Небезпечні пригоди Кристофера Чаренка

11 жовтня 2999 року. 5:17 ранку. Планета Каміра. Міський метрополітен. Пурпурова гілка. Станція «Чорний Сатурн».

В мармурову підземку сходами спускався чоловік. На вигляд йому було приблизно тридцять п’ять, вдягнений в осіннє пальто, в руці невеликий портфель. Чоловік розмовляв з другом, користуючись імплантом зв’язку.

– Як довго ти збираєшся працювати діагностиком регіонального терраформера, Кристофере?

– А це ти до чого? – здивувався чоловік в пальто.

– Та до того, що на цій роботі ти ніколи не зробиш кар’єру. Щоб піти далі, тобі потрібно отримати науковий ступінь. Багато хто з друзів вважає, що ти засидівся на терраформері, просто всі мовчать – не хочуть тебе образити. А я, людина прямолінійна і відверта, кажу тобі це в обличчя. Ти сидітимеш на цій роботі до пенсії.

– Неправда, я… – намагався заперечити Кристофер, але друг його перебив.

– Робота на терраформері тебе затягнула, як болото. Нагадай чому від тебе пішла вже третя подруга? Що ти не зміг їй купити на восьме березня? Куди не зміг з нею поїхати підчас відпустки? Га? Ти так і далі будеш сидіти без грошей? Чого мовчиш?

– А що ти пропонуєш? Той клятий купол і далі поглинає планету. То ще добре, що почав з полюсу, де ніхто не живе, але скоро дотягнеться і до мене – зараз мушу працювати досить близько до нього. А ніхто дотепер не знає що за бар’єром. Через рік почнеться евакуація з планети. Може, тоді й подумаю над твоєю порадою.

– Ну добре, годі вже про це… Ледве не забув спитати – ти зможеш з нами бути на вихідних в клубі «Зоряна панацея»? Збереться, як мінімум, половина наших…

Кристофер не встиг завершити розмову – обірвався сигнал. Вирішив передзвонити другу пізніше, зосередився на інших роздумах і продовжив спокійно спускатися. Раптом увімкнулася сирена і диспетчер оголосив термінову евакуацію. «Добре, що на цій гілці, та ще й так рано, дуже мало людей, – подумав Кристофер, – не буде штовханини». Раптом одна зі стін станції почорніла. Відбувалось щось незрозуміле і страшне. З мармурової стіни вирвалося чорна пелена, що почала наближатись до платформи. Кристофер зрозумів, що енергетична стіна купола вже й сюди добралася і побіг, але пелена раптом розширилась, поглинаючи платформу станції.

Тієї ж миті тіло окутав холод, навколо стало темно і тихо. Потім Кристофер відчув різкий біль, що паралізував і змусив впасти на землю. Через кілька хвилин зрозумів, що кудись котиться, а потім впав у непроглядний морок.

Полудень того ж дня. Тропічний ліс

Коли Кристофер, отямившись, подивився вгору, то побачив, що опинився в тропічному лісі. Сили помалу поверталися, нарешті він зміг піднятись і роздивитись місце, в яке потрапив. Через лапате листя було майже не видно неба, промені світла лиш де-не-де пробивались до землі крізь густі крони та сплетіння ліан.

Через спеку Кристофер зняв пальто і верхній одяг, залишив лише сорочку і штани. Витираючи піт з лоба, уважно оглянувся навколо. Скрізь, куди не подивись, ліс. Навкруги росли папороті, кущі і височенні дерева, обвиті різнокольоровими ліанами і квітучими лозами. Ніде не було видно ні одної стежки. Нарешті Кристофер усвідомив в яку халепу потрапив і запанікував. Але через якийсь час постарався розмірковувати тверезо. «Останнє що я пригадую, – подумав чоловік, – це те, що мене затягнуло в той купол. Мене затягнуло в купол! Чорт! Чому це сталося саме зі мною? День починався ніби цілком нормально… Тепер мене звільнять з роботи за прогул робочого дня. І це півбіди. Я чув в новинах про те, що дехто повертається із захопленої прибульцями території, але тих людей одиниці і їх одразу ж забирають військові. Дідько! Ото в мене перспективи! Я або не зможу повернутись звідси, або мене заберуть військові, як тих кількох людей, що таки повернулися з-за бар’єру. Чому саме я потрапив в таку біду? Чому ніхто передчасно не попередив громадян про загрозу? Вони що не могли передбачити? Що тепер робити? Що робити?! Шукати шлях назад? Але як? Пам’ятаю, що падав. Навкруги не видно тої стіни, зате вгорі щось чорніє. Я що впав сюди звідти? Тобто в захопленій зоні щей ландшафт змінюється?  Цікаво… По той бік я був під землею, а тут опинився на поверхні. Перехід в мій світ чорніє над головою на висоті п’яти-шести метрів. Я можу спробувати дістатись до нього по гілках дерев».

Кристофер все ще не міг повністю опанувати себе, але підійшов до найближчого дерева і почав лізти на нього. Він виріс в мегаполісі, тому досвіду мав мало, однак вибору ще менше. Заспокоювало лиш те, що тут, здається, такий самий склад повітря. Певно, прибульці живуть в схожому середовищі. Однак Кристофера лякали думки про те, що якщо він тут затримається, то може не знайти ні води, ні їжі. Думки лякали і бентежили. Спробував їх відігнати і зосередитись на спробі долізти до переходу. Гілля під ним навіть не тріщало, дерева були дуже міцними і, навіть, тонкі гілочки не надто прогиналися під вагою людини.

В момент, коли ліз на дерево, внизу зашелестіли кущі. Почувся дикий рик і виття. Кристоферу стало страшно, подивився вниз і побачив, що до стовбура підбігли величезні чорні потвори, схожі на ведмедів. Вони почали вибиратися на сусідні дерева і оточувати Кристофера. Чоловік перечепився за якусь гілку і впав. Потвори миттєво зістрибнули й рушили до здобичі. Кристофер впав на дуже густий м’який мох, що врятував від травм, тому майже одразу підвівся і з усіх сил побіг вглиб лісу. Чув, що чудовиська взяли слід і не збиралися відступати. Він біг, дряпаючись об гілки. Від смерті рятувало лише те, що був тренованою людиною і робив ранкові пробіжки. Попереду побачив проблиски світла й побіг до них. Ні на що не сподівався, лише намагався відтягнути час неминучої загибелі.

Коли вибіг з лісових хащів, то побачив перед собою озеро, на протилежному боці якого виднілася висока цитадель. Кристофер побіг до берега. Сподівався пірнути у воду і так відірватися від хижаків, але лякала думка про те, що потвори теж можуть вміти плавати. Однак вибору не було – пробіг хтозна скільки, але так і не зміг відірватись від переслідування. У воді бачив порятунок – вона могла перебити слід. Крім того, ще сподівався на те, що ці потвори можуть боятись води чи не вміти плавати. Він помилився в обох випадках. Стрибнувши у воду і почавши плисти до іншого берега, почув, як позаду також пірнуло щось важке. Обернувся і побачив, що його наздоганяють. Кристофер вже готувався до смерті.

Порятунок прийшов несподівано. Зі сторони цитаделі прилетіли два апарати, що зависли над озером та звуковими хвилями змусили хижаків повернути до берега і втекти. Один апарат телепортував знесиленого і зацькованого Кристофера в цитадель прибульців.

Вечір. Цитадель

Кристофер потрапив в одну із зал цитаделі, що була базою спостереження прибульців. В цій залі вже чекали три чоловіки та дві жінки. Один з чоловіків звернувся до Кристофера його рідною мовою.

– Вітаю тебе, Кристофере Чаренку. Не дивуйся. Я читаю думки, тому знаю про тебе все, що мені потрібно. Мене звати Парит. Я військовий капелан, відповідаю за твою безпеку і процедуру духовного очищення. Для того, щоб спочатку тебе не дуже лякати, я набув звичної для тебе людської подоби.

– Розслабся і відкинь сумніви та недовіру, бо вони живлять в тобі страх, – промовила одна з жінок, вдягнена в чорну блискучу сукню. – Ти в безпеці і в оточенні тих, хто прагне допомогти тобі очистити душу і думки від дикості та зла. Я, як і ти, колись вірила уряду і не знала правди, але ми розкриємо тобі все те, що від тебе приховували і розкажемо те, в чому тебе обмежували.

– Вас що загіпнотизували? Мене чекає теж саме? Що ще за духовне очищення? – Напружився Кристофер, усвідомлюючи що потрапив в полон, з якого не вирватись. – Я теж стану таким, як вона?! Не наближайтеся до мене!

Жінки спантеличено переглянулись і ображено подивились на Кристофера.

– Твій страх пов’язаний з тим, що ти все життя був під інформаційною блокадою і не мав свободи. Але ми скажемо тобі правду і допоможемо звільнитись від оков, які все ще позбавляють тебе здатності мислити вільно і сміливо.

– Не бійся. Ми дивимось на тебе, як на рівного, як на потенційного союзника і товариша, – промовив капелан до Кристофера, – ходімо, ти маєш поспілкуватися з нашими старійшинами.

Кристофер йшов коридорами цитаделі вслід за капеланом. Дорогою вони зустрічали, як пояснював капелан, вчених – вони були в легких комбінезонах – і військових в масивних скафандрах. Військових чомусь називали не воїнами і не солдатами, а «захисниками життя». Чоловік припустив, що різниця лише в назві, але не в суті. Коли капелан привів Кристофера до телепорту, що мав перенести їх в головну залу цитаделі, то спинився навпроти панелі управління і, вводячи якісь символи, сказав:

– Пам’ятай, що ти зараз будеш спілкуватись із старійшинами. В розмові з ними будь ввічливий і стриманий. Гарно обмірковуй все, що казатимеш. Перед зустріччю я введу тебе в курс справ, щоб між тобою і ними не було непорозуміння. Між нашими расами є велика відмінність. Ми монолітні і демократичні настільки, наскільки ви ніколи не станете. Ми не ділимо громадян на своїх та чужих, на верхи та низи. Ми не лише обираємо лідерів – ми приймаємо з ними спільні рішення. Вся раса зв’язана телепатичним зв’язком, тому лідери не можуть щось робити таємно від народу. Думки і позиція кожного мають значення. Уряд не може оголошувати війну чи вкладати мирний договір без телепатичної згоди усіх. Ми віримо в теорію, згідно з якою всі високорозвинені раси всесвіту мають мати соціально-політичний устрій, аналогічний нашому. Ми раніше не зустрічали інших рас, тому не могли перевірити теорію на практиці, та ми зіткнулися з вами. Наші очільники вважали, що всі ви знаєте про кожну дію ваших лідерів і таким чином ваш уряд діяв і діє при повній згоді з народом. Тому ми оголосили війну не вашому уряду, а всій цивілізації.

– Ви телепати. Чому ви не прочитали думки людей, з якими вступили в контакт? Коли наші військові нанесли удар, ви могли прочитати думки тих, хто приймав у цьому участь. Чому ви не прочитали думки тих людей?

– Ваш уряд добре підготувався до можливого вторгнення. Всі ваші військові були захищені скафандрами з шоломами, які блокують телепатичне сканування думок. Лише недавно, коли до нас проникли перші люди, я і вся моя раса дізналися про те, що ваш народ не має свободи. Ваші громадяни не можуть впливати на дії свого уряду і навіть не знають чим він займається. Вам, навіть, не відомо, що вже декілька років йде війна між нами і вами, і що першими напали ви. Ваша раса намагалася захопити нашу цивілізацію, але, зустрівши опір, захотіла нас знищити. Я не обіцяю тобі, що після зустрічі із старійшинами наша раса відмінить наступ на твою планету, але вони хочуть поспілкуватися з тобою. Ось ми і прийшли.

Кристофер стояв посеред просторої зали, стіни і стеля якої були вкриті платиновим покриттям. Скрізь були голографічні екрани з дивними знаками. На підлозі сяяли різноманітні візерунки і символи. Навпроти Кристофера стояв капелан. Попереду – троє прибульців, одягнених в сяючі ряси. Старійшини звернулися до Кристофера телепатично.

– Виникла надзвичайно складна ситуація. Ти вже знаєш, що не ми почали війну. Перед нападом ваш уряд не здійснив ніяких спроб вступити з нами в контакт дипломатичними шляхами. Ви просто напали без слів і пояснень. Виникає питання: чому ми маємо вступити з вами в контакт і дати змогу вкласти мирний договір? Навіщо це нам? Ви знищили мільярди наших громадян мовчки і холоднокровно. Ваші флоти припинили атаки лише тоді, коли ми почали поглинати території ваших планет саваном війни. Лише коли ви втратили половину своїх планет, то припинили військові дії і відступили. Ви раса руйнівників і загарбників. Ми не віримо в можливість вирішення проблеми мирним шляхом. Ваш уряд поважає лише силу.

– Дайте нам шанс, – після паузи старійшини непевно промовив Кристофер. – Ви ж знаєте, що ми навіть не чули про злочини нашого уряду. Я міг би стати посередником на переговорах.

– Твій уряд проігнорує твої слова. Представники влади або не повірять в те, що ти маєш повноваження дипломата, або не визнають тебе гідним вести переговори з будь-ким. Тебе назвуть брехуном чи зрадником.

– Я піду з ним і стану живим доказом того, що він наділений повноваженням передати наше послання уряду людства, – сказав капелан. – Моя присутність гарантуватиме успіх дипломатичної місії.

Центральна башта цитаделі. Телепортаційна зала. 12 жовтня 2999 року. 10:17 ранку

Кристофер з капеланом йшли величезною залою, в стінах якої сяяли мерехтливі платформи порталів. Навпроти групи захисників життя стояло десять людей в білих легких комбінезонах з рюкзаками. Вони мали відеозвернення прибульців до уряду людства та іншу інформацію.

– Всі ці люди колишні революціонери-підпільники, почав капелан, – вони, навідміну від тебе, потрапили до нас не випадково – вони ризикували для цього життям. За останній рік революційні організації відправили до периметру десятки груп посланців, що мали прорватись з боєм через військові пости, які стережуть кордон між вашим світом і тією частиною планети, що поглинута саваном війни. Більша частина тих добровольців загинула, потрапивши під обстріл військових. Ваш уряд проінформував вас про те, що периметр є силовим бар’єром і що крізь нього неможливо пройти. Це лише частково правда. Саван здатен сканувати живі організми і техніку, яка його торкається. Він пропускає лише неозброєних людей, тому ваші військові не можуть вторгатися на територію, поглинуту саваном. Ваша влада не хоче, щоб хтось із громадян проник сюди і дізнався правду. Ваші революційні лідери обіцяють нам співробітництво і будь-які поступки, якщо ми допоможемо їм прийти до влади. Вони не були впевнені в тому, що ми бажаємо вести переговори, але все одно посилали людей на очевидну смерть при спробах прорватись до нас. Ми не хочемо втручатись у вашу внутрішню політику. Нам потрібен лише мир між світами. Рішення прийшло несподівано, коли ми читали думки декількох революціонерів. Читаючи думки цих фанатиків, ми дізнались, що їхні впливові батьки досі при владі в уряді і не полишають спроб знайти й повернути блудних дітей назад в родину. Ми подумали, що саме через них зможемо встановити контакт з урядом людства і добитися від нього організації мирних переговорів.

– То серед них діти еліти нашої держави?

– Так. Всі ці десятеро людей, що увійшли в склад делегації, діти ваших урядовців. Вони ключ до реалізації плану досягнення миру. Якщо населення планети звільниться від інформаційної блокади і почне тиснути громадською думкою на владу, то нам буде легше схилити ваш уряд до переговорів.

З цими словами капелан підійшов до делегації посланців миру і, привітавши всіх, першим увійшов в портал. Слідом за ним пішов Кристофер з рештою.

Один із кварталів столиці. Через кілька хвилин

Делегація опинилася під мостом, по якому їхав вантажний гіперпотяг, скрізь було багато залізничних і шосейних мостів та тунелів. Портал зачинився і Кристофер оглянувся навкруги. Вони стояли біля сходів, що вели до платформи однієї із залізничних станцій. Не прикритий мостами бетон і сталь заливав сильний дощ, дув холодний пронизливий вітер. Делегація пішла на залізничну платформу. Капелан звернувся до однієї з жінок.

– Моніко, активуй імплант зв’язку. Зараз настав час набрати номер твого батька. Скажи йому все, що маєш сказати. Зроби все, щоб він погодився організувати нам зустріч, на якій мають бути присутні, окрім нього, ще хоча б кілька членів уряду. Постарайся. Ти знаєш, наскільки важливий успіх нашої місії.

Коли Моніка завершила розмову з батьком, група спустилась на платформу і чекала на прибуття пасажирського гіперпотягу.

– Він з усім згоден, – сказала дівчина, – на виході зі станції метрополітену «Адміністративна» нас чекатимуть урядові машини та військовий ескорт. Батько попередив, щоб ми вели себе спокійно і не провокували нікого, побачивши багато військових і силовиків. Цей конвой відряджений для нашої безпеки.

– Я ж просив, щоб там не було військових.

– Вибачте, але це умова, яку поставив мій батько. Він сказав, що знає, що військові зафіксували присутність серед нас чужинця. Сказав, що готовий повірити в те, що ми прибули з пропозицією мирних переговорів і що в уряді є багато тих, хто хоче піти на дипломатичний компроміс. Уряд визнає, що війна скоро призведе до втрати більшості наших планет, тому готовий обговорити умови миру.

– Це як раз те, що нам потрібно, – зрадів капелан, – все йде за планом. Скоро ця війна закінчиться. А де Кирило з Теодором?

– Вони пішли до лідерів своїх організацій кілька хвилин тому. Відбились від нашої групи, сіли в таксі та поїхали, – відповів один з делегатів. – Ви ж самі сказали, що вони мають це зробити відразу після телепортації. От вони й пішли схиляти підпілля до співпраці з нами. Мають проінформувати населення про те, що загроза захоплення мине, якщо уряд піде на переговори. Підготовка громадської думки для того, щоб люди схилили своїх очільників до мирних переговорів була важливою частиною плану.

– Чому їх ніхто не спинив? Я в цей час розмовляв з Монікою і не помітив, як вони зникли, – промовив капелан.

– Ми думали, що вони поїхали виконувати ваш наказ. Ви ж в нашій присутності їм наказали, – розгублено відповів делегат.

– Вони мали чекати мого знаку. То ж був резервний план. Тепер, коли перший план спрацював, здійснення другого плану зайве. Всеодно Кирила і Теодора вже не спинити. Вони, мабуть, на півшляху до штабу підпілля. Хай все йде так, як йде. Ходімо. Нас чекають напруженні переговори.

Вихід із станції «Адміністративна». Через кілька годин того ж дня

На стінах тунелю голографічні монітори транслювали рекламу, а монітори між перилами ліній ескалаторів телевізійні новини. Капелан мав чудовий настрій і над чимось міркував. Кристофер дивився новини. Якоїсь миті деякі канали, перервавши показ планових новин і передач, почали транслювати відеозвернення прибульців, в якому вони перелічували злочини уряду і збройних сил людей, стверджуючи, що у війні винне людство, і що всі планети, поглинуті саваном війни, захопленні у відповідь на агресію космічних флотів людей. До цих звернень додавались звернення лідерів революційних організацій, які коментували і трактували суть сказаного, звинувачуючи уряд в тому, що саме через нього людство втратило майже половину колоній. Після цього почали показувати те, що подекуди вже встигли відбутися невеликі заворушення, і що скоро може дійти до збройних сутичок між військовими і повстанцями.

– Що… Що це означає? – збентежився капелан. – Чому підпілля використало цю інформацію для розпалювання антиурядових настроїв і бунту? Чому вони вирізали з нашого звернення найважливіше і змонтували все так, як їм вигідно? Як вони сміли?! Вони ж все зіпсували! Вони провалили нашу місію! Невже амбіції для них важливіші, ніж інтереси долі своєї цивілізації?

Поки капелан хапався за голову і впадав то у відчай, то у гнів, Кристофер вкривався холодним потом. Вони майже завершили підніматися вгору до виходу з метро.

– Нам треба терміново тікати! Швидко перестрибуйте через перила на сусідню лінію ескалатору. Нам треба тікати назад! – Закричав Кристофер.

– Ні, ні! Ніхто нікуди не тікає!  – заперечив капелан. – Всі залишаються на місці. Я вірю, що ще є надія. Ми вийдемо, здамось представникам влади і пояснимо, що нас зрадили і підставили. Якщо ми втечемо, то лише доведемо свою вину. Ми ще можемо довести свою непричетність до бунту.

Цієї миті делегація завершила підйом нагору і наблизилась до виходу зі станції. В підземці стояли десятки озброєних військових, що цілилися в людей і чужинця. Всі виходи були заблоковані. Військові чекали лише сигналу командування.

– Не стріляйте, будь ласка, – капелан підняв руки вгору. – Цей інцидент стався не через нашу провину. Ми не причетні до розміщення відео, яке спровокувало повстання. Ми прийшли, щоб вести мирні переговори!

Офіцер зв’язався з кимось через пристрій в шоломі. Після паузи він отримав відповідь, яку не почув ніхто, окрім нього. Відразу дав команду відкрити вогонь на ураження.

Кристофер стояв позаду, тому спробував утекти. За спиною лунали постріли. Отримавши кілька поранень в плече і руку, Кристофер біг вниз ескалатором, лишаючи за собою кривавий слід. Позаду чувся тупіт важких чоботів і крики військових, посилені акустикою гучномовців. Він заледве встиг застрибнути у вагон гіперпотягу.

15 жовтня 2999 року. Цитадель

Коли Кристофер зміг повернутися в зону окупації, в цитаделі вже чекали. Захисники життя провели його до старійшин, які уважно вислухали чоловіка і констатували, що все, що він сказав, співпадає з інформацією, отриманою їхніми розвідувальними зондами. Старійшини не стали нікому докоряти і звинувачувати в провалі. Вони повідомили Кристоферу про рішення, з яким вже погодились всі громадяни раси. Цивілізація була готова до захисту. Минулого разу флот людей застав чужинців зненацька, але скоро прибульці, нарешті, закінчать розробки захисту всіх своїх планет навколоорбітальним полем. А щоб люди не почали блокаду планет, флот захисників життя посилять потужним озброєнням, яке не знищує ціль, а виводить електроніку з ладу і впливає на психіку хвилями, що викликають галюцинації, безпричинний жах і деморалізацію екіпажів кораблів.

Старійшини вирішили не повторювати спробу добитись від людства мирних переговорів. Усі флоти, які люди відправлятимуть в атаку на планети чужинців, будуть нейтралізовані. Поглинання колоній людства саваном триватиме доти, доки нападників не відкинуть углиб всесвіту. Лише після цього війна завершиться. Для чужинців не має значення перемога, їм потрібні лише мир і спокій.

Кристоферу запропонували залишитись на планеті, яка скоро стане колонією прибульців. Окрім того, йому повідомили, що за периметр останнім часом перебігло багато біженців, які прийняті та розміщені в житловому комплексі цитаделі. Їхня кількість зростає з кожним днем. Старійшини вирішили створити на цій планеті, крім своєї колонії, автономну колонію людей, які зараз проходять всі етапи духовного очищення.

Настане час і колонія людства розшириться, а його громада збільшиться до цілого народу, нащадки якого стануть не менш могутніми, ніж предки. Але не це стане їхнім великим досягненням, а те, що вони будуть мудрішими і духовно ближчими до прибульців. Сьогодні починається встановлення вічного миру між двома расами. А якщо не можна буде досягнути миру з усією людською цивілізацією, то треба досягнути хоча б з частиною.

3227 рік. Планета Кафалін, колишня Каміра

Люди Кафаліну не шукають нагоди контактувати з тією частиною своєї раси, що відступила в далекі галактики, програвши війну з прибульцями. Жителі планети увібрали в себе найкращі риси обох цивілізацій, вони об’єдналися і живуть у мирі. Застосувавши знання і вміння чужинців, людство досягло небувалого розквіту.