онуків, попестить правнуків. Обов’язково заїде на могили батьків під Житомиром. Дасть прес-конференцію в Укркосмосі. І мерщій назад у Село — треба копати картоплю, моркву, буряки. Та й і він не настільки знає того Маска, щоби довірити йому Реп’яха, кролів, курей і особливо Мефістофеля. Хто його знає, що то за чоловік?