Між двох світів

(Засновано на реальних подіях)

– Пушкін, на вихід!

Регіт колег примусив Янка пересмикнутись.

– Я не Пушкін!

– Пушкін, Пушкін! Поки ти «зелений», будеш за нього віддуватися!

Ну чому так? Янк розумів, що він ще юний дух: йому лише сто років. Але чому він повсякчас має бути крайнім? Як люди дух Пушкіна викликають, так і його «черга» завжди. «Старі» не хочуть за Пушкіна віддуватися. А люди, як на злість, наче іншого нікого й не знають. От і зараз. Двоє підлітків – ну діти ж ще! – і ті туди ж: «Дух Пушкіна, прийди, нам правду розкажи!» Знайшли кого питати! Ха!

– Янку, на тебе довго чекати? Портал не вічний! – дух, не набагато старший за Янка, гукнув його, щоб швидше рухався. Янк неохоче підлетів до порталу.

***

У трикімнатній квартирі нового панельного будинку, у дитячій на підлозі сиділи брат і сестра. Між ними було розстелено великий аркуш ватману з накресленим на ньому колом. Всередині кола діти написали літери абетки та цифри від 0 до 9. Центру кола торкалася голка на довгій білій нитці, яку тримав хлопець.

Це він промовляв слова, які мали викликати потрібного духа.

Янк завис над аркушем паперу. «Діти, діти… Невже вам нема чим зайнятися більше?» – подумав дух і від нудьги почав роздивлятися «замовників».

Старшому братові на вигляд було років 18. О, саме час про кохання розпитувати! Он який красунчик: темне, майже чорне волосся і блакитні очі – таке сполучення зводить з розуму багатьох дівчат!

Янк спустився нижче і розтікся по аркушу. Просто на нього дивилася друга пара блакитних оченят. Дух завмер. Невже його побачили? Ні, не може бути. Схиливши голову і зосередившись, дівчинка дивилася на кінчик голки й шепотіла свої питання. «Їй від сили років 12, – подумав Янк. – Що може її так хвилювати? Вкрала щось і боїться, що батьки дізнаються?» Він роздивлявся дівчинку і раптом згадав свою Марійку. Вона мала таке ж саме біляве волосся і небесно-блакитні очі. Тільки в неї коса була довга й різнокольорові стрічки у ній.

Сто років тому Янк був хлопчиком, що жив у селі Андріївка. Звали того хлопчика Мартинком і був він закоханий у сусідку Марійку, що жила у хаті навпроти. Їм обом було по дванадцять років. Діти разом гралися, рибалили і навіть лазили по яблука в чужі сади. Одного разу Мартинко не втримався на дереві і впав з двометрової висоти. Він загинув одразу на місці. Марійка ледь не збожеволіла після того випадку, бо все сталося в неї на очах.

Янк сумно зітхнув. Від тих спогадів йому стало зле. Він часто згадував свою Марійку й намагався відвідати її, але йому не дозволяли старші духи. Після пережитого Марія так і не змогла знайти щастя за життя. Їй ще бракувало спілкування з духом.

Ця дівчинка, що схилилася над аркушем ватману з літерами, була дуже схожа на Марійку. Може, це її втілення?

Від роздумів духа відволік голос старшого брата.

– Треба перевірити, чи дух тут. Ми будемо питати його про наші імена, – сказав хлопець і схилився над голкою: – Мене звуть Олег?

«Звідки я знаю? – подумав Янк. – От зараз і познайомимось».

Голка почала крутитися на нитці і зупинилася навпроти літери «т». Це мало означати «так».

Діти розхвилювалися: «Він тут! Він тут! Тепер можна питати!»

«Це ж треба – вгадав», – Янк посміхнувся своїм беззубим ротом і включився в гру.

– Тепер ти, Олесю, питай, – промовив до сестри Олег.

«Олеся… – подумав Янк і знову глянув на дівчинку. – Теж красиве ім’я».

– І спитаю! А ти як думав? – Олеся подивилася на кінчик голки і прикусила губу з спересердя. – Скажи мені, духу, ім’я мого чоловіка починатиметься на «а»?

Голка почала рухатися по колу і зупинилася біля літери «н».

– Отже, не бачити тобі твого Андрія як своїх вух, – тихенько захихотів Олег. – Тепер я питатиму. Скажи мені, духу, мою дружину зватимуть Юлія?

Голка зробила коло і знову зупинилася біля літери «н».

– І ти облизня впіймав, – прошепотіла Олеся, а голосніше додала: Скільки в мене буде дітей?

Голка смикнулася вперед і застрягла між одиничкою та двійкою.

– Як це? Півтори дитини чи що? – Олег здивовано подивився на голку.

– То ти навмисне так її крутиш! – обурилася Олеся. – Дай-но мені!

– Та будь ласка, – Олег віддав сестрі «пульт керування». – Ти ж знаєш, що голка сама крутиться. Хочеш я щось спитаю?

– Питай! – відповіла Олеся. – Зараз подивимось, хто тут чим крутить.

– Скажи мені, духу, – мовив Олег, – скільки в мене буде дітей?

Янк легенько перевів кінчик голки на одиничку. В сучасних сім’ях рідко буває більше дітей. Тож хай буде один.

– А я мрію про чотирьох дітей! – сказала Олеся.

«Отакої! – подумав дух. – Несподівано. Але навряд чи так буде. Хай буде два, чи що?»

Дівчинка віддала брату нитку і сказала:

– Спробую ще раз спитати. Скажи мені, духу, скільки в мене буде дітей?

Олег хотів розвернути голку вбік дев’ятки, але металева ворожка не слухалася: перекотилася до двійки й зупинилася, наче вперлася в камінь.

– Вона сама… це не я, чесно, – мовив він.

– Звісно, не ти, – відказала сестра. – Обдурити мене хотів, а не вийшло. Отже, буде в мене двійко діточок. Може, близнюки?

– Давай зав’язувати з цими опитуваннями. Вранці вставати, а вже далеко за північ, – Олег підібрав голку з ниткою та почав скручувати ватман.

Янк з сумом подумав: «Ну от, ще одні! Як духа викликати, вони знають. А те, що мене ще назад відіслати треба, їм на думку не спадало! А потім будуть на полтергейста скаржитись». Добре, що портал досі відкритий. Дух ще раз оглянув «замовників», затримався поглядом на Олесі й зник.

***

На перерві між алгеброю та геометрією Олеся з жаром розповідала однокласниці та єдиній її подружці Юльці про вчорашню пригоду.

– Уявляєш, – шепотіла вона, – усе правда! Про духів…

Юлька скептично ставилася до подібних експериментів.

– А з чого ти вирішила, що все правда?

– Ну я ж тобі кажу, а ти не слухаєш. Мій брат спитав, як його звуть, і дух відповів!

– Як відповів? Словами?

Олеся ледь не образилася на подружку.

– Не словами! Ми ж не розмовляли з ним! Брат спитав, чи його звуть Олегом, і дух відповів «так».

– А ти про психосоматику не чула? – спитала Юлька. Її батьки були психологами, тож іноді від неї можна було почути дуже дивні слова.

– Ні, не чула, – надула губи Олеся. – Не віриш – і не треба. Я тобі взагалі нічого не розповідатиму більше.

– Ну не ображайся, – Юля обійняла подругу за плечі. – Просто, погодься, все це звучить досить дивно. Які духи можуть бути у двадцятому столітті?

***

Янк відпочивав після чергового виклику. Думати ні про що не хотілося. «Люди – тупі створіння, – думав він. – Сто довгих років, сотні тисяч викликів – а питання майже завжди однакові: про кохання, шлюб і дітей».

Йому з пам’яті не йшла Олеся. Це дівча було таке миле і водночас таке запальне! Дитяча душа – а стільки пристрасті. Якби можна було її знову побачити…

Янк знайшов найстарішого духа з їхнього сектору. Великий і страшний Рунк, який пробув тут понад тисячу років, знав усі ходи й виходи між цими двома світами.

– О великий Рунку, дозволь звернутися до тебе! – хвилюючись промовив Янк.

– Давай без пафосу, – прогримів старий дух. – Питай, чого тобі треба.

– Я хочу… мені треба… одним словом… фух, – Янк не знав, з чого почати розповідь.

– Не тремти, юначе! До дівки зібрався? – розсміявся Рунк.

Янк знітився:

– Як ви… Що? Як ви здогадалися?

– Тому що я тебе наскрізь бачу! – голос Рунка став таким голосним, наче тисячі громів прогриміли одразу. Янк побачив перед собою величезну спотворену голову з роззявленою пащею, а потім старий дух пролетів крізь Янка. Від переляку юний дух зщулився в маленьку цяточку і подумав, що це кінець.

Раптом стало тихо і якийсь тоненький голос покликав його: «Мартинку! Мартинку!» Що це? Почулося? Чи може таке бути, що то Марійчин дух тут?

Янк збільшився до свого звичного розміру й озирнувся довкола. Жодної дівчинки поблизу не було, звісно ж. З духів був присутній лише Рунк, але він відвернувся вбік і робив вигляд, що чимось зайнятий.

– Знущаєтесь? – нарешті вимовив Янк. – Я до вас як до старшого по допомогу прийшов, а ви ось як… Очевидячки, дарма прийшов. Вибачайте, що потурбував.

– Та не ображайся, малий, – Рунк розвернувся до нього і зменшився до розміру співрозмовника. – Мені нудно тут, старому. А вас тут, молодих і закоханих, мільйони. І всі до мене по поради лізуть. Чим я вам допомогти можу, га? Ви самі подумайте! Я вдесятеро старший за вас!

– Та я не за порадою прийшов, – відповів Янк. – Хотів спитати, як пройти за адресою, куди мене раніше викликали. Ви ж тут усі ходи знаєте.

Рунк нахмурився.

– А навіщо тобі туди ходити? Що ти замислив? Згубити когось надумав, га?

– Та ви що? Яке «згубити»? Я – теє-то як його – й не знаю, що воно таке. Я… забув там дещо.

Рунк зареготав.

– Що ти міг забути, хлопче? Що ти маєш, щоб щось забувати? Я ж кажу, до дівки зібрався. Ще й до людської. Ет, молодість. Не смій її чіпати!

– Та не чіпатиму я її! – вигукнув ображений Янк і стиха додав: – Я лише глянути на неї хочу. Дуже вона на мою…

– Знаю, знаю. На твою Марійку схожа. Ну гаразд. Я тобі розповім, як туди дістатися. Але не захоплюйся надто! Бо тоді покарають нас обох!

***

Олеся стояла перед дзеркалом у коридорі і намагалася зробити «хвостики». Юля подарувала їй дві чудові заколки для волосся, що їх власноруч змайстрував Юльчин батько. У товстому шарі прозорого оргскла виднілися красиві червоні трояндочки і малесенькі зелені листочки. Олесі дуже подобалися подібні витвори, й вона страшенно зраділа, коли отримала заколки у подарунок.

Волосся після миття було пухнасте й неслухняне. Дівчинка ніяк не могла зібрати пучечок під заколку: та весь час зісковзувала і не тримала «хвостика». В якийсь момент прикраса впала на підлогу. Олеся почула звук від падіння і нахилилася, щоб підняти заколку, але її ніде не було. Ні під дзеркалом, ні за дверима, ні в дитячій, навпроти якої стояло дзеркало. В бетонній підлозі, вкритій дешевим лінолеумом, не було жодної шпаринки. Та й прикраса була надто великою, щоб кудись провалитися, якби ті шпаринки й були.

Дівчина рознервувалася. Такого ще не було, щоб ось так в нікуди зникали речі! Вона знову і знову обшукувала все довкола дзеркала, але заколка зникла безслідно.

– Пробач мені, будь ласка! Я ж не спеціально! – раз по раз витираючи сльози, Олеся розповіла подрузі про те, що сталося з її подарунком.

– Та припини вже. Я не серджуся! – Юлю зацікавив цей випадок. – Ти точно там усе обшукала?

– Кажу ж тобі – все! Кілька разів!

– А не могла вона впасти туди?.. – дівчина зробила паузу й загадково подивилася на подругу.

– Куди? – схлипуючи спитала Олеся.

У Юльки почався період зацікавлення фантастикою. Вона читала багато книжок і щодня висувала якісь нові теорії.

– В Задзеркалля! – прошепотіла вона. – У паралельний світ!

– Ти здуріла? – злякалася Олеся. – Який ще паралельний світ?

– Ти ж сама казала, що дзеркало у вас старе та ще й від сусідки дісталося. А ти знаєш, що чужі дзеркала взагалі додому приносити не можна?

– Чому?

– В них збирається енергія попередніх мешканців. А потім вона виходить назовні у вашій квартирі…

– Досить уже мене лякати! – скрикнула Олеся. – Я й так сама не своя через цю заколку! А тут ти ще зі своїми теоріями!

– Сьогодні після школи підемо до тебе додому разом! – вирішила Юлька. – Проведемо експеримент!

Мати та брат Олесі були на роботі.

Дві подруги зайшли до квартири і замкнули за собою двері. Вони стояли у передпокої й дослухалися до тиші – раптом почують щось. Але не було жодного підозрілого звуку. Тоді дівчата роззулися і підійшли до дзеркала. Велике старе люстро трималося на дерев’яних різьблених ніжках. Красива рама піднімалася під самісіньку стелю. Маленька поличка для гребінців та крихітна шухлядка під нею – от і все.

– Ти шухлядку перевіряла? – пошепки спитала Юля.

– Перевіряла, – так само тихо відповіла Олеся. – І за дзеркалом дивилася. Який експеримент ти хотіла провести?

Юля дістала зі шкільної сумки парафінову свічку.

– Неси сірники! – наказала вона подрузі.

Олеся принесла з кухні коробок, і Юля запалила свічку.

– Дивись сюди, – сказала вона, – якщо від свічки буде йти чорний дим, це означатиме, що від дзеркала йде погана енергетика і вам треба його позбутися.

– Матінко, мені страшно! – ледь не прокричала Олеся і сховалася за спину подруги.

– Та не бійся ти! – в Юльки самої руки тремтіли, але вона не хотіла показувати, що боїться. – Дивись: свічка горить тоненьким чистим полум’ям. Отже, все добре!

– Ну то гаси її, якщо все добре! А то мої запах горілого відчують – ще й перепаде мені! – сказала Олеся і дмухнула на свічку.

Дівчата засміялися і пішли на кухню. Димок від свічки потягнувся до дзеркала, і крізь його серпанок можна було побачити заколку з червоними трояндочками на бетонній підлозі у відбитті коридору.

***

Янк зосередився, як навчив його Рунк, і уявив кімнату, куди його викликали Олеся з братами. Спочатку видіння було прозорим, але дух сконцентрував усі свої сили – і ось уже обриси кімнати стали чіткішими й твердими. Янк зрозумів, що він уже у квартирі. Вдома нікого не було, тож Янк вирішив оглянути помешкання. Він долетів до дверей, але – що це? – наче якась перепона постала на його шляху. Він не зміг вилетіти навіть у коридор, не кажучи вже про інші кімнати.

Раптом він почув, як у вхідних дверях клацнув замок. Олеся ввійшла до квартири, роззулася і, проходячи повз дзеркало, мимоволі глянула на своє відбиття.

Янк відсахнувся вглиб дитячої, але не зміг відвести погляду від Олесі – замилувався її відображенням у дзеркалі.

Несподівано дівчина скрикнула і перелякано побігла до іншої кімнати. Стало чутно, як увімкнувся телевізор і до дверей кімнати було підсунуто стілець, що забарикадував вхід.

Янк не зрозумів, що сталося, але сам злякався і поспішив зникнути.

***

Юлька жувала булочку і запивала її компотом. Шкільна їдальня була не найкращим місце для розмов, проте тут стояв такий галас, що навряд чи дівчат хтось почує.

– Ну, розповідай, що сталося. Тебе зранку трусить як наш старий холодильник. Чого ти бліда така?

– Ой, Юлясю… – тихенько заскиглила Олеся. – Я боююююся…

– Чого ти боїшся? Чи кого? До тебе знову хлопці чіплялися? Казала тобі, давай моєму батькові все розкажемо.

– Ні. До чого тут хлопці? Я боюся додому йти.

Юля не повірила власним вухам.

– Тебе що, брат ображає? – прошепотіла вона. – Б’є, так? Ти тільки скажи!

– Та ні, не в ньому справа… – Олеся скривилася і розплакалася. – Я боюся духа.

– Якого духа? Ти чого? Та розповідай уже, що сталося! – від нетерпіння Юлька припинила жувати.

– Я вчора прийшлі за школи. Знаєш, проходила повз дзеркало в коридорі… – Олеся замовкла і її пересмикнуло від жаху.

– І? Ну не тягни вже!

– Я лише на мить глянула на себе, а побачила наче не свої очі, а якусь безодню!!! У мене аж у голові запаморочилося!

– От фантазерка! – Юлька допила компот і запропонувала: – Хочеш я піду з тобою?

– Так, хочу! Я додому тепер боюся заходити! – Олеся обійняла подругу і зробила пару ковтків зі своєї склянки.

Дівчата ввійшли до квартири. Юля пройшла вперед, а Олеся застигла біля дверей, не в змозі зробити й кроку.

– Олесю, припини. Тобі ще тут казна скільки років жити! Хочеш усе життя боятися?

– Ти не бачила цієї безодні! – промовила Олеся. – Я лише секунду дивилася, а мене наче затягувало туди! І знаєш, наче я не себе в дзеркалі бачила, а когось іншого. Наче чиїсь чужі очі на все скло!

– Кого? Тут же не було нікого, – сказала Юлька, проте в неї самої від страху пройшов холод спиною. Вона обережно зазирнула у загадкове дзеркало. – Фух… От бачиш, усе добре! Тут лише я. Жодних безодень чи чужих очей. Ходімо краще чаю поп’ємо. Мама мені таке смачне печиво дала з собою!

***

Янк повернувся збентеженим і одразу попрямував до Рунка. Поки він розповідав, що сталося, Рунк не дивився на молодого духа і про щось розмірковував.

– Як гадаєте, що могло її так налякати? – спитав Янк.

– А ти сам не розумієш? – прошипів старезний дух, дивлячись просто вглиб Янкової сутності. Янк зіщулився і відчув могильний холод і вологість, від якої хотілося чхати і шморгати відсутнім носом. – Це дівчисько тебе побачило!

– Як вона могла мене побачити? – ледве пробурмотів Янк. – Вона ж навіть не дивилася на мене.

– Щось не так із тим дзеркалом, – мовив Рунк. – Ти кажеш, що вона побачила тебе в дзеркалі?

– Ні, це ви сказали, що вона мене побачила. Я подумав, що вона чогось злякалася, але не зрозумів, чого саме.

– Слухай, хлопче, не ходи туди більше. Ти й незчуєшся, як біди накоїш.

Янк трохи отямився і сказав сміливіше:

– Нічого не станеться! Я більше не наближатимусь до того люстра, якщо воно небезпечне.

– Я тебе попередив! – гаркнув Рунк. – Якщо ти ще раз туди поткнешся, не наближайся більше до мене! Я не хочу, щоб через твої дурощі мене розвіяли!

«А якщо вона й справді здатна мене бачити? – думав Янк, залишившись сам. – Отже, я не помилився: вона справді особлива!» Всередині стало гаряче. Юний дух вирішив, що тепер він зможе якось відкритися дівчинці. Якщо вона здатна його бачити навіть у дзеркалі, то й без нього точно зможе розгледіти.

***

Олеся гуляла на вулиці біля свого під’їзду. Вони з дівчатами стрибали через гумку парами. Було весело. Пара Олесі та Юлі перемагала, але суперниці не надто відставали. Дівчата так натомилися, що всім закортіло попоїсти.

– Олесь, я додому. Ще уроки робити, – сказала Юлька, змотуючи свою гумку. – Може, ще ввечері вискочу до магазину по хліб, то забіжу до тебе.

– Бувай тоді, до вечора, – відповіла Олеся, обіймаючи подружку.

Всі розійшлися якось дуже швидко. Олеся теж збиралася додому, аж раптом глянула у вікно кухні й побачила там чудовисько з великою кудлатою головою, з маленькими іклами, що стирчали з пащі. Чудовисько тримало в одній лапі газету, а в іншій – чашку з кавою.

Крик застряг у горлі. Олесю пересмикнуло, ноги стали ватяними і дівчина просто впала на лаву біля під’їзду. Вона сиділа і тремтіла там хтозна як довго, боячись навіть голову повернути в бік будинку, поки її не знайшла у такому стані найкраща подруга.

Юля поверталася з магазину з буханцем свіжого хліба, коли побачила тінь, що сиділа на лаві, розгойдуючись наче маятник.

– Ти що, так і не пішла додому? – стривожилася дівчина.

– Не піду… не піду… ні… не піду… ні… додому, – бурмотіла Олеся.

Юля не на жарт злякалася.

– Що сталося? Ти можеш пояснити?

– Додому… не можна… там… там! – і тут Олеся розридалася так, що Юля не знала, як її заспокоїти. Вона сіла поряд на лавці й міцно притиснула подругу до себе.

– Ну все, все… Годі. Заспокойся. Там нікого немає. Нікого там нема. Тихо. А то сусіди зараз набіжуть.

Тут з-за рогу з’явився Олег. Він повертався з роботи, задоволений своєю новою покупкою: в його руках сяяв блискучими деталями червоний двохкасетний японський магнітофон «Aiwa».

– О, Юльк, вітаю! – гукнув хлопець, підійшовши ближче. – Диви яку я собі штукенцію купив! «Аіша», японська! Що це з твоєю подружкою?

Юля здивовано подивилася на хлопця. «Недивно, що Олесі весь час щось ввижається: ставлення до неї вдома – не фонтан!» – подумала вона, а вголос відповіла:

– Упала вона. Ногу підвернула. Боляче їй.

Олег хмикнув і поставив магнітофон на лаву.

– Отакої… Вставай, мала! Спирайся на мене – я тебе доведу додому.

Олеся смикнулася і подивилася переляканими очима на брата:

– Я не хочу додому! Тільки не туди!

– Це вона від шоку, – пробурмотіла Юля. – Давай я з вами зайду. От – магнітофон піднесу, наприклад.

Олеся перевела погляд на подругу і встала.

– Ходімо. Тільки тримай мене за руку.

Дівчина вчепилася в Юльчину руку з такою силою, що та аж скривилася від болю. Олег підхопив магнітофон і поплентався за дівчатами до під’їзду.

***

Янк був у розпачі. Він так хотів, щоб Олеся його побачила! Але все, що він робив, не давало жодного результату. Дух міг перебувати у квартирі дівчини лічені миті. Коли він з’явився там минулого разу, вдома нікого не було. Отже, зустріч знову не відбулася. Що ж робити?

Юний закоханий тренувався весь вільний від викликів час. Слід було навчитися концентрувати енергію, щоб довше залишатися в світі людей. А це було не так легко, як здавалося на перший погляд.

Звертатися до старших духів Янк більше не наважувався. Йому й так постійно здавалося, що Рунк його з очей не зводить.

– Гей, ти чого такий набурмосений? – бадьорий голос відволік Янка від роздумів – до нього наблизився Йонх, ненабагато старший від нього дух, бентежний та нахабний. Єдиний, кого Янк менш за все хотів би зараз бачити.

– Я не набурмосений, відчепися.

– Та годі тобі! Всі навколо вже давно помітили, що ти не при собі. Може, тобі допомога потрібна?

Янк розізлився:

– Якщо мені й потрібна допомога, то точно не від тебе!

– А чого це так? – Йонх зацікавився. – Чим це я тобі не такий? Надто тупий? Ти ж бо в нас Пушкін! Геній! Ха-ха-ха!

Цей огидний сміх вибісив Янка.

– Дай мені спокій, чуєш, ти?!

– Я за тобою наглядатиму! – Йонх обпалив противника ненавистю і зник.

«Ет! Збив мене з пантелику! Що я хотів зробити?» – подумав Янк. Отже, сьогодні він спробує ще раз.

***

Олеся вклалася спати. Диван, на якому вона спала, стояв у залі навпроти виходу в коридор. Щоб не дивитися на дзеркало, дівчина завжди зачиняла двері в кімнату.

Останні кілька тижнів пройшли у безкінечному страху. Образ чудовиська не йшов з голови. Звісно, у квартирі тоді нікого не було. Але вона точно щось бачила! А раптом вона просто божеволіє? Юлька розповідала їй про людей, у яких не все в порядку з головою. Тоді їх до кінця життя забирають до психушки й колять страшні ліки, від яких люди перетворюються на овочі. Як може людина перетворитися на овоч,

Олеся не знала. Вона уявляла собі лікарняну палату з ліжками, на яких лежать гігантськи кабачки. Кабачком їй точно не хотілося стати. Тому вона намагалася боротися зі своїми страхами. Кілька днів тому вона майже повністю заспокоїлася. Принаймні дівчина знала одне: вночі їй ніщо не загрожує.

Опівночі Олеся прокинулася від незрозумілого відчуття. В грудях відчувся холод і стало важко дихати. Дівчина розплющила очі й побачила, що двері в коридор повільно розкриваються. В паніці вона хотіла скочити з дивану й тікати світ за очі, але тіло скам’яніло від жаху і несила було навіть скрикнути.

В кінці коридору з’явилося слабке світло, в тонкій смужці якого з’явився маленький пухнастий клубочок з добрими очима і тоненькими, наче гілочки, ручками й ніжками. Маленький ротик безшумно ворушився, і у своїй голові Олеся почула своє ім’я. Клубочок простягнув рученята вперед і зробив кілька кроків коридором у напрямку дивану.

Олеся більше не могла стримуватися: вона заверещала на повний голос і… прокинулася. Вона лежала на дивані у темній кімнаті. Поряд із нею спала мама. Дівчина була мокрою від поту. Її трусило наче в лихоманці. Вона згорнулася клубочком, вкрилася ковдрою з головою і уткнулася обличчям в мамину спину. Страшно було навіть дихати. Сльози самі собою текли, але розбудити маму ніяк не можна було. Тому Олеся тихо скиглила, поки знову не заснула.

Наступного дня у школі Олеся першим чином підбігла до Юлі.

– Мені терміново треба поговорити з твоїми батьками! Я більше так не можу! Я вже сама себе боюся! Добре, що в мене поверх перший, інакше могла б уже з балкону стрибнути.

– Розповідай! – коротко промовила Юлька. Вислухавши подругу, дівчина сказала: – Мама повертається з роботи о п’ятій. До цього часу побудеш у нас.

Коли Ольга Максимівна вислухала все, що їй розповіла Олеся про події минулої ночі, вона замислилася. Тоді спитала:

– Коли ти по-справжньому прокинулася, як ти лежала?

Олеся затулила обличчя руками, намагаючись пригадати.

– Я… лежала на дивані. Моя голова уперлася в бильце так, що сильно розболілася. В мене навіть шия боліла.

– Ну от, бачиш… Нічого страшного. Цей сон примусив тебе прокинутись, тому що ти незручно спала. Не варто в кожній дрібниці вбачати якісь жахи. Тобі варто було лише змінити положення тіла і спати далі спокійно. Не засмучуйся.

Дівчата були приголомшені. Вони намалювали собі жахливі картини божевільні, прибульців і ще казна чого, а все виявилося так просто! Аж надто просто. Вони ще довго обговорювали все між собою, пояснюючи всі події на свій лад.

***

Відчай охопив Янка. Він ні на що не здатен! Єдине, що він зміг зробити, це втілитися уві сні своєї коханої. Він знайшов наймиліший образ, який тільки зміг придумати, – домовичка. А вона злякалася! Чому? Ну чому все так?! Певно, Рунк мав рацію: він лише створює проблеми дівчині! Янк остаточно вирішив: це була його остання спроба. Більше він туди не полізе. Маруся через нього ледь не збожеволіла, а тепер ще й Олеся страждає. Годі!

***

Кілька тижнів усе було тихо і Олеся вже заспокоїлася. Вона без опаски поверталася додому, дивилася у свої вікна з вулиці й навіть користувалася дзеркалом, не думаючи, що знову побачить там щось невідоме.

Олег був страшенно задоволений своїм магнітофоном! Для їхньої сім’ї це була недозволена розкіш. Але оскільки він нещодавно почав працювати, вирішив дозволити собі таку дорогу штуку! Один знайомий на роботі продав йому магнітофон аж за 25 карбованців! А потім довелося ще купувати касети по карбованцю за штуку. Тому він не дуже радів, коли сестра брала його магнітофон, щоб послухати. Але й заборонити не міг – вона б усе одно брала, поки він на роботі.

Того дня Олеся після школи зайшла в кімнату до брата і побачила, що він спить у ліжку, вкритий ковдрою. Видно було лише чорну маківку. Магнітофон стояв поряд на стільці, увімкнений в розетку. Червона лампочка привабливо світилася, ніби запрошуючи послухати музику. Сьогодні Юлька подарувала подрузі касету з її улюбленою музикою, тож Олеся планувала із задоволенням провести час.

Вона обережно нахилилася над братом, намагаючись його не розбудити. Було дивно, що Олег не ворушився і, здавалося, навіть не дихав. Жаданий магнітофон опинився в руках і сестричка тихенько вислизнула з братової кімнати.

Олег повернувся з роботи о пів на шосту. Зазирнув до дитячої й побачив свій магнітофон там. «От Олеська! Отримає вона в мене на горіхи!» – подумки насварився він, забрав свою улюблену іграшку та пішов до своєї кімнати. Те, що він там побачив, розлютило його ще більше.

Двері гупнули й сестра забігла до квартири.

– О, ти вже вдома? – гукнула вона до брата.

– Так, вдома! – крикнув Олег. – А ну йди-но сюди! Що це таке?

Олеся забігла до спальні брата. Його постіль було зім’ято.

– А що? – здивувалася дівчина.

– Ні, ну нормально?! – Олег розсердився по-справжньому. – Мало того, що ти магнітофон назад не повернула, коли послухала, так ще й постіль мою чіпала! Що ти забула в моїй кімнаті?

Сестра ошелешено подивилася на брата.

– Ти ж сам спав тут! Я що, мушу після тебе твою постіль застеляти?

– Я вранці завжди застеляю ліжко, ти це знаєш!

– Та не вранці! Я зі школи прийшла, а ти спав тут! І не кричи на мене!

– Ти що, хвора? – Олег уже кипів від злості. – Я щойно з роботи прийшов!

Олеся подивилася на брата так, що він сам злякався. Її очі ледь на лоба не вилізли, а обличчя вмить стало полотняно-білим.

– Ти спав… я тебе бачила… тут, на ліжку. Я бачила, – бурмотіла вона.

– Ну все, тихо, тихо, – Олег підхопив сестру, яка ледь не впала на підлогу. – Ще раз розкажи, що ти бачила.

Олеся розповідала, ледь ворушачи губами. Невже цей жах знову повернувся?

***

– Ти догрався, юначе! – громовий голос налякав Янка. – Я тебе попереджав!

Юний дух щойно повернувся з чергового виклику і не розумів, що відбувається.

– Шановний Рунку, якщо ваша ласка, поясніть мені, що сталося!

Рунк зло подивився на Янка і прошипів:

– А ти й не здогадуєшся?

– Ні, не здогадуюсь! В чому ви мене звинувачуєте?

– Не я, хлопче, не я. На тебе донесли і завтра тебе судитимуть!

– За що? – вигукнув Янк.

– За твою дівку! Я попереджав тебе: не лізь туди! Вона збожеволіла! Її матір була змушена продати квартиру, щоб оплатити лікування дочки! Ти знаєш, що на тебе чекає за таку провину? Радій, якщо тебе просто розвіять!

– Але я вже давно там не був! Не розумію, що сталося!

Янк був шокований почутою новиною.

Суд оголосив вирок: довічне вигнання зі світу духів. Тепер Янк не зможе втілюватися в інших життях, зростати та розвиватися. Доступ до світу людей йому також перекрито назавжди. Рішення остаточне й не підлягає оскарженню.

До приголомшеного й розбитого таким рішенням Янка підлетів Йонх.

– Знаєш, у чому різниця між нами? – спитав він.

– Не знаю, – байдуже відповів уже не дух.

– Я вмію значно більше, ніж ти думаєш. Я вмію втілюватись в людські образи і рухати їхні речі. Я шпигував за тобою, коли ти поперся в людський сон, і напустив жаху в твою енергію. А потім я прийшов туди, де жила твоя Олеся, у вигляді її родича. А знаєш, що найцікавіше? Я буду й далі насолоджуватись життям, а ти навічно бовтатимешся між двох світів.