Несплячий

- 1 -

Темрява прийшла в місто зі степу. Поступово повзла вона з околиць, заповнюючи старі вулиці пахощами сухої трави та піску. Неспішно крокувала бруківкою площ, несучи у своїх кишенях лихих польових мишей та вологий подих далекого річища. Небо затягло хмаровинням, але дощу цієї ночі бути не могло. Вітер поніс спорожнілими провулками зламані гілочки пташиних гнізд та сіре, безпорадне пір'я. Ніч, степовою змією, брала владу у місті, а з нею приходив звичайний тепер жах.

Ян дивився на порожню вулицю крізь бруднувате віконне скло та згадував своє дитинство. Не сказати, що пройшло аж занадто багато часу, але тоді все було інакшим.

“Яні, дитино, вечеряти йди! Кому кажу, Яні! Де цей чортів хлопчина! Яні, щоб ти вмер! Ти повинен гарно їсти, щоб бути здоровим! Яні, бісова дитина, додому!”

З пам'яті виринав голос тітки. Владний оклик, хрипкий від міцних цигарок, лунав з ґанку. Летів над потопаючим в зарості та сутінках подвір'ям старого дому на Третій вулиці. Великий зелений двір, в якому грались допізна, здавався тоді безмежним.

“Пані Аніело, ви знаєте, що ваш Яні сьогодні розбив шибку на другому поверсі?”

“Ой! Бісів син! Прости Боже світлий! Ян! Додому!”

Не такий вже й гучний голос сусідки губився у вигуках тітки, поважного віку, як і їх дім, але все ще міцної жінки, з войовничим поглядом сірих очей, та завжди непокірним, досі в'юнким, темним волоссям. Діти ховались в кущах, не боячись ані гніву батьків, ні темряви. Дорослі ж спокійно, в голос, згадували Чорта та Бога. Яких, здається, все ж таки не існує.

Спогад про події давнини розчинився у дзеленькоті важкого телефонного апарату, що висів у коридорі, поряд з вхідними дверима. Зникла з внутрішнього поля зору тітка Аніела, ще жива, така, якою її запам'ятав маленький Яні. Розлетілось темним пташиним пір'ям подвір'я дитинства й часи, коли люди не боялись з настанням ночі, поринаючи до сну, заплющувати очі.

Ян повільно, не вмикаючи світла, рушив на звук телефону. Пройшов темною кімнатою та вийшов у довгий коридор. Минаючи, лагідно провів пальцями по зачинених дверях кімнати тітоньки. Телефон, продовжував дзвонити. Ян зупинився, увімкнув маленький, тьмяний світильник, й лише потім, навмисне знущаючись чеканням, підняв слухавку. Плямка світла вихопила з темряви масивний телефонний апарат, із великим диском набору номера, та шматок стіни з записаними на шпалерах іменами й рядками цифр. Поряд з телефоном, на довгій мотузці, висів наполовину списаний олівець.

— Альоу! — мовив Ян, але з динаміку лише ритмічно заклацало, зашипіло, далі почулось шарудіння лінії зв'язку та запала тиша. — Говоріть нормально! Я не володію мовою Давніх

— Пане Ян, чудово що ви вдома, у цю кляту ніч! — Голос на тому кінці дроту лунав ніби з під води та сильно тягнув приголосні, від чого здавалось, що кожне слово дається співбесіднику із великими труднощами. — Їм потрібна Ваша допомога!

Ян притиснувся лобом до холодних шпалер поряд з телефоном.

— Я не маю справ з Давніми! — вимовив похмуро, чекаючи на реакцію.

— Вони знають. Але цього разу біда прийшла на поріг самого Бургомістра. — співбесідник так само продовжував розтягувати слова у найдивніших місцях, від чого слухати його було не приємно.

— Сонна хвороба - лише людське лихо. До чого тут Бургомістр? — Яна починали дратувати недомовки співбесідника. Ще з вечора він відчув біду й чекав на дзвінок, але справа поверталась зовсім не так, як він міг собі уявити.

— Ви експерт, та маєте рацію, пане Ян. Та зараз сліпий випадок доторкнувся і до Давніх. Як вам відомо, сонна пошесть поширюється не тільки на людей, напівкровні теж у зоні ризику, й жереб випав доньці Бургомістра.

Почуте миттєво відірвало Яна від холодної стіни. Оце так! Чутки, що плавають містом, виявились правдою. Те, що Давні мають не лише ділові зв'язки з людьми новиною не було. Але, якщо ця розмова не безглуздий жарт, виходило, що Бургомістр лишив у живих плід одного з таких союзів.

— З ким я розмовляю? — обережно спитав Ян, вже здогадуючись, яку відповідь отримає.

— Моє ім'я Волдо. Речник його величності Бургомістра. До ваших послуг.

Ян миттєво згадав високого, завжди затягнутого у сірий оксамит чоловіка з велетенськими, ніби риб'ячим очима, та численними слідами постійної близькості з Давніми. Бліда, майже прозора шкіра, сині набряклі вени на шиї та тонких руках. Таким він поставав на численних публічних виступах, коли оголошувались накази теперішнього правителя міста.

— Автомобіль буде поряд з Вашим будинком через п'ятнадцять хвилин. — Промовив Волдо спокійно.

— Через дві години, не раніше. — Відрізав Ян, знов притискаючись лобом до холодної стіни. — Мені потрібно підготуватись.

Волдо на іншому кінці телефонного дроту мовчав, намагаючись не відповісти так, як він звик, на відверте нахабство.

— Повірте мені, я знаю про що кажу. — Ян говорив швидко, зважуючи свої вигоди та можливі неприємності, в які можна потрапити влізаючи у справи Давнього Дому. — Часу у нас стільки, скільки потрібно. Декілька годин вже нічого не вирішать. Все що могло трапитись, вже трапилось, й метушіння та поспіх можуть лише зашкодити.

— Що ж, вам видніше пане Ян. — В тягучих словах Речника читалась неприхована злість. — Знайте, я б ніколи не звернувся до людини з Вашою репутацією, але ситуація вимагає компромісних рішень. До всього люд каже, що ви до біса сильний Несплячий.

Ян нарешті все обміркував, та хижо всміхнувся словам співбесідника.

— Люди помиляються, пане Речник, я не сильний. — Волдо мимоволі пхикнув, що неабияк потішило Яна. — Я найкращий!

Слухавка з силою опустилась на важелі телефону. Апарат ображено дзеленькнув, і у квартирі знову запанувала тиша. Ян зробив декілька глибоких подихів, заспокоюючись. Потягнувся сильним тілом, м'язи відповіли пружністю. Давались в знаки щоденні тренування. Поганим було лише те, що починав повертатись біль.

Перед тим як піти до кімнати Ян поглянув на наручний годинник, маленька стрілка щойно минула другу ночі. Взявши зі столика, під телефоном, пакетик з всього однією червоною пігулкою він неспішно рушив коридором. Тепер, проходячи повз двері кімнати тітоньки, він зупинився. Постояв, але заходити все ж не став. Мовив, ніби сам до себе, майже пошепки.

— Ти ж все чула, Ані, стара. — Ян знову лагідно провів рукою по ледь шорсткому дереву дверей. — Колись я не зміг тебе врятувати, та можливо саме сьогодні мені випаде шанс потримати за горлянку потвору, що тебе вбила.

Опинившись у своїй кімнаті Ян широко відкрив вікно та визирнув на нічну вулицю. Пахощі сухої трави та піску увірвались до кімнати разом зі степовим вітром. З другого поверху не було видно, але бруківкою летіло мілке пташине пір'я. Дво та три поверхові будинки вулиці тонули у темряві, ніде не горіло жодного вікна, але страшно Яну не було.

Звично почала боліти голова. Біль народився в шиї, поповз до потилиці, та розтікся, заповнюючи й збиваючи концентрацію. Пігулки анестетика пити не хотілось, до всього вони діяли все гірше та гірше. Ян дістав з кишені портсигар, з нього цигарку, декілька разів клацнув масивною, гасовою запальничкою, підкурюючи. Затягнувся, та випустив у нічне, затягнуте хмарами, небо струмінь зеленуватого диму. Від легкого наркотику, що ховався у звичайній на вигляд цигарці, біль, злякавшись відступив, а в голові стало спокійно та порожньо.

Докуривши, Ян загасив недопалок у важкій, майже повній, з білого каменю, попільниці, та знов подивився на небо. У місті, де вклонялись безлічі Богів й нескінченності сутностей, він був, здається, єдиним, хто вірив лише у себе.

— Звичайно ви б не мали зі мною справи, пане Волдо! Виродок, що облизує Давніх, як вірний пес. Ти всього лише служка, хоч й називаєш себе Речником.

Ян звертався до нічного неба, але більше знову ж сам до себе.

— Повір, я б теж не мав справи, а ні з тобою, а ні з твоїми клятими хазяями. Дійсно, яка дрібниця. Усього-на-всього, коли дехто з твоїх улюблених Давніх повертався у цей світ, спалахнув невеликий конфлікт, у якому, от халепа, загинули батьки одного зовсім маленького хлопчика, лишивши його на старіючу тітку.

Пальці з силою стисли дерево підвіконня так, що зарипіли дошки.

— Але з того часу минуло дуже багато років.

Вітер на вулиці набирав силу і Ян зачинив вікно, лягаючи, як був одягненим, на нерозстелену постіль.

— Я майже вибачив Давніх, та змирився з їх існуванням. Аж потім до нашого міста прийшла інша гидота, і забрала у мене останню, дійсно дорогу мені, людину.

Ян лежав з розплющеними очима та дивився у темряву. У куточках очей з'явились крапельки сліз. Тепер він звертався не до Волдо та Давніх, згадавши свою тітоньку Аніелу. Ян звертався до когось іншого.

— Чуєш ти, потворо! — В порожнечі квартири хрипкий голос лунав лячно. — Той, хто спить у степу, чи як там тебе кличуть прибічники? Мене ти знайти не можеш. Але це нічого. Всі твої посланці, з ким мені доводилось мати справу, відправились до пекла, у яке, до речі, вірила моя тітонька. Розібрався з ними, нікуди не дінешся й ти.

Холодні від нічного вітру пальці лягли на невеличкий натільний хрестик з фігуркою розіп'ятого, що його колись носила тітка, а тепер, як талісман, вдягав і сам Ян.

— Бачиш, які справи чоловіче. Колись люди вірили лише в тебе. Але потім все змінилось. До нашого світу полізло таке різноманіття потвор, що тобі й не снилось.

Розіп'ята на хрестику фігурка звично не відповідала, даючи Яну спокійно проговорити все, що кипіло в його хворій голові та у скривдженому серці.

— До речі, де ж ти був, коли я лишивсь сам один? Що кажеш? Мовчиш. Ну мовчи-мовчи. А мені треба відпочити.

Наркотичний дурман в голові що хвилини слабшав і Ян заплющив очі. Темрява, яку розрізала смуга слабкого світла від вікна, стала абсолютною.

Що таїть за собою пітьма під заплющеними повіками? Раніше - наближення сну та довгоочікуваний відпочинок. Тепер - жах того, що разом із темрявою до тебе прийде щось невимовне й ти більше ніколи не прокинешся.

Потвора зі степу, що мешкає на межі між сном та реальністю, стала звичайною частиною міста, де вклоняюся безлічі Богів. Але Ян не боявся навіть потвору. Це було його щастя і прокляття. Особливість, за яку було заплачено високу ціну. Потвора може прийти по людину лише у момент засинання, зі снів, наповнених сухим степовим вітром, зміїним шипінням та сірим пташиним пір'ям. Але Ян дуже давно не бачив снів.

Темрява легко огорнула його, розчиняючи свідомість, та даруючи необхідний відпочинок. Нескінченна смуга існування, без розривів на сон, суцільний рух, ось чим насправді було життя Яна. Скоро він “увімкнеться”, наче світильник, за декілька хвилин до приїзду автомобіля від Речника. Як завжди вчасно, тому що у Несплячих власне відчуття реальності та часу.

- 2 -

Сонна хвороба з'явилась у місті давно. Й до цього часу ні хто не знав її справжню природу. Яну тоді було лише сім років. Рік тому у пожежі, що сталась через масові заворушення, спричинені появою ще одного Давнього Дому, загинули його батьки. Звичайно загиблих було значно більше, але для малого Яні все стислося у єдину, темну крапку, заповнену болем втрати, розпачем та сльозами. На щастя пам'ять, ніби зглянувшись, стерла майже всі спогади про ті страшні часи.

Вогонь, крики та дим, гучні розмови незнайомих дорослих. Люди у темно-синій, поліцейській формі. Міцні руки та єдиний рідний голос тітки Аніели. Й рятівний сон, в який провалювався маленький Ян, який тоді ще вмів бачити сни.

На відміну від загибелі батьків день, а якщо бути зовсім точними ніч, коли не стало тітоньки, Ян Рід пам'ятав дуже добре. Він прокинувся близько опівночі від незрозумілого, й тому ще більше страшного, відчуття біди, що кублом змій зав'язувалось в тугий вузол у самісінькій середині його маленьких грудей. В квартирі, тій самій у домі на Третій Вулиці, було тихо. Лише вітер грався чомусь прочиненим вікном, а приміщенням линув, до цього невідомий хлопчику, запах сухої трави та далекого степового піску.

За декілька подихів Яну перехопило сухістю горлянку, він закашлявся, не розуміючи, чи страшний сон навкруги, чи дивовижна реальність. Груди стискала невидима, холодна рука, слова застигали в горлі, і Ян пішов до кімнати тітоньки. Прочинив двері, в ніс з новою силою вдарило трав'янистими пахощами, а босих ніг торкнулось мілке пташине пір'я, яке незрозуміло як опинилось у зачиненій кімнаті. Місяць освітлював порожнє ліжко із зім'ятою ковдрою та чомусь вологою подушкою.

Тітки не було ніде.

Квартира спорожніла.

Ян декілька разів обійшов оселю. Вмикав світло, кликав тітку, та все марно. Коли сльози скінчились, він спробував вмовити себе, що Аніела кудись пішла серед ночі. Могли ж бути у неї якісь дорослі справи. Хоча одяг та речі були на своїх місцях.

Повертатись до своєї кімнати ні сил не бажання Ян вже не мав. Сльози розмили відчуття жаху, невидима рука відпустила вузол в грудях. Кінцево договорившись з собою, що ранок все вирішить, він ліг на тітчину постіль, поклав голову на її подушку і миттєво провалився у безмежну, чорну порожнечу, що пахла сухою степовою травою.

Падаючи невідомо куди Ян шкірою відчув мілкий пісок, що боляче вдарявся в тіло тисячами голочок, а вітер заспівав-заклацав щось невідомою мовою, від якої стало спокійно, наче від останньої колискової, що йому наспівувала колись, тепер мертва матуся.

Саме спогад про матір вивів Яна із заціпеніння. Тепер він стояв посеред нескінченного дикого степу. Босі ноги відчували пісок та колючки, що ховались у сухій траві. Вітер носив навколо хлопця мілке пташине пір'я, шипів великою змією, штовхав у спину. Ян рушив вперед, не розуміючи де він і що відбувається. У грудях знов заворушився, затягуючись вузлом, наче живий, клубок страху. Поле зору звузилося, як буває тільки уві сні, і хлопчик бачив чітко лише на декілька кроків навколо себе. Далі реальність починала розпливатись, втрачаючи чіткість.

“Який дивний, чудернацький сон” Подумав Ян, крокуючи степом.

Щось заворушилось попереду. Темна пляма поступово набувала чіткості й він зупинився. Сон переставав бути просто дивовижею. Зробив ще декілька непевних кроків та миттєво затулив собі рота обома руками, щоб не заволати.

Тітка Аніела лежала на піску розкинувши руки та дивилась мертвими очима у похмуре небо. А навколо неї кружляла велика, темна хмара живої та не живої одночасно плоті, що ніби була складена з переплетіння безлічі рухливих кінцівок. Раз по раз від хмари відривались шматки чорного, швидко зникаючого, чи то диму, а може просто туману. Комашині, людські, звірині та зовсім вже незрозумілі кінцівки метушились, у постійному русі. З пальцями, кігтями, м'які та жорсткі. І всі вони, рухаючись та не зупиняючись ні на мить, торкались тіла мертвої тітоньки. З кожним дотиком Аніела ставала все прозорішою та прозорішою.

Танок потвори пришвидшувався.

Дотик, іще, іще.

Мить, і жадібні кінцівки зашкребли по піску, ухопили суху траву, швидко роздерли на шмаття гніздо якогось мілкого степового птаха.

Тіла Аніели, як і її самої, більше не існувало.

Ян стояв, все ще затуливши собі рота. Усе, що коїлось навкруги, не могло бути просто сном. Але він всім єством молився єдиному Богу, якого шанувала тітка, що б весь цей жах виявився лише нічним страхіттям.

Хмара миттєво зупинилась, кінцівки завмерли, потім синхронно потягнулись до Яна, вказуючи на свою наступну жертву сотнями різноманітних пальців. Хлопець позадкував, розвернувся й кинувся бігти степом, не розрізняючи напрямку.

“Тільки б втекти! Сон, сон, сон! Такого не може, не повинно бути!” Волав Ян на бігу, сам до себе, доки не перечепився за сухе коріння, та сплутані жмутки трави, й не полетів обличчям у пісок.

Перевернувся, спльовуючи, лише для того, щоб побачити, як страхітлива хмара нависає над ним, темним, рухливим місивом. Жахливі кінцівки тягнуться, торкаються, обмацують, і з кожним дотиком сили покидають маленьке тіло. Все сильніше, до нудоти, пахло сухими степовими травами. А от болю не було зовсім. Тільки абсолютне відчуття того, що за мить тебе не стане. Не буде більше хлопчика Яна, його поглине нескінчений степ, та єдиний мешканець цього місця - стара, як світ, потвора з безліччю кінцівок.

Врятував Яна саме біль. Він різко прорізав голову через шию і до потилиці. Потвора зупинилась, ніби здивовано, торкнулась хлопця ще раз, але сили більше не покидали тіло. Відчуття реальності того, що відбувається навколо, почало зникати. Тепер Ян усвідомлював себе у звичайному сні, яких бачив безліч.

А якщо ти знаєш, що спиш - то й боятись більш не потрібно. Хлопчик повільно, не зовсім розуміючи, що робить, окинув очима потвору, потім перевів погляд на свою правицю. Пальці миттєво стисли руків'я довгого, срібного ножа з широким лезом.

Що ж, уві сні можна все.

Ян повільно підвівся. Страшна хмара кинулась до нього. Кінцівки заблищали гострими, сталевими кігтями і Ян вдарив у відповідь. Степ розрізало тонке, зле виття, й потворна істота, миттєво набравши величезну швидкість, чкурнула геть, й зникла за розмитим обрієм.

Ян знесилено опустився на коліна. По підборіддю, шиї та грудям текло щось тепле. Він провів по шкірі правою рукою, з якої, тільки но зник ніж. Підніс пальці до обличчя, але нічого не побачив. Зовсім нічого. Хлопець знов провалився до темряви, і цього разу вона була абсолютно порожньою. Втім, тепер, це здалося єдино вірним.

Його знайшла на ранок сусідка, що зайшла до Аніели по цукор. Тітка не зачиняла внутрішні двері на ніч, і сусіди вільно ходили один до одного.

Ян лежав в кімнаті тітоньки, на її ліжку, весь у власній крові, що доволі довго юшила з носа, і вже встигла запектись. Добре, що не захлинувся. А Аніелу так і не знайшли.

Потім була поліція, дізнавач від одного з Давніх Домів, але Ян так ніколи й нікому нічого не розповів. А навіщо? Хто повірить семирічному хлопчику, що просто побачив нічне жахіття.

Через деякий час Ян опинився у притулку для сиріт, де пробув до повноліття. Оселею тітки, всі ці роки, опікувалося бургомістерство. А всього через місяць після “зникнення” його тітоньки люди почали розчинятись за схожих обставин, по всьому місту.

Були випадки й у сирітському притулку. Дізнавшись про друге зі зникнень Ян, нікому нічого не пояснюючи, ліг на постіль зниклої дівчинки та поклав голову на ще вологу подушку.

Цього разу степ зустрів його вітром та зміїним шипінням, та Яну було все одно. Але й потвора була іншою. Менше кінцівок, більша подібність до людини. Тієї ночі срібний ніж не підвів свого маленького господаря. Коли все скінчилось Ян взяв за руку зниклу дівчинку, що лежала на мілкому степовому піску, і провалився, разом з нею, до власної темряви. Тоді йому було майже вісім років. Він навчився рятувати людей з мертвого степу, але до справжньої майстерності було ще далеко.

Через рік у місті змінився Бургомістр, один Давній Дім переграв інший, та виборов владу на наступний цикл. Ще через рік з'явилась перша церква Сплячого Бога, де вклонялись тому, хто має прокинутись в степу.

Сонна пошесть брала своє.

Жах, степовою змією, повз вулицями міста.

Головні болі мучили Яна все сильніше, а лікар, що оглядав сиріт, тільки розводив руками. Пігулки анестетика стали звичною справою для хлопчини.

До дзвінка речника Волдо пройде ще купа неспокійних, темних років. І за весь цей час Ян не побачить жодного сну. Вони зникнуть з його життя, що перетвориться на суцільну смугу існування, оповиту болем та жагою помсти.

- 3 -

Худорлявий, поважного віку чоловік, у темному, оксамитовому костюмі чекав Яна, сидячі на лавці, у дворі дома на Третій вулиці. Відкинувшись на спинку, він дивився у небо відстороненими, занадто широко посадженими, риб'ячими очима.

— Ви вчасно, пане Рід, і це приємно! — Волдо тягнув слова іще більше, ніж при телефонній розмові.

Навіть у сутінках глупої ночі було видно, як на його шиї набрякли сині вени, а в кутиках роту збирались клаптики білої піни.

— Гарної, клятої ночі, і вам, пане Волдо! — Всміхаючись привітався Ян.

Речник встав, наблизився, та мовив, намагаючись зловити погляд співбесідника. Від Волдо пахло йодним розчином та водоростями.

— Мені багато відомо про Несплячих загалом, та про вас зокрема. Наприклад я в курсі ваших проблем зі здоров'ям, пане Рід. Що каже ваш лікар?

Слова Речника не справили на Яна належного враження. Він добре знав про місце та вплив цього неприємного типа у міській владній ієрархії.

— Мій лікар не каже нічого доброго. Дивується, як я ще не перетворився на овоч. Занадто велика площа ураження. Добряча частина мозку ніби “відключена”. І ця “чорна діра” з кожним роком збільшується.

Волдо мовчки простягнув Яну прозору коробочку з білими, довгастими пігулками. Ян відкрив кришечку, намацав та не вагаючись закинув одну під язик. Біль, що повертаючись все набирав сили відступив, а у голові ніби розірвалась бомба, фарбуючи навколишнє у різноманітні кольори.

— Це дуже сильна та дорога речовина, — У голосі Реяника бриніло щире здивування — Здається я заслуговую на подяку.

— Обійдетеся! — біль кінцево зник, і Ян рушив до арки, що вела на вулицю. — До біса все це. Ходімо, здається у нас є справа!

Неподалік на них чекала довга, чорно-лискуча машина з позолоченими ручками на широких дверцятах та абсолютно чорними вікнами. Волдо мовчки сів коло водія. Ян заліз на заднє сидіння та розвалився на м'якому дивані. Дверцята автоматично зачинились й автівка тихо рушила сплячим містом. Їхали мовчки. Потилиці водія, коротко стрижена, та Волдо, у синіх набряклостях вен, хитались у такт руху.

Автівка зупинилась перед величним будинком, що висився на пагорбі в оточенні красивого саду. Темні, як і у всьому місті вікна дивились суворо та похмуро. Високі, оздоблені сріблом двері відчинились, й Волдо, що вибрався на вулицю першим, жестом запросив Яна до оселі Бургомістра.

В розкішному коридорі панувала напівтемрява. Картини у коштовних рамах, дорогі вази на бездоганному візерунчастому килимі. Чудернацькі світильники у вигляді морських істот, з кульками холодного світла у скляних чашах на стінах.

Ян ступив на дорогий килим, зробив подих й трохи не захлинувся. В очах миттєво постав зеленкуватий туман. Повітря у домі Бургомістра було густим та майже відчутним на дотик.

— Не бійтесь. Ви скоро звикнете. Тут свої фізичні закони, але дихати все ж, можна вільно. — Мовив Волдо, так само тягнучи слова, але зусилля із його голосу зникло. — Прошу за мною. Бургомістр чекає.

Відчуття занурення на невимовну глибину не відпускало, всі хвилини подорожі резиденцією найвпливовішого, принаймні на цей цикл, Давнього Дому у місті. Волдо відчинив одну з масивних дверей, й запросив Яна всередину..

Кімната, до якої він потрапив в першу чергу, вражала своїм мерехтливим освітленням. У повітрі, що стало зовсім вже густим, плавали-літали маленькі кульки всіх відтінків синього та зеленого. Придивившись Ян зрозумів, що це, подібні до світлячків, маленькі живі створіння. Зачудовано спостерігав він за їх танком, а потім побачив Давнього.

Щось велике рухалось з темряви, допомагаючи собі безліччю коротких, рухливих відростків. Розглядаючи створіння, Яна не залишало відчуття, що бачить він лише не велику частину чогось набагато більшого. Ніби потвора протисла крізь маленьку шпаринку між реальностями частинку себе, лишивши у незрозумілій далині більший об'єм свого жахливого тіла. Позаду істоти клубочилась непроглядна темрява і це підкріплювало здогадки Яна. Великі, ніби чужорідні на тілі потвори, очі світились рівним помаранчевим сяяння, видаючи неабиякий розум, й здавалося вдивились у самісіньке єство.

Тишу роздерло гучне, ритмічне клацання. Зіниці створіння стислись фокусуючись. Частота звуків заколисувала, поневолюючи волю. Але Ян машинальним рухом потер скроні й мара, наведена істинною мовою Давніх, почала відпускати.

— Ми бачимо, що ти справжній Несплячий. Такий, якими були непокірні від початку часів.

Ян озирнувся. Волдо стояв, зі скаменілим обличчям, у неприродній позі, з ледь піднятою лівою ногою, за декілька кроків від потвори. Очі що закотились, та брудні плями сліпих більм, красномовно вказували на те, що спілкується з ним, через Речника, як маріонетку, саме Давній.

— Ти знаєш про нашу проблему. Ми вважали що кров Давніх вбереже дівчинку від біди. Так було, до цього дня. Але ми помилились.

— Дівчинка, ем … ваша донька? — Спитав Ян, обережно обводячи поглядом страшну гору плоті з випуклими очима, та рухливими, відростками кінцівок.

Потвора, ніби велетенська глибоководна рибина, зарухалась, вмощуючись, а Волдо промовив, підвищивши тон.

— Ти всього лише Несплячий, людина що отримала крапельку сили, але справжні знання приховані від тебе. Плоть та матерія для нас не мають значення.

Ян не став уявляти подробиці появи на світ дитини Давнього.

— Не розумію, навіщо Вам, з такою могутністю, мої послуги? Я звичайно не проти. Та ви мусите мені все розповісти! Що, до біса, коїться у цьому місті вже третій десяток років? Й чому, такі могутні Давні, що керують нами цикл за циклом, не можуть нічого вдіяти.

Волдо сіпнувся, змінивши позу. З носа його, тонкими цівками текла темна кров. Речник знов замер та продовжив.

— Давні були в цьому світі завжди. Ми, мешканці одночасно багатьох вимірів, є невід'ємною частиною великого циклу життя, який насправді й керує усім навкруги. Ми існуємо на Землі, поруч з вами, та ще безліччю видів, на перелічення яких у нас просто немає часу. Інколи ми йдемо. Більш важливі справи у далеких світах потребують нашого втручання. Так було й буде до скінчення часів.

Ян розглядав танок блискавок у темряві, не розуміючи, до чого веде Давній.

— Але останнього разу, коли ми вирушили у свою подорож крізь зоряну пітьму, нас спіткала невелика невдача. На Землі, відрізане від своїх господарів, лишилось невелике створіння, що могло мешкати лише на межі людського сну та реальності. За всіма розрахунками воно повинно було дуже швидко загинути. Але цикл життя вирішив по своєму. Створіння вижило, й час, та довга відсутність господарів кардинально його змінили.

Несплячий, хлопчик, що втратив батьків саме через повернення представників цього Давнього дому, повільно розвернувся.

— Ви просто вирушили у справах, та забули тут, у нас, домашнього улюбленця? Кицьку чи песика? — У голосі Яна бриніла злість.

— Порівняння не зовсім коректне, але загалом ти вловив суть. Створіння настільки здичавіло, що ми втратили над ним контроль. До всього, межа людських снів, одна з небагатьох територій у просторі-часі, куди для нас немає дороги. До речі саме з експериментів у цій області й з'явився той, хто, як ви кажете, спить у степу.

Ян повільно йшов до дверей. Невеличка прикрість. Подумати тільки. Він зупинився. В'язке зеленувате повітря загусло навкруги, наче кисіль.

— Давнім плювати на людей, навіщо вам ця дівчина, яку ви називаєте своєю донькою?

— Ми вважали, що вона стане ключем до створіння зі степу. Це, так би мовити, продовження нашого старого експерименту.

Голос Волдо вторив ритмічному клацанню Давнього, але обертатись й дивитись на потвору Ян не став.

— Розумієш, Давні давно не мають природних ворогів. Але тепер, здається, той хто повинен прокинутись у степу, Сплячий Бог, як його кличуть прихильники, може стати єдиною, справжньою нашою проблемою.

— Зрозуміло. Що ж, тепер все встало на свої місця.

Ян все ж розвернувся. Потворне тіло Давнього оповила темрява. Білі голочки розрядів тріщали у зеленуватому повітрі.

— Ви маєте рацію, пане Бургомістр. Той хто спить у степу набирає силу. Він навчився приводити на межу між сном та явою своїх прибічників. Він змінює їх та, здається, світ навколо себе. Все це треба зупинити. Я спробую вам допомогти.

Тепер, після не довгої прогулянки будинком, Волдо із все ще скривавленим обличчям, стояв поруч з Яном біля великої розібраної постелі у кімнаті, що належала доньці Бургомістра.

— Чому її не знищили, як це заведено у Давніх з небажаними нащадками, та плодами їх витівок?

— Дівчина дуже сильний телепат-транслятор, вона налаштована на хвилю Давніх. Якщо створіння зі степу заволодіє нею, у нас будуть великі проблеми. Ви ж врятуєте її, пане Рід?

— Йди до біса, разом зі своїми Давніми, пане Волдо! — Хижо всміхнувся Ян.

Ловлячи здивований погляд Речника, дістав з кишені маленьку червону пігулку, ковтнув та всміхнувся.

— Там немає кого рятувати!

З цими словами Несплячий впав на зім'яте простирадло, й у мить, коли його голова доторкнулась до подушки, провалився в абсолютну темряву.

Степ зустрів його свистом зміїного шипіння у поривах крижаного вітру. Мілке пташине пір'я, сірою завірюхою кружляло довкола, й простір мерехтів від численних пір'їнок. І звичайно ніякої дівчини перед Яном не було. Не має кого шукати й рятувати, Волдо він не збрехав. Того, хто спить у степу можна зупинити не більше ніж через годину, після зникнення жертви.

Потворна мішанина з кінцівок чекала на Яна. Темрява вирувала навколо нерівними клаптиками, а навкруги блимали спалахи мілких, білих блискавок. Тепер Несплячий відчував зміни у поведінці свого давнього супротивника. Той хто спить у степу мав силу прокинутись у будь-який момент. Але на останок не зміг відмовити собі у гарному ласуванні.

— Киць-киць, сволото! — Мовив Ян та випустив із правиці такий звичний, але більше не потрібний, срібний ніж.

Потвора стрибнула, а Несплячий, широко розставивши руки, зробив крок їй на зустріч. Ян відчув сотні миттєвих дотиків, що намагались, як завжди безплідно, поглинути його. Й востаннє всміхнувся. Сили здичавілого за сторіччя чекання та безумства створіння були майже безмежними. Темрява огортала його, так само як і потворного Бургомістра. Але уві сні можливо все. Навіть самому стати потворою.

Маленька червона таблетка, кращий наркотик, що відчиняє підсвідоме, нарешті подіяла, і темрява, що всі ці роки росла у відключеній частині мозку Яна, розлилася простором межі сну та яви. Тонке, протяжне виття заповнило степ, а Ян все міцніше й міцніше притискав до себе потвору, поки не лишився сам один.

Вітер співав звичну пісню суму, але відчуття жаху, що завжди панувало у цьому місці зникло. Межа була порожньою. Ян постукав себе по лівій скроні. Там, у раніше мертвій частині мозку, де панувала пітьма, з'явився новий мешканець.

Несплячий всміхнувся. З кутика лівого, тепер зовсім чорного ока впала, одна за одною, темна, кривава сльоза. Вийшло так, що той, хто спить у степу все ж таки прокинувся. Але з потворою, яка насправді була загубленою сутністю, було покінчено. Несплячий розумів - тепер можна було вертатись, несучи у собі могутню зброю.

Ян заплющив очі, й пітьма звично огорнула його.

Все йшло як треба. На Бургомістра чекала зустріч з Несплячим.