Потоки

Дощові потоки спливають по склу. Я відкриваю вікно. Вже грудень, а снігу все ще немає. Я не бачив його, мабуть, ще з дитинства. Вітер з південного заходу несе низькі свинцеві хмари, а з ними – глобальні зміни клімату.

Я на повні груди вдихаю холодне вологе повітря. За вікном – лише струмені води й дзижчання транспортних дронів. Потоки товарів прямують повітрям до спраглих клієнтів. Кепська погода для прогулянок, але чудова – для справи.

Час міняти особистість. Я не герой і не Робін Гуд, мені просто потрібні гроші. Але з моїми способами їх заробітку краще лишатися анонімом.

Відстібую смарт-браслет і підключаю його до обчислювача. На індикаторі горить моє ім’я: Алекс Троян, рік народження: 2027. Кілька команд, і на браслет завантажується «пропаща душа» – підставна особистість: Саїд Аль-Халід.

«Пропащу душу» не так вже й важко купити на чорному ринку, але у мене свої канали. Сусіда з другого під’їзду зник кілька років тому. Може поїхав назад у Сирію до родичів, а може потрапив під одну з хвиль депортації. Знайома журналістка казала, що багато з таких депортантів насправді безслідно розчиняються у клініках з трансплантації органів. Як би там не було, Саїд так і не повернувся, але його профайл у базі містян і досі активний.

Вдягаю браслет і викликаю таксі на ім’я сусіди. Мій власний соціальний рейтинг так впав останнім часом, що таксі могло б і зовсім не приїхати, або довелося б чекати до ранку.

Час збиратися. Поліуретанова куртка, по кишенях – вайпер, зубило й невеличкий дрон зі складеними крильцями.

Зубило – мій улюблений інструмент. Можна задешево купити в шаманів на будь-якому базарі, використати й викинути – ніяких слідів. Кілька власних вірусів та програм для зламу я закачав туди ще вчора.

Ну ось я і готовий. Очі закривають електронні окулярі – старі, але надійні.

Наостанок ще раз поправляю блискучу ковдру-термоізолятор, що прикриває квантовий обчислювач під столом. Служба Безпеки зазвичай шукає незареєстровані обчислювачі тепловізором, скануючи зони аномального холоду прямо крізь стіни.

Виходячи, затягуюсь для хоробрості з вайпера та відправляю меседж Катрусі. Вона чекатиме, де домовлялись.

Гуляти містом з підставним ідентифікатором – то погана ідея. Навіть якщо копи не спіймають на лівому фото чи відбитках, «сіті-око» все одно розпізнає тебе за ходою та жестами. Камери спостереження встромлені на кожному кроці. Звісно їх можна зламати чи вимкнути, але ж не робитимеш цього по всьому місту, тому краще не ризикувати.

Натягую каптур аж до самого носа й однім стрибком залітаю у таксі, що вже гостинно відкрило дверцята навпроти під’їзду. Клац! Натиснувши кнопку на зубилі, я випускаю звідти вірус, що вибиває мізки автопілотові та відключає таксі від системи. Тепер можна курити, не ховатися від камери у салоні й самому керувати рухом авто. Доводиться ще раз клацнути зубилом, аби урвався потік нав’язливої реклами, що проектується на скло.

Виставляю тонування вікон на максимум і рушаю містом. Так гарно згадати часи, коли люди ще кермували власноруч, без жодних автопілотів. Мені ж довелося багато годин просидіти за симулятором, аби опанувати цю науку. Але нагородою – це напівзабуте відчуття свободи, коли ти сам тримаєш долю в руках. Підкажчик у окулярах висвітлює маршрут і обстановку на сусідніх вулицях.

Правда зараз не розженешся – місто знову тоне у заторах. Сьогодні ж бо свято – День миру. Багато містян рушили до Атомного парку аби послухати святковий виступ мера (чи, точніше, його голографічної копії) на честь річниці закінчення Великої війни.

Батько розповідав, що до війни це місто називалось інакше. Сорок років тому воно ледь не перетворилося на ядерний попіл слідом за Москвою, Лондоном і Нью-Йорком. Але вироблена ще у часи СРСР «Сатана», що мала його спопелити, чи то заіржавіла від тривалого чекання у шахті, чи була підбита в польоті американським супутником, тож не вибухнула, а лише гепнулася разом усіма десятьма своїми боєголовками по той бік залізничних колій, забруднивши пустирі радіоактивним брухтом. Пізніше те місце рекультивували, перетворивши на Атомний парк – меморіал щорічного спомину жертв війни.

Але зараз мій шлях пролягає зовсім не туди. Замість амбієнтної попси в колонках врубаю на повну гучність улюблену музику. Не знаю, чи слухає ще хтось крім мене панк-рок з минулого століття.

«Я мав сімнадцять років, я вчитися не хтів, я втік від мами з татом, я болт на все забив...» – волають з колонок Брати Гадюкіни, і я киваю головою з ними в такт. – «Я ненавидів поп, я слухав тільки рок-н-рол…»

Все майже як про мене. Правда мені вже давно не сімнадцять, і я не тікав від мами, це вона рано пішла від нас. Коли слідом за війною прийшла пандемія червоного грипу з Азії, для багатьох вона стала фатальною.

Від солодкуватого диму з вайпера трохи паморочиться у голові. Схоже, в цю суміш додали трохи канабіноїдів, легалізованих, ще коли я ходив до школи.

Ось і умовлене місце. Зупиняюсь і щойно відкриваю дверцята, як з-за потоків дощу виринає чорна фігура верхи на моноциклі. Зіскакує і прямує до мене. Розумне колесо саме розвертається і їде геть.

На відміну від мене, Катруся завжди пунктуальна, мов розклад гіперлупа. Вона притьмом заскакує у таксі та скидає каптур, обтрушуючи вологу з короткого червоного волосся.

Я знаю, це надто банально, порівнювати дівчину з кішкою, але чомусь ніяк не можу позбутися цієї асоціації. Дощові краплі стікають по чорній нанотканині її лискучого комбінезону, роблячи Катрусю ще більше схожою на Жінку-Кішку з коміксів.

– Вйо, мен! Знов є роботка? – вона лукаво всміхається до мене.

Я мовчки киваю й дивлюсь на неї. Чорнії брови, карії очі. Ось тільки у її випадку з помітним азійським розрізом. Хоча це не дивно у місті, де мігрантів вже більше, ніж місцевих. Та й кого вважати місцевим? Мої батьки також колись приїхали сюди зі сходу, рятуюсь від війни та голоду.

– І що на цей раз? – Катруся розлягається у кріслі, грайливо закинувши ноги аж на панель.

«Зовсім малолєтка, але в ліжку як акула...» – промовисто виголошують Брати з колонок, і я з ними мовчки погоджуюсь. Відтоді, як водіїв замінили автопілоти, таксі стали синонімом швидкого сексу для підлітків, які не знайшли більш підходящого місця для усамітнення. Копи намагалися їх ганяти, але ті просто заклеюють жуйкою камеру в салоні.

Проте зараз ми тут не для цього.

– Як завжди, – відповідаю я. – Тільки місце нове. Їдемо до ратуші.

– О, файн! – вона розпливається у посмішці без жодних ознак страху, як і все її покоління, Катруся спілкується англо-слов’янським суржиком. – То ж камон!

Схоже, для неї це як гра. В її віці всі так все сприймають. Тотальна гейміфікація життя – від навчання до підробітку після школи. Навіть, коли нещодавно Катрусю викрали «Білі вовки», й довелося лізти у трущаки, щоби за чималий калим витягти її з того кодла расово-чутливих радикалів, мені здалося, що вона це переживала, немов ще один ігровий сеанс у кінодромі.

Не хочу це визнавати, але боюсь, що й наші відносини вона теж сприймає за гру. Такий собі спосіб підняти рейтинг перед однолітками.

Я даю невидиму команду, і таксі рушає за новим маршрутом.

– Тобі не казали, що в цих гоглах у тебе лук, як у кіберпанка з олдового муві?

– Мене це влаштовує, – буркочу я й поправляю окуляри.

Не бачу сенсу гнатися за потоками розрекламованих гаджетів, міняючи їх тричі за сезон. Тим більше у нових моделях безліч жучків і бекдорів, їх важко непомітно перепрошити під себе, на відміну від старої техніки.

– Хочеш, для хоробрості? – я простягаю Катрусі вайпер, і вона із задоволенням затягується.

«Забий, бродяго, п'ятку і поїдем...» – не встигає доспівати Кузя, як дівчина клацає музикальним центром.

– Упс, що це тут за треш? – жахається вона і перемикає на пісню якогось новомодного в’єтнамського вокалоїда.

Я вдивляюся в її червоне волосся. Здається, минулого разу воно було рожеве, позаминулого – бузкове, а ще раніше... Все змінюється надто швидко. Після тридцяти п’яти ти вже надто старий, щоб встигати за цим потоком нових гаджетів, модних течій та технологій, поступаючись тим, хто ще здатен постійно забувати старе і перевчатись чомусь новому, змінюючи звички та фах щокількароків. Я просто-таки відчуваю, як цей потік розмиває зв’язок між поколіннями, й ми немов окремі галактики розлітаємося все далі. Лише гроші і секс – останні ниточки, що нас іще якось пов’язують, але й вони стають все більш віртуальними у нашому електронному світі.

– Про батька є щось нове? – у очах Катрусі чекання.

Я хитаю головою.

– Все у закритих базах. Це не так просто. Може сьогоднішня вилазка щось дасть... – брешу я, сподіваючись, що вона не помітить, і знов затягуюсь вайпером.

Електронні цигарки, електронні водії, електронний уряд. Суцільні цифрові тенета сучасного міста відображаються в моїх окулярах. Я завантажив туди програму-сканер, і тепер перед очами, мов психоделічний тріп, пливуть потоки даних, що керують міським життям. Якщо зануритись туди досить глибоко, можна непогано заробити. Але для цього мені потрібна допомога.

– Кейт, – звертаюсь я до Катрусі за її мережевим ім’ям. – У тебе буде хвилини три, може п’ять, на довше я їх не заморочу, – я достаю з кишені дрона і простягаю їй. – Просто залізеш на вежу й приліпиш це до комутатора. Там такий жмут кабелів.

– Ноу проблем, – киває вона, наче я прошу її збігати за пивом.

Кожні відносини – це потоки взаємного обміну: ти – мені, я – тобі. І ніколи цей обмін не буває рівноцінним. Чи, краще сказати, всі по різному цінують те, що віддають і отримують. Я тобі – гроші й цікаву ризиковану гру, а ти мені – карколомні трюки, на які мало хто здатен. Але Катруся здатна. У неї для цього є всі необхідні навички й причандали.

Наше таксі викочується на Ратушну площу. Незважаючи на зливу та пізню годину, тут ще досить людно. Потоки туристів сновигають між вогниками кав’ярень. Після загального лігалайзу всього – від проституції до легких наркотиків – їх помітно побільшало. Клініки з трансплантації органів теж переважно живуть за рахунок приїжджих.

Я одразу зауважую машину копів, що причаїлася на протилежному боці площі. Хай там і сидять тихенько та не тривожать нас раніш ніж треба.

Спочатку мій хід – розчистити Катрусі дорогу. Камери «сіті-ока» стирчать з-за кожного рогу, але їх можна вимкнути або заморочити, змусивши безкінечно повторювати власне відео п’ятихвилинної давнини. Для цього навіть не треба виходити з машини.

В окулярах – яскравий феєрверк даних, що струменять в системах спостереження – невидимі канали, розгалуження потоків, точки входу. Лишилося тільки простягти руку, озброєну програмами цифрового зубила, аби переплести це мереживо так, як мені треба, лишивши непоміченою дівчинку з червоним волоссям. Залишений вдома квантовий обчислювач ламає всі паролі за лічені секунди.

– Давай! – нарешті командую я.

Катруся вислизає з авто і розчиняється у дощовій мряці. Навряд чи поодиноким туристам вдасться розгледіти в сутінках чорну фігурку, що майнула у височінь.

Я вірю у рефлекси моєї напарниці. Коли працюєш розвізником суші, конкуруючи з дронами, що залітають прямо у вікна багатоповерхівок, тобі конче треба вміти лазити по стінах. Я чув, що в їхню службу доставки приймають лише найбільш нарваних підлітків – вдале комерційне використання природньої тяги до екстриму. Особливо, коли дати їй на підпору хайтеківський гарпун із мотком графенового троса, що здатен витягти юне тіло на верхів’я будь-якої висотки.

Вмикаю в окулярах картинку з підламаної камери, спостерігаючи за піруетами Катрусі на даху ратуші. Все, що їй зараз треба, – занести на вежу перепрошитого мною дрона. Це ж так пихато – вірити у незламність квантового шифрування, коли можна перехопити сигнал раніше, ще на комутаторі. Ніхто ж бо не чекав, що комусь стрельне в голову видряпатися на вершечок ратушної вежі прямо на центральній площі міста.

Ратушу майже не охороняють – це лише розвага для туристів. Всі найважливіші питання давно вирішуються не тут. На пагорбі, де колись височів князівський замок, а згодом – телецентр, зараз побудували новітній бізнес-центр з промовистою назвою Цитадель. Його футуристичні вежі зі скла та бетону тепер нависають над центром міста, немов сяючі зуби дракона.

Але я ж бо не Робін Гуд і не безіменний борець за справедливість. Я просто заробляю собі на життя. Це знайома журналістка любить длубатися у брудній білизні найвпливовіших людей міста. Відстежувати фінансові потоки, свавілля можновладців та нелегальну торгівлю органами. Це вона колись сказала мені, що корупція – це саме те, що перетворює наш світ з футуристичної хайтеківської утопії на похмурий техно-нуар. Не знаю, що нею керує – дурість, принципи чи хитра гра, але медійниця добре платить за потрібну інформацію. А я вмію її видобувати з цих невидимих потоків даних, бо знаю, куди тицьнути, аби виловити те, що треба. Дрон потім лише запише й відвезе дані до замовниці.

Краєм ока бачу, як від машини з мигалкою відділяється постать і рушає до мого таксі. Це дуже кепсько, а я ж бо сподівався, що хоча б п’ять хвилин у нас є.

Поки що профайл Саїда – мов портрет Доріана Грея – приймає на себе всі мої витівки. Але якщо копи виявлять махінації з ідентифікатором особистості – халепи не минути.

Мій соціальний рейтинг і так вже бовтається десь біля нижньої межі. Якщо впаде ще нижче – можна й на пробацію потрапити. Фактично це – тюрма без стін. Замість цифрового браслета – цифровий нашийник. Постійний нагляд, обмеження пересування, зв’язку та покупок. Прощавай тоді пиво, вайпер і такі от способи заробітку. Видряпатися з того стану вже майже неможливо.

Постать копа все ближче, але сигналу, що жучок став на місце, все ще немає.

А, дідько з ним! Я ледь встигаю запустити повне перезавантаження, як правоохоронець підходить до мене.

– Чому браслет не працює? – з ходу цікавиться він.

– Невже? – вирячаюсь я на свій ідентифікатор, вдаючи йолопа. – Мабуть глюкануло, зараз перевантажу.

Я натискаю «ресет» і вилажу з авто. Мій браслет блимає вогником, випльовуючи моє справжнє ім’я. Таксі, позбувшись пасажира, зачиняє дверцята і їде у своїх справах.

– Алекс Троян... – коп. звіряє по базі мої дані. – А чому рейтинг такий низький? Вийміть все з кишень!

Я мовчки посміхаюся і розкриваю поли куртки – мовляв, перевіряй! Боятися нема чого, при собі – нічого протизаконного. Зламане таксі вже їде до наступного клієнта, відвозячи подалі зубило, що я сховав під сидінням. Пронесло! Від агента Служби Безпеки я б навряд чи так тупо відмазався. Краєм ока проводжаю чорну фігурку, що їде з площі верхи на моноколесі – Катруся таки впоралася.

Наступного вечора ми зустрічаємось на розв’язці. Наліво – спальний район місцевих, Катрусі з її розрізом очей краще там не гуляти. Направо – «жовті» квартали дешевих багатоповерхівок для мігрантів з Азії, туди вже мені ліпше не потикатися, бо ввечері можна легко отримати по слов’янській пиці.

– Твоя доля, – переконавшись, що нас не знімають вуличні камери, я тицяю їй пачку м’ятих юанів, останніх в світі паперових грошей, якими можна розрахуватися в обхід фінмоніторингу.

– Арігато, – Катруся, не рахуючи, ховає папірці до кишені. – Є щось нове про татуся?

Я мовчки хитаю головою.

– Ну тоді бай-бай. Пиши, як буде щось новеньке, – вона розвертається і йде у ніч.

Не знаю, чи вистачить мені колись сил, сказати їй правду. Я вже давно знайшов цифровий слід її батька, що разом із потоком інших депортантів, замість батьківщини, вирушив у холодильники для органів.

Моя замовниця-журналістка розповідала, що це давно перетворилось на великий тіньовий бізнес. Зі сходу, крізь брудні, заражені радіацією землі, де на багато кілометрів лише автопілотовані комбайни косять ріпак для технічних потреб, потоки мігрантів всіма правдами й неправдами прямують до міста. Але лише для того, аби постукати у зачинену браму Європи, де вони не потрібні. Кошти, виділені Євроурядом на їх розміщення та депортацію, розкрадаються, тож за документами вони рушають назад, а насправді... Ріпакова олія й дешеві органи – перетворилися у найголовніші статті доходів регіону.

Але розповісти про все це Катрусі я просто не в змозі. Не знаючи, як вона відреагує, мені так не хочеться забити гол у власні ворота. Тим більше зараз, коли я лишився геть один.

Самотнє таксі повзе до медичного центру. Хочеться курити, але не можна – адже я зараз під своєю законною особистістю. А жити за рейтингом – це так само нудно, як їхати на автопілоті.

Ну ось і я, мамо. Медсестра проводить мене до заледенілої капсули з жіночим тілом. Коли пандемічний вірус вразив мозок, батько наважився заморозити тіло матері, в надії, що колись знайдеться змога її вилікувати. Його самого вже давно немає серед живих, але я навіщось продовжую виконувати цей ритуал.

Попрощавшись з матір’ю, повертаюсь на ресепшен, аби оплатити наступний термін зберігання. Замовлення виконано, тож у мене нарешті є достатні кошти.

Коли з формальностями закінчено, бездушний голос промовляє з браслета:

– Турбота про батьків. Ваш соціальний рейтинг підвищено на двісті тридцять чотири бали.

Ну хоч щось, видихаю я, прямуючи до виходу. Цих балів тепер вистачить місяців на два. За вікнами, замість безкінечної свинцевої зливи, вириваються перші сніжинки.