Одним помахом хвоста

Іноді, коли випадає вільний вечір, я люблю сидіти на літній терасі і дивитись на зоряне небо. Серед безмежної темряви безліч мерехтливих вогняних цяточок, безліч світів... В ці чарівні затишні години так приємно загорнутись в м’якенький плед, вмоститися у плетеному кріслі, тримати в руці чашку запашного чорного чаю з лимоном і дивитися на далекі зорі. Прохолодний літній вечір вже не здається прохолодним. А особливо коли до мене підходить Анфіса і сідає поруч...

Все почалося з нашого знайомства коли я ще викладав “Основи квантової фізики” в технічному університеті. Як зараз пам’ятаю той весняний день. Залита сонячним світлом величезна аудиторія, травень видався спекотним і крізь відчинені вікна линув незрівнянний запах і бадьорий заливистий гомін очманілих від щастя птахів. Це заважало зосередитись і мені, і студентам. Молодь щебетала не гірше збуджених птахів — всім хотілось швидше вистрибнути з душної аудиторії і розсипатися по університетському парку, сховатись десь у прохолоді старезних дерев. Я просто заплутався у п’ятому рівнянні і не міг зрозуміти де саме допустився помилки. І тут з задніх рядів почувся її роздратований голос. Я озирнуся і не одразу помітив цю строкату нахабну особу, що так голосно заявила про себе.

Студенти полишили свої справи, прокотився тихенький сміх, і всі витріщились хто на мене, хто на неї.

— Хто приніс на лекцію кішку? — роздратовано вигукнув я. — Заберіть її звідси негайно! І щоб я такого більше не бачив! Що ви собі дозволяєте, третій курс!

— Та ніхто її не приносив, пане професоре! Вона сама прийшла!

— То винесіть її з аудиторії!

Краще б я цього не казав. Що тут почалось! Залишок часу минув у полюванні на кішку. Галас. Гармидер. Нас врятував тільки дзвінок. Кішка перемогла — її так і не спіймали.

— Рівняння довирішуєте самостійно! Це буде домашня робота! — я намагався перекричати цей балаган.

Після лекції я не одразу пішов до лабораторії, а спочатку зазирнув в наш студентський буфет. До речі, дуже пристойний, пані Наталка, що працює тут багато років, готує як для рідних. Декілька взаємних приємних фраз, жарти, посмішки і вже за кілька хвилин я щасливий володар чарівного пакета з бутербродами і молоком крокую звивистою стежкою серед прохолоди затишного парку. Тепер я готовий до тривалої марудної праці на теренах наукового простору. Що ще потрібно такому старому холостяку від науки?

Наша лабораторія на іншому кінці університетського комплексу. Одноповерхова стара і пошарпана будівля з облупленою вигорілою вивіскою, де ще можна прочитати “Науково-технічна експериментальна лабораторія проблем високочастотних та низькочастотних хвиль”. Малозрозуміла та заплутана назва, але ми займаємося дуже важливою справою. Я, наприклад, вивчаю теорію зігнутого простору. Якщо розглядати відстань як потік паралельних споріднених хвиль, то при вірно заданих початкових даних за певних умов можливо таким чином зігнути мікрохвильовий простір, що відстань від точки А до точки В буде наближатися до нуля. І як на мене, це не така вже й фантастика.

З високих наукових роздумів мене вивело коротке “Няв!”

Вона сиділа біля дверей. Великі спокійні очі уважно дивились на мене. “Няв!” — знову повторила вона.

— Це знов ти? Що ти тут робиш? — “Няв” спокійно відповіла вона. Щось таке було в цій кішці, що викликало повагу, невловима гідність, благородство, цілеспрямованість — те, що заважало піднімати на неї ногу з воланням “дзусь!” Я не міг сердитись на цю маленьку пухнату нахабу, задивився в її зелені бездонні очі, і просто спитав:

— Ти голодна? — знову “няв” тихе і коротке, вона почала вдячно тертись об мою ногу і голосно муркати.

— Ну, що ж, тоді ходімо, — і я відчинив двері, пропускаючи її вперед.

Пухната нахаба пройшла вперед з грацією королеви у вигнанні, з гордо піднятою головою і хвостом догори. Лиш трохи озирнулася на мене, ніби запитала “куди далі?”

— Ліворуч, в кінець коридору. Тільки поводься тихо, гаразд?

Кішка зайшла в мій кабінет, наче в свій особистий. Роззирнулася... “Няв!”, тобто “ну, і де обіцяна їжа?” Я налив їй у чашку молока і відламав шматок бутерброда з ковбасою:

— Пригощайся!

Запрошувати двічі не довелося, кішка взялася за їжу. Почулося голосне завзяте мурчання. Поки вона їла, я уважно розглядав нову знайому. Смугаста, сіро-коричнева короткошерста. Таких безліч у будь-якому дворі, і зовсім ще кошеня — не більше півроку.

— Ну, і як же звуть цю прекрасну даму? — спитав я і погладив милу котячу голівку.

Кішка вдячно нявкнула.

— Це твоє ім’я? Ну, так я не вимовлю. Киця, киця-Анфіса. То будеш Анфісою, згода? Вона знову потерлася об мою руку.

— Зараз я буду працювати, а ти грійся, відпочивай. Потім вирішимо що з тобою робити. Не будеш мені заважати, гаразд?

Роботи було дуже багато. Мій аспірант Дмитро саме полетів у відрядження до Чикаго. Цікавий такий хлопчина – справжній геній. Працює над створенням міжвидового хвильового транслювача, що допоможе у спілкуванні між різними біологічними формами. А Ліліан, наша лаборант-методист-рятівниця-від-безкінечних-звітів — сьогодні відбивається за нас на щорічній науковій конференції “Квантова фізика, як запорука майбутніх міжгалактичних досягнень”. Отже підняв я голову від комп’ютера лиш коли стемніло, і зовсім забув про кішку. Згадав за неї лише коли вона визирнула з під столу з тихеньким запитливим “няв?”

— Так, твоя правда. На сьогодні досить.

І став збиратись додому.

Надворі панував тихий прохолодний вечір. Я щільніше загорнувся в старенький плащ. Ліхтарі осявали білим світлом паркові алейки. Старі дуби та клени кидали свої казкові тіні на звивисту стежку. Фізик і лірик — це про мене. Я на повні груди вдихнув свіже весняне повітря і пішов у напрямку кампусу. Озирнувся — кішка дріботіла за мною.

— Я, взагалі то, додому. А ти?

У відповідь — “няв”. Вона не канючила, не принижувалась — просто “я з тобою”. І я зрозумів, що приречений.

Так і пішло, що Анфіса всюди ходила зі мною. В лабораторію, в кампус, де я жив, навіть на лекції. Спочатку студенти кепкували, але потім всі звикли. Вона не заважала. Навпаки, дуже уважно слухала, а коли студенти несли відверті нісенітниці біля дошки, обурювалася і шипіла. Настала сесія і студенти жартували, що бояться більше кішку ніж мене. Нас так і називали поза очі – навіжений професор і його кішка.

Минав час, я весь занурився в роботу, ідея повністю поглинула мене, але теорія згинання простору так і залишалась теорією.

Я часто засинав просто в лабораторії. Здається, що сам комп’ютер з’їхав з глузду. Звечора я закладав одні дані, а на ранок виявляв зовсім інші, зі старих рівнянь вистрибували інші. Доводилось все переобчислювати спочатку. І тільки Анфіса дбала про мене і підтримувала мій зв’язок з реальним світом. Нагадувала про час обіду, нагальні справи, допомагала зняти стрес, лікувала, зігрівала, будила зранку. Іноді, щоб привернути до себе увагу, могла влягтися на клавіатуру, збити при цьому частину розрахунків. Та сердитись на неї несила – вона ж моя люба помічниця.

Минало літо, мої колеги насолоджувались заслуженим відпочинком, а я не виходив з лабораторії. Відчай все більше поглинав мене. Нервувалася і Анфіса. У неї з’явилася манера невчасно влягатися на клавіатуру або займати моє крісло. Того вечора ми добряче посварилися. Рятуючись від моєї люті, вона стрибнула і помахом хвоста повалила хвильового транслювача, над яким так наполегливо працював Дмитро. Нестійка конструкція захиталася. Блимнув промінь, щось вдарило мене по голові і я знепритомнів. Отямився я від того, що хтось вилизує моє обличчя і чийсь незнайомий голос каже: “Годі вже лежати, заміни в першому рівнянні косинус на синус, в другому у тебе вийде “2х” помножити на “2у”, а не додати. В третьому розрахунку візьми до уваги — діаметр кулі ні на що не впливає і тоді все вийде”.

Я підвівся, і сів на підлозі. Анфіса продовжувала мене вилизувати, але більше нікого поруч не було. Тримаючись рукою за голову я підійшов до комп’ютера і поглянув на свої розрахунки. Так, до чого я дожив! На лобі – ґуля, ще й марення на додачу. Проте! Стійте, як я цього раніше не помітив! Це елементарно! – закричав я. – Все сходиться!

— Отож бо, скільки разів я намагалась тобі про це сказати! А ти вперся як віслюк і нічого не хотів бачити!

Я здивовано подивився на Анфісу. І не знав чому більше дивуватися — нарешті знайденому рішенню чи кішці, що розмовляє.

— Як тобі вдалося?

— Що? розмовляти?

— Так... отже Дмитрів ретранслятор таки працює. А розрахунки?

— Я жила серед студентів-фізиків, відвідувала лекції, та уважно слухала.

На міжнародній науковій конференції ми робили доповідь разом. Звичайно, Анфіса схотіла залишитись інкогніто, “ще тільки кішки, що говорить, не вистачало. І без того весь світ вражений нашим відкриттям”. Вона, як талісман, сиділа поруч і тільки деколи тихенько виправляла мене коли я збивався від хвилювання.

Та коли я вже закінчив нашу доповідь, велика аудиторія встала, овації не вщухали, Анфіса зашикала на мене: “Подивися! В самому кінці залу, біля дверей он та руденька кішечка! В якому ж вона захваті від тебе!”

Я повернув голову у вказаному напрямку — і побачив її! Моє любе сонечко. Ганнуся.

Ми одружені вже багато років. Наші діти (Софійка та Петрик) вчаться в престижному коледжі на Едемії. Міжгалактичні подорожі вже стали нормою. Виявилось, що для цього і непотрібні зорельоти, необов’язково вирішувати питання міжгалактичних двигунів та проблеми супертертя. Достатньо вибрати точку в безкрайньому Всесвіті, направити туди приціл згинача і.... Тільки не забувайте прихопити портативний ретранслятор Дмитра Хлимченка, а то не зможете спілкуватися з місцевими.

Іноді, коли випадає вільний вечір, я люблю сидіти на літній терасі і дивитись на зоряне небо. Серед безмежної темряви — безліч мерехтливих вогняних цяточок, безліч світів... В ці чарівні затишні години так приємно загорнутись в м’якенький плед, вмоститися у плетеному кріслі, тримати в руці чашку запашного чорного чаю з лимоном і дивитися на далекі зорі. Прохолодний літній вечір вже не здається прохолодним. А особливо коли підходить Анфіса і сідає поруч... Зараз ми з нею працюємо над проблемами старіння. Є одна ідейка! Якщо використати принцип згинання простору і під кварковим мікроскопом направити хвилю на певну клітину... Ні, не буду вам розповідати наперед. Але певні успіхи вже є! І для нашої команди — це забавки! Одним помахом хвоста! Правда, Анфіса?