Мої останні двері

1

Ви знаєте,як це буває нудно?Сидіти на довгій лекції і слухати нестримне белькотіння викладача? Здається,що не секунди,не хвилини-віки пролітають навколо. В ті моменти ти задумуєшся про дорогоцінний час життя,який ти так безславно тратиш. 

- Звідки ми,люди,походимо? Хто ми?- риторично викрикуючи продовжував викладач,а в аудиторії розжарювалося повітря,не стихав шепіт та долинав чийсь тихенький храп-посвистування. В такі моменти я найчастіше теж дрімаю,проте сьогодні галаслива аудиторія не наштовхувала мене на щасливий здоровий сон студента,тому я обережно

(щоб ніхто не помітив) витягую з правої, потайної кишеньки джинсів, колеса і мені абсолютно байдуже,що буде далі…

  Хто ми?Справді хто ми?Дивлячись на друге,звисаюче підборіддя викладача мене осінило. Навколо,по всій аудиторії сиділи дурні шкіряні мішки,час від часу вони пожирали чіпси,запиваючи їх колою, іноді пускали масивне потовиділення, іноді вважили себе пупом всесвіту,бо,бачите,знали перший і другий закони Ньютона. Ці мішечки,наповнені по вінця усілякими органами для підтримки їхньої життєздатності, нічим не відрізнялися від того самого ланцетника,чи дощового хробака. Вони просто були складніші за будовою, а ще зводили собі не нірки,а величезні доми –девятиповерхівки,де й розмножувалися. Вони ходили на роботу,фарбували вії та нігті,одягалися від Шанель,але вони все одно залишалися шкіряними мішками. Викладач – теж був великим шкіряним мішком, з масивними щоками та пальчиками-сардельками. Кожна нова думка вбивала мене все більше: моя мама-шкіряний мішок,тато,сестра,бабця…Довгонога сусідка Свєта - теж шкіряний мішок,ба,навіть Міс Всесвіт. Мене нудило,я зблід й намагався вирватися з темної задушливої аудиторії,з вогких переповнених шкіряними мішками коридорів на вулицю,де,мабуть, так привітно світило сонце …Я штовхнув двері,яскраве світло засліпило мені очі,а потужний порив вітру вдарив у лице…

2

 Я чую лише власне дихання і слабке серцебиття десь поруч,в грудях…Може це і є моє серце? Я вже не раз намагаюся це зрозуміти,але тільки-но напружую свій ,напевне найменший на Землі мозок,як биття стихає і я…Я падаю в небо,широко розплющивши очі і тих очей в мене безліч,як у велетенського кальмара з дитячої енциклопедії. Я падаю все швидше і швидше,встигаючи розглянути все навколо до найменших дрібниць:навколо пролітають світи,макрокосми й мікрокосми,століття,навколо тисячі очей,сотні звуків,навколо люди в масках,чи може, маски в людях(?!) Я й не намагаюся щось зрозуміти,просто падаю,падаю,і мені від цього трішки млосно,десь у області пупка. Не треба розуміти. Просто дивитись перед собою і прислухатися до своїх почуттів,до дихання серця,яке б’ється ,у моїх,та наче не моїх грудях. Я довго-довго дивлюсь в нічне небо,а бачу ясний безхмарний день. Я не знаю,скільки мені залишилось,і скільки вже пройшло…

Шум…Шум у грудях,у вухах,у рухах…Здається зараз я його спіймаю і розчавлю,як велетенську невидиму муху. Він тут,він вже тут…Я не витримую…Голоси,голоси,голоси! Вони в голові,перед очима,у вухах…Коли це все закінчиться,коли зникне це все або зникну я??? «Ще зовсім нічого не починалося.»,- відповідає голос. Відчуваєте?Прислухайтесь і ви теж відчуєте цей безмежний сіро-білий холод, який покриває усе: від великих пальців ніг до маківки моєї голови,він покриває цей дім,це місто,цю країну…Він покриває все…Зникнути – ось єдине бажання,останнє…

Вир останніх подій змушував нервово спльовувати на землю та гарячково потирати чоло. Чому саме я?Чому саме зараз? Я стояв у тривимірному просторі власного мозку і зі всіх сторін мене оточували двері. Однакові,однаковісінькі двері. Холодний піт заливав чоло,але це не був сон( пощипуючи себе по руці,щоб пересвідчитись в цьому, я й не помітив,як на ній з’явилася суцільна гематома,коротше кажучи-один суцільний синець) Я боявся цих дверей,бо знав:за ними не буде нічого доброго для мене. Але виходу не було, щось нестримно підганяло зробити крок,прочинити котрісь із дверей,але котрі?Ноги підкошувалися…Двері зліва…Я підходжу до дверей, і дивлюсь на ручку. Мідна,трохи брудна,вона нагадує мені ручку на дверях в хлопчачий туалет,у школі,де я вчився. Я простягаю руку і намагаюсь дотягнутись до неї,проте невідома сила чинить опір моїм зусиллям. Ще трохи і я досягну своєї цілі у вигляді дверей …Рука доторкнулась до холодного металу і повернула ручку…Двері відчинилися…

3.

Забігайлівка моїх мрій – під шістдесяті. Десь із темних закутків долинає «Spanish Caravan»,трохи призабутих мною «The doors» .Стіни дивного кафе завішані червоним атласом,зібраним у складки(як у нашому театрі),на них фотографії знаменитостей з наклеєними усмішками,під ретро. Перебираю сторінки якогось часопису( ніколи не помічав за собою любов до преси). Якось надзвичайно спокійно у цьому невідомому кафе,фактично безлюдному місці мого теперішнього перебування,наповненому напівсутінками , ароматами дорогих французьких парфумів,моїх брудних шкарпеток та густим сизо-білим димом. Спокій… Я завжди його прагнув,втім завжди чиєюсь керуючою рукою вносився в буденні «щурячі перегони». Я хотів не бути схожим на жодного з цього сірого натовпу, сірої маси,але не помітив,як всі стали кольорові. Тепер світ занадто пістрявий і його потрібно відтінити. Відтінити такими виродками,як я. Чи хотів я коли-небудь виділятися?Я хотів просто існувати і взяти від життя усе…усе найкраще…В чому моя помилка? Моя помилка не в мені,-в них…В тих,хто заважав мені жити,не обов’язково якимись діями,а просто не звертаючи на мене уваги…От тоді життя,яке тільки ввійшло в смак,перетворилося на існування.

 Бажання швидко жити і померти молодим…Отже померти,але не існувати…Де я зараз? Відповідь: ти у шпарці між дверима.

4.

Наступні двері якось несподівано з’явилися у темному кутку забігайлівки. Я на мить завагався,але все ж підвівся й підійшов до них. Я повинен зрозуміти,що зі мною коїться! На дверях висіла табличка «Те, що було». Я прокрутив ручку…

5.

Світло різко вдарило в очі і я машинально їх примружив. Через ці яскраві сонячні відблиски мені не одразу вдалося розгледіти місце,де я опинився. Це було горище. Захід сонця залишав на стінах вогненно-червоні плями. Довкола кружляла пилюка,а старі,збиті ще за діда-прадіда дошки,скрипіли під кожним моїм кроком. У кутку сидів хлопчина, літ чотирнадцяти. Розтріпане чорне волосся,протерті у різних місцях джинси та стара вицвіла футболка,що давно втратила свій первородній колір – ось характерні речі, що перш за все впадали в очі. Хлопчина уважно розглядав прогнилу підлогу, на якій ще залишалися теплі сліди сонячних променів. Я знав про,що він думав, бо ми з цим хлопцем одне ціле, як оті дошки та горище, як небо і сонце, як футболка і джинси на його тілі, як минуле і теперішнє. З дитинства мене ніхто не розумів, не хотів розуміти,а я й не намагався пояснити. Завжди наодинці зі своїм серцем,зі своїми думками,з собою. Моїм батькам було глибоко десь, що коїлося з їхнім сином, головне, щоб вивчився,поступив,гарно заробляв і, загалом, щоб мати чим похвалитися перед сусідами і знайомими.

***

Я ріс замкнутою в собі дитиною, мене намагалися уникати…Усі, крім неї. Настя була моїм янголом-охоронцем , єдиним другом, з нею я завжди починав жити. У мій мозок увірвалися спогади, тонкі нитки протягнулися в моїй пам’яті і я згадав теплий осінній день. Нам було по вісім,ми копали каштани та весело розмовляли.

- А чого ти не грав з хлопцями футбол?

- Я не люблю футбол.

- А ким ти хочеш стати?Космонавтом?

- Нєа , я не люблю космос і космонавтів.

- Будеш морозиво,я куплю?,- вона усміхнулась і щирими очима глянула на мене. У кишені не було ані копійки,мені було б соромно,якби вона купила мені морозиво…

- Ні, я не люблю.

- Тоді,що ж ти любиш?,- із дитячою наївністю запитала Настя.

«Тебе», підказувало усе моє єство, «тебе» з твоїм каштаново-золотистим волоссям,з твоїми великими синіми очима…Тебе..

Я змовчав.

***

А зараз тому іншому мені чотирнадцять, і я знаю, що його хвилює. Від тепер він сам. Зараз на горищі він стискає зуби від болю і безсилля, він ковтає гіркий жмуток у горлі і намагається забути…Її. Бо у Насті з’явився хлопець і хоч вони з нею все ж «друзі»,але чужі…Тепер він сам…Наодинці зі своїми протертими у різних місцях джинсами, футболкою,що давно втратила свій первородній колір,зі своїм серцем,думками,з цим старим,забутим всіма горищем.

Останній промінь згасаючого сонця тихенько ковзнув по трухлявій дошці впав мені на долоню. Ставало холодно,але я відчув,як промінець лагідно «погладив» мене по руці(я відчув,що мене ще можна любити). Встаючи,я ще раз поглянув на горище – місце,де я ховався від світу божого,від усіх та від самого себе – і попрямував до старезних дверей, також кольору,як і футболка.

6.

Я їх десь вже бачив – ці дві пари дверей...Такі високі,старезні,здається,я вже чую їхній повільний скрип. до болю знайомий скрип. Я бачу їх, а вони бачать мене. Нас троє... Все!Стоп!Досить! Немає ніяких дверей!Це все ілюзія, фантазія, марення! В кінці – кінців СОН!!!.....Але ні....вони не зникають. Вони все стоять перед очима, а я перед ними…Двері,двері,двері...Тебе охоплює непоборне бажання їх відчинити і, одночасно,холодний,всепоглинаючий страх, безмежний страх,що заповзає у вуха, в очі, в серце…Але я зможу!Я ж сам цього прагну!!Я ВІДКРИЮ!!

Я підходжу до тих(дверей),крізь які рветься на волю світло. Я хочу знати, що за тими дверима(!!!),я хочу пізнати Себе.

Підійшовши фактично впритул до старих порепаних дверей,я побачив ще одну пару(ще один вихід?). На перших писало : «Те, що станеться»,на інших «Те,що завжди поруч». Найголовніше: я не пам’ятаю в котрі ввійшов спочатку.

7.

....А там вона – у білому,кришталево білому платті,прикрашеному такими ж ніжними та тендітними,як і вона, квітами .Вона кружляє, танцює, сміється,здається, зараз підніметься над підлогою тріпочучи невидимими ангельськими крилами!!....Вона...така далека, і, водночас, до болю знайома, дорога, кохана .Я вдивляюсь у її сині-сині глибокі очі, наповнені щастям, що не вміщується в цій парі безкінечних озер...А якщо пригледітися, то вдалині можна побачити ледь помітні образи двох дітей:хлопчика, років семи і дівчинку, п’яти. Вони теж усміхаються, махають комусь руками,закликаючи йти до них. Я обертаюся, але позаду немає нікого й нічого крім старовинних лакованих білосніжних дверей. Це мене чомусь не дивує, і я починаю розуміти, діти посміхаються мені, вона танцює для мене, лише для мене , мене одного, і це все, все довкола може стати моїм, може бути моїм, МАЄ бути моїм! Дівча вигукує «Татку!»,а з моїх очей стікають сльози,залишаючи сліди на обличчі…Я плачу,бо у тому білосніжному платті моя Настя,а у дівчати таке ж каштаново-золотисте волосся. Я плачу,бо вони віддаляються,бо біжу за ними і падаю, і мені боляче…Я роблю крок назустріч, світло засліплює очі і невидима сила штовхає мене в інші двері.

Пітьма…Неосяжна, непоборима пітьма в мені і довкола. Я сам , один, насправді. Навпроти мене стоїть старезне, запилюжене дзеркало у пишній оправі, я бачу у ньому Себе. Себе, що сидить на холодній, вкладеній плиткою, підлозі. Руки усі в синцях, у слідах від ін’єкцій, безсилі, огИдні…Під ногами кров, що розпливається по кахлю і сотні використаних шприців. Мене починає нудити. Я відчуваю дике бажання щезнути, вирватися з цього нестерпного місця!Я так більше не хочу, не можу, не треба!!Двері!Де ті кляті двері!!Де вони??Де?!!!!!!!

Тунель. Я ніколи не бачив такої краси. Я ніколи не був сентиментальним. Я втрачаю слова і не можу висловити конкретно все те,що відчуваю. Навколо світло,а мене переповнює любов, я чую дитячий сміх, і починаю сам усміхатись. Блаженство…Я лину кудииииись вперед. Янголи з бас гітарами підспівують «Let it be» неперевершених бітлів. Світ мого щастя. Тут Вона з дітьми,тут мій дім, моє щастя,зелені луги та яскраві райдуги, хіпі,що насолоджуючись сонячним проміння,кличуть на пиво… Але голос каже : «Тобі пора»

- Ні,куди? Мені нічого не треба,я залишусь тут. Мені тут класно. Я не хочу нікуди йти.

- Звісно, але ти цього не заслужив…поки що. Тобі пора,юначе.

Я прокидаюсь.. А може навпаки – засинаю, щоб забути, забуваю, щоб заснути.. Я відчуваю тепло, затишок спокій, прямо як в кіно – у далекому, забутому дитинстві...Лежу на спині, здається, ніби піді мною небо, а зверху – земля. Я відчуваю,як повертається ідилія і все повільно стає на свої місця.

8.

Смужки світла падають на широкий дубовий стіл. Я сиджу на дивані і спостерігаю за пилинками,що кружляють по кімнаті,запорошуючи мої меблі,комп’ютер, плакат з оголеною Джессікою Альбою. Сонце з вікна палить просто в ліву щоку мого обличчя,роблячи шкіру гладкою та червоною. Ідилію порушив сірий,з облізлою шерстю,кіт. Він повагом зайшов у кімнату,заскочив на диван та запитав у мене:

- Що робиш,чувак?

- Рахую пилинки.

- І як воно? Скільки нарахував?

- Ти мене збив,котяра дурнувата!,- злісно мовив я і вже хотів витягнути з шухляди свого «макара» аби прострілити коту голову,але той заспокійливо замуркотів,визнавши провину і запропонував закурити…Ідилія була відновлена.

9.

Голос: Ідилія…Захотілося ідилії йому! Ти думаєш,так легко змінитися?Отак просто закреслити всі помилки твого нікчемного життя?На кого ти перетворився ,йолопе, на ходячу трясцю? Все твоє життя суцільне лайно,ти сам його таким зробив!Мені завжди було цікаво,чи боляче,коли прирівнюють до собаки?Коли лупцюють ногами в живіт і дають пити воду,змішану з дорожнім пилом?Ти ж казав тебе нічого не болить?Правильно:у таких,як ти ніде не болить,бо все давним-давно зігнило,зсередини..

Уїдливий сміх-свист врізався у мій слух з феноменальною чіткістю.

Я: «Закрийся!ти всього лиш моя уява,другий голос,який нашіптує мені лихе і змушує робити дурнуваті вчинки… Я до такого не впаду! Я взагалі більше не впаду…Ні так низько,ні… від побаченого дзеркалі»,- останні слова я прошепотів,бо помітив в дзеркалі,щось таке,таке,від чого в жилах холонула кров…Силует мучителя–голоса , що говорив зі мною: біла фігура з очима кольору сажі... Очі кольору запустіння,кольору вовчої ями. Ті очі пропалювали мене,наганяли німий жах,німий крик,який ніколи не вирветься з грудей…Я захрипів,намагаючись кричати…

Заболіло,раптово,біля пупка…У дзеркалі на тому місці зробилася тріщина,а з її зіяючої серцевини вилазили таргани, такі руді,з вусиками…Шалений біль…«Фак!!!»,-верескнув я,а силует в дзеркалі,розвертаючись мляво промовив: «Ти вже впав…Впав так низько,що…що навіть мені,твоїй совісті, до речі, впадло з тобою говорити…»

В животі знову закололо і я відкрив очі. Вєталь копав мене в живіт своїм утюгом-кросовком :

- Живий? еей…ти мене чуєш?

У відповідь я виблював якусь жовту субстанцію і з недорозумінням поглянула на Вєталя.

- Ригаєш - значить живий,будеш дозу?Хотя нє,ти ше не соображаєш,кайфу не вловиш…Відходь поки..

-Я не впаду…я не впаду так низько…

-Поц,ну ти даєш… правильно,куди ти впадеш?Ти ж на підлозі лежиш…

Вєталь пошкандибав у глиб горища,ступаючи час від часу у слизький голубячий послід при цьому матюкаючи голубів,що понасирали на трухляву підлогу,трухлявого горища не менш трухлявого дому,а я обхопив двома руками свою нещасну голову і тихо заскімлив,так,як собака,якій прижали хвіст…На руках були сліди ін’єкцій.

10.

Лежачи тут, на обісраному горищі, я плакав. Це не були сльози відчаю, швидше – сльози покаяння. Я знав,що тут я ще потрібен,потрібен маленькій дівчинці,яка назве мене татом, потрібен цьому світові і цій країні,як громадянин і письменник і як… колишній наркоман, який намагатиметься достукатися до всіх сердець криком прозріння. Я не впаду , бо наприкінці свого життя хочу потрапити знову в той тунель,тунель світла і добра,що веде у рай. Я відчув блаженство. Я відчув, що обираю правильні двері,що вони завжди були для мене відчинені, просто я не помічав їх, щоразу ускладнюючи і без того непрості життєві ситуації. Я підвівся і попрямував до них.