Пригода з перешкодами або Біг по колу туди і назад

Олі Пошуруєвій

Маргарита летіла додому, як на крилах. Сьогодні вона затрималась на роботі, тож чоловік забрав сина з садочка і вони, напевно, малюють карти островів або майструють паперові вітрильники і чекають на неї. Тож Маргарита поспіхом дріботіла по підземному переходу. От зараз за другим рогом праворуч, - ("І так до світанку", – посміхнулась Маргарита) – і вона вдома. Аж раптом за спиною заверещали:

Маргарита спантеличено роззирнулась, намагаючись зрозуміти, хто тут лементує.

Так розмовляли тварини у старих Диснеївських мультиках, здогадалась Маргарита, і нарешті побачила причину переполоху. Чи то пак, не побачила. Ось тільки перехожі зойкали, підстрибували, немов хтось штрикав їх у п’яти, і відсахувались на різні боки, утворюючи вузенький прохід.

І жінка прожогом чкурнула слідом за примарою, швидше і швидше, поки знову почула "Обережно, вуха". Вона незчулась, як забігла з зими в літо, з міста у містечко, і таки зупинилась, бо дорогу їй перегородила дивна процесія чи то карнавал, чи то парад-але, - одразу не розбереш. Попереду йшли музиканти, за ними – клоуни та акробати, жонглери та вершники, дресирувальники зі своїми тваринами, силачі та лицедії на довжелезних ходулях, танцівники і танцівниці у циганських костюмах, повелителі вогню. Раптом у натовпі хвилею прокотилося "королева, королева, королева", а тоді голос, в якому Маргарита впізнала вуханя-скиглія, закричав:

- Хай живе, - відгукнувся натовп.

***

Каретою правив Вухань. Чи то він був не вельми вправним, чи то дороги у Країні були биті-перебиті, та Маргариту кидало з боку в бік, і вона вже сто разів зраділа, що не має морської хвороби. Жінка намагалась міцніше триматися, коли відчула, що в її кишені щось вовтузиться. Вона ляснула долонею, і перед очима з’явився чоловічок завбільшки з палець у костюмі-трійці.

- Злодій! – вклонився чоловічок, скидаючи капелюх. – На даний момент шукаю роботу. Надибав вільні кишені, йой, думаю, треба примірятись, раптом пощастить! Я ж бо – кишеньковий злодій!

- І неабияк цим пишаєшся? – здивувалась Маргарита.

- Авжеж! Ви не подумайте, пані, я навчався у найкращих вчителів і отримав зелений атестат дивності з рук… йой! Не можна казати ім’я!

- Атестат зрілості? – перепитала Маргарита.

- То ж ні, пані, яка зрілість? Чи я схожий на овоч? Дивності. Зелений, бо ж я таки найкращий!

- Нишпорка по кишенях? – насмішкувато запитала Маргарита.

- Йой, чому одразу нишпорка? - образився чоловічок. – Я оберігаю. Як дасте мені роботу, буду вас оберігати до самого скону. Дивіться, що я можу!

Чоловічок поплескав себе по жилетній кишені і витягнув звідти зв’язку ключів, пачку жувальної гумки, носовичок, коліщатко від машинки, три камінчики, синього солдатика, вологі серветки, складаний ножик, чек, зім’яті талончики, рукавичку і пів цукерки.

- Все!

Здається, злодій був неабияк здивований.

- І це лише з куртки, - усміхнулась Маргарита, торкаючись солдатика, - але як? Ти знаєш, де мій одяг?

- Ні, пані, я можу тільки видобути речі, що вам належать, де б ви їх не залишили. Я не знаю, де вони і як туди потрапити. Але можу повернути все це на місце… То ви дасте мені роботу?

- Я не маю, чим тобі заплатити.

- Йой, пані, то пусте! Робота і є зарплатня! Злодій без кишені – то страшне, я бачив.

- Добре, беру, - усміхнулась Маргарита, а чоловічок радісно підстрибнув у неї на долоні. – То як тебе звати?

- Малий.

- І все?

- Так, ясна пані.

- А мене можеш називати просто Маргарита і не треба цих "пані".

- Йой, пані, як то ж не треба? Не-об-хід-но! Адже я маю зелений атестат, а не якийсь там червоний або ж синій.

- Ну, добре, - згодилась Маргарита. – Якщо зелений, тоді нічого не поробиш.

Злодій вклонився, хитрувато підморгнув і повернувся до кишені.

***

За розмовою з Малим Маргарита незчулась, як доїхали до роздоріжжя.

- От і все, - сказав Вухань, відчиняючи двері карети. – Далі потрібно йти пішки. Шлях до Замку Забуття довгий і важкий.

- Так, важкий і довгий, я пам’ятаю, - зітхнула Маргарита, - і подолати його треба не пізніше, як за три дні, інакше…

- Країна зникне, як не було, або королева-на-три-дні залишиться в нас назавжди і перетвориться на Королеву, - закінчив Вухань, віддаючи Маргариті корону.

- Я запам’ятала, - кивнула жінка, прив’язала корону до пояса і рушила на схід.

***

На горизонті маячила темна пляма, ніби хтось наближався або віддалявся - на такій відстані не розбереш. Маргарита напружила зір, та сутінки весь небокрай розмалювали темно-бузковим. Жінка зупинилась перевести подих і звернулась до злодія.

- Малий, чи не знаєш, де тут найближче житло, або щось, де можна ніч перебути?

Голос злодія зашурхотів прямісінько у вухо:

- Йой, пані, немає тут житла, та навіть пропащого куреня. А ще, боюся, що йти доведеться всю ніч і весь день, щоб вчасно дістатися гавані. То ж, якщо ваша ласка, не зупиняйтесь.

- Добре, Малий. А дорогу до гавані ти зможеш мені підказати?

- Це легко, пані, адже тут всі дороги ведуть…

- До Риму, - прошепотіла Маргарита.

- Та ж ні, до гавані, - виправив Малий.

- А який з них коротший?

- Той, по якому йде королева.

***

Маргарита зібрала хмизу, злодій видобув з її сумки запальничку, кілька папірців, і веселе вогнище простягнуло до жінки свої пальці. Вона сперлася на стовбур дерева, прикрила очі і ковзнула у напівсон, в якому події сьогодення вона бачила і чула крізь відбиток багаття на повіках та звуки нічного лісу.

Маргарита витерла носа хлопчику і заплакала від розуміння, що ніколи не побачить своїх чоловіка і сина. З неба лив дощ, та їй було байдуже. Вухань, кланяючись на кожному кроці, белькотів щось про "історію і традиції", та вона не слухала. Нарешті Маргарита заспокоїлась – і дощ припинився – і почала розуміти, що намагався втовкмачити їй супутник.

Раз на сто чи півтораста років – коли як пощастить, Королева Країни має відновити сили, молодість і красу. Вона прямує до Замку Забуття і починає забувати. Все, що знала колись. Геть усе, начисто – чим більше забудеш, тим більших прожитих літ спаде з плечей, розгладиться чоло, і повернеться молодечий запал. Найперше Королева забуває, що вона Королева: серед ночі наступає день, сонце сходить на заході, дощ падає знизу вгору, птахи ходять по землі, свині літають, і це триває, поки не прийде королева-на-три-дні. Вона має бути чиста серцем, розумна, добра, вигадлива, непихата, непримхлива і хоробра. Тільки така дівчина може перетнути кордони Країни, тільки вона.

- То що я маю зробити? – запитала Маргарита.

- Спершу назвіться, – сказав чоловік у суддівській мантії та перуці.

Маргарита роззирнулась. Вони підійшли до невеличкого павільйону, в який набилось безліч людей, птахів, звірят і казкових чудищ.

- Я маю записати ваше ім’я, щоб не забували, - нагадав про себе суддя. - Це "Правило 42" - найстарше у нашій Країні.

- Маргарита, - відповіла жінка, подумавши про себе: "Якби правило було найстаршим воно мало б номер перший".

І нарешті все стало на свої місця.

- Голову даю на відсіч, що минулого разу королеву-на-три-дні звали Алісою.

- Відтяти! Відтяти голову! – закричала жінка, що сиділа поряд з суддею, але він примирливо пробуркотів:

- Навіщо? Адже вона права. Бачиш, онде у мене записано: "Білий кінь з’їжджає по кочерзі", - ой ні, то інший запис… Ось: А-лі-са.

***

На виході з лісу на Маргариту чекала велика смарагдова ящірка. І все б нічого, та її ноги були сині-сині і взуті у франтуваті черевики.

- Королево Маргарито! Я маю супроводити вас тридцять сім кроків вгору, і ні на палець вище!

Маргарита ошелешено втупилась у ящірку, а та вже схопила її за руку, розправила крила і почала рахувати, з кожним кроком справді піднімаючись в повітря.

- Тридцять сім! На все добре! – і зникла.

Жінка боязко ступнула вперед, та повітря тримало не гірше за землю.

- Лижню! – крикнули ззаду, і Маргарита ледь не впала від подиву.

Ззаду бігла рибка у чобітках, на які були одягнені поплавки від гідроплану.

- Королево! Я маю супроводити вас тридцять сім кроків вгору, і ні на півпальця вище!

Кроки рибки були значно більшими за кроки ящірки, ті їх знову було тридцять сім.

Вгору – і вперед – Маргариту перенесли ще кільканадцять створінь. Після восьмого вона перестала їх розрізняти і запам’ятовувати. Їй було зле від холоду і браку кисню.

- Навіщо все це, Малий? – запитала вона на третю годину подорожі вгору.

- А то як ви думали обійтись з горами? Їх бо ж не перестрибнеш!

- Гори? Та де вони?

- Внизу і позаду, - хрипко сказав провідник-грифон.

- А як мені спуститися?

- Стрибай! – крикнув грифон, штовхнув у спину, і Маргарита полетіла вниз.

Вниз і вниз, але повільно, як на парашуті. У Маргарити було досить часу, щоб роздивитися довкола. Так, ондечки гори, і море, у гавані на хвилях гойдались кораблі. Ліворуч від неї небом летіла неясна пляма, яку жінка запримітила ще вчора ввечері. Вона трохи збільшилася в розмірах, але досі було не зрозумілим, хто це або що.

***

Королівський фрегат Маргарита впізнала з першого погляду. Вона хвацько пробігла по дошці і стрибнула на палубу.

- Віддати швартовий, вибрати якір! – гаркнув капітан, кинувши їй нерозбірливо "доброгоздоровякоролевояксямаєте".

- Не звертайте уваги на морського вовка, - усміхнувся приземкуватий опецькуватий чоловічок з солодким голосом. – Дозвольте відрекомендуватись: Королівський Дратівник.

- Бачу, у вас тут є все, що захочеш.

- І що не захочеш, також. Віднедавна, коли Королева відбула у Замок Забуття, у наші спокійні моря вдерлося лихо – пірати. Їх корабель майже летить по воді, то невтомні раби працюють на веслах, і немає нам тепер спокою! Але з нами ви, королево! Щойно ви почнете гніватись, свіжий вітер напне наші вітрила, і ми вмить домчимо до іншого берега. А інакше не можна. Знаєте, скільки б ви плентались сушею? Тисячу років і один день!

"Вітер також напне і піратські вітрила", - подумала Маргарита, але промовчала. Вона нарешті розгледіла у темній плямі вершника. Чорнильно-чорний плащ вився за спиною і, здавалося, заполоняв півнеба.

- Хто це супроводжує нас? – запитала вона Дратівника.

- Час. Він не супроводжує – їде своєю дорогою, але ви не повинні пропустити його вперед себе, інакше…

- Я зрозуміла, - перебила Маргарита.

Вона не була забобонною, та чомусь не хотіла вкотре чути "станете нашою Королевою".

- Треба підняти вітер, королево!

Гніватись не виходило, та, зрештою, стараннями Дратівника ("саме для цього я тут") вітрила напнулись.

***

- Наздоганяють! – крикнув капітан, а Дратівник заскиглив:

- Зробіть що-небудь, королево!

- Капітане, у вас є гармати або що?

- Звідки, королево? У нас мирна Країна.

- Так, мирна, та коли загрожують пірати саме час ставати до зброї!

Гарматний постріл був красномовніший за будь-яку відповідь. Щось дрібне вгризлося у щогли, вітрила і палубу. Маргарита придивилася до снарядів.

- Волоські горіхи? Добре, хоч не кокоси.

Новий постріл змів половину такелажу, Маргарита отримала по голові і знепритомніла.

Прийшла до тями на тапчані під чорними вітрилами. Весла раз по разу занурювались у воду, підганяючи корабель у невідомому напрямку. Ще дві новини захмарили небо: ніч минула, отже в запасі у Маргарити лишилось кілька годин, а корона з пояса зникла.

- Бачу, прокинулась наша красунечка!

До Маргарити підійшов пишно вбраний пірат і насмішкувато-ґречно вклонився, - плюмаж на капелюсі мазнув по палубі.

- Отже, джентльмени, перед вами славнозвісна Королева-на-три-дні, від ясновельможного настрою якої залежить процвітання цієї, так би мовити, Країни, а головне – погода!

Він подивився на команду, та жоден з піратів не розумів, до чого хилить капітан.

- Якщо ми будемо керувати її настроєм, то приборкаємо погоду, і тоді жоден корабель не уникне моєї кари!

Він тріумфально підняв руку, пірати закричали, вітаючи вигадливість свого капітана, а Маргарита нарешті впізнала цього персонажа.

- Капітан Джез Гак, - прошепотіла жінка, піднімаючись на ноги.

У неї з’явився один малесенький шанс на втечу. Хоч би не заплутатись у клятій спідниці!

- Цокаючий крокодил! – закричала вона.

Капітан закляк, полотніючи з переляку, а Маргарита відштовхнула його з дороги, рвонула до фальшборту і шубовснула у воду. Пірати за спиною здійняли ґвалт і гамір. Капітан скреготів зубами від люті, та не міг сказати жодного слова, лише роззявляв рота, як величезна здивована риба, і тицяв гаком у бік пушки. Та Маргарита цього не чула і не бачила, вона відчайдушно пливла. Довжелезна спідниця обліпила ноги, в’яжучи їх не гірше мотузки. Раптом її оточили гарненькі дівчатка. Вони пискотіли, лоскотали одна одну, бавились у воді і так з цього раділи, що Маргарита не втрималась і собі засміялась. Повітря бульбашками піднялося вгору, легені заповнила морська вода… "Я потонула", - подумала Маргарита.

- Ти не потонула, а засміялась, - одна з дівчаток підпливла до Маргарити і плюснула хвостом. – Пограйся з нами!

Жінка попливла з дівчатками. Вона була легка, весела, як усміх і сонячні зайчики, і воліла б гойдатися у хвилях до скону, та раптом щось тривожно защемило у грудях.

- Я маю…

- Ні, не треба, - заторохтіли дівчатка всі разом. – Земля холодна, колюча і непривітна! Залишайся! Залишайся з нами…

Та Маргарита не слухала. Вона торпедою понеслася вперед і за лічені хвилини ледь не вискочила на берег, аж тут… Ой, матінко! То не спідниця винувата, то ноги перетворилися на хвіст.

- Русалка? – скрикнула Маргарита.

- А то хто? - сердито забуркотіли з берега. - Скільки можна на тебе чекати? Ти бачила, котра година?

У носа Маргариті тицьнули величезний годинник, який показував пів на першу, три пополудні і за десять десяту водночас у середу, п’ятницю і позаминулий вівторок.

Маргарита підняла очі. Так, звісно, хто ще міг чекати Русалоньку? Принц!

- Годі вже витрішки продавати! – лаявся він. – Ми спізнюємось на коронацію. І годі вже бадлятись у воді, не маленька!

Погляд Принца зупинився на Маргаритиному хвості.

- О, так, ледь не забув.

Він набрав схвильовано вигляду, одну руку підніс до чола, другу – до серця, прикрив очі і вимовив:

- Прекрасна русалонько! Ти дозволиш хоч раз поцілувати тебе?

Голос бринів від хвилювання, здавалося, що Принц знесилений нещасливим коханням.

"Оце артист!" - подумала Маргарита, ледь не розчулившись, та не вельми делікатний копняк повернув її до реальності. Принц, не змінюючи пафосної пози, робив знаки очима.

- Так? – сказала Маргарита.

Він швидко клюнув її у щоку, хвіст перетворився на ноги, і Маргарита вийшла з води… гола-голісінька, та Принц уже стрибнув у сідло, і хльоснув коня, тільки курява здійнялась. На березі, просто перед Маргаритою у старовинному кріслі-гойдалці сиділа бабуся з барвистим в’язанням. Спиці так і мигтіли, здавалося, їх не менше сотні, а може так і було. Хто знає цих бабусь з їх в’язанням!

- Швиденько вдягайся! Тобі не можна гаяти ані хвилини! – суворо сказала бабуся, припиняючи роботу, застромляючи спиці у зачіску. Їх і справді було щонайменше п’ятдесят!

- Але…

- Жодних але! Я зв’язала тобі дещо, можеш не дякувати.

Маргарита роздивлялась веселковий светр, з якого, напевно, вийшло б десятки два светрів для таких от Маргарит.

- Коли я казала, що можеш не дякувати, я зовсім не це мала на увазі! – сердито промовила старенька.

Маргарита поквапливо зробила реверанс:

- Красно дякую, - але бабця і її крісло-гойдалка вже зникли.

Робити нічого, треба надягти хоч щось. Може, все буде не настільки погано?

Маргарита пірнула у светр, як у тунель, або у халабуду, які вони зробили з Юрчиком зі стільців, диванних подушок та пледів. Вона пробиралася, пробиралася, і ніяк не могла знайти комір, або рукав, або хоч щось! Сонце просвічувало крізь в’язане полотнище, і Маргариті чомусь здалося, що вона стоїть у водоспаді в оточенні маленьких рибок-колібрі, що стрибали, літали, плавали навколо неї. Нарешті! Якийсь отвір! Маргарита вистромила голову, і вигулькнула біля воріт чорного-чорного замку, одягнена у сірий светр, схожий на кольчугу, що доходив їй до колін, підперезана мечем, з шоломом на голові.

Замок Забуття?.. Королева! Корона…

"Коли корона опиниться у Королеви, вона згадає, як саме управлятися з Країною, а ти зможеш повернутися до чоловіка і сина, якщо ні…"

Маргарита в розпачі пожбурила на землю шолом і зброю. Погода не забарилась зі зміною: піднявся вітер, по небу поповзли клоччасті хмари, аж раптом сумочка на поясі почала гойдатися. Жінка сунула туди руку, і ледь не скрикнула від несподіванки:

- Малий!

- Так, пані, це я!

Кишеньковий злодій самовдоволено всміхався, вітально розмахуючи капелюхом.

- Але ми… Ти…

- Пані, я вже казав, що я ваш особистий кишеньковий злодій. Куди ви, туди і я. До речі, мені здається, ви дещо загубили.

З тріумфальним виглядом Малий витяг зі своєї кишеньки… корону! Сльози полегшення виступили в Маргарити на очах.

- Ой ні! – закричав злодій. – Не треба рюмсати!

- Та я не збиралась, - зніяковіла вона, усміхаючись.

І справді, вітер вщух, хмари розлетілись, і повернулося сонце.

- То вже пішли, чи як?

- Так, Малий, ходімо!

***

Королева позбувалася спогадів не в башті – у підземеллі, схожому на захаращений погріб. Земляна підлога і стіни, які сочились водою, заросли пліснявою і грибами, що світилися у темряві. Під стінами сновигали пацюки, хапаючи на ходу слимаків, мокриць та іншу погань. Маргарита здригалась від огиди, але вперто просувалася вперед. Остання перешкода – здоровезний засув на дверях. Маргарита заходилася розгойдувати його, потроху випихаючи з пазів. Довга, важка і марудна робота випивала останні сили. Раз чи два Маргарита хотіла кинути все це, але згадка про чоловіка і сина творила дива. Нарешті важенний брусок упав на землю, і жінка опинилась на зеленій галявині, яку оточували вікові дуби. Ну, може і не дуби, може… Стоп, здається, це вже було!

- Не стій стовпом, - зашурхотіли у самісіньке вухо. – Віддавай корону. Швидше!

Маргарита кліпнула очима, і побачила Королеву, що сиділа за чайним столиком поряд з джентльменом у чорнильно-чорному плащі.

- Час? – задихнулась Маргарита. – Невже я спізнилась?

- Не спізнишся, якщо негайно віддаси корону! – настирливо шепотів злодій.

Маргарита відчепила від пояса корону, Час простягнув руку і…

- Дівчино! Прокидайтесь! Кінцева зупинка! - чоловік у довгому чорному плащі торсав її за плече. – Прокидайтесь!

- Дякую, - підхопилась Маргарита.

Вагон метро, підземка, та чи вона встигла?..

- Ходімо, дівчино, ходімо! Ой ви і заспались! – засміявся чоловік.

Маргарита дріботіла по перону, опустивши очі. Невже це був лише сон? Так нечесно! Неправильно! Сльози підкотились до очей, та Маргарита сердито гримнула на них, і вони зникли… Але це не Країна, можна безкарно журитись! Та журитися не виходило. Усмішка лоскотала Маргариту, аж поки жінка не випустила її на волю. Так вже краще!

- Ой, - зойкнув хтось ззаду.

- Аж бо не лізь! – зашурхотів знайомий голос.

Маргарита лапнула кишеню:

- Малий!

- То ж бо й воно, що я, - посміхнувся злодій, підморгуючи Маргариті. – Я ж бо з вами, пані, до самого скону, пам’ятаєте?

- Звісно, пам’ятаю! – засміялась Маргарита, і подріботіла додому.