Репортаж

Марта висадила ноги на стіл, та, посмалюючи делікатну дамську цигарку, меланхолійно дивилась у вікно. Літня спека ненадовго відступила, і з прочиненого вікна тягнуло життєдайною прохолодою.  Лист сіруватого паперу, заправлений в друкарську машинку, так і залишився незаймано-чистим, кілька інших, замараних та зіжмаканих, валялись по кабінету.

Раптово двері за її спиною тихо відчинились і демонстративно гупнули.

– Як успіхи, Марточко? – Вдавано лагідно запитав головний редактор «Сучасного Слова» Веніамін Едуардович, – Знову готуєшся перевернути місто сенсацією?

Він демонстративно підняв один з викинутих листів та старанно його розправив. 

– «Імперські амбіції Британії, – пробурмотів він, читаючи, – цивілізований світ… злі гурки… смертоносна…».  Що це таке? Що це таке, я тебе питаю?

– Чернетка, –Марта повільно розвернулась, – думаю от.

– Мила, ти що, хочеш перекваліфікуватись в політичного оглядача? Може тебе ще на телеграф відправити? От розкажи мені, – раптово зірвався він на крик, – чим ти тут займаєшся?

– Статтю пишу, – так само меланхолійно відповіла дівчина.

– Статтю кажеш, – тон Веніаміна знову змінився на лагідний, – і як результат?

– Шеф, – Марта  зрештою витягнула з рота цигарку, – а не послали ви б мене…

– Вгадала! Саме посилаю тебе. Ти зараз піднімаєш свою гарненьку попку та летиш далеко-далеко! Гроші на відрядження отримаєш в касі.

– Знову третім класом, – протягнула дівчина, встаючи, – і куди цього разу?

– Ні, мила, для того, щоб тебе добре послати, я розщедрився на перший клас, – засміявся редактор, тим паче цепеліни все одно третього класу не мають. А летиш ти в столицю Скандинавської Унії – Стокгольм. І вертаєшся звідти з цукерочкою, та такою, щоб я знову пів року терпів твої витребеньки. Ясно?

– На яку хоч тему писати, шефе? – Мартин тон різко змінився, набравши обертонів справжнього репортера, що відчув тонкий присмак сенсації.

– А придумаєш сама. Бач, який я добрий – тобі все на відкуп. Але! – Веніамін підняв пальця догори, – Звідти спустили побажання, що варто було б ознайомити громадян Союзу з життям наших північних сусідів. Так що вже придумай щось там… озерця-фйорди, рибалки-китобої, спадок вікінгів, давні козацькі союзники… ну, не мені тебе учити. Все, марш. Вилітаєш зранку. І врахуй, що витратився я на квиточок виключно з поваги до тебе, летітимеш зі всім комфортом.

– А ще тому, – пробурчала Марта йому вслід, – що туди літають тільки цепеліни першого класу, а потяг взагалі не ходить. А то б…

Проте за мить вона вже швидко зібрала портфель та побігла сходами вниз.

Наступного дня о сьомій ранку Марта вже вийшла з фунікулеру та мчала ліфтом на дах хмарочосу до причальної вежі, де вже пришвартувалась довжелезна сигара цепеліну. Ввічливий матрос допоміг піднятись по трапу та провів у каюту, де Марта тут же припала до ілюмінатора, жадібно роздивляючись Київ. Потім земля гойднулась і тихенько поплила вниз,  під тихий шум двигунів. Марта, вирішивши, що робота перш  за все, дістала з портфелю бібліотечні виписки та поринула у читання.

«…Таким чином, площа Скандинавської Унії більш, ніж  в два рази більша від площі Посполитого Союзу, незважаючи на це, населення Унії становить заледве шосту частку населення Союзу. … Столицею Унії вважається Стокгольм, хоча офіційно це звання послідовно переходить між Гельсінкі, Осло, Копенгагеном та Стокгольмом… З 1990 року до складу Унії входить Естонія… Протяжність кордону з Посполитим Союзом… Протяжність кордону з Римським Союзом… Геополітика…». Зрозумівши, що далі сприймати потік цифр та фактів вона не зможе, Марта відклала виписки та, акуратно причинивши двері каюти, пішла шукати кают-компанію та барну стійку. По ідеї напої та харчування входять в вартість квитка, і, хоча вона й не зголодніла, проте випити чогось спиртного та ще й національно-шведського їй не завадить.

Переконавшись, що на смак шведська горілка не відрізняється від полтавської, журналістка дістала цигарку і тільки тут зрозуміла, що запальничка залишилась в каюті.

– Вибачте, – несподівано звернувся до неї бармен, – ми не радимо палити звичайні цигарки під час перельоту. Розумієте, пане, тут доводиться поводитись із вогнем вкрай обережно, якщо ваша ласка, то скористайтесь спеціально розробленою трубкою, у нас вкрай широкий вибір тютюну.

– Пані, не пане, – невдоволено поправила Марта, – давайте вже вашу трубку.

Вона майже не здивувалась, коли через кілька хвилин до неї підійшов статечний чоловік в білосніжному мундирі та відрекомендувався як капітан корабля.

– Ну, кажіть вже, – не зовсім чемно обізвалась журналістка.

– Вибачте за турботу, пані, – стримано, але з достоїнством почав капітан, – ви носите чоловічий костюм…

– І що вам не подобається? – зухвало відповіла дівчина.

– Я тільки б хотів уточнити, яке ставлення до себе ви вибираєте: як до чоловіка, чи до жінки, – так само стримано продовжив капітан.

Марта замислилась.

–Я вважаю, що ставлення повинно визначатись особистістю, а не наявністю спідниці чи штанів.

– Розумієте, пані, у нас є правила порятунку екіпажу у випадку аварії і, згідно них, жінки мають певні привілеї. Проте я не певен, що мої матроси в паніці зможуть відрізнити вас від юнака, тому якщо ви маєте намір скористатись привілеями, то прошу вас  одягнутись як належить жінці.

– Ви збираєтесь мені наказувати, як одягатись? – мало не підскочила журналістка.

– Зовсім ні, – незворушно відповів капітан, – я тільки довожу до вашого відому загальні правила порятунку пасажирів. А носите ви штани чи спідницю – виключно ваша особиста справа. До речі, мушу попередити вас, що через сильний зустрічний вітер наше прибуття затримається на кілька годин.

І, спокійно козирнувши, капітан покинув кают-компанію.

Повернувшись в каюту, Марта довго роздумувала над словами капітана, але вирішила не змінювати ні своїх переконань, ні свого одягу.

Зрештою, смачно повечерявши, журналістка заснула під мірне гудіння пропелерів та шелест вітру. Біля півдня цепелін щасливо пришвартувався до причальної вежі в центрі Стокгольму.

Опинившись в чужому місті Марта дещо розгубилась. Воно, звичайно, легко сказати: «мені потрібен репортаж», але про що? Про що тут писати? Про відмінності? Про подібність? Про людей? Зрештою всі столиці подібні одна на одну, і опинись вона не в Києві, а в Берліні, Римі, Лондоні чи Казані – побачить подібну картину. «Ну що ж, – вирішила журналістка, – писати перш за все треба про людей, а для цього варто з тими самими людьми познайомитись. Звичайно, може не завадить записатись на банальну екскурсію по місту, але залишу це на крайній випадок».

Загалом відшукати в столиці готель не так уже й важко, як то кажуть: «язик до Києва доведе». От тільки чомусь в Стокгольмі у відповідь на її привітне «Bonne journée» та «Parlez-vous franсais?» перехожі знизували плечима та відповідали щось своєю мовою. Після годинних пошуків вона здогадалась купити путівник та змогла зорієнтуватись щодо свого подальшого шляху.

Готель зустрів Марту незвичною архітектурою, затишком та ввічливим швейцаром, що тут же спробував запропонувати їй свої послуги. На жаль вийшло у нього це досить посередньо: ні української, ні французької він не знав, а ті кілька німецьких фраз, що були відомі дівчині, явно розминались із тими кількома, що знав швейцар. Уже зневірившись, що вдасться якось домовитись, Марта раптом почула таке знайоме: «Parlez-vous franсais?». Зрадівши, що хтось тут її розуміє, дівчина швидко заторохтіла французькою, пояснюючи що вона… На жаль її і тут чекало розчарування: довговолосий хлопець ламаною, і якоюсь учнівською мовою,  важко підбираючи французькі слова і час від часу вставляючи «Comment le traduire?» та ще щось шведською спробував їй пояснити, що… Далі вона не зрозуміла.

– Ну що ж мені з вами робити, – зітхнула вона у розпачі.

– Наприклад признатись, які ви ще мови знаєте, – несподівано відповів юнак українською і тут же пояснив, – я закінчував Київську академію мистецтв.

– Дякую вам, пане,  за допомогу – миттю відреагувала журналістка, – я Марта Мартен, репортер київського часопису «Сучасне Слово», приїхала в ваше чудове місто, щоб написати репортаж, а тут… Не можу навіть поселитись в готелі.

– Ну, тут я вам допоможу, – усміхнувся юнак у відповідь, і простягнув руку у привітанні, – Я Ерік Еріксон. Як по вашому, то це майже Василь Васильович. Я б із задоволенням допоміг вам, але у мене зараз важлива робота – я оформлюю станцію підземки.

– Підземки? Тобто підземного трамваю? – Марта тільки зараз збагнула, що саме здивувало її в  Стокгольмі: відсутність естакад та тросів монорейкових доріг, – Я думала що настільки непрактичні речі можуть бути тільки в Британії.

– Ви помиляєтесь, – знову щиро усміхнувся Ерік, – це  зовсім не непрактична річ. Бачите, ми північна країна і експлуатація монорейкових доріг дещо ускладнена нашими кліматичними особливостями, а підземні дороги…

– Знаєте, оскільки мені байдуже з чого починати репортаж, і якщо ви не проти, то я б приєдналась до вас, щоб подивитись на ваше підземне царство. У Лондоні я навряд чи буду, тому вдруге такого шансу може й не трапитись.

– Домовились, – тріпнув волоссям Ерік, – я вас тут чекатиму.

Зібралась вона швиденько, і вже менш, ніж через годину, журналістка та її новий знайомий ввійшли в округле приміщення станції підземного трамваю та спустились вниз чудернацькими рухомими сходами. Після того, як світла плямка входу залишилась далеко позаду, і залишилось тільки мерехтливе світло газових ліхтарів, Марта з легким тремтінням зрозуміла, що потрапила у казку. А от хорошу чи погану – ще треба розібратись. Стокгольмські станції підземного трамваю вирізані прямо в товщі гранітних скель і нагадують природні печери, об’єднані якимись казковими тролями в ціле підземне місто. Тут, на самоті, далеко від сонячного світла, мешканці печер засумували за сонцем і тому розфарбували стіни усіма барвами веселки. Тут зустрічались і сільські пасторальні картини, і урбаністичні пейзажі, і суворі фіорди  та скелі, і навіть кришталеві льодяні озера.

– Ох, яка краса, – вигукнула Марта, – це так всюди?

– Майже всюди, – відказав Ерік, – зараз нам слід проїхати кілька станцій, пересісти на іншу гілку, та проїхати ще кілька зупинок. Хочеш подивитись, як я працюю?

– Ой, пробач, –дівчина поправила капелюх, – я ж так і не знаю, в чім полягає твоя робота.

– Та все просто, – тріпнув волоссям хлопець, – кращі випускники художніх академій щороку вносять…е… лепту, вірно? Вносять свою лепту в ту красу, що тобі сподобалась.

– Ти теж це малював? – Марта відчула, як з-під її маски репортера пробивається захоплене здивоване дівчатко.

– Ні, я тільки збираюсь це робити. До речі, якщо ми не проти того, щоб зробити невеликий гачок, я б показав станцію, яку за останні двадцять років жодного разу не перемальовували.

– Там щось особливе?

– Приїдемо – розповім.

Тут зі свистом та пихканням пари під’їхав трамвай, і Ерік галантно пропустив Марту вперед.

«Гачок» виявився значно більшим, ніж на те сподівався Ерік, бо Марта вискакувала на кожній станції, милуючись розписами. «Як вони взагалі куди б то не було встигають, – думала дівчина, – я би тут ходила й ходила. І ходитиму! Обов’язково огляну це все, тільки подивлюсь, що саме цей хлопець хоче мені показати».

– Панно Марто, – після сьомої чи восьмої зупинки запропонував хлопець, – якщо ви не проти, то давайте ту станцію я вам покажу завтра, бо сьогодні мені вже пора братись до роботи.

– Ой, пробач, звичайно-звичайно. Ви мені показали…

– А от ми вже й приїхали.

А далі журналістка стала свідком того, як твориться чудо: Ерік Еріксон  відкотив від стіни чималенький візочок зі своїм інструментом, дістав фарби та пензлі і…

До готелю вони повертались пізно ввечері, відчуваючи ніби їх знайомство триває не день, а половину життя.

– До речі, – несподівано запитала Марта, – а як так вийшло, що настільки мало людей знають французьку? Я думала, що це універсальна мова спілкування, і її розуміють в будь-якій частині світу.

– Думаю, так сталось історично, – задумливо відповів Ерік, – Хоча Наполеон і завоював більшу частину світу, країни теперішньої Унії виступали лише його союзниками та васалами і, в результаті, зберегли самобутність. Після смерті великого імператора, імперію трясли заколоти та громадянські війни, що потім вилились в Реставрацію, Світову війну та революціі. Ми ж весь цей час трималися в фарватері Британської імперії. В результаті французька мова, яка за півстоліття Імперіі стала світовою і нею ж залишається до цих пір, у нас відома лише науковцям та політикам. З англійською значно краще, до речі, але англомовний світ не такий вже й великий, і Британія з усіх сих зайнята тим, що пробує утримати свої домініони.

– Ви ж зараз, начебто, союзники Посполитого Союзу, – обережно зауважила Марта.

– У Британії тільки два союзники: армія і флот. Проте ти ніколи не думала, як так вийшло, що держави Унії – монархії – пішли на союз з олігархічним соціалізмом Посполитого Союзу?

– З чим?

– Ой, пробач, може я не вірно висловився, але сама подумай, як ще можна назвати соціалізм, породжений великим капіталом та національною ідеєю?

– Ну,  чому ж Унія…

– Та тому, що краще бути гарними сусідами Союзу, ніж новим домініоном Британії. А режими Центральних Держав, чи, як у вас його називають, Римського Союзу ще далі знаходяться від монархії, ніж ваш. От ми й прийшли, – додав він тією ж інтонацією. -  Можна провести тебе до номеру?

– Можна, – розсіяно відповіла Марта.

Ліфт плавно виніс їх догори, і Ерік на мить затримався перед дверима її номеру.

– Мила, – обережно почав він, – ти носиш чоловічий костюм тому, що тобі подобаються жінки?

– Ні, – розсердилась Марта.,– я ношу те, що хочу, те, що зручно і взагалі, хто ти такий, щоб…

– А я?

– Що ти?

– А я тобі подобаюсь? Мені можна зайти?

– Тільки за умови, що допоможеш зняти мені цей клятий корсет, – усміхнулась дівчина.

Її рука повільно потягнулась до ґудзика, Ерік зачинив двері і погасив світло.

Прокинулась Марта одна, тільки розкиданий по кімнаті одяг нагадував про учорашнє безумство. Замотавшись в простирадло, вона подивилась на годинник, дістала цигарку та з насолодою затягнулась. Учорашнє… не надто вкладалось в її стиль життя, але хіба не все, що робиться – на краще? Тільки де Ерік? У двері загупали.

– Доброго ранку, – наче нічого й не сталось привітався хлопець, – я зібрався йти працювати. Якщо сьогодні ти зможеш утриматись від того, щоб розглядати кожну станцію, я покажу тобі те, що вчора не встиг.

– Чекай, зараз буду готова. Може почнеш екскурсію зараз?

– Ні-ні-ні, – озвався самозваний екскурсовод, – спершу треба дивитись і тільки потім  слухати.

– Ну пішли, – зітхнула журналістка.

Цього разу вони спустились в підземку на станції іншої лінії і, проїхавши шість зупинок, вийшли в вагончика.

– Дев’ятнадцять років тому, – відразу почав Ерік, – троє випускників Академії Мистецтв виграли можливість переоформити цю станцію, вона тоді була найновішою. Вони обрали тему міфології, і ось з цього краю можна побачити початої їх роботи. Ось цей виступ скелі – молот Тора, он там – Вальгалла… Далі поки що не дивись.

Марта, відчуваючи щось в хлопцевих інтонаціях спробувала якось пожартувати, але той тихенько приклав палець їй до губ та продовжив.

– На нещастя саме тоді британці вирішили продемонструвати, що не схильні заохочувати Унію проводити власну політику. Операція мала бути блискавичною: підрозділи гурків  швидко б зайняли палац, та взяли б в заручники монархів, непереможний британський флот тим часом переконував би всіх, що будь-які потуги опиратись марні. На щастя все сталось не так, як спланували лондонські стратеги, але коли перші аероплани-бомби долетіли до міста, випускники, хлопець та двоє дівчат, саме знаходились під землею.

– Тобто в безпеці? – Уточнила Марта, швидко роблячи помітки в зошиті.

– Майже в безпеці. Звісно навіть заряд в вісімсот кілограмів тротилу, що несе літаюча бомба, не в силах пробити склепіння станції, але на нещастя саме ця станція тоді була крайньою, через потужний вибух тунель, яким можна вибратись звідси  затопило, і ті троє опинились тут без будь-яких запасів. Коли їх відкопали, живих не залишилось, вони задихнулись швидше, ніж голод довів їх до тваринного стану.  Вибратись вони не змогли, тому той час, що їм залишився, вони любили одне одного та творили красу. Ось тепер дивись, – зітхнув Ерік, – з тих пір оздоблення цієї станції ніхто не змінював, просто не поступало жодної заявки від випускників.

– Можна я тут залишусь? – тихо запитала Марта.

– Дорогу до моєї станції знайдеш?

– Знайду.

Вона не помітила, як залишилась у натовпі одна, із необробленого граніту підземелля на неї дивилось Чудо, залишене трьома митцями. У підземеллі немає ні дня, ні ночі, через якийсь час, може годину, може день, Марта сіла прямо на підлогу, відкрила зошит та швидко взялась писати. Вона вже майже закінчила, коли ввічливий поліцейський запропонував їй покинути станцію.

* * *

Марта розчинила вікно та підставила обличчя прохолодному осінньому вітерцю та окинула оком нагромадження київських хмарочосів та павутину монорейкової дороги поміж них. По найближчій дорозі, попихкуючи парою, карабкався потяг.

Ще тиждень вона їздила станціями Стокгольмської підземки і кожній присвятила бодай кілька рядків у своїй статті. Ерік Еріксон провів із нею ще кілька ночей і, попри сподівання, не став проводжати її на зворотній рейс. «Панно, – сказав він тоді, притиснувши руки до серця, – я хочу залишити тут не довгу сигару цепеліна в затуманеному небі, а твій силует в напівтемряві станції із зошитом в руках. Або твій силует навпроти вікна. Або твої обійми». – «Ти не попросиш мене залишитись», – тихо спитала Марта. «Я не пробуватиму спіймати туман, – відказав він, – але збережу пам’ять».

Тут двері кабінету розчинились, і протяг підхопив листок зі столу і поніс запиленими київськими вулицями.

– Марто! –  пролунав рев Веніаміна Едуардовича, – Марто! Що це таке?

– В про що, шефе?

– Дівчино! Мені прийшов рахунок твоїх витрат. Ти здуріла, чи що? Та я на ці гроші можу найняти десять кореспондентів!

– То ви хочете сказати, що мені слід збирати манатки та йти в «Вечірній Київ»? Вони, до речі, пропонують в півтори рази більшу платню.

– Ні, я хочу сказати, що зайві витрати наступного разу будуть вираховуватись з твоєї зарплати. Яка, до речі від сьогодні підвищена. Ти тільки поясни, як можна було таку суму витратити на катання підземним трамваєм? Га? – І вже спокійним тоном, – Молодець, шикарна стаття.