На щиті зі щитом

@@@

Швидкі осінні сутінки огорнули село. Галина Дубовик поправила хустку та неквапом вийшла на город. У таку пору її мало хто міг побачити. Вона зайшла углиб поля й зупинилась. Потім присіла та торкнулась рукою ріллі.

Свіжозорана земелька поволі поринала у зимовий сон. Заслужила спокій. Файно потрудилась цього року: народила стільки смакоти та їства! Виростила стільки плодів! Вона цвіла та квітнула! Так, вона заслужила спокою та миру.

Мир. Галина заплющила очі. Як же ж її душа прагнула цього стану речей! І Україна теж. За неї зараз бореться її син. Десь там, на Сході. Він стоїть на сторожі їхньої свободи. Ще молодий. Дитина ще. Завжди буде малим хлопчиком для неї. Колись вона його пестила та оберігала. А зараз – він її. Звідти, здаля. А вона його звідси – не може.

Чи може?

Жінка занурила пальці обох рук в ще пухкий чорнозем. Схилила голову. Глибоко вдихнула. І видихнула. Давно-давно, у дитинстві, батько вчив її любити землю. Вона бачила, як він розмовляв з нею, молився до неї, дякував за урожай та хрестив. Ніколи, боронь Боже, не плював на ріллю та, що дивувало усіх сусідів, ніколи не лаявся на ній!

Та найбільш сакральне дійство вона підгледіла одного вечора, коли чоловік ось так занурював пальці в ґрунт та щось шепотів. Так він зливався з рідною землею. Що він їй тоді говорив? Передавав свої повідомлення? Бажання? Сповідався? Таємниця.

У свій шостий десяток жінка зберігала цю традицію. Вона також розмовляла з матір’ю-землею. Спілкувалась з померлими. Просила злагоди та дякувала за щедрі дари. Часто ходила босоніж, щоб підтримати контакт з нею. Бо в землі починається і замикається цикл життя. З неї виростає картопелька та бурячок, цибулька та морква. Травичку з’їдає корівка. Картопельку з’їдає свинка. Все це живильною енергією переходить на стіл до людей у формі їжі – борщиками, салатиками, м’ясцем, хлібцем та молочком. Згадалось бабусине «Галюню, онуцю, ходи молочка свіженького з-під корівки поп’єш!»

Жінка усміхнулась.

Потім люди народжують свої паростки, а самі згодом повертаються назад. Та настане час, коли і ці молоді люди прийдуть до своєї землі. Галина знала, що колись і її саму прийме рідна колиска. Так, як і чоловіка, що відійшов кілька років тому.

Та зараз вона прийшла до неї не просто так. Вона молилась за життя єдиного сина. Вірила, що по землі її віра, наче електричне поле, передасться аж туди, до окопів ліній оборони за кількасот кілометрів звідси. І захистить її дитя.

@@@

Сирий жовтневий день нарешті просунув свої депресивні щупальця у класний кабінет. Наближався обід. Учитель Віталій Кирилович підвівся, пройшов перед притихлим класом та натиснув на вимикач на стіні. Він поправив широкі масивні окуляри, пригладив вічно неслухняну сиву шевелюру, поглянув на дошку, на якій висіла фізична карта України, переконався, що природного освітлення достатньо, і повільно пошкандибав назад. Економія мусить бути.

У цій звичайній сільській школі він викладав географію, а заразом ще й історію. Сьогодні дав учням восьмого класу неважку самостійну з першого предмета, і вони сопіли собі над нею. Зовсім тихо не було: діти крутились, перешіптувались, хихикали, хтось натхненно списував. Школярі не боялись Віталія Кириловича через його демократичний підхід. Хоча він був чоловіком серйозним, і мав кремезну фігуру та не любив застарілих догм.

Певно котресь із питань надихнуло учня на першій парті, і він запитав:

– Віталій Кирилович, а чому в Україні немає землетрусів?

Вчитель знову поправив окуляри, задумався, звів широкі брови, підвівся та трохи невпевнено наблизився до карти на дошці. Ось тепер у класі встановилась справжня тиша.

Чоловік почесав щіткувате підборіддя та мовив:

– Взагалі-то землетруси бувають, але не сильні, та рідко. Я б сказав, що це відголоски від інших сейсмічних зон, от з румунських Карпат, наприклад. Там є така, зона Вранча, називається.

– А ми знаходимось не в сесмічній зоні? – перепитав школяр.

– Сейсмічній. – виправив його учитель. – Україна грубо кажучи, лежить недалеко від стику тектонічних платформ, але ще у безпечній зоні. Бо в Румунії, на Кавказі чи в Туреччині буває трясе дуже сильно. Вони лежать у зоні сейсмічного поясу. – він задумався. – Це Середземноморський сейсмічний пояс, чи м-м, Середземноморсько-Гімалайський, є різні назви. А ось тут. – він провів рукою території України по діагоналі з північного заходу на південний схід, – знаходиться Український кристалічний щит, власне, це - основна тектонічна структура нашої країни.

– Звучить, як захисний енергетичний чи силовий щит, як в комп’ютерних іграх! – докинув хтось із останніх парт.

Усі зареготали.

– Так, – не зважав учитель. – Можна сказати, він оберігає нас від сильних землетрусів.

– Значить в Україні все буде гаразд, бо в неї є щит! – вигукнув ще хтось із класу.

Віталій Кирилович закліпав та повернувся до учнів, а потім з серйозним обличчям продовжив:

– Взагалі-то це відносно стабільна ділянка, хоча… – чоловік задумався. – У нашому світі все змінюється…, е-е, можна й так сказати. Завдяки щиту, гм, усе буде гаразд. – він ще раз торкнувся окуляр та дозволив собі коротку усмішку.

@@@

Магмин Теримир стрепенувся. Його збудили частоти Лаватерика.

– Солдате, годі зависати! У нас знову збір, ситуація напружується!

– Та не вібруй так гучно, чую я! – огризнувся той.

– Налаштовуй канал, буде конференція.

– Підйом завершено? Уже літосфера?

– Досить жартів, силікатна твоя магнідуша, збирайся, певно буде серйозна тиснява! – нагнітав Лаватерик.

Теримир пройшовся хвилею крізь своє тридцятикілометрове тіло, потягнувся, відчув усю повноту свого оточення. Підплавлені брили літосферних решток. І побратима поруч також.

– Чесно кажучи, мені це все вже починає обридати. – почав балакати той. – Живемо, не як всі нормальні магмини, які зависають собі у нижній мантії, а потикаємось тут в астеносфері. Я ось що подумав…

– Досить. – попросив Теримир.

– …оце розштовхаємось тут, і я просунусь до поясу. Там зачеплюсь за потонулий материк, наприклад за Велику Адріатику, і почну опускатися у теплі шари. Або протиснусь до зони субдукції. Бо так у цій стусанині не зчуєшся, як тебе заштовхає високо до літосферних торосів, аж у кору, а там холодно, Тер, а ти знаєш, я холоду не люблю! А то і взагалі на поверхню випре!

– Досить! – не стримався друг. – Це життя наше таке, інтрузійне, раніше ми були в теплі, і нас захищали, тепер теплі дні скінчились, і прийшла наша черга захищати платформу! Хочеш? Тиснися собі до субдукцій! Але пам’ятай, що граєшся з холодом! Так, можеш виграти і піти до ядерних, а може і затягнути у якийсь трап, аж на саму поверхню. І тоді розхлюпає тебе мертвою лавою, задубієш в лютій атмосфері!

– Та знаю, це поле з двома полюсами, не знаєш, як все перекинеться. – погодився Лаватерик. – зараз у нас тут просто алмазний треш якийсь буде, чує моя магнідуша.

– А я ось сон бачив. – частоти Теримира враз змінились. – Мене ніби хтось кликав з поверхні.

– З літосфери? З кори?

– Ні, з самої поверхні!

– З атмосфери? – завібрував з подиву товариш.

– Не зовсім. Щось на межі кори та атмосфери.

– А-а, ти наприймався інфаксів про іншан з поверхні або з космосу! – здогадався співрозмовник.

– А що, доля правди у цьому є. – міркував Теримир. – Тобто, я не вірю в ніяких іншан, та ось, не дарма ж кажуть, що тіло магмина народжується в ядрі, а магнідуша приходить з поверхні.

– О, тут вже чуються пропагандистські частоти послідовників «Великої Теї». А ти випадково не їхній лазутчик? – підколов друга Лаватерик.

– Та бодай тобі! Вони перекручують все навиворіт!

– І що ті голоси рекли? – усміхнувся колега, розштовхуючи драглисті підкірні маси гололавою.

– Не розібрав.

Відчувалось, що побратим стримався і щось недоказав. Натомість він почав активніше розганяти струми по тілу, готуючись до контакту з командуванням.

– Та заспокойся, – закинув йому товариш. – То все, ймовірно, просто скрипіння літосфери.

@@@

Труну з тілом загиблого солдата несли шестеро друзів. Кожен відмовлявся замінити себе дорогою до сільського кладовища. Сусідам доводилось ледь не з силою відривати їх від неї, щоб ті перепочили. Обличчя молодих та старих людей були розчервонілими від потоків сліз.

Катафалк – старенький хиткий «ЗіЛ», виявився непотрібним, і використовувався не зовсім за призначенням. Його заставили вінками та кошиками майже повністю заповнивши кузов: на похорон прийшло чи не все село. Процесія тягнулась по центральній вулиці, та прохожі, зупиняючись, опускались обабіч на коліна. Хто їхав авто, ставав на узбіччі, виходив і приєднувався до них.

Біля розритої могили бліда мати враз припинила ридання. Дивлячись очманіло, як розігріта літня земля засипає труну з тілом сина, Галина раптом подумала про батька, про землю. Це вона зараз давала їй відповідь оцим глухим стукотом об вічко та шурхотінням піщаного ґрунту під невблаганний ритм лопат.

І що ж з її молитвами? Вона так вірила, що земля збереже його! Чому так сталось? Як?!

Її предки завжди молились небу. Вони боготворили сонце, місяць, зорі, приносили жертву богами грому та блискавок. Так їй розповідав Віталій. В усі часи і у всіх народів люди слали свої молитви у височінь, до небес. Чому ж вона так припадала до землі? Що там знайшла? Може, їй потрібна була жертва? А може не потрібно була узагалі їй молитись? Може, це якраз вона винна в усьому? Бо при її житті туди пішли чи не усі дорогі їй люди: батько, чоловік, і тепер ось – син.

Та зараз усе це вже неважливо. Вже пізно.

Рідна земля зрадила її.

І ще протягом кількох тижнів після трагедії, якби у тихі ночі хтось підходив до села зі сторони поля, то від городу Дубовиків певно зумів би почути надривистий шепіт «Чому? Чому? Чому?»

@@@

Командувач звучав тривожними частотами:

‒ Ситуація у верхній мантії наступна: Велика Адріатика захоплена арміями «Великої Теї», їхні маси з Африканського Плюму нарощують сили і скоро перейдуть у наступ по усьому Карибсько-Гімалайському фронту. Під загрозою наші позиції по усій астеносфері. Сили під Канарських архіпелагом потрапили в оточення. ‒ Він на хвильку примовк, його частоти впали. ‒ Там захололо багато наших братів. – однак потім продовжив впевненіше. – Рада Союзу Матері-Землі вирішила здійснити контратаку під Індостаном. Саме там найсприятливіші умови для перелому ситуації. Ми вже повідомили наших союзників у літосфері, щоб змикали всі плити та платформи, як можуть, бо трясти буде серйозно.

По військах Матері-Землі пройшла хвиля тривоги.

‒ Які завдання нам, командувачу? ‒ спитав хтось із воїнів.

‒ Тримати оборонні позиції ось тут, під оцим кристалічним щитом. Це ‒ ваша опора. Атака буде потужною. Плюмівські маси гарячі та швидкі, ви знаєте. Опираючись на щит, ви будете зберігати температуру, вас не витиснуть на поверхню. Коли ж ви зможете вистояти, їм доведеться відступати. В ідеалі, ми їх відтиснемо до трапів або до найближчих вогнищ та змусимо холонути. Туди, де ламаються Африканська та Європейська платформи, до гряди вулканів. Там їх напевне, вражих синів, висмокче на поверхню.

‒ Нас мало. Чи буде підсилення? ‒ запитав Теримир.

‒ Так, ‒ відповів командувач. ‒ вони уже в дорозі нагору. ‒ Їх небагато, та вони гарячі: ідуть із самої нижньої мантії. Будуть тут приблизно за сотню геокрутів.

‒ О, це добре. ‒ прокотився полегшений гомін.

‒ Цікаво, а магнідуші в них будуть ‒ воїнів? ‒ прочастотів Лаватерик.

‒ Звісно, ‒ відповів йому Теримир. ‒ Матір-Земля завжди замикає своє магнітне поле, принаймні, я в це вірю. ‒ за секунду він задумано промовив сам до себе. ‒ Отже, щит. Щит ‒ наша опора.

@@@

Віталій Кирилович прокинувся дуже рано, бо хотів вирішити багато справ. Стиглий серпневий день дарував очікуване тепло. По обіді почало навіть припікати. Сьогодні він планував оглянути город та домовитися про майбутнє копання картоплі.

Проходячи повз двір Дубовиків, він помітив біля літньої кухоньки Галину. Зупинився. Щось здалось йому дивним. Жінка ніби застигла, волосся її було розпущене, хустка лежала долі. Вчитель не вагаючись кинувся до неї. Жалісливо пискнула іржава хвіртка.

– Галю, що з тобою?

Та не відповіла. Помітно згорблена, вона лиш повільно повернулась до гостя. Обличчя просвітлене, на ньому застигла напівусмішка. Очі навіжено променіли. Здається, що там, замість сліз, кристалізувались діаманти невиданої чистоти.

– Мій син живий. – прошепотіла вона.

– Що ста… – і тут він помітив, що обидва рукави її сорочки високо закочені, а руки густо вимазані темним ґрунтом ледь аж не до ліктів, наче вона порпалась у землі, шукаючи якийсь скарб.

– …і не тільки син, Андрій мій і навіть батько, – усі живі! – її очі навіжено заблищали.

– Боже, Галю! – чоловіка міцно притиснув її до себе. – Так, вони живі у тому світі. І ми всі прийдемо на небо, всі будемо там. Та зараз треба жи…

– Ні, – зненацька перебила його Галина.– вона повільно вивільнилась з обіймів та підняла вказівний палець угору. – Не на небі, не на небі вони, а… – вона спрямувала палець строго вниз. Її голос ще більше стишився і перейшов у таємничу хрипоту. – а там, у землі! Однак дуже глибоко!

Віталій присадив її на лаву, дав випити води. Вони мовчали. Двері літньої кухоньки були відкриті навстіж. Звідти, з динаміків запиленого касетного магнітофона долинав голос дикторки новин всеукраїнської FM-станції:

«Сьогодні в Маріуполі близько одинадцятої години ранку стався землетрус магнітудою 4,6 бали. Епіцентр знаходився за вісімдесят кілометрів на південь від Донецька. Поштовхи відчувались навіть у Запоріжжі, силою 1-2 бали. Руйнувань та жертв немає. Осередок знаходився на глибині 10 кілометрів.»

Вони довго не реагували. За хвилину вчитель тихо зазначив:

– Ось трясе землю. ‒ кахикнув він та тернув носа вказівним пальцем. Звично поправив окуляри. ‒ Вже й у нас.

Жінка деякий час задумано втуплювалась в одну точку, повільно витираючи руки ганчіркою. Потім стала робити це повільніше, ще повільніше, а тоді зовсім перестала. Повернулась до чоловіка та проказала цілком буденним тоном:

‒ У них там теж неспокійно.

@@@

Віталій Кирилович походжав перед своїм улюбленим дев’ятим класом. На дошці висіла політична карта України. У повітрі витав гіркуватий настрій. Бо учні задавали колючі питання.

‒ Віталій Кирилович, а чому наші хлопці гинуть там на Сході?

‒ Так, ‒ підхопила дівчинка з другої парти. ‒ Це ж не їхній дім?

‒ Я теж не розумію, навіщо наші вмирають в тих степах? От якби вороги підходили б уже до райцентру, то я б пішов воювати, бо вони прийшли б на мою землю! ‒ озвався третій учень.

Кирилович напружився. Ковтнув слину. Пригладив рукою неслухняні антенки сивого волосся.

‒ Якби ворог стояв під нашим райцентром, то ти б воювати уже нікуди не пішов, бо не було б куди мобілізуватися! Хіба в партизани, як мій дід колись, царство йому небесне. ‒ він знову торкнувся оправи на переніссі. ‒ Більше того, якщо би сили ворога були б тут, то стримати їх було б уже малоймовірно. І твоя рідна земля була б завойована.

Клас принишк.

Вчитель підійшов до вікна. Його постать була незвично випростаною, ніздрі широко роздувалися при вдиху. Він задивився у листопадову мряку, а потім не повертаючись до аудиторії, промовив:

– Колись в Стародавній Греції, коли спартанців проводжали на війну, то казали «Повертайся або на щиті, або зі щитом», що означало «Приходь переможцем, або загинь, але загинь славно.» – вчитель стих, зітхнув та продовжив. – Так от, я думаю, що поки є такі, які готові прийти зі щитом, як наш герой, то ми будемо на щиті. ¬¬¬¬‒ Він примовк, ніби очікуючи на реакцію класу, а потім впевненіше додав. ‒ Бо вони і є нашим щитом.

У класі встановилась чавунна тиша. Її розрядив хтось із задніх парт:

‒ Віталій Кирилович, так ви нам минулого року казали, що у нас вже є щит, ну, той, який від землетрусів рятує.

Чоловік нахмурив чоло, підійшов до мапи України, припідняв її за нижній правий кутик. Під цією мапою висіла ще одна, з уроку географії для восьмого класу ‒ фізична карта України. Вчитель пробігся очима з північного заходу на південний схід аж до Азову, та сказав:

‒ Так, молодець, пам’ятаєш! У нас дійсно є щит! Кристалічний. ‒ він повернув верхню мапу у попереднє положення. ‒ і мовив собі під ніс. ‒ і не тільки.

@@@

– О, новачок до нас піднявся! – зрадів Лаватерик. – Добре, нам у наших пластах потрібні енергійні воїни! Який твій геокод?

– Магнітослав. – молодий магмин несміливо розгортався серед позицій захисників щита. Він дійсно був гарячий та міцний. Його тіло аж пульсувало молодістю.

– Чудово, друже, так, він – воїн, що треба, хоч і магминчик ще. – оцінив Теримир. – допоможи йому знайти правильне місце під платформою. Наші пласти будуть вступати у бій поруч. – він звернувся прямо до новоприбулого. – Тільки не хвилюйся так! Все буде добре, над нами щит!

– Так, я… все під контролем, просто… гм, не можу зрозуміти, чому ті прихильники «Великої Теї» такі ненаситні, їм що, Тихоокеанського кільця мало?

– О-о-о, – розійшовся Лаватерик. – вони ж вважають себе неземними магминами, що потрапили до нас із космосу разом з планетою Тея, у них особлива роль у всьому підлітосферному світі! Їхній Тейській імперії завжди буде мало! На те вона й імперія!

Магнітослав ніби його не чув, механічно розпускаючи відгалуження, шукаючи зручніше місце у пласті. Інтуїція Теримира підказала, що тут щось не те.

– Агов, магминче, чого мовчиш? Приховуєш щось?

– Я? Ні. То вам так здалось. – відказав той невпевненими частотами.

– Ти нам тут гололаву не завібровуй. Кажи, що приховуєш! – насідав воїн.

Молодий магмин знову втягнув відгалуження. Та притих. А тоді стурбовано зачастотів:

– Увесь підйом я чув якісь дивні частоти, чиїсь голоси… Кожного геокруту. Вони точно йшли не з літосфери, а …

– З поверхні. – перебив його старший магмин.

– Так! – пустив Магнітослав частоти здивування. – Звідки ви…?

– Я теж чув їх. – прошепотів Теримир.

Зненацька у їхню розмову увірвався Лаватерик.

– Досить цих азотно-кисневих казок про іншан з поверхні! От мені теж кожного геокруту сниться всіляке таке, то що я на цьому зациклююсь? Якби я про це думав, то, силікатні ваші магнідуші, в мене гололава обертом пішла б! Це просто – плід наших таємних ферровключень, завихрення наших магмо-сутностей!

– Друже, і тобі теж? Це не може бути просто збіг. – схвильовано завібрував товариш. – Там щось є. На щиті. І воно кличе нас! Що ти чув?

Магнітослав задумався та низькими частотами прошепотів:

– Я не можу сказати, що я чув, бо не розумію тих частот, та і сигнал ду-у-уже слабкий. Однак я можу сказати, що відчув.

– Що? – Теримир аж витягнув гололаву.

– Любов.

– Любов… – задумливо повторив Теримир. – Ти думаєш, наші магнідуші точно звідти?

Та співрозмовник не встиг відповісти. Раптом над пластами пронеслось підсилене повідомлення від командувача, що перебував на дальньому кінці поясу:

– Захисники кристалічного щита! Приготуватися! Концентруйте алмазні битки, акумулюйте струмні гармати, заряджайте ферро-ракети! Ворог натискає! За честь наших захололих предків, що в славних баталіях древніх війн піднялися на поверхню та зустрілися лицем до лиця з атмосферою! Це їм ми завдячуємо за ці платформи та плити! Це їхня відвага та самопожертва оберігала нашу планету від тектонічної смерті! І пам’ятайте, ваш щит – ваша опора! Як вистоїте – платформа в безпеці!

Всі бойові пласти армії Матері-Землі зібрані на Чорноморській ділянці згуртувались та прийшли у повну готовність.

– Ех, інтрузивна наша доля! Всі колись вийдемо на поверхню! І перевіримо, чи є ті іншани! – навіжено реготав Лаватерик. – З нами щит! – кинув він високочастотний клич.

– За тих, хто під щитом! – вигукнув Теримир.

– За тих, хто на щиті! – прошепотів Магнітослав.

@@@

В оселю Галини Михайлівни Дубовик теж прийшло Різдво. В одному куточку стояв низенький дідух, біля нього ‒ маленька купка сінця. На накритому білою накидкою стільці розмістилась мініатюрна штучна ялиночка, ябияк декорована старими іграшками. У кутку під образами на столику стояли фото рідних, що відійшли. У центрі найбільша з них – фото сина. Вічно юне обличчя випускника школи. Посередині кімнати ‒ стіл, заставлений традиційними різдвяними стравами.

Цього вечора колядників, певно уже не буде, тому жінка вимкнула світло. Тепер завдяки полум’ю високої воскової свічки на стінах кімнати мерехтіли таємничі тіні.

За столом сидів Віталій. Вигляд у нього був дуже незвичний. Не тому, що зріджене волосся було гарно причесане, а тому, що він зняв окуляри.

‒ Ще куті? ‒ спитала господиня. Її сріблясте волосся спадало на плечі щільними пасмами.

‒ Ні, дякую…Так, вона смачна, але я вже поїв. ‒ несміливо відповів гість.

– До речі, дякую за книжки та папери.

– А…будь-ласка. – тихо відреагував чоловік.

Він пригадав, що десь з місяць тому приніс їй книги з основ геології та геології України, а також роздруківки з інтернету про тектонічну будову Землі. А раніше ж ніколи в житті ніяких книг до рук не брала!

Галина дістала з шухляди чисту ложку та дбайливо встромила її у кутю, якої у мисці залишалось ще більше половини.

‒ Для них, ‒ пояснила, кивнувши у бік фотографій. ‒ Коли прийдуть. Традиція.

Кирилович пригубив узвар та обережно спитав:

‒ Ти як взагалі?

На обличчі жінки пробіг дивний усміх.

‒ Знаєш, у грудні, коли оце морози почалися, так погано було, знову накрило мене… Після кількох років… Пішла вночі на город, розгрібла сніг… для себе. Думала, посиджу, поспілкуюсь зі своїми, а потім, як підмерзла і перестала чути кінцівки, то з’явилось бажання залишитись там, у городі, віддати останнє тепло землі, ‒ вона загадково посміхнулася. ‒ а заодно відправити їм останнє повідомлення, і…, ‒ вона коротко зітхнула, ‒…хе, і до них піти. Так би, може, і знайшли мене зранку захололою.

Чоловік випив залишки узвару зі своєї склянки. Йому захотілось іще, та він не наважився підвестись за глечиком на іншому кінці столу. І в очі подивитись їй ‒ теж. Опустив погляд на порожню тарілку.

‒ А потім щось мені підказало…, ніби заволало… Знаєш, я говорила, що відчуваю, що вони живі десь там, по ту сторону землі. Відчувала, але ніколи не чула їх самих. Багато зверталась, молилась… Знала, що їм там теж нелегко, у них там своя священна боротьба. І знаєш, що? Мені здається, що тоді, у ту ніч, вони мені відповіли.

Вчитель таки піднявся та дотягнувся до глечика з узваром.

‒ Тобі підлити?

‒ Ні, ‒ спокійно сказала жінка. ‒ в мене до речі, є вино. Моє, домашнє. Скуштуєш?

‒ Так, можна.

Галина тихо підвелась, відкрила шафу.

– До речі, пам’ятаєш, землетрус був у Туреччині? – дістала пляшку та склянки, поставила їх на стіл. – десь у кінці жовтня? – вона наповнила тару темною рідиною.

– Га? – отямився учитель. – А, так, було щось таке, так. – То що вони тобі… казали?

– Нічого певного, та я знаю, – вона зробила паузу та передала склянку чоловіку. – що вони мене почули.

Добру тягучу хвилину вони в тишині смакували вино. Очі Галини умиротворено блищали у скупому світлі свічки. Потім вона м’яко продовжила:

‒ Треба жити, як живе та дихає земля. Ось травинка не питає себе, для чого живе, а просто росте і тягнеться до сонця. Навіть на мало придатному клаптику. Завтра її може затоптати пес, чи з’їсти гуска. Та якби всі травинки сумнівались у тому, – жити, чи ні, боротись, чи ні, – то, певно, і земля перестала б родити. Отже, треба жити далі. ‒ вона знову підняла склянку з вином, легенько пригубила її. Обличчя ніби розмерзлось. На ньому визріла блаженна усмішка. ‒ Жити, щоб пам’ятати. Жити, щоб любити.

Віталій Кирилович протер очі, взяв зі столу окуляри й одягнув їх. Загадково блиснули скельця. Він сконцентрувався на полум’ї свічки. Воно граційно тягнулось угору. Зненацька ледь помітно колихнулось, ніби від потойбічного мікрострусу, а тоді знову виструнчилось. І горіло далі. Рівно й спокійно, чисто та яскраво.