Мікрополіс

Звіт про видобуток руди — поки що вище норми, хоча й пустої породи багато. Непроста дісталася жила, довелося бурити нові свердловини на іншому кінці астероїда, щоб її дістатися. Енерговитрати — трохи вище норми, але в межах припустимого. Деяких роботів час ставити на поточний ремонт, але до «вікна» на Марс, де розташована станція обслуговування, ще два місяці. Прикинувши ризики, Чен відправив тих роботів на консервацію — нехай краще постоять без діла, ніж вийдуть за ладу у надрах астероїду. Рутина. І на сьогодні робота виконана.

Відсунувся від терміналу, потягнувся. Саме час як слід розім’ятися. Переодягся у спортивний костюм, замкнув квартиру та й спустився на спортивний ярус мікрополісу, сто восьмий поверх, де розташовані секції бойових мистецтв. У тому числі тхеквондо.

Сьогодні випробовували нові обладунки та програми для віртуальних боїв, отже Чен зробив кілька пхумсе, трохи побив грушу і пішов одягати сенс-костюм. Довгенько морочився — доки усе застібнеш, підключиш, перевіриш, проходить хвилин з п’ятнадцять. А виглядають потім спортсмени дуже громіздко, схожими на людиноподібних роботів із старовинних мультиків. Проте рухатись легко — завдяки підсилювачам. Не обійшлося без них, бо костюм важкий, він повинен передавати не лише рухи спортсмена, а й удари суперника, і їх наслідки. Чен опустив щиток, і одразу включилося зображення, спортивний зал перетворився на заповнений глядачами амфітеатр. Непогано намальовано, реалістично.

А от над зображенням суперника ще працювати й працювати, воно схоже на пластилінову дитячу поробку, і то не закінчену, а ледве почату: замість голови куб, тулуб «цеглиною», шия та кінцівки з зубочисток, лікті й коліна кульками. За зовнішність віртуальних бійців ще не взялися, спочатку треба розібратися з динамікою поєдинків, де досі проблеми. До речі, свої руки, ноги та тулуб виглядають цілком нормально, навіть одяг і захист є.

Почали спаринг. У вільній манері. І Чен одразу відчув різницю віртуальності з реальністю: надто легко блокувати, найпотужнішій удар можна зупинити майже не напруженим передпліччям. Ще б не помітити, суперником Чена виступав здоровань Джай, любитель проламувати захист. А зараз це неможливо, Чен суперника й підловив — діяв сміливіше, вдало провів удар ногою в голову, серію руками. Після цього Джай і сам розібрався, ставив уже не на силу, а на хитрість — виявилося, що він і так вміє. Поєдинок вирівнявся, але завдяки набраним спочатку очкам Чен все одно переміг.

Потім Чен довго знімав костюм. Хотів сьогодні поспарингувати ще й в живу, але усім було не до того, віртуальні бої обговорювали. Знайшлися й інші відмінності від реальності, крім непробивних блоків: надто легко тримати рівновагу, неправильні відчуття при ударах у стрибку. Присутні розробники сенс-костюмів кивали по-діловому, відмічали щось на комп’ютерах. А не кліпали безпорадно очима, як в той час, коли тільки взялися за роботу. Слід визнати, що прогрес є, особливо якщо порівнювати з першими сенс-костюмами. Чи навіть з передостанньою моделлю, в якій блоки чомусь сповільнювалися, не вдавалося захиститися від звичайного прямого удару рукою. Отже, скоро можна буде позмагатися з тхеквондистом, що живе на іншому кінці Землі. Фехтувальники, он, давно проводять всесвітні віртуальні змагання, тенісисти теж. От борцям непросто. Хоча вже запропоновано вихід: один суперник підключиться до серворобота, що у мікрополісі другого суперника, а другий — до робота, що в мікрополісі першого. І отак, з роботами боротися. Складно буде розробникам, це ж треба, щоб серви передавали усі рухи людського тіла до єдиного, причому точно. А ще копіювали за статурою, силою та вагою людей, які до них підключаються. Так, складно. Але ж не залишати рідний мікрополіс заради спортивних змагань.

Коли Чен мився у душі, комп’ютер на зап’ястку завібрував та проспівав коротеньку мелодію, це прийшло повідомлення: Лія затрималася через якийсь важливий експеримент, отже побачення переносилося. Куди ж дівати зайві три години? Нікуди. Хоча можна просто полежати вдома на дивані, спроектувавши на стелю книгу, фільм або гру. Давненько Чен нічим подібним не займався, усе робота, тренування, Лія, то чом би й ні?

Вечеря перенеслася разом з побаченням, а їсти хотілося, тому взяв у автоматі сандвіч з фореллю та сік. Добре, що автомати з наїдками розставили всюди — тепер, щоб нашвидку перекусити, не треба їхати на верхні або нижні яруси, де за традицією розташовані усі ресторани та їдальні. З давніх часів таке планування, з тих пір, коли мікрополіси були просто великими будинками, у яких розташовувалися одночасно житло, магазини, офіси, дрібні виробництва, гаражі і тому подібна. Потім з’явилися власні служби безпеки, медпункти розрослися до мініклінік з пологовими відділеннями. Звичайно, тодішнім мікрополісам до сучасних як до зірок, хіба лише назва та ж сама. Вони ж були ще до третьої зеленої революції, яка дозволила розташувати у будинках і так зване сільське господарство, таким чином гранично обмежити контакти з зовнішнім світом. А чого туди лізти? Краєвидами милуватися? Це можна й через віртуальний шолом. Зовні лише незручності та небезпеки: погода, мікроби, комахи, хижаки, сонячна радіація. Раніше були ще транспорт та злочинці, зараз нема, бо усі живуть у мікрополісах. Майже всі. Декому здається неприродним усе життя сидіти вдома. Іноді всім так здається…

Це ж треба, на які філософські думки навів Чена звичайнісінький кулінарний автомат у коридорі.

Вже розлігся на дивані, висвітив книжку. Марсель Пруст, «У пошуках втраченого часу». Прочитав з десяток сторінок. Коли раптом залунало потужне гудіння, піднялося до виття, знову опустилося. Хто як, а Чен одразу впізнав аварійну сирену, але не пам’ятав, що робити, начисто вилетіло з голови. Хоча всього-на-всього слід було чекати інструкцій та не піддаватися паніці, як уже потім згадав.

Сирена стихла, і з динаміків залунав жіночій голос. Рівний, спокійний, проте часом збивався, злегка тремтів, тобто говорила жива людина:

— Це не навчальна тривога, це не навчальна тривога. Внаслідок невідворотних геологічних процесів виникла загроза нашому… мікрополісу Янгзонг. Усе населення мікрополісу буде терміново евакуйоване. Усім жителям мікрополісу слід, не гаючи часу, прибути для евакуації на стадіон шостого ярусу, до аварійного вантажного тамбуру першого поверху одинадцятого ярусу або до оранжереї сто тридцять дев’ятого ярусу. З собою можна взяти не більше двадцяти п’яти кілограмів особистих речей. Не створюйте паніки! Не створюйте паніки! Дотримуйтеся черги, не намагайтеся обігнати інших! Потрібні волонтери для забезпечення евакуації, усі бажаючі повинні зареєструватися через сіть та прибути до оранжереї сто тридцять дев’ятого ярусу… там звернутися до працівників зовнішньої служби.

Нічого собі, навіть зовнішня служба вже тут. Справа таки серйозна, зовнішники вкрай нечасто навідуються всередину мікрополісу — і робити їм тут нічого, і не подобається чомусь, і косяться на них. Самі вибирають роботу та життя поза надійними стінами.

Чен вже знайшов пакет для особистих речей. Поклав туди спортивні нагороди, кавовий сервіз з підсвічником — спадок від прабабусі… все. Комп’ютер і так на зап’ястку, запасний одяг тягти з собою нема сенсу.

Вийшов з квартири. Розумів, але не міг повірити, що ніколи в неї не повернеться. Взагалі не сприймав серйозно усю цю халепу, не буває такого. В новинах іноді розказують, що якийсь далекий мікрополіс довелося евакуювати, але глухо говорять, мимохідь, ніби не хочуть лякати.

Біля ліфту вже зібралося зо два десятки мешканців поверху, всі тримали в руках худенькі пакети з особистими речами. Люди спантеличені, налякані, навіть істерично веселі є.

Чен зайняв чергу. Увімкнув комп’ютер, став проглядати останню інформацію. Зсув геологічних шарів внаслідок катастрофічної серпентинезації, вже були перші поштовхи… Отже, все правда, і треба звідси забиратись, доки мікрополіс набік не впав. Замало інформації, однак блимає зверху запрошення до волонтерів. Чен зареєструвався, щоб бути корисним. І ближче до центру подій, бо невідомість лякала.

— Може це жарт? — нила Сіна, немолода жінка з чотириста восьмої квартири. — Чи якесь навчання? Просто перевірка?

— Все серйозно, — намагаючись говорити спокійно, заперечив Чен. — Не можна тут залишатись, мікрополіс перекоситься. Я геолог, я знаю, що буде.

— Нехай перекошуеться! — нервувала Сіна. — Невже не можна якось…

— Як перекоситься? — зацікавлено спитав незнайомий Ченові чоловік з іронічно-уважним поглядом. — Просто я будівельник, теж знаю… що може бути.

Чен спробував на пальцях пояснити, чого варто чекати від геологічних зсувів. Здається вдалося передати найголовніше, бо будівельник повільно хитнув головою:

— Фундамент не витримає. Каркас може й витримає, але все посиплеться, комунікації порвуться. Може набік і не впаде, але жити тут буде неможливо. — Помітивши, як напружено усі слухають, заспокоїв: — Ще пару днів у нас є. Хоча зволікати не варто.

— Невже не можна було якось… зупинити ті… зсуви? — жалібно протягнула Сіна.

Будівельник невесело посміхнувся:

— Простіше побудувати новий мікрополіс.

— Тоді чого його було будувати тут… де зсуви?! — напівістерично обурилася ще якась жінка.

— Усі зсуви не передбачиш, — роздратовано огризнувся будівельник. — Тому передбачена евакуація.

Насправді помилка була припущена від початку, ще коли вибирали місце для будівництва. А далі тільки й залишалося, що сподіватися на краще та готуватися до найгіршого, тобто евакуації. Хоча й не віриться досі.

Так, мікрополіс це цілий світ, проте одночасно — дім, нерухомість. Сталий об’єкт у мінливому всесвіті, недостатньо гнучкий, не здатний пристосовуватися. І тому аж ніяк не вічний.

Черга рухалася повільно, бо більшість ліфтів проїжджали, не зупиняючись, і так повні були. А які зупинялися, приймали не більше двох людей. Це ще добре, що на поверсі живуть переважно одинаки, а як бути сім’ям? До речі, дуже часто з ліфтів чувся дитячий плач.

А один раз, коли роз’їхалися двері, вийшли шестеро чоловіків, проштовхалися, вибачаючись на всі боки, та кудись пішли коридором. Чого це вони проти течії? Скоро стало зрозуміло: чоловіки повернулися, а з ними художниця з чотириста двадцять шостої, крім пакунків з особистими речами всі несли по незакінченій картині. Он у чому справа. Не вклалася у двадцять п’ять кілограмів, тож покликала на допомогу друзів. Навіть заздрісно, що в когось стільки свого, власного. Дехто у черзі став бурчати, мовляв розподіляти особисті речі це порушення. Картиноносцям вистачило розуму не суперечити.

Чен згадав про Лію — треба ж було забути — спробував її викликати. «Вибачите, я зараз надто зайнята». Ще б пак. Батьки теж не відповіли на запит — можливо, вже евакуювалися. Вони такі, жваві, легкі на підйом.

Просунувся у черзі до самих дверей, але два рази зупинялися ліфти, що йшли вниз, а потрібно було наверх, до оранжереї, раз записався у волонтери. Нарешті під’їхав потрібний ліфт. І довіз без зупинок, це добре, бо Чен дуже некомфортно відчув себе в тісно збитій купці нервових та наляканих людей. Усі так інтенсивно пітніли, аж кондиціонер не справлявся.

Наверху, прямо перед ліфтовими дверима вже повісили вказівник: «До евакуації». Але Чену потрібен був зовнішник, де вони тут? Пішов навмання до найближчого залу. Ага, ось: зовнішники у пістрявих захисних костюмах вивозили рослини. Стягували листя у пучки, чимось обприскували, загортали у захисну плівку. Потім ставили горщики з рослинами на візки та швидко кудись везли. Не бажаючи нікого відволікати, Чен зрівняв кроки із зовнішником, який котив порожнього візка по наступну партію.

— Я волонтер, що мені робити? — по діловому взявся Чен.

Зовнішнік повернув голову — витрішкуватий шолом-маска робив його схожим на гігантську комаху — і відповів:

— Волонтери більше не потрібні. Хіба не було об’яви? — Говорив він з дивним акцентом, мабуть з іншого мікрополісу. Це ж треба.

— Не чув, — відповів Чен.

— От же ж безлад. Йдіть туди, там уже відправляють.

Слово «безлад» могло добряче налякати, зважаючи на ситуацію. Аж до паніки. Але Чен щойно бачив, як п’ятеро зовнішників розібралися з височеньким тропічним деревом: нахилили, підвісили на спеціальній конструкції ременями за стовбур та товсті гілки, обприскали, запакували та повезли. Діяли швидко й злагоджено, ніби усе життя евакуюють дерева.

Черги на евакуацію вишикувалися в оглядових галереях, по одній чи по дві в кожній. Довжеленькі, до самих входів тягнулися, та ще й поповнювалися людьми з ліфтів. Проте не росли, бо рухалися швидко. Дивно, але дітей не було, мабуть, відправили першими.

Та черга, в яку став Чен, виявилася дуже мовчазною, бо всі дивилися на метушню зовнішників у залі за склом. Рослин там майже не залишилось, тепер розбирали поливальну, кліматичну та іншу техніку. Доріжкою проїжджали візки з якимось пристроями, пакунками, меблями. Кілька разів везли поховальні урни з колумбарію — усіх евакуюють, і живих, і мертвих.

Черга заповзала до приміщення, в якому Чен впізнав пожежний тамбур. Зустрічали двоє зовнішників, скоро стало зрозуміло, що це жінки. Одна сиділа на стільці та працювала з комп’ютером, інша активно розбиралася з людьми: кожному наступному з черги проводила сканером по його комп’ютеру, вправно надягала шийний корсет. Особисті речі пакувала в прозорий пакет, ставила на ньому мітку вбудованою у сканер печаткою та клала у контейнер. І махала головою, щоб проходили, не затримували. Люди й проходили за вказівником «Евакуація». Усе по-діловому, без нервів. Швидко, але спокійно. Контейнер з пакетами час від часу відвозив на візку хлопець у оранжевому жилеті з написами «Волонтер» на спині й грудях. Чен йому позаздрив.

Іноді люди з черги щось питали у зовнішниць, ті відповідали спокійно, коротко і, напевне, влучно, бо на цьому розпити закінчувалися. Іноді самі зовнішниці щось питали, наприклад, «активна» відкрила чергову сумку з особистими речами й здивувалася:

— А це навіщо?

— Ми ж не знаємо, що там буде! — відповіла хазяйка сумки.

— Там буде все як тут, — заспокоїла зовнішниця. — Їжа в тому числі. Проходьте. — І відклала вбік коробку з сандвічами. Між іншим, кулінарні автомати теж вивозили через зал.

Коли черга Чена вже підходила, хлопець попереду напружено спитав:

— Ми вийдемо назовні?!

Облич під масками не видно, але хлопцеві явно вдалося справити сильне враження, судячи з того, як повернулися голови зовнішниць: одна дуже швидко й трохи відсахнулася, ніби хлопець ляпнув якусь дурницю, друга повільно, ніби він сказав щось неймовірне. Але «комп’ютерниця» пояснила спокійно:

— Не треба вам нікуди виходити. Полетите у герметичних вагонах. І проспите усю дорогу.

Багато хто у черзі полегшено зітхнув, деякі розсміялися. Чен і сам відчув, що його відпустило, ніби ослабла десь всередині туга пружина. Звичайно ж, йому доводилося бувати зовні ще в дитинстві, коли для антиагорафобної профілактики ходив з екскурсіями на дах мікрополісу. Та й пізніше, вже просто так, поновити відчуття. Зрозуміло, завжди був у захисному костюмі, щоб не нахапатися мікробів чи алергенів. Зовнішники, до речі, теж, пакуючись з ніг до голови, не себе захищають, а жителів мікрополісу від себе. Ну, виходив Чен, милувався горами, небом, дивився вниз з запаморочливої висоти. Насолоджувався простором і йшов додому у піднесеному настрої. Але піднятися на дах, знаючи, що спустишся, повернешся до звичного комфорту — одне, а відправитися у невідомість, та ще назавжди… це відрізняється, як дивитися на воду та стрибнути у воду.

Ось і Ченова черга підійшла, ось клацнула засувка корсету — тепер голову не повернеш, хіба що разом з тулубом. Усе, кивнули, щоб проходив.

Наскільки Чен пам’ятав, раніше галерея впиралася у стіну, але зараз там відкрився вхід до технічного коридору. Чен пройшов ним і потрапив до довгого приміщення з сірими металевими стінами, без вікон та з двома рядами триповерхових койок, верхня й середня могли рухатися вгору-вниз по металевих штангах. Метушилися зовнішники, костюми в них були не пістряві, а білі, тобто це медики. Поки що розкладали по верхніх койках: громадянин приреченого мікрополісу вмощувався, йому робили ін’єкцію у руку, фіксували широкими гнучкими смугами, і койка з дзижчанням піднімалася майже до низької стелі. Вже чулося хропіння на різні голоси.

Чен ліг. І нарешті почав думати, досі ніби у шоці був. Зрозумів… ні, відчув усіма нервами, що вже не повернеться, назавжди залишив рідний дім. Навіть попрощатися не дали, все бігом, бігом. Раптом виникла історична аналогія: колись теж наказували людям взяти лише необхідне і найцінніше та й везли їх з рідних місць. На смерть. Цілими народами. А люди йшли, ніби лемінги до прірви, вірили, що це евакуація. Либонь, боялися створити паніку. І ще одна аналогія виникла: зовнішники вивозили через залу оранжереї усе цінне (чи навіть усе підряд), а це дуже схоже на грабунок. Як у старих фільмах про піратів.

Напружився, щоб підхопитися й бігти. А якщо якийсь зовнішник заступить шлях — вдарити ногою у скроню, м’який шолом-маска не захистить. Але засумнівався: раптом мікрополіс Янгзонг дійсно приречений? Геологічні дані теоретично можна й підробити, але ж вони цілком можуть бути справжніми! Почнеш кричати про піратські грабунки та історичні аналогії — спричиниш паніку, хаос, руйнування, і мікрополіс загине без усяких зсувів. І винен буде той, хто підняв бучу.

Через сумніви та корсет, який не давав крутити головою, Чен не помітив вчасно, як підійшла зовнішниця у білому та пшикнула ін’єктором у руку. Відчув легкий короткий біль і одразу провалився у сон. Міцний, ніяких сновидінь.

Прокинувся у клініці мікрополісу. Без корсета, неприв’язаний. Одразу все згадав, підхопився, озираючись. Чотиримісна палата, одне ліжко порожнє, на двох сплять молодий хлопець та сивуватий чолов’яга в літах.

Палата звичайнісінька — хоч сам Чен ніколи не лежав у клініці, не мав настільки серйозних проблем зі здоров’ям, але навідував травмованих товаришів. То як, не було евакуації? Привиділася через травму голови?

Відчувши, що залежався, Чен встав, зобразив кілька ударів та блоків.

— Вже розминаєтесь? — привітно сказала молода чорнява медсестра, яка стояла у дверях. — Добре!

— То евакуація… була? — спитав Чен. Він приготувався до зустрічного питання: «Яка евакуація?»

Але медсестра посміхнулася:

— Теж не вірите. Тут все, як у нас. Туалет там, до речі. Як і в нас.

Актуально. І дійсно не видно ніякої різниці з рідним мікрополісом ні у розташуванні приміщень, ні у дизайні сантехніки.

А евакуація все ж була. Достатньо поглянути на самонаростаюче покриття підлоги: його витоптують нерівномірно, тому й відновлюється воно нерівномірно, плямами. А тут покриття зовсім нове, ніби щойно його простелили. У всякому разі, ходили по ньому дуже мало, ледве почали. Та й інші ознаки можна розгледіти: усе тут новеньке, не замацане.

Потім Чен хотів ще розпитати медсестру, але вона вже допомагала піднятися чолов’язі, вмовляла його розім’ятися. Чен подякував та попрощався, вона ввічливо відповіла та сказала, що можна йти додому. І що заблукати важко, бо все те саме.

Пройшов коридором до ліфтів. Крізь прозорі двері було видно, що у палатах справа усі ліжка зайняті чоловіками, а у палатах зліва порожні. Отже прокидаються тут один за одним, щоб без штовханини. Це у евакуацію слід було поспішати, а зараз уже не треба.

Ліфтом Чен поїхав не додому, а на самий верх, де ресторани з панорамними вікнами назовні.

На середніх ярусах ліфт зупинився, щоб підібрати чоловіка й жінку.

— Не повірю, доки не побачу, — гучно оголосив чоловік, заходячи. — А навіть якщо побачу, ще подумаю.

— Евакуація була, — ліниво запевнив повнуватий флегматичний пасажир, який їхав з самого низу, раніше Чена зайшов.

— Ви вважаєте? — іронічно засумнівався гучноголосий чоловік.

Флегматичний неквапно пояснив:

— Я працюю внизу, у садах. Коли прокинувся, то одразу поїхав туди, перевіряти, що та як. Там інші дерева. Породи ті ж, на тих самих місцях, навіть на тих самих етапах розвитку. Але у кращому стані, бо росли по-іншому. Одразу видно, що майже не плодоносили. І можна закладатися, що їх ріст не прискорювали, можливо навіть сповільнювали. Це не наші сади. А отже не наш мікрополіс, хоч і називається Янгзонг. Резервний, як нам і казали.

Ченові ніхто не казав про резервний мікрополіс. Мабуть тому, що не здогадався спитати.

— Але все одно їдете, щоб пересвідчитися? — насідав гучноголосий на флегматичного.

Той спокійно виправдовувався:

— Просто мені цікаво, де ми зараз. Що навколо.

Гучноголосий знизав плечима, мовляв, яка різниця, зовні воно і є зовні.

Тим часом доїхали.

У ресторані «Бамбук» зібралося чимало народу, а уздовж панорамного вікна вишикувалися досить тісною низкою. Все ж знайшлося вільне місце і для Чена.

За вікном височіли залиті сонцем гори. Але інші, не такі самі. Раніше були нижчими, скелястими, випаленими сонцем. А зараз — зі сніговими вершинами та вкритими лісом схилами, навіть імла не рожева, а блакитна.

І на десерт: вдалині виднівся об’єкт, який можна б прийняти за дуже пряму, вилизану скелю, але він зовсім не вписувався у оточення, навіть за кольором. Ледве Чен почав придивлятися, як дівчина, що вже встигла покопирсатися у сіті, пояснила: це мікрополіс Богодухів. І вказала на ще один мікрополіс, верхівка якого стирчала над небокраєм. Поки що він без назви, резервний.

Більшість глядачів, намилувавшись новим краєвидом, шукали вільні столики, замовляли поїсти й запити. Або одразу випити й закусити. Чен пішов додому.

Коли зайшов до квартири, перше, на що звернув увагу, це пакет з особистими речами на столі. А так — усе було те саме. Відкрив шафу, на плічках висіли три костюми та декілька сорочок, на поличках лежали майки, шорти, білизна, хусточки та шкарпетки. Увімкнув термінал, і проектор висвітив на стелі текст. «У пошуках втраченого часу», Марсель Пруст, на тому самому місці, до якого встиг дочитати Чен. Нічого дивного, бо книжки завантажуються через сіть, і все ж якось занадто.

До речі, Лія! Давно вже слід з нею зв’язатися, бо буде права, якщо образиться. Отже розгорнув екран та набрав виклик.

Вона відповіла, привіталася з радісною посмішкою. Але виглядала втомленою, на її широкому обличчі з великими очима це особливо помітно.

— Ну як тобі евакуація? — бадьоро взявся Чен за найважливішу тему.

— Ой, не кажи! Втомилася, як ніколи. Я у волонтерах була, бо в мене ж медичний профіль.

Чен знов відчув заздрість. Мимоволі спитав:

— Ну і як?

— Та… спочатку нервувала, потім так одноманітно було, що навіть не страшно. Із зовнішниками поспілкувалася… Навіть не знаю, то вони здаються звичайними, то дивними. А ти як? Щойно роздихався?

— Тобто, прокинувся? Тобто — після евакуації? Так, щойно з клініки.

— З клініки? — підняла брови дівчина. — Мабуть, ти рано встиг евакуюватися, по клініках ми перших розвозили. Ті, хто пізніше, прямо на каталках роздихувалися, по квартирах. Найостанніші — прямо у вагонах.

— Чекай… то ті, хто засинав останніми, прокинулися першими?

— Так. Розумієш, першими відправляли дітей та хворих, а будили останніми, щоб було, кому про них подбати, коли прокинуться. А останніми відправляли керівництво та волонтерів, бо до кінця ж треба було працювати, координувати. І будили першими, щоб решту людей з вагонів вивантажувати. Наприкінці вже й без зовнішників впоралися.

— Вивантажувати, — повторив Чен. Лія ніяково посміхнулася.

— Але впоралися непогано, — визнав Чен.

— Так, — кивнула Лія. — Все було прораховано, пройшло без збоїв, у всякому разі серйозних. Дуже допомогло, що тут усе так само як і… там. Цілий мікрополіс переїхав, а ніби нічого не відбулося! Хоча, знаєш… трохи розчаровує. Якось воно нецікаво, що усюди усе однакове.

Як тут не задуматися? Дійсно ж, нічого не змінилося, не дивлячись ні на що. Цілий мікрополіс розвалюється через зсуви, десятки тисяч людей перевезли на чималу відстань, і усе так само. І що б не сталося у майбутньому, нічого не зміниться, крім краєвиду за панорамними вікнами. Може воно й непогано, але ж дійсно нецікаво, розчаровує.

Чен зітхнув, похитав головою, посміхнувся:

— Я от думаю, а чи не записатися мені у зовнішники?