Політ зі Шліссельбурга

Ти ша.

Ти, що змушуєш писати. Рухаєш моєю рукою до повного безсилля,  виводиш чорнилами на папері і піт, і кров, і душу. Відокремлюєш їх від мене кожною літерою, пробілом, словом. З тобою я сплю в одиночній камері наяву, і не дозволяєш піти від думок. Без тебе я б не змогла написати про все. Зберегти щирість із собою.

Я була б порожньою, як митець без натхнення.

Та найчастіше кажу, щоб ти пішла. Твоя ціна занадто висока, тише. Я не впевнена, що зможу її заплатити.

Що не збожеволію.

– Доглядач, – кажу сама собі, здригаючись, прислухаючись.

Дзвінко вдаряється шпора об шпору, та от жандарм зупиняється напроти дверей. Насторожений, чуйний, як і його пес, що час від часу починає гарчати. Нас тепер розділяють тільки двері.

Він заглядає у засклене віконце, зустрічається на мить із моїм поглядом – я навіть не встигаю побачити, якого кольору його очі – і поспішно причиняє вікно засувкою. Кроки віддаляються.

– Переконався, що жива, – кажу в брудну та сиру стелю. Я готова казати що завгодно, аби відстрочити настання тиші, яка мовчазною хвилею накриває мене і захоплює владу знову.

Записую дату в кінці листа, встаю з ліжка. Випрямляю насилу спину, шию, яка болить. Тисяча вісімсот сімдесят дев'ятий рік… четверте жовтня… ще десять років. Десять років сидіти в цих чорних стінах.

Перед внутрішнім поглядом постає доглядач. Він уже повертається, щоб повторно та ліниво крокувати далі темним силуетом по слабко освітленому тюремному коридору.

І завмирає за дверима від мого зауваження.

– Штик при тобі.

– І що?

– Вбити мене зможеш?

– При спробі втечі зможу.

– Сил немає втікати. І жити теж.

– Та ну тебе, відьмо! – спересердя цвіркає військовий і, смикнувши пса за поводок, іде, щоб не чути мого шепоту.

– Не відьма я.

– Не відьма я! – кричу, вже не розрізняючи грань між вигадкою та реальністю. – Не відьма, не…

Обхоплюю себе за плечі. На них – грубе рядно, яке лише трохи схоже на халат. За шкіру немов сипле сніг, та не через протяги. Уся розмова щойно була моєю уявою. Та що там, вже уві снах я все прошу і прошу вбити мене, проте доглядач лише віддаляється, щоб не чути мій голос. Як і наяву.

Добре хоч, дозволили папір і перо з чорнилами. Це все, що я маю.

Ніколи не дам тюремникам приводу для сміху наді мною. Ніколи не дозволю собі збожеволіти. Навіть якщо доведеться сидіти в камері до смерті, ніколи вони більше не почують крик Марини Толінської – мій крик.

Будь проклята ця мерзла тиша.

Будь проклятий Івор Вєльнєжев. О, як спритно йому вдалося переконати суд, що нібито я причетна до чаклунства…

Проте я не здамся.

І вже все одно, – чуєш, бабусю? – все одно, що думають про мене на небесах зараз. Це тобі не можна було проклинати. Мені можна. Я дозволила сама собі.

Перебираю папери, списані моєю рукою.

Накочує слабкість.

Опускаю голову на груди. Брудні, сплутані патли лоскочуть обличчя. Я, мабуть, справді схожа на волохату відьму, а зуби вже чорні.

І, напевно, постаріла.

Падаю на залізне ліжко. Стомлено заплющую очі.

Який їхній колір?..

***

Баба Тася завжди казала:

– Ти, онучко, нормальна і не соромся себе!

Марина стягнула перед сном з вуха непомітний слуховий апарат та поклала його у спеціально призначений для такої тендітної речі футляр чорного кольору. Іноді доводилось чистити апарат щіточкою від сірки.

Кілька днів тому баба Тася за енний десяток накопичених пенсій придбала ще один – для другого вуха онучки. Тепер уже з двома апаратами, цими маленькими комп’ютерами, Марина поринала у світ гуркоту та звуків.

Безперервно їхали автомобілі та гуділи вантажівки. Цвірінькали пташки, рипіла підлога, шелестіли штори, а найбільше говорив вітер, коли Марина вийшла на балкон хвилину тому… Апарати все передавали з металевим відтінком, та головне – вона чула. Хай не повністю, але чула.

Однак звуки втомлювали доволі швидко. Якщо постійно говорив телевізор, вона або вимикала його, або знімала апарат, радіючи, що з народження приглухувата.

Не глуха. Саме приглухувата. Десять відсотків слуху. Здоровий сон забезпечений.

Та ж сама втома виникала, коли говорило радіо, улюблене в баби Тасі. Марина вимикала і його.

Але як вимкнути вітер?

Марина повернулась до спальні.

Коли поставила чорний футляр на полицю, гукнула.

– На добраніч!

Відповіді без апаратів не почула, але бачила, як сивенька за хвилину зазирнула до кімнати. Баба Тася завжди перевіряла, чи спить, і доводилося заплющувати очі. Іноді, жартуючи, Марина різко підіймала руку. Тоді бабуня лякалася, чого та не спить, сідала поруч і починала пестити то спину, то голову. Цього ж разу звуки надто втомили, щоб виникло бажання полякати. Марина ще не звикла до нового апарату, і голова вимагала після нього спокою та тиші.

Вічна тиша з народження.

Мертва тиша.

Ти ша.

***

То був дві тисячі сімнадцятий рік. Пишу «Марина», «вона», бо та, що жила раніше (пізніше?), тепер не я. Тепер я інша, а тієї двадцятирічної Марини немає. Вона не вмерла, проте начебто відокремилась від мене, залишившись у тому, сучасному, світі. В пам’яті.

Тепер та Марина не я. Нині я чую занадто добре, і втомлюють не звуки, а тиша.

Тепер я ув’язнена, а не вільна. І не кімнатна рослина, що при слові «свобода», тільки знизує плечима.

Є слова, за які не шкода віддати життя…

***

Засинаючи, Марина начебто різко провалювалась у безодню, в суцільну темряву без зірок. Але тоді несвідомому падінню у прірву завадив вигук, сповнений болю, туги, схожий на вибух у вухах.

Вигук з її ім’ям: «Марино!»

Вона відразу розплющила очі. Не підскочила чи здригнулась, а лише подивилась на шафу, що стояла напроти зі скляними дверцятами, за якими в темряві вгадувалися обриси книжок. Тьохнуло серце.

Голос, що анітрохи не нагадував людський, щез, проте біль, який вчувався в ньому, стривожив. Марина сіла. Бабуся вже заходила, перевіряла, тож можна було не вдавати з себе сплячу красуню, що чекає на принца. Рипнуло старе ліжко, яке бачило ще брежнєвські часи. Марина не почула рипіння, але здогадалася про нього, бо в сідницю вперлася пружина, а вона рипіла завжди.

Голос у вухах мовчав.

Може, простудила вухо, заговорили нерви? Лікарі писали, що приглухуватість нейросенсорна… але так чітко говорити нерви хіба могли? У вухах могло свистіти, шипіти, гудіти, проте промовляти ім’я?.. І апарати захищали від вітру.

Марина похитала головою та знову лягла. Почулося. Вона втомилась надто сильно, щоб чекати на якісь голоси.

Та щойно розслабилась і знову немов попливла вниз, зісковзнула з сьогоднішнього дня, як у вухах вибухнуло зі ще більшою силою, начебто зовсім поруч ішла війна:

«МАРИНО!»

Вона смикнулась та повернулась на інший бік. Що вона могла зробити? Відповісти: «Я тут»?

Зрештою, Марина сказала пошепки.

– Я тут. Хто мене кличе?

Ти ша…

Тієї ночі Марина таки заснула. То було вперше, коли вона почула цей голос, і він не лякав. Лякала невідомість.

Голос з іншого світу. Вибух, від якого вуха ставали чутливими, але не боліли.

***

Наступного вечора Марина довго дивилася на ліжко, перш ніж лягла.

Вона не могла розслабитися. Коли зазирнула баба Тася, Марина вдала, що спить, але вже за хвилину пожалкувала про це. Ліпше б знаходилася поруч. Вдень Марина все намагалася запитати її, чи можливо це – чути голоси у вухах без апаратів та взагалі без тих, хто говорить, але баба Тася тоді, певно, заговорила би про бісів і ще, може, стала б їх якось виганяти з онучки. Марина криво посміхнулась. Картинка, що вималювалась перед очима, відразу закрила їй рота. Хоч вони жили в сучасному світі, баба Тася залишалась, на диво, забобонною.

Покрутившись на ліжку, Марина встала та вийшла на балкон, залитий місячним сяйвом. За півгодини повернулась у кімнату. Знову лягла. Планшет показував північ.

Голос мовчав.

Поволі Марина почала падати в несвідомі чи підсвідомі глибини, і знову її стривожив цей голос-вибух, але вже з іншими словами:

«Ти де?»

Марина мовчала. Вона не знала, як відповідати. Сказати, що в Україні? Чи на планеті Земля? Звісно, навряд чи у вухах говорив інопланетянин, але… але…

Зрештою, подив змінився роздратуванням, а воно, своєю чергою, – гнівом. Він зріс усередині, перетворившись зі краплі на хвилю, і Марина послала всі голоси до дідька.

Відразу ж у вухах вибухнуло новим:

«Я тебе почув, нарешті!»

«Як почув? Що це таке?! Дай мені сон!» – злилася Марина. Голос відповів спокійніше,  немов призвичаївшись до слуху:

«Твої імпульси – я їх побачив. Я тебе шукав».

Імпульси? Виходило, треба було відповідати водночас із емоціями, немов посилаючи їх… куди? кому?

«Я твій тато».

Марина заціпеніла. Баба Тася розповідала, що батьки загинули в аварії. Їхня червона тойота зіштовхнулася з КАМАЗом, і так, що уся згоріла. Не знайшли навіть кісток, бо КАМАЗ із непритомним водієм продовжував їхати та їхати, штовхаючи автівку, яка палала, вперед, до мосту. Звісно, до мосту вони не потрапили, обидві машини потонули в Дніпрі, проте тоді, коли тойота вже згоріла повністю.

Із батьками.

«Мій тато на небесах», – відповіла Марина, ледь не додавши: «або в пеклі».

«Правильніше, в іншому Всесвіті», – зауважив голос, набагато тихіший, ніж до цього.

Марина встала з ліжка, трясучи головою. Які всесвіти?! Над нею просто хтось сміється. Ні, вона божеволіє. Треба піти до баби Тасі і сказати, щоб відвела завтра до ЛОРа.

Ні, краще відразу до сурдолога.

«Я скучив за тобою. Я неймовірно скучив… скільки тобі років? Як ти тепер виглядаєш? Баба Тася ще жива?..»

Голос, який не міг бути татом, закидав Марину запитаннями і радісно бринів, а вона мовчала. Нарешті, запитала своє:

«Як я тебе чую? Я без слухових апаратів».

Він відповів не відразу.

«Ти народилася у нас в іншому Всесвіті. Твій слух дещо втратився у твоєму Космосі. Ти була тоді надто маленькою, а ми з твоєю мамою зробили помилку, думали, що цей перехід безпечний для тебе…»

Марина слухала і не вірила. І вірила.

«Баба Тася так чекала на тебе, що ми не могли відкладати подорож. Але якби знали… якби…»

«Баба Тася знає?!»

«Вона геть нічого не знає, і не кажи їй. Вона думала, що ми з твоєю мамою жили за океаном, а не в інших світах».

Мама…

«Мама жива?»

«Так, але зараз далеко від мене. Я їй обов’язково повідомлю, що ти можеш тепер мене чути. В нашому Всесвіті ти була б абсолютно здоровою, твій слух частково ще тут, мов чіп. За його допомогою ми тримаємо зв’язок. Ти мене добре чуєш?»

Та хто вони такі взагалі?! Якісь інші всесвіти, якісь подорожі… тато-льотчик, капітан далекого плавання, хай їм грець… аж занадто далекого.

Двадцять років їх не існувало. Двадцять років їй казали, що вони мертві. Двадцять років баба Тася водила її до могили і ходила туди сама виривати траву.

Аж раптом починає ввижатися якийсь голос у вухах, що розповідає казочки.

Це сон. Це божевілля. Це казна-що.

«У нас інший час, Марино. У нас один день – це вісім-десять років у вас».

«Та хто ви такі взагалі?!»

«Ми? Мандрівники. Тільки не в океанах, а між світами. Ми б забрали тебе із собою, але тоді ти була ще надто маленькою. Ми боялись…»

***

Так ота Марина, ця «вона» стала мною, мандрівницею, і можу вже писати від себе, використовуючи слово «я».

Рано чи пізно це прочитає жандарм, який гуляє зі псом по в’язниці та називає мене відьмою. Написане мною він спалить, як спалювали раніше різні невгодні книжки, але перед цим покаже начальству, а начальство покаже царю-імператору Олександру ІІ із позначкою «Цілком таємно», чи як там у них зараз позначають?..

Криво посміхаюся та продовжую писати, описувати всесвіти, в яких побувала, теорію струн, все, чого навчали батьки. Хай почитає жандарм, хай почитає цей Олександр, імпєратор всєя Русі, матері його ковінька.

Чи вистачить у них хоробрості пройти через смерть, щоб потрапити до іншого Всесвіту, влитися в інше тіло, не людське, проте подібне до Божого? Я впевнена, що ні.

Мені вистачило. Аж двічі.

Вперше – коли я пішла до батьків, на цей голос, що кликав до себе та обіцяв добрий слух. Голос казав, що я успадкувала дар мандрівників, не могла не успадкувати. І я таки стала добре чути. Мій слух чекав на мене на інших космічних ландшафтах, на іншій планеті, під іншою зіркою, де ніхто з корінних жителів не знав, що таке кров.

Рай? Едем?.. На цій планеті теж воювали, також траплялась жорстокість, але крові не було.

Якщо й лилось щось, то зовсім інше – вода. Ти міг текти річкою, перетворитись на вогонь, дихати вітром, проростати травою, зливатися із сушею, стирчати скелею, знову ставати тим, чим хотів: то вовком, то металом, то стіною…

І сама планета постійно змінювалась, впливаючи на кожного, то витягуючись у лінію, то стаючи круглою, то набуваючи прямокутних форм…

І зірка теж майже щодня світила в червоному небі то трикутничком, то колом, то ще в якісь способи. Те ж саме стосувалося Всесвіту.

– Яка примхлива матерія! – вигукнула я тоді в цьому світі першого ж дня, ще не звикла до інших форм тіла, тому залишаючись в людській подобі, хоч більше нагадувала привиду.

– Не примхлива, – виправив тато, стаючи прозорим і перетворюючись на вітер, він обожнював бути вітром. – Це необхідно, щоб вижити.

– Коли ти народилась, – сказала мама з усміхом, – то мала вигляд яйця, з якого стирчали дві ручки та дві ніжки. Все ж таки ми з людського роду…

– Ми навіть не відразу зрозуміли, – прошелестів батько-вітер, – хто ти, хлопчик чи дівчинка.

Він умчав у своїх справах. Зі мною залишилася мама, схожа, як і я, на привиду. Ми обійнялися, а за хвилину вона почала вчити й показувати, як стати рікою, аби напоїти долину…

Відьма, ха. Найсильніша відьма не змогла б тут перетворитись на химерну гору, а наступної миті вже текти лавою.

– Не відьма я, чуєш? – шепочу.

…вдруге мені вистачило сміливості, коли я наприкінці того ж дня сказала, що мушу повернутися до баби Тасі, яка вже, судячи з часу, доживала останні дні на Землі.

Батьки дивилися на мене сумними ельфами, напівбогами, напівдемонами, привидами. Навколо нас шумів вітер, яким став хтось із жителів цієї планети з червоним небом. Ми стирчали на горі, мов три стовпи.

– Якщо ти розкажеш бабі Тасі, вона не повірить, – сказав тато. Мама кивнула, погоджуючись. – Ще й скаже, що в тобі сидять якісь демони. Ти не зможеш привести її сюди. Вона дуже боїться смерті.

– Звідки ти знаєш?

– Я вже намагався…

– Не тре… – та мама не встигла договорити. Я усміхнулась і впала з гори в безодню на небі, розбиваючись на бризки, розливаючись морем і знову повертаючись до тями… де? Коли? Куди?..

У тисяча вісімсот сімдесят дев'ятий рік, як з’ясувалось. До якогось міщанина Івора Вєльнєжева, який чути не чув про інші всесвіти. Та що там, навіть про телефон*.

Отже, я опинилася в центрі Російської імперії і бачила лише перелякані обличчя Івора та його слуги Івана. Вони знайшли мене на шляху, який вів з поля, що аж зеленіло посівами, до найближчого міста – Полтави.

Де знаходжуся? Який зараз рік?..

Відповів Іван.

Мій рот набув форму овалу. Єдине втішало: що тепер вже не втратила слух. Це було тіло Марини, але водночас змінене, без шрамів і хвороб, які мало раніше. У джинсах та майці з написом: «Ідіть у дупу, я файна».

У цьому одязі я пішла в інший Всесвіт з Землі. У цьому ж і з’явилась, але чомусь – зовсім в іншому часі.

– Прошу пані, – запросив російською до свого візка, трохи оговтавшись, Івор Вєльнєжев.

Я подякувала. Тільки коли мене у джинсах та майці штовхнули в жандармські обійми і назвали божевільною або відьмою, я зрозуміла, куди потрапила.

На мене вже чекала в’язниця. Фортеця.

Шліссельбург.

Вічна тиша.

Мертва тиша.

Ти ша.

Відкладаю перо та дую на затерплі пальці. Ще десять років чекати. Ще один день в іншому Всесвіті, якому я так і не вигадала назву… планету ж назвала Примхою. Зірку – Химерою.

Як найменувати цей дивний Всесвіт? Вкотре перебираю слова, немов чотки. Забаганка? Фантазія? Стихія? Витівка? Іксбуття?.. Все так і не так.

У вухах вибухає.

«Марино! Марино!..»

Я звиваюся, я підскакую, я ледве не плачу. Нарешті! Тиші більше немає! Один день у них – десять років у нас! Але чому? Чому я потрапила в минуле?!

«Ану, зізнавайся! – каже батько. – Ти помандрувала ще й в інших всесвітах, перш ніж повернулась на Землю?»

Зізнаюся. Так.

«І що там побачила?»

– Нічого, тат, – кажу. – Нічого, більшість з них мертва. Чорна матерія, від якої втікаєш.

«А ми ж попереджали, не ходи!»

«У мертвих всесвітах час тече назад, – каже мама, – тому ти й потрапила у дев’ятнадцяте століття. Добре, що ми здогадались…»

Я холону від здогаду. Якщо вони розмовляють зі мною, то не з планети Примхи. Там час тече інакше.

«Де ви?»

«Теж тепер в одному з мертвих всесвітів, інакше б тебе не почули», – каже тато.

Мама мовчить.

Я сподіваюся тільки, що вони встигнуть. Встигнуть або повернутися на Примху, або хоча б потрапити сюди. Якщо чорна матерія поглине повністю…

– Тату? – кажу безпомічно. – Мамо?..

Та ось вони з’являються за мною, падають, напівживі, у широких одежах дев’яностих, і я ледве тримаюся на ногах. Вони встигли, вони таки встигли…

Я вперше бачу їх людьми, обіймаю їх, сміюсь, бо все тепер буде добре. Татко виявляється високим та доволі не худим чоловіком, що, мабуть, колись часто пив пиво. Мама, навпаки, низенька на зріст, тоненька, світловолоса та молодо виглядає. Вона дивиться на мене, і в її зелених очах проковзує жах. Певно, я виглядаю старшою від неї.

Та мені все одно. Ми знову зможемо полинути в інші світи і навіть у інший час.

– Завжди мріяв потрапити у дев’ятнадцяте сторіччя, ще й до в’язниці, – з сарказмом каже тато.

– Вітаю у Шліссельбурзі, – кажу.

– Вітай себе. Ми всього лише йшли по твоїх слідах.

За дверима лунають кроки жандарма та гарчання пса. Вочевидь, вони щось почули та запідозрили. Мама обіймає мене та відводить до стіни, а тато стає напроти віконця дверей. Коли жандарм знов показує в ньому свій ніс, то отримує удар кулаком настільки сильний, що падає.

Пес заливається гавкотом, а я нестримно регочу, мов справжнісінька відьма.

Тато пробує ногою двері, але вони надто міцні.

– Відьма! – кричить на всю фортецю жандарм. – Відьма! В неї хтось є!..

Чути, як біжать інші жандарми, чути брязкіт їхніх дзвінких шпор.

– Зрозуміло, – каже тато, погладжуючи свій кулак, яким поцілив у жандармівський ніс. – Доведеться пройти через смерть саме тут.

Я мовчу.

Мама закриває мене своїм тілом.

Щоб було не так боляче?

Я не встигаю запитати.

Жандарми скупчуються навпроти дверей і стріляють. Кулі потрапляють в усіх нас. Ми падаємо, і жандарми це чують.

Але коли вони вриваються у камеру, то не бачать нікого з нас.

*Телефон запатентував лише три роки тому (1876) американець Александер Белл.