Ноїв ковчег

- Ну, все, відлітаємо, – сказав командир екіпажу, перехрестився і натиснув на кнопку. Шум перебив усі наступні репліки. В ілюмінаторах ще кілька хвилин не було нічого видно…

- Дивіться, люди! Земля!

- Аж не віриться, що ми – останні, хто її бачить.

- Чому? А може, хтось зараз сидить за телескопом і спостерігає цю синю планету, поки вона ще існує. От як наш біолог. Гей, Олю, що ви там бачите?

- Місто…

- Яке?

- Моє рідне місто… Парк, центральна вулиця… Університет…

- Ану, ну! Мені й самому цікаво стало.

- Покажіть!

- Дайте, я теж подивлюся… Гарний!..

- І дуже старий. Це ви тут навчалися?

- Так.

- Мій не такий, – зітхнув головний механік Ярослав. Заглибився у роздуми і бачив перед собою, мабуть, старі «світлини» з минулого відрізку свого життя. Так, усе, що відбулося до того, як команда ступила на борт космолайнера, відходило у минуле. Ціла епоха відлітала у небуття. – Я навчався у новітньому технічному вузі. Дуже хотів мати престижну професію, тому вступив на факультет всесвітньої інформації та обробки даних.

- Ну а тепер працюєте не за фахом.

- Ні, я вчасно перекваліфікувався. Обрав наномеханіку.

- А я мала стати спеціалістом із міжпланетної економіки.

- Хм… Круто!

- Смішно! Не можу себе навіть уявити з такою освітою. Просто більшість родичів працюють у великих міжпланетних компаніях, тому мої батьки, зрозуміло, хотіли і мене туди.

- А ви вступили на біологічний.

- Так. Напрям – ДНК-технології. Тобто те, що колись називалося генетикою.

- І, виявилося, не дарма вступили.

- Хто зна…

- Ностальгія… Ностальгія косить наші лави.

- А я взагалі навчався не на Землі. В університеті «Чумацький Шлях».

- Андрію, ти там не відволікайся, слідкуй за сонячно активністю.

- Та ти там не переймайся, Богдане, всі показники в нормі, ситуація контролюється. Це поки твій хом’як знову не залізе, куди його не треба. Він в тебе страшенно любить натискати маленькі кольорові кнопки.

Усі весело сміялися, поки Богдан активно розшукував свого улюбленця, що втік із коробки.

- Перевірте внутрішню апаратуру, хто-небудь! А то ще дійсно залізе. Ви, Ольго, перевірте свою генотеку.

Пухнастий білий гризун на ймення Рафік знайшовся – ну де би ви думали? – звичайно, в харчовому відсіку.

- Мій маленький Рафіку! Ти зголоднів? Бідолаха. Я зараз тебе нагодую.

Ольга перевірила цілісність генотеки.

- Все гаразд.

- Знаєте, я тут подумав: а навіщо нам ДНК хом’яка? Он живий екземпляр бігає.

- Тільки спробуй зачепити мою генотеку!!!

- Та добре, добре, я ж пожартував…

За маленькими віконцями мерехтіли зорі. Долинув голос Андрія з-за панелі управління:

- Ми щойно минули кільце астероїдів. Пошкоджень лайнера не відбулося.

Всі полегшено зітхнули.

На борту було десять чоловік. Ну і, звичайно, хом’як Рафік. Вони – останні земляни, що залишили рідну планету. Довелося летіти, так би мовити, в ар’єргарді. Всі інші вже давно покинули небезпечну зону і тепер уже, мабуть, долітали до своїх нових домівок.

Мільйони років тому прадавні вчені визначили, що Сонцю залишилося жити ще рівно стільки, скільки воно вже прожило – п’ять мільярдів років. Це була перша спроба передбачити його вік. Пізніше дослідники продовжували спостерігати за зорею і називали все менші числа: три мільярди, два мільярди, вісімдесят мільйонів… Але всі вони помилялися. Роки проходили, а сонячна активність надзвичайно швидко зростала. Останнім часом у його надрах почала утворюватися критично велика кількість вуглецю. Ще трохи – і ядерні реакції припиняться. А це означає, що зоря просто вибухне. І разом із нею розщепляться на атоми всі найближчі планети (Земля – в тому ж числі).

Люди евакуювалися у безпечніші місця галактики. Це ті, хто жив на своїй астрономічній Батьківщині. Безліч інших однак вже давним-давно оселилася в різних затишних куточках Всесвіту.

Останніми з могікан (чи то пак землян) було десятеро молодих науковців. Усі вони добровільно згодилися вилетіти останніми серед останніх. Їм дали достатньо короткий термін: рік. Але цього часу вистачить із запасом, щоби долетіти до місця призначення, поки вибухне Сонце.

Ольга – єдина жінка в команді. Серед усіх присутніх вона мала справді поважну причину того, що пізно покинула Землю. В її руках перебувала генотека – така собі невелика герметично закрита скринька, всередині якої зберігалася спадкова інформація всіх існуючих видів живих організмів. Ну, тобто, майже всіх – немає ж нічого абсолютного. Звичайно, потрібно було багато часу та зусиль, щоб її зібрати. Ольга витратила на це понад п’ять років свого життя після закінчення навчання. Це, власне, і затримало її на Землі.

Генотека стала справою її життя. Мало хто вірив у доцільність такої роботи, адже існували значно сучасніші способи зберегти видове різноманіття. Тому ніхто не допомагав і не фінансував цей останній земний проект. Друзі з команди жартома називали скриньку «Ноєвим ковчегом»…

Вони летіли вже кілька тижнів. Космічний простір був спокійним, тому вирішили вимкнути системі сповіщення, щоби зекономити енергію. Вона могла знадобитися пізніше.

Одного ранку за земним часом усі раптово прокинулися від сильного поштовху.

- Що це?

- Що сталося?!

Почувся твердий голос командира:

- Припинити паніку! Ввімкніть систему сповіщень.

- Не працює! Я ввімкнув систему. Жодного сигналу, зв’язок відсутній!

- Вимкніть і увімкніть ще раз.

- Немає сигналу!

- Що показують прилади?

- Температура ззовні підвищена.

- Швидкість нормальна.

- Двигуни працюють.

- Зате приладів половина несправна! Ви подивіться: щомиті вистрибують інші цифри. Це же шалені показники, це нереально!

І тут почувся тихий голос механіка, сповнений жаху:

- А знаєте, що це було? Вибухова хвиля.

- Та яка в дідька вибухова хвиля!!! Що ти верзеш?!

- Повітря ж немає!

- Зате є розірвана матерія.

Командир втрутився:

- Навіть якщо й так, це все одно не може бути вибухова хвиля від Сонця. Поштовх був занадто слабкий. І, до того ж, нас би спалило впрах.

- Тоді що трапилося?

- Несправність. І треба негайно вияснити яка.

Такі слова дещо заспокійливо вплинули на присутніх. Кожен брався до своєї роботи. Прилади поступово приходили до норми.

- Спробуйте визначити, де ми зараз знаходимося. Які координати.

- Якщо вірити техніці, ми далеко від Сонячної системи. Але це не може бути правдою, адже зі швидкістю космолайнера ми покинемо її тільки через вісім днів.

Командир сам підійшов до панелі управління і поглянув на показники.

- Все гаразд. Якщо ми рухатимемося в одному напрямку так, як заплановано, то вчасно дістанемося до місця призначення.

Тоді він поглянув у телескоп. Його обличчя сполотніло. Як добре, що того ніхто не помітив. Хом’як бігав туди-сюди по своїй коробці і скажено пищав. Усі намагалися його заспокоїти, Богдан узяв до рук, гладив, але намарне. Ніщо не допомагало. Вереск маленької тваринки сіяв паніку, хоча ніхто її не показував своєю поведінкою. Всі розуміли, що щось негаразд. І справа не в несправності лайнера.

- Може, йому дати снодійного? Рафік сам знервується і нас тут усіх перенервує.

Йому вкололи снодійне і поклали назад до коробки…

Минула доба. Дві. Три. За цей час несправність не виявили. Кожен у глибині свідомості розумів, що сталася катастрофа. Багато хто з команди погано себе почував: головний біль, слабість, нудота, у декого навіть почалася апатія до всього, що відбувається. Рафік уже не бігав. Він ледве пересувався, не маючи сили навіть пищати.

Командир наказав людям спуститися до харчового відсіку та випити все молоко, яке там ще було. Механік не пішов. Коли вони залишилися наодинці, він запитав:

- Командире, ви коли останній раз дивилися на дозиметр?

- Він несправний, як і всі прилади.

- Е ні, дозиметр якраз не бреше. Я ще на Землі особисто проконтролював, щоби нам поставили дозиметр старого зразка з автономним живленням.

- Я підозрював, але…Нічого не розумію. Не може бути. Лайнер захищений від радіації, у нього потужна свинцева обшивка. Вона ж була розрахована на подібну форс-мажорну ситуацію!

- Вона не витримала. Я вам більше скажу: вона горить.

Пауза.

- З лівого боку. Вже впродовж двох діб семи годин. І ще трохи погорить, аж поки полум’я не добереться до пального. Кисень просочується із запасного резервуару.

- Не може бути. Як? Така надійна обшивка…

- Надійно зробила Ольга: її скринька має втричі товщий шар свинцю, ніж лайнер… Що плануєте робити?

- Тут неподалік є космопорт. Якщо координати правильні.

- Це надто далеко. До того ж, ми не знаємо, чи він узагалі працює.

- Ви бачите інший вихід?

- Ні.

- В будь-якому разі доведеться покинути борт.

Тут повернулася команда. Всі нахилилися над коробкою і завмерли.

- Рафік, ні!!!

Звернув на себе увагу командир:

- Слухати всім! Сталася катастрофа, Сонце справді вибухнуло. Вчені вкотре прорахувалися. Вибуховою хвилею нас відкинуло далеко із колишньої Сонячної системи. Обшивка лайнера горить, тому ми змушені його покинути. Зараз усім узяти в руки скафандри і одягнути. Ми намагатимемося дістатися до найближчого космопорту. З собою нічого не брати. Спілкуватися будемо за допомогою пристроїв, що є в кожного на скафандрі, на лівій руці. Триматися разом.

За кілька хвилин люди спокійно одягнули скафандри. Це тільки на перший погляд спокійно, а насправді всі нервували. Тоді відкрили двері й почали по одному покидати лайнер. Все поглинула невагомість.

Обшивка справді повільно тліла, але коли відкрили двері – вмить спалахнула. Вона складалася з декількох захисних шарів. І ніхто навіть припустити не міг, що вона може загорітися у відкритому космосі, не те, щоби виготовляти її з вогнетривких матеріалів.

Ольга вирішила рятувати генотеку, незважаючи на слова командира, щоб ніхто нічого з собою не брав. Коли переступала поріг, полум’я зачепило скриньку. Свинець почав плавитися. Ольга затулила скриньку руками. На табло її лівої руки з’являлися повідомлення: « Кидайте це! Негайно! Ви пошкодите скафандр!..»

… Сталося чудо. Їм пощастило дістатися до космопорту. Ольга все-таки пошкодила скафандр, крізь нього пройшла велика доза опромінення. По дорозі вона втратила свідомість.

Але космопорт зачинив перед ними свої двері. Мотивували так: «Вам усім необхідно пройти радіаційну очистку». Командир поспішно повідомляв: «У нас кисню залишилося на п’ятнадцять хвилин!..»

Десь далеко яскраво сяяла щойно народжена вибухом наднова…

Потім вони всі видужали. Всі, крім Ольги. Генотека виявилася безцінним скарбом, бо інші схеми зазнали невдач. За її допомогою почали відновлювати види. З’явилася велика кількість мутантів, що загрожувало назавжди втратити земну біосферу. Але через кілька поколінь частка мутацій зменшилася з перспективою у майбутньому взагалі зникнути.