Муська і планета Андромаха

*        *        *

Що то нині сталося, що бабця Муська бадьоро ганяє по подвір’ю й наспівує якусь веселеньку пісеньку? Невже на старість зуміла щастя пізнати? На обличчі написано – еге ж бо, звичайно, щаслива своїми роками, що жива, здорова.

І справді, сьогодні бабця палала якимось невідомо разючим світлом, неначе в середині неї запрацював тепловий генератор й зігрівав їй душу. Очі світяться дитячою, навіть чудернацько дитячою, добротою.

Можна було б задати питання бабці й дізнатися, що з нею скоїлося, проте, коли поглянеш на календар, все зрозумієш. Нині дата змушує радіти серця. 8 число першого місяця весни додавало щастя чи не кожній жіночці. Тому й Муська бігає весела й усміхнена, неначе її сусід Стогор Іван, котрому в юності цеглина стукнула по голові…

Однак Мусія Петрівна раділа не від самої дати. 8 березня – це для неї тьху. Головне, що діти зателефонують, привітають, дай Бог та й приїдуть… Не доведи лишень Господь, щоб свекри приїжджали, бо це капець всьому.

Так було і сьогодні. Зраночку внучка Леся привітала з жіночим днем, потім зателефонували внуки Сашко й Віталька, потім діти… Почалося все добре й день обіцяв стати найщасливішим за минулий рік. Й радості бабці не існувало ні меж, ні багатовимірних просторів.

Зненацька її щастя розвіяв сусід, дід Варнава, який причвалигав до Муськи в гості.

- Привіт, пенсіонерко… – заволав він від самих воріт.

- Яка я тобі пенсіонерка, я ще ого-го, – гонористо відказала бабця.

- Ага, прямо Мерлін Монро, – при цьому дід склав губки бантиком, долонями підправивши уявне біляве волосся. – Чи Марлен Дітріх.

- Досить тобі уже, на себе глянь: за тобою ж у гололід не страшно йти – пісок так і сиплеться. Точно не підсковзнешся.

Дід Варнава скривив сувору міну й уже хотів був продовжити суперечку, але, як не дивно, зумівши стримати свої амбіції, спокійно відказав:

- Ой, Мусько, ти, понімаєш, на грубість напрошуєшся.

- Так??? – склала руки в боки бабця й прискалила око.

- Так, – впевнено відказав Варнава, але поглянувши на суворий вигляд бабці, одразу пом’якшав. – Але… оскільки сьогодні жіночий день, я стерплю. Бачить Бог, терпів все життя і сьогодні стримаюсь, але завтра чекай на мстю.

- Ти мені це що, погрожуєш, пенсіонере-меснику, хижаче беззубий, снайпере сліпоокий, солдате-недоучка…

- Е-е-й, стоп-машина, – вигукнув дід. – Ти краще прив’яжи бойового пса, що тільки-но прокинувся у тобі й послухай, чому я до тебе прийшов. 

Бабця трішечки заспокоїлася й навіть видавила із себе усмішку.

- НУ, кажи уже, кажи. Завівся, наче трактор в полі й бу-бу, бу-бу, бу-бу-бу-бу.

- Шановна, Мусіє Петрівно, – почав поважно дід Варнава, виструнчившись, немов у армії, – нині настав день урочисто привітати Вас із найбільшим жіночим святом – днем 8 березня! В цей день ви, жінки, стаєте радісними, адже свято – ваше, однак напиваються, в основному, чоловіки. То, мабуть, із горя.

- Ні, то мабуть із «гарного» приводу, – підправила діда Варнаву бабця.

- Тому я – командир 115 мотострілкового батальйона Південно-Західного фронту капітан Суховій, урочисто присягаю виконувати сьогодні всі твої, Мусіє, забаганки. Тому звертайся, якщо щось. Домовилися?

- Еге ж бо, – кивнула бабця й водночас байдуже змахнула рукою.

- А в честь свята, – продовжував промову Варнава Суховій, – я хотів би тобі зробити невеличкий подарунок.

Очі бабці загорілися, як у дитинчати, що почула про Діда Мороза.

- Який? – в запалі вигукнула вона.

- Незвичний, – відказав дід. – Навіть, дуже незвичний. Я довго думав над тим…

- Ог-г-го, – вигукнула бабця, – то це уже подвійний подарунок. Ти ще й думати почав?..

- Слухай, Мусько, я розумію – свято, традиції і все таке, але май на увазі, я запальний хлопчина…

- Ой, нє льсті сєбє, хлопчина із восьмидесятирічною сивиною…

- Мусько, єдіт твою дивізію, хватіт уже. Я ж можу не стриматися і…

- Луснути? Ха-ха, – бабця явно сьогодні була в ударі.

- Ех, біс з тобою, – змахнув рукою дід Варнава й витяг із кишені невеличкий пристрій, вельми схожий на калькулятор, тільки трішки більшого розміру. – Тримай. Це тобі.

Бабця пильно поглянула на подарунок діда й почухала потилицю.

- І що це таке? Комп’ютер якийсь, чи що?

- Та ні, це спеціальний пристрій, який допоможе тобі повернутися у минуле, - намагався пояснити призначення свого подарунку дід Варнава.

Мусія Петрівна пильніше глянула у вічі діда.

- Слухай, Варнаво, ти що уже того… з самого ранку… тяпнув уже десь? Ох, ці чоловіки. Немає від вас спокою…

- Та я серйозно… В армії, ще в часи Великої вітчизняної, я був механіком… Знаєш, навчився і наглядівся я чого хочеш. А от уже в кінці війни, коли ми німців у Берліні дотискали, я знайшов там ось цей дивний пристрій. Показувати його нікому не хотів, думав, заберуть. А хотілося, аби він, як трофей, залишився у мене. Ось так лежав він у мене в скриньці, доки одного дня я не натиснув декілька цифр…

- І що??? – заслухалася Муська.

- Не повіриш, але я потрапив у минуле. Бачив самого Леніна, живого, уявляєш?

Почувши слова діда Варнави, бабця голосно розсміялася й хотіла була йти геть, коли сусід її зупинив.

- Мусько, якщо не віриш, то перевір прямо зараз, – серйозно говорив Варнава. – Я б ніколи тобі не подарував цю машину часу, але я знаю, як ти страждаєш за своїм покійним Степаном, тому… Даю можливість тобі відвідати минуле й поспілкуватися з ним ще хоча б раз…

- Ану, давай сюди свою машину… Біс би тебе побрав, – галасувала бабця. – Тільки знай одне, якщо це розіграш, піняй тоді на себе. Зрозумів?

Дід лише ствердно кивнув.

Бабця Муська взяла в руки подарований пристрій й уважно вгледілася на його екран. Нічого дивного. Все таке ж саме, як і в комп’ютері. Сама бачила у внуків. Бач, які німці, га? Випередили час…

Дивлячись на клавіші з цифрами, вона, хоч і не вірила у можливість подорожувати у часі, все ж гадала, до якого року повернутися. Ну, ось наприклад, 2005 року Степан ще був здоровим, вони разом з ним гляділи серіали, розмовляли сперечалися. Чи, можливо, повернутися, аж у часи молодості? Він тоді ще молодий, красивий, стрункий… Але ж… бабцю то він побачить стару. Ні. Вирішено – 2005 рік.

Зібравшись із силами, бабця натиснула клавішами рік, до якого бажала повернутися.

2005.

Натиснула й усе… Навіть, від остраху очі закрила, але нічого не сталося. Розплющивши очі, вона злісно глянула на діда Варнаву.

- Дуже смішно, – всіяла вона діда компліментами, – гадина ти. Знущатися зі старої жінки…

- Та я… не той… я ж… просто… – намагався виправдатися дід Варнава, але марно – бабця гнула свою лінію.

- Та я тебе зараз… Скотино безрога…

Дід повільно почав відступати, але потім згадав, що він все-таки капітан Варнава Суховій, командир 115 мотострілкового батальйона Південно-Західного фронту, а такому, як він негоже відступати.

- Так, стоп. Стій, Мусько, – витягнув руки вперед він. – Щось пішло не так. Дай-но сюди пристрій, може у мене вийде.

- Йди геть… – не могла заспокоїтися бабця.

- Дай! – вигукнув дід й вхопився за пристрій руками. Бабця, у свою чергу, тягла машину часу на себе. – Дай сюди! – заволав дід. – Я хочу допомогти.

- Ти допоможеш, якщо провалиш звідси.

Дід Варнава зробив ще одну спробу вирвати з мертвої хватки Мусії Петрівни пристрій, однак ненароком натиснув якійсь кнопки… У повітрі з’явився запах гореного. Раптом, невідь-звідки, подув сильний вітер, небо вкрилося чорними хмарами, а бабця Муська й дід Варнава, немов сковані кайданами, не могли поворухнутися. Щось їх засмоктувало. Тільки куди? Цього ніхто не знав.

*      *       *

- Планета «Андромаха», до якої ми з вами прямуємо зветься так, тому що там панує абсолютний матріархат, – доносився голос гіда до вух діда Варнави й бабці Муськи, які прийшли до тями у салоні чи то літака, чи автобуса. В транспортному засобі сиділо більше п’ятдесяти чоловік, які уважно слухали гіда – високу струнку жіночку із яскраво-зеленими очима.

- Планетою керує цариця Аніме, – продовжував гід свою розповідь. – Вона жорстока й войовнича. Але надзвичайно жорстко вона відноситься до чоловіків.

- А що, на Андромасі зовсім немає чоловіків? – запитала білявка з першого ряду.

- Ні, чому. Є, звичайно. Але вони виконують роль безправної соціальної верстви. Це раби, роль яких продовжувати рід.

- Чудово, – вигукнула пухкенька жіночка з середніх рядів. – Так їм і треба. Якби у нас так, на Землі, то й порядок був.

- Ага, – підтримала та ж білявка.

Розмову дам перебив гід:

- Сьогодні ми з вами відвідаємо палац цариці Аніме. Тому в групу ми не набирали чоловіків. Був у нас випадок, коли цариця власними руками каструвала одного із чоловіків нашої групи, коли той намагався до неї позагравати. 

Почувши ці слова, дід Варнава аж підскочив.

А як же я? – пролетіла думка. – Я ж чоловік. Боже мій…

Трішки заспокоївшись, він перевів погляд на бабцю Муську, котра злякано дивилася на гіда й слухала його розповідь.

- Слухай, Мусіє, – прошепотів він, – як ти думаєш, куди ми потрапили?

- У халепу, Варнаво, у халепу, – спокійно, як для неї, відказала бабця.

- Який же зараз рік? – запитав дід.

- Не знаю. Я натискала 2005.

- Ану, дай пристрій.

Вирвавши з рук бабці Муськи «машину часу» й поглянувши на екран, дід схопився руками за голову.

- Я додав до твого року один нуль. Тепер ми у 20 050 році…

- ЩО??? – вигукнула бабця, привернувши увагу екскурсантів. Гід помітила поряд з бабцею діда Варнаву й здивовано запитала:

- Чоловіче, а ви як сюди потрапили?

- Я??? – перепитав дід й роззирнувся навкруги.

- Так-так, ви.

- Я-я… цей… не знаю.

- Гарна відмазка.

- Я просто дуже хотів побачити царицю Аніме. Нехай вона мене хоч уб’є, але на старість полюбуюся її справжньою красою. Кажуть, що красивішої неї немає у всьому Всесвіті.

- Це вірно, але наша міжпланетна туристична агенція не нестиме відповідальності за ваше життя, – відстрочила гід й прийнялася далі розповідати історію Андромахи.

Бабця Муська штурхнула діда під бік.

- Ти звідки знаєш про цю царицю?

- Ось, – він тицьнув на вивіску, яка рекламувала екскурсію на планету Андромаха, розписувався маршрут й подавалося фото цариці Аніме.

На вивісці чорним по білому було написано: «Переліт на планету Андромаха здійснюється зорельотним міжпланетним міністерством».

*           *            *

Зореліт «Арк122» провів зручну посадку й екскурсанти почали повільно виходити із його салону. Разом із усіма вийшли дід Варнава й бабця Муська.

- Слухай, Варнаво, – почала бабця, – щось я почала переживати за тебе. Раптом ця Аніме тебе й вправду уб’є. Давай краще наберемо наш рік і повернемося назад.

- Ні, Мусіє, не вийде, – почухав лоба дід, – річ у тім, що пристрій може повернути нас назад аж через добу. Не раніше.

- От, халепа.

- Давай я краще у гіда спитаю, може чим допоможе, – мовив дід і пішов до високої зеленоокої красуні.

- Вибачте, – почав він, – допоможіть мені.

- Що саме ви бажаєте? – поцікавилася жіночка.

- Річ у тім, що я трішки боюся цієї цариці. Може є якийсь спосіб мене приховати, ну я не знаю, зробити мене невидимим чи що?

- А що, це не проблема. Ось вам гель, оголіться й нанесіть на все тіло. Через хвилину ви станете прозорі, як повітря.

Дід зробив все, як сказала гід й невидимий вийшов до групи екскурсантів. Всі вони чекали гіда, аби продовжити цікаву подорож по планеті Андромаха. Бабця Муська ж чекала на діда Варнаву, який кудись запропастився. Вже було, навіть, задумалася, чи не попався він у руки тутешнім жіночкам.

Варнава ж саме підійшов до бабці почав перед нею вимахувати руками, але та не реагувала.

- Привіт, Мусіє, – прошепотів він.

Бабця з переляку відсахнулася й нічого не розуміючи почала оглядатися навколо себе. Дід зрозумів, що Мусія не бачить його і вирішив трішечки розважитися: спочатку він щипнув бабцю, потім прийнявся чіплятися до молодших дам, доки в групі не створилася справжня паніка.

Тут до групи вийшла гід і, помітивши паніку, голосно вигукнула:

- Чоловіче, досить. Я дозволила вам користуватися невидимістю лише в палаці цариці Аніме. Припиніть знущатися з екскурсантів.

- Гаразд, – прозвучав голос із нікуди.

- Ах це ти, Варнаво, – спалахнула Муська, – я тобі покажу, як мене чіпати…

- Жіночко, досить, – заспокоїла Мусію Петрівну гід.

Надалі всі сіли до величезного сталевого автобуса, який на вигляд нагадував тигра й відправилися до палацу Аніме.

Сім годин тривала поїздка. Екскурсанти бачили й плантації, на яких працювали чоловіки, напівживі-напівмертві, сухі, мов спічини. Хтось із групи жалів їх, хтось, навпаки, підтримував такий тип державної політики, коли чоловіки – раби. Дід Варнава щиро співчував замученим рабам планети Андромаха.

Із розповідей гіда, він дізнався, що планета Андромаха за розмірами дуже маленька. Якщо порівнювати її з планетою Земля, то Північна Америка трішечки більша за розмірами за Андромаху. Життя на цій планеті було занесене із Землі ще у 2912 році, після першої міжпланетної експедиції. Однак владу на цій планеті захопили одразу жінки.

Андромаха, за розповідями, суто аграрна планета, тому плантації кави, чаю, рису, поля пшениці, ячміню, соняху, кукурудзи, на яких працювали чоловіки, давали можливість вижити усьому населенню держави, якою правила цариця Аніме.

Дорогою всі бачили красивих жінок, одягнених у різнокольорові сукні. Всі вони ходили вулицями з гордо піднятими головами, без макіяжу. Поряд з ними бігали по два три хлопчини, які виконували будь-які їхні забаганки.

- А ось і палац цариці Аніме, – прозвучав лункий голос гіда. – Нарешті ми приїхали.

Всі радісно відреагували на слова гіда й повільно повиходили з автобуса-тигра. На всіх уже чекали два десятка жінок, убраних у яскраві наряди. Вони станцювали ліричний танок. Як гості пізніше дізналися, це був танець прийому.

Потім всіх повели до палацу – височезної споруди, яка нагадувала мечеть у мусульман. Бабця Муська йшла разом із усіма екскурсантами, а дід Варнава трішечки відстав і змішався із жінками, які танцювали. Вони саме між собою перешіптувалися.

- Я кажу вам, що ця партія піде на плантації Вітровійської області, – доводила своє брюнетка з чорними, як смола очима.

- Та ні, їх відішлють на хімчистку. Цариця ж казала, що чоловіки не можуть справитися з пранням, це завдання для жінок. Тож ця партія для хімчистки, – сперечалася жіночка з короткою стрижкою.

- А я чула, – вставила своє коротенька, – що їх відішлють на плантації чаю, аби вони готували їжу рабам. Ті ж себе прокормити нормально не можуть, мруть, як комахи. А ще цариця казала, що наступною партією будуть чоловіки.

Наслухавшись таємних розмов жінок палацу Аніме, дід Варнава побіг до бабці Муськи. Наздогнавши, він схопив її за руку:

- Мусіє, це я, Варнава. Нам потрібно вшиватися звідси.

- Це ще чому?

- Я тільки-но чув, що всіх жінок, які приїхали сюди, бажають зробити рабинями.

- Що? – скривила міну бабця. – Тут раби – чоловіки. Це в тобі уже страх відгукується.

- Ні, Мусіє. Пішли звідси.

- Нікуди я не піду. Мені тут подобається. Тут я відчуває себе, як вдома. Мов цариця…

- Ага, дивився, щоб не стала ти царицею плантацій. Ходімо…

- Не піду, – твердо відказала Муська й покрокувала за всіма вперед.

Дід зупинився й почав гадати, що робити далі.

*          *          *

Цариця Аніме сиділа у пишному кріслі й чекала на своїх гостей. Поряд з нею стояли дві жінки, одягнені у військову форму жіночого зразка: замість військових штанів, вони носили облягаючі шортики, замість піджака – футболка. У руках вони тримали списи, на боці висів меч, з іншого – пістолет. Виходить, тут і холодна і «гаряча» зброя.

- Вітаю вас, – гордовито промовила цариця, коли до неї увійшла група екскурсантів.

Гід повернулася до всіх і прошепотіла:

- На коліна… Всі ставайте на коліна.

Жінки послухалися наказу й стали перед царицею на коліна.

Аніме піднялася з крісла і підійшла ближче до гостей.

- Нарешті ви побачили світ, де жінки правлять всім. Як вам тут?

- Класно, – вигукнула білявка.

- Так, прикольно, – підтримала її брюнетка.

- Так цим чоловікам і треба, – додала пухкенька.

Цариця голосно засміялася.

- Встаньте з колін. Ви – жінки, вам не годиться стояти на колінах. Цю роль ми відводимо чоловікам…

Раптом серед групи екскурсантів почувся чоловічий голос, який неначе лаявся.

- Це що, чоловік? – запитала цариця.

- Ні! – вигукнула гід. – Ніяких чоловіків. Це вам, мабуть, почулося.

- Можливо… Ходімо, краще я покажу вам свій палац.

Надалі група обійшла весь палац. Потім настав час вечеряти. Всіх жінок посадити за столи. Бабця Муська жадібно дивилася на смажене м'ясо, тушковану рибу, салати й хотіла якомога швидше набити свій шлунок, адже переліт в часі забрав багато енергії, а ще й 10 годин у цьому світі матріархату трішки виснажили. Потрібно було край наїстися.

Всі понаїдалися й полягали спати. Цариця для кожної жінки виділила окрему кімнату свого палацу.

Дід Варнава залишився голодним. По-перше, йому ніхто не запропонував їжу, оскільки його ніхто не бачив, а по-друге, він боявся… А раптом отруєна, чи ще щось…

Спати не хотілося. Тому він почимчикував до кімнати бабці Муськи. Почав стукати у двері, але ніхто не відповідав. Довго стукав, проте бабця, немов спала у навушниках.

Постоявши біля дверей Муськи, дід побіг до кімнати гіда. Вся надія була на цю жіночку. Постукав. Двері відчинила гід. Жінка оглянулася, звела брови й зачинила двері. Дід знову постукав. Жінка знову відчинила, витягла голову через двері в коридор, оглянулася, але нікого не побачила. Хотіла була уже закривати двері, коли дід Варнава схопився за них.

- Це я, – прошепотів він.

- Хто? – перелякалася жіночка.

- Ну, невидимка.

- А-а, це ви. Я й забулася за вас. А що сталося?

- Я хотів спитати, що коїться тут, на цій планеті?

- Нічого такого, – жіночка відвела погляд.

- Не обманюйте діда. Я знаю, що всіх жінок, яких ви привезли сюди, відправлять на примусові роботи. Чому ви їм допомагаєте?

- Я просто виконую свою роботу, – виправдовувалася жіночка.

- А-а, то це уже так називається? – злився дід.

- Зрозумійте, я працюю на компанію «Галактікайрс», яка проводить міжпланетні туристичні поїздки. У них договір із царицею на постачання чоловіків та жінок до Андромахи.

- Люди, як товар? – здивувався Варнава.

- Звичайно.

- А чим же розплачується цариця?

- Продуктами харчування. Земля зараз страждає від голоду. Тому договір із Андромахою дуже важливий. Щодня на планету постачається від 50 до 100 осіб, як чоловічої, так і жіночої статі.

- І вам зовсім не жаль цих людей?

- Чому, жаль! Але… Якщо я буду жаліти когось, то мене ніхто не пожаліє. Доки я маю роботу, доти й живе моя сім’я.

- Тоді я врятую сам їх, – твердо мовив дід.

- Кого? – поцікавилася жіночка.

- Всіх цих жінок.

- Не смішіть мене. Їм і тут буде добре. Ви все-одно нічого не зміните. Тож не потрібно геройствувати. Рятуйтеся краще самі.

Послухавши поради гіда, дід побіг до бабці Муськи. Почав стукати, доки двері не відчинила Мусія Петрівна.

- О-о, та в тебе уже голову видно, – мовила радісно вона.

- Тобто? – здивувався дід Варнава й забіг до кімнати. Знайшовши дзеркало він поглянув на своє відображення. Дивно, але було видно лише його голову, всього іншого поки що не споглядалося. – Здається, гель перестає діяти. Давай швидше вшиватися звідси.

- Чому? Тут же добре! – намагалася переконати діда Варнаву бабця. – Мені подобається тут.

- Так, Мусько, слухай мене уважно. Тільки що я розмовляв із нашим гідом. Вона сказала, що всі жінки, які прилетіли сьогодні сюди приречені на рабство. Це такий собі бартер між Землею і Андромахою.

- Це що, жарт?

- Ні, Мусько, все починалося жартами, а закінчиться… хто зна як… Тож, я пропоную ще 9 годин побути тут і вшиватися. Ти зі мною?

- З тобою! Але мені все-одно тут подобається.       

*      *     *

Через 9 годин дід Варнава і бабця Муська сиділи на лавочці біля двору останньої і не могли повірити, що здійснили таку неймовірну подорож.

- Здається, дійсно, чудеса бувають, – мовила бабця Муська. – Тільки-от забери оцю свою машину часу від мене подалі, краще я житиму тим, що маю, а тим, що мала, чи матиму. Ну його баню те минуле й те майбутнє…