Вітання, читачу!
Цим постом я збираюсь розпочати серію щотижневих оглядів сучасної англомовної фантастики (як НФ так і фентезі), яка поки що не перекладена, проте вже активно обговорюється на Заході. Це – пробний камінець, що має протестувати, чи є взагалі попит на такі колонки, тому, як сподобається – лайкайте, коментуйте.
Розпочати я вирішив з книги, що вийшла у вересні 2020 року, Piranesi Сюзанни Кларк (Susanna Clarke). 16 років тому, у 2004, вона дебютувала з книгою про англійських магів у альт-історичний період Наполеонівських війн, Jonathan Strange & Mr Norrell, український переклад якої (Джонатан Стрейндж та містер Норрелл) готується на цей рік. Одразу після виходу книга стала культовою, виграла премію Г’юґо за найкращий роман, була номінована на Неб’юлу – тобто оцінена двома найвагомішими світовими преміями у жанрі фантастики. Дещо пізніше вийшов серіал на її основі. Читачі чекали на продовження, але його не було – у авторки серйозні проблеми зі здоров’ям і тому за наступні роки не вийшло жодної її книги.
Піранезі – назва книги відсилає до італійського ілюстратора Джованні Баттіста Піранезі, найбільш відомого за його набір гравюр «Фантазії на теми в’язниць» 1745 року, які опосередковано надихнули світ, у якому відбувається дія книги.
«Краса Дому незмірна; його доброта нескінченна».
Книга захоплює з самого початку, її стиль, хоч і зовсім відмінний від дебютного роману, заворожує. Роман представляє собою щоденник якоїсь людини, яка живе в дивній гігантській напівзатопленій будівлі, наповненій статуями. Оповідач бачить себе вченим, і з самого початку робить досить дивні висловлювання, на кшталт:
Від початку Світу певно існувало п’ятнадцять людей. Можливо, їх було більше; але я вчений і повинен висловлюватись згідно з доказами. З п’ятнадцяти людей, існування яких можна перевірити, зараз живу лише Я і Інший.
Хоч він і сповнений цікавості, герой не помічає відсутність власного інтересу до найпростіших речей – наприклад, до того, що він не має імені, і це його не дивує. Інший називає його Піранезі, і цього йому цілком достатньо.
Зазвичай сучасні герої фантастики поглинені власними психологічними проблемами та собою як особистістю (часто – такою, що належить до тих або інших меншин). Здається, у Піранезі немає ані его, ані ідентичності. Подібно до маленької дитини, він живе у світі, сповненому див, від можливо живих статуй до птахів, які можуть своїм гомоном передавати повідомлення із таємним змістом. Він блукає лабіринтом Залів, Сходів, Вестибюлів (написання з великих літер у автора), які складають Світ / Дім, відчуваючи себе улюбленою дитиною цього місця.
Він є протилежністю Іншому, котрий, як ми можемо бачити (але не Піранезі у своїй психологічній цноті), використовує героя для досягнення власних цілей отримання "Великого і Таємного Знання, захованого десь у Світі, яке дасть нам величезні сили, як тільки ми виявимо його".
Це чудове, глибоке психологічне дослідження та історія самотності. Книжка є значно меншою за Джонатан Стрейндж, але кожне слово важить. Маю велику надію, що цього року вона буде номінована на Неб’юлу.
