Речі давно минулі

Він уперше, за довгий час, побачив слід людини.

На узбіччі, у вологому, від позавчорашнього дощу, поросі, виднівся човник відбитку від невеликого черевика.

Він усміхнувся. Впізнав принт на підошві, невеликий медичний хрест, довкола якого, біг кружок напису «Dr. Martens Air Cushion Sole». Старе добре військове взуття старої епохи. Ери великих людей. Протестів, вільних відносин, розбірок після футбольних матчів. Часів коли Елтон Джон співав у рок-опері «Томмі», а хлопці у футболках «Міллуолл», розганяли протести проти війни у В’єтнамі. Часи «Великих Богів». Часи, що зникли, як тінь перед сяйвом сонця опівдні.

Він потягнувся відчуваючи, як заповзає млосне болюче відчуття в його поперек та гузно, що всідалося на шкіряному сидіння старого, як і світ, «Honda CRF1000L». Мотоцикла, що розділяв його нескінченну подорож цим диким, померлим світом. Вірний усі ці роки, від тоді, як він знайшов його в покинутій багатоповерховій підземній стоянці. За всі ці кілометри пустинної подорожі планетою, на якій померли всі боги.

Він поправив рукавички й ривком завів мотор. Той відізвався рівномірним сюркотанням. У ніздрі вдарив запах вихлопних газів. Погляд промацав горизонт. Там ніби примара тягнулася лінія перших домів, що відчиняла для подорожнього в’їзд у місто, що колись було столицею країни людей під синім небом та жовтим полем. Вільної країни зі звичними проблемами. Як і всі країни до Падіння.

Він піддав газу й мотоцикл поніс його до широких вулиць, де вже з усіх сил хазяйнувала природа. Ліворуч майнув перекошений знак з облізлою фарбою, на якому майорів напис «Вас вітає Київ». Це не вперше він повертався в це місто, бо так йшов його шлях. Нескінченна дорога, яку він обрав, коли залишки людства вирішили переселятися. От тільки він обрав самотність. Він обрав тишу. Він обрав рух, аж поки його серце не спинить своє биття.

Мотоцикл промчав майданом, де колись збиралися концерти, мітинги, ходи за права геїв. А зараз тут було порожньо. У фонтані росла трава. Великий Монумент Незалежності обвалився розсипавши свої залишки по всій дорозі. Скляний щит із написом «Глобус» обсипався, а готель «Україна» нагадував кістяк динозавра із сотнями ран, які колись були вікнами. Пустка гнітючою тишею зависла над містом, що поволі тонуло в обіймах природи грибка й моху.

Нарешті, з-за горбів вигулькнула масивна, як одвічний атлант, статуя Батьківщини Матері, яка втратила свій меч. Той відвалився чотири роки тому і вгрузнув у землю поряд. На обличчі та щиті не вистачало декілька листів сталі, тож тепер там зяяли чорні діри. Він бачив тріщини, де розійшлися шви й на шиї статуї, тож падіння голови не за горами.

Мотор заглух, спогад про свіжий відбиток знову заповз у голову. Він відкинув ніжку мотоцикла і злізши зі свого транспорту, задумливо витріщився на могутні крони дерев, що вперто затягували київські гори. Такий недавній відбиток. Чіткий, майже ідеальний. Як далеко міг дійти його власник? Він зараз тут? У Києві? Слід вів у цей бік, але чи той, хто його зробив ще тут? Чи вже пішов далі?

Він втомлено зітхнув, сівши на лавку. У далині виднілися куполи Софії Київської. Одного куполу бракувало. Він був біля нього. Два роки тому. Купол впав на площу перед будівлею і тріснув, наче якась шкарлупа шоколадного яєчка «Кіндер Сюрприз». Масивний хрест відламався і вгруз у землю. Трава обросла його, ховаючи під собою. Ховаючи цей давно забутий спогад про бога старих часів. Тепер його не згадував ніхто. Від багатотисячних громад, що прихиляли коліно перед примарним і грізним Богом На Хресті не залишилося й тіні. Він загубився серед трав, як і кості тих, що схиляли голови перед ним.

По всьому світу падали боги Людей, трава вростала в їхні обличчі роз’їдаючи бе-тон та метал, із якого його зробили. Боги людей пропали разом із самим людством. Чи ж не так? Той, хто породив віру помер разом із нею. Та чи так?

Він ще пам’ятав той час, коли людство було численним. Пам’ятав, хоч і був геть малим, здається, вісім років, не більше. Але отой час, коли відбувся ріст науки він згадував чітко, ніби то було вчора, хоч від тоді пройшло шістдесят літ.

О це була світла ера Всього Нового. Наука росла, як стихія, поглинала всіх. Розвиваючи свої галузі. Отоді то вони й померли хіба ні? Тоді всі старі боги померли. Наука заперечила їх. Й оцього Бога На Хресті й тамтого Бога Без Ікон А Лиш ІЗ Написами, Бога Що Сидів Під Деревом. Усіх їх. Наука заявила одне. Я Тепер Бог. Бог Вирощених Органів, Бог Зміни Статі, Бог Сотні Гендерів, схили перед мене лице своє!

О так із попелу інквізиторських вогнищ, нарешті, народився новий Бог — Бог Атомів. Але релігія не може бути одна. І на фоні Науки почали виростати божки, що пропагували свою віру. Бог Іншої Шкіри, його гаслом могло б бути «Ви робили з мене раба, то тепер я зроблю раба з вас». Бог Лицемірної Толерантності. Бог Вищої нації. Бог Паперу З Обличчями Президентів. Бог Я Знаю Краще Інших. Бог Роби Як Я й Багатійте. Бог Великих Лідерів. Й інші.

О його пам’ять зберігала суперечки, гул що котився світом, там поліціянт убив афроамериканця, там побили гея. Товсті люди вчили інших, що померти від ожиріння в сорок — це означає полюбити себе. Боги всіх верств скреготіли зубами та кидали в бій своїх вірнопідданих нести лише Одну Свою Чисту I Не Оспориму Істину. А в болоті двобою тонула давно відкинута всіма Богиня Любов До Ближнього Свого.

Та Бог Науки не вгомонився. І тоді люди захотіли освоїти місяць. Сотні геологіч-них втручань у надри місяця розкололи його й та частково звалилася на землю. Саме це стало руйновищем Нових Богів Цивілізації. Уламки небесного тіла дощем звалилися на землю. Це призвело до кліматичних змін, землетрусів повеней та руйнування Старого Світу. Він дивом вижив у ці страшні дні. З батьками він перебирався з табору в табір, де покотом вмирали люди від хвороб, сонячної радіації та інших речей, що несуть смерть після Падіння. Йому тоді було тридцять. Саме тоді він втратив батьків і вирішив, що просто поїде геть із цього пекла.

Так на його очах усі, хто хотів бути богом вмирали. Цивілізація Богів розсипалася, як плакат «Маршу за рівні права», який він бачив місяць тому розмоклим у калюжі бруду, посеред Варшави.

Спершу він часто зустрічав людей на своєму шляху. Але такі зустрічі ставали все рідшими. А останні два роки, після того, як він відмітив свої Шістдесят п’ять, не зустрів жодної. Жодної живої душі до сьогодні. До цього свіжого сліду в болоті.

В його пам’яті зринули спогади всіх цих поїздок. Уламки місяця, що впали на землю змінили її клімат, та рівень води в океанах. Тепер Америка з’єднувалася з Азією тонким перешийком із боку Аляски. Що колись звався Алеутськими островами, а тепер, ніби серп, охоплював колишнє Берингове море.

Чому він досі живий? Усі ці тридцять вісім років нескінченної подорожі. Чому в його постарілих грудях досі билося серце? Може, тому, що всі боги померли, усі душі там, де навіки закрилися двері й тепер йому немає ходу у світ По Той Бік? І він просто приречений стати безсмертним ренегатом і бачити на свої очі загибель Великих Богів, що величали себе Людство? Як і той хрест у траві на Софіївській площі. Як Статуя Свободи, яка тепер по груди лежала у водах Заливу Аппер. Як Ейфелева Вежа, що другий рік поспіль лежить вдовж Парижського Майдану. Чи Тріумфальна Арка, яка поросла травою, плющем та мохом. Як і Світ Богів усіх мастей придуманих і створених. Де вони зараз? Де молитви? Крики? Навколо світу розгорнувся шар Нової Ери. Ери В Якій Немає Богів.

Він вирішив було від’їжджати, аж раптом його зір вихопив із поміж вікон будівлі навпроти силует. Невисокий. Ледь помітний. Але він там був.

Ніби спогад.

Він Схопився на ноги та повів мотоцикл у той бік. Залишив його в глибині холу й піднявся на верх. Перед ним був коридор із безліччю кімнат. У якій із них він бачив силует? Він поволі пішов коридором, прислухаючись, до своїх кроків. Раптом двері позаду різко розчахнулися. В останню хвилину йому вдалося уникнути шпаркого удару. Він відступив. Перед ним стояла молода дівчина. Двадцять не більше. Подумки відмітив її вік. Прості джинси. Шкіряна куртка косуха. Рюкзак. Обличчя звичайне дещо довгувате, але симпатичне. Каштанове волосся заплетене в тугу косу. У витягнутій руці вона тримала щось схоже на скальпель. Кінчик його тремтів.

— Як тебе звати? — спитав він мовою людей на прапорі, яких був намальований хрест.

Дівча заперечливо похитало головою.

— Твоє ім’я, — повторив він мовою людей неба й полів. — Мене звати Юрій. Я не зроблю тобі нічого поганого. Це мені не потрібно. Я вже років два не бачив людини. Тому не маю наміру шкодити останнім із них. Ти розумієш мене?

Якусь хвилинку дівча мовчало, а тоді кивнуло головою. Юрій полегшено зітхнув.

— Опусти скальпель, я беззбройний, — він підняв руки на знак того, що чистий, як сніг вранці після заметілі.

— Ви дорослий чоловік, а я лише підліток. Сили нерівні, навіть, без зброї, — голос у неї був м’який, ніби шелест трави. Можливо, такий голос був би в його доньки, якби він, коли небуть одружився.

— І що мені дасть напад на тебе? Я заберу припаси, яких повно, якщо ти, звичайно, вмієш полювати та лазити по деревах, — він усміхнувся. — Чи одяг, який, навіть, не мого розміру?

— Можливо, — її голос уже не був таким твердим, а рука зі скальпелем поволі опустилася.

— Мене звати Юля, — сказало дівча.

— Приємно познайомитися, — Юрій простяг руку й дівча потиснуло її.

Зрештою вона повірила йому. І коли сонце спустилося за обрій вони сиділи на даху будівлі перед розведеним багаттям, жарячи кроля, якого він вполював зранку.

— Я жила з батьками в невеликій хатині там, вона тицьнула пальцем на північ по-під розколеним місяцем у небі.

— Я народилася вже після всього. Дивно, правда? Коли люди вимирали я народилася.

— Не думаю, — сказав Юрій. — Це якось, навіть, символічно. Я живу в цьому світі з трагедії, навколо мене всі помирали, але я сам досі живий. І тепер зустрів тебе, ту яка народилася посеред смертей і пустки.

— Батько помер рік тому, а мати минулого місяця. Я залишилася сама. Тому й вирішила піти геть. Я поховала їх поруч, на задньому дворі. За всі ці роки, що ми там виживали ніхто не прийшов до нас. Тож мені здавалося, що я залишилася сама.

— Іронічно, що і я так думав до сьогодні.

— Напевне. Так дивно, згадки про те, як усе було лише в старих книгах і журналах, які я знаходила по дорозі, або коли їх приносив тато зі своїх вилазок за провіантом. Я не знаю, як було, нічого. Лише те, що залишилося.

Журнали та книги, Євангелія Мертвих Богів, залишки зниклих вірувань. Знаки смерті тих, хто вважав себе непереможним.

— Тобі не варто знати того, що було. Тепер це непотріб. Живи тому, що живеш. Цілком, можливо, що стрінеш ще такого, як ти. І, можливо, народити новий світ.

— Можливо.

Отак над ними висів місяць. Схожий на розчавлений персик із хвостом уламків, що поблискували зорями навколо. Великий камінь.

Як погребальний камінь на могилі Усіх Богів.