Марсіянський шериф

Сьогодні потвора вбила уранці. Решта – як звичайно. Повністю знекровлене тіло, ланцюжки посинілих округлих ранок на руках та шиї – неначе доклав зусиль якийсь віртуозний майстер тортур і попрацював дрилем із тонким свердлом. Свідок, дружина загиблого, нічого не бачила, точніше, не пам'ятала, і нині перебувала в шоковому стані.

Нік Бартон нервово крокував довкола трупа. Тут не завадили б досвідчені криміналісти з купою необхідного обладнання. А ще – цигарки та склянка віскі. Бартон давно вже забув їх смак, але у хвилини нервового напруження старі звички досить настирно про себе нагадували.

Нині був саме такий випадок. На свою халепу, Бартон погодився виконувати неофіційні обов'язки місцевого наглядача. Щоправда, поселенці частіше величали Ніка шерифом. І зовсім не жартома, а шанобливо. В колонії не віталося цікавитись, хто чим займався раніше, але про поліційне минуле Бартона звідкись прочули. Як давно це було...

Нік закінчив формальний огляд, дозволив помічникам спакувати труп для транспортування в морозильну камеру і подався додому. Роль домівки виконувала одна з секцій величезної печери природного походження. Хоча її кремнеземні «стіни» були пористими, протягу не відчувалося, кисень вивітрювався досить повільно. І не холодно. Одним словом, жити можна.

У «вітальні» Бартон кинув капелюха на вбитий у стінку гвіздок. Як завжди, схибив – ніяк не міг звикнути до зниженої сили тяжіння. Потім, не роздягаючись, ліг на поспіхом заправлене ліжко і заходився відсторонено вивчати чудернацькі візерунки з тріщин на стелі.

Доглядач намагався осмислити, що відбувається, і знайти вихід із ситуації.

Отож, Марс уперто опирався освоєнню. А його ще впертіше намагалися прибрати до рук. Хоча б частково, упорядкувавши одну-дві бази. Проблема перенаселення Землі загрозливою тінню нависала над людством, а червона планета цілком реально підходила для терратрансформування. Його початкові етапи належало здійснити групі злочинців-добровольців, переведених із режиму жорсткого контролю у статус «обмеженої свободи». Тобто, в суспільство їм ще зась, а от у компанії подібних до себе – живи й працюй задля благополуччя того-таки суспільства. Можливо, воно оцінить твою сумлінність і колись вибачить. Якщо, звісно, залишишся живий.

Функції проміжної бази виконувала безпілотна орбітальна станція «Надія». Саме з неї на Марс «десантувалася» перша робототехніка, яка здійснила підготовчі роботи. Процес ускладнювався тим, що в багатьох місцях ґрунт червоної планети виявився токсичним для білкових форм життя. В принципі, роботів можна було б застосувати і для подальшого розширення бази, але тут у когось із урядовців виникла ідея використання дешевої праці в’язнів. Майже три календарні місяці все було відносно добре. Але ось планета знову «показала зуби», і, маєш: за два тижні – три трупи.

Вже після першого нападу Бартон повідомив про НП на Землю. Відповідь була передбачуваною: посилити охорону колонії, поводитися обережно, чекати транспорт із фахівцями. Транспорт прибуде за графіком.

Тобто, майже через місяць.

Певна річ, ніхто не збирався змінювати розклад польотів через смерть колишнього в’язня. Після другого випадку відповідь слово в слово повторилася. Зараз Бартон сумнівався, чи варто відправляти третє повідомлення. І взагалі, чи буде кому зустрічати візитерів на Марсі. Шериф наполегливо намагався знайти відповідь на свої-таки питання.

Отже, якийсь місцевий монстр пробирався в кімнати колоністів і вбивав. Чому тільки чоловіків? Чому ніколи жертвою не ставали одинаки? А з двох, що перебували поряд, гинув лише хтось один? Чому дружини не могли чітко розповісти про трагічну пригоду?

Перший напад істоти дивним чином збігся в часі з прибуттям на Марс жінок, доставлених останнім транспортним кораблем. На це ніхто не звернув уваги, але, після наступного трупа, колонією поповзли зловісні чутки. Генріх Шульц, зашкарублий жінконенависник, похмуро буркотів: «До нас завітала упириця. Гаплик, мужики, якщо ми її не вирахуємо, вона не лише зі свого бахура – з усіх крівцю висмокче». 

Жінки колонії злочинницями не були. Ці самовіддані дами прибули до чоловіків, як тільки узаконили відповідний дозвіл.

Щастить же декому... Погляд Бартона перемістився на єдину світлину, що прикрашала стіну поряд із капелюхом. Дружина й син... Вони залишилися там, в іншому житті. Точніше, пішли з нього раніше від Ніка. Це була остання поліційна справа Бартона, що стосувалася угруповання сектантів-маніяків. Ті гребували кров'ю, але систематично приносили в жертву якомусь жахливому божеству задушених людей. Кому саме вони поклонялися, в матеріалах справи не вказувалось. Та Бартон і не став їх розпитувати, коли першим з підрозділу швидкого реагування вдерся у виявлене лігво. Побачив у зашморгу посеред кімнати тіло підлітка й перестріляв усіх виродків до дідьчої мами. Потім – звільнення з поліції, суд, в'язниця. Звістка про загибель сім'ї. «Задушені відомим вам способом...» Подальше життя, немов у кошмарному сні. Точніше, не життя, а так, існування. Душогуб убив тоді не двох. Третя жертва залишилася в тілесній оболонці, але повільно згасала як особистість...

Пропозицію про переведення на Марс Бартон сприйняв без особливих емоцій. Чи не однаково, де чекати фізичної смерті – за ґратами чи в колонії на далекій планеті. Робота не вимагала спеціальних знань. Головне – дотримуватися чітких, детально прописаних інструкцій. Потім два колоністи чогось не поділили й побилися безпосередньо на робочому місці. Бартон угамував задирак, а наступного дня в його «квартиру» прибула делегація з пропозицією стати місцевим наглядачем. Коли на планету доправили жінок, одна з них привезла спеціально замовлений колоністами подарунок – крислатий капелюх. Так би мовити, своєрідний символ шерифської влади. Нова посада щось змінила в існуванні Бартона. Принаймні, він став потрібен трьом десяткам людей. Нехай, чужим. А що залишилося свого? Ці стіни, вкриті тріщинами? Ця планета? Своє – так. Але ж не рідне…

Нік відкинув спогади і, вже вкотре, повернувся до нагальної проблеми. Припустимо, злочинець – людина. Проникнути в кімнати потерпілих непоміченим він міг тільки в тому випадку, якщо двері залишалися відчиненими. Але дружини загиблих стверджували протилежне. Брехати їм не було сенсу – цим вони наводили підозру на себе, як єдиних присутніх під час убивства. Та й характер ран не узгоджувався з можливостями людського організму. Якщо ж хтось мав якусь особливо збочену зброю – куди вона поділося після скоєння злочину? І як її змогли протягти через добре організований для таких рейсів митний контроль?

Напад місцевої тварюки здавався логічнішим і ймовірнішим. Виходить, на Марсі все ж є життя? Чуже, незрозуміле. Смертельно небезпечне...

Шериф, не встаючи, дістав зі столу шматок білкового брикету. Їжа колоністів не вражала смаком, та Бартон любив пожувати під час роздумів. Тим більше, дефіциту продуктів не було – їх запаси поповнювалися з кожним прильотом транспортних кораблів.

Отже, виходить, хтось або щось пробирається порами у кремнеземних стінах? Адже ніхто не знає, у які глибини планети простяглися ці щілини. Можливо, їх варто чимось заліпити?

Так, питань багато, а от із відповідями... Бартон сам не помітив, коли задрімав.

Йому снилися потворні кліщі чи то павуки, котрі виповзали зі шпарок у стелі й стінах. Вони падали на тіло Бартона, через одяг упиналися в тіло, а він не міг ні поворухнутися, ні крикнути. Кремнезем розтріскувався і осипався, щілини розширювалися, монстри теж збільшувалися і гидко тріскотіли, клацаючи кривими щелепами...

Шум ставав чимраз голоснішим, і Бартон різко підскочив на ліжку, очманіло роззираючись. Тріскотів, надриваючись, телефон. Нік ще якийсь час сидів, звісивши ноги й оговтуючись від моторошного сну. Відтак підняв слухавку, замість привітання хрипко кашлянув.

– Ніку, це Анрі. У нас новий труп. Єва Маркес.

Ну от, виходить, і до жінок дійшла черга.

Що добре в їхньому поселенні, то це близькість сусідів – вийшов зі своєї кімнати, прогулявся звивистим коридором – і вже в гостях. Помічник шерифа, так само суспільно обраний, як і сам Бартон, Анрі Ферра, чекав шефа біля входу до кімнати, де стався інцидент. Поруч із ним стояв інженер колонії Яніс Захаріас.

– Що тут, Анрі? З Антоніо все гаразд?

– Він живий. А от чи в порядку... Як почувається чоловік, котрий дізнався, що його дружина... Вибач, Ніку...

Бартон злегка кивнув, чи то приймаючи вибачення, чи то погоджуючись із твердженням помічника, й увійшов у розчинені двері.

Антоніо Маркес із відстороненим поглядом сидів у кутку кімнати й тремтячою рукою дряпав щоку, що злегка кровила.

– Це він сам порізався. Яніс, їхній сусіда, почув крик, вибив двері й застав Антоніо, котрий дико волав над трупом і розмахував небезпечною бритвою. Є ж унікуми – користуватися такою допотопною штукою! Яніс сам не ризикнув відібрати лезо, подзвонив тобі. Ти не відповідав, він тоді до мене... Удвох ми заспокоїли бідолаху, як змогли.

Нік оглянув кімнату. Знекровлене тіло Єви лежало на ліжку, Антоніо втупився в одну точку на протилежній стіні. Бартон присів біля ніг Маркеса, провів пальцем по підлозі, понюхав. Роззирнувся навсібіч і пройшов до ванної.

– Що там, Ніккі?

– Всюди кров. Він порізався біля умивальника.

– Напевно, чогось злякався?

Нік вийшов із ванної й ще раз уважно вивчив кімнату. Дивно: весь цей час його не покидало відчуття сторонньої присутності.

– Антоніо, що ти бачив? Антоніо!

Маркес здригнувся від різкого крику, і в його очах з'явився осмислений вираз.

– Я... голився, вийшов... а вона...

– Що ти бачив, Антоніо?

– Нічого... Я ж голився. Порізався... Сильно... Вийшов заклеїти рану. Не пам'ятаю... Тільки пам'ятаю – стою над нею, а вона...

– Анрі, відведіть його з Янісом до медпункту. Нехай док дасть заспокійливе. Потім до мене, будемо думати, як жити далі...

***

Бартон вивчав інструкцію до нового кисневого пристрою, але його думки блукали далеко. Колонію лихоманило, працювати ніхто не поспішав. Утім, паніки не було, і то добре. Але це поки що. Як захиститися від всюдисущого монстра-невидимки? Мати зброю колоністам не дозволялося, тож доведеться знімати з пожежних щитів ломики та сокири. Мабуть, незабаром усі будуть носити з собою ножі. А потім добропорядні громадяни згадають своє темне минуле й почнуть чинити самосуд. Хто виявиться першою жертвою очманілої юрби?

Анрі сказав, що багато чоловіків, особливо холостяки, бурчать щодо жінок-упириць. Трясця, це все Шульц зі своїми фобіями! Хоча... Можливо, останнє вбивство трохи остудить завзяття жінконенависників?

Від роботи та роздумів Ніка відвернув ниючий біль у долоні. Треба ж було вчора, коли розпаковував обладнання, загнати скабку! Йти в медпункт через таку дрібницю не хотілося. Бартон дістав із тумбочки конфісковану в Маркеса бритву й почав акуратно длубатися лезом у зашкарублій шкірі.

Навіщо митниця дозволяє провозити такі штукенції? Хоча... З тим самим успіхом можна заборонити кухонний ніж.

– Чорт! – рука з бритвою здригнулася, і з досить глибокого порізу виступила кров.

Бартон вийняв скабку, затиснув кулак, щоб зупинити кровотечу, і раптом застиг.

Знову, як у кімнаті Маркесів, виникло неприємне відчуття чужої присутності. Намагаючись не робити різких рухів, шериф міцніше стиснув у правій руці бритву й прихопив закривавленою долонею ніжку стільця.

Минуло кілька хвилин, але нічого не змінювалося. Бартон притиснувся спиною до пористої стіні й розслабився.

До лікаря таки доведеться зайти. Хоча б за заспокійливим.

***

– Ніку, заспокійливого, вочевидь, буде замало. У вас підвищений тиск. Рекомендую ось ці таблетки. Добре розслаблюють стінки судин, знімають головний біль. Підозрюю, що їх запаси в мене швидко вичерпаються – бо жінки дуже полюбляють... в особливі, так би мовити, дні. Онде й покійний Лайчек минулого тижня брав для своєї дружини, бідолаха. Я, до речі, ваше розпорядження виконав: весь ріжучий медінвентар і паралізуючі речовини зібрані в тому ящику, на канапці. Зараз заберете чи прийдете з помічником?

Лікар не вгавав, але Нік лише кивав за звичкою й слухав неуважно. Балакучість місцевого ескулапа була всім відома і багатьох напружувала. Чоловіки не любили в нього засиджуватися. Втім, можливо, головною причиною стали чутки про нетрадиційну орієнтацію говіркого господаря медпункту.

Якась важлива й необхідна для вирішення проблеми думка весь час крутилася в голові Бартона, та він ніяк не міг, як кажуть, піймати її за хвіст. Бракувало визначального сигналу. На здивування шерифа, такий сигнал пролунав у словесному потоці лікаря.

Діана Лайчек! Він не провів повторного опитування свідків. А треба було б – вони, напевно, вже прийшли до тями.

Враховуючи відсутність у медпункті необхідних для стаціонарного лікування умов, лікар виводив нещасних вдів із шокового стану в них удома. З його слів, зараз із жінками вже можна акуратно розмовляти на делікатну тему.

Бартон прикинув оптимальний маршрут і незабаром виходив від першої вдови. Розмова вочевидь дала результат! Якщо інші жінки підтвердять підозри шерифа, можна робити якісь висновки.

Тиша у відповідь на стукіт насторожила Ніка. Передчуваючи лихе, шериф злегка штовхнув двері, зазирнув до кімнати. Жінка лежала посеред розкиданих речей без ознак життя. На шиї – туго затягнутий зашморг зі звичайної мотузки для білизни. У Бартона перехопило подих: минуле наздогнало його навіть тут, на проклятій планеті з її монстрами. Тільки тепер до місцевих монстрів приєднався ще один, страшніший.

Бо народився колись людиною.

Мерщій до Діани!

Шериф вилетів у коридор і відразу ж почув крики й якийсь гуркіт, що нагадував глухі постріли. Цього тільки бракувало!

Двері до кімнати Діани Лайчек були розчинені. На різних відстанях від них, використовуючи виступи стін як укриття, причаїлося кілька колоністів на чолі з Анрі Ферра. Побачивши шерифа, помічник замахав руками, мовляв, не підходь, і кинувся тому назустріч.

– Анрі, хто?

– Генріх Шульц. Зовсім дах зірвало! Захопив Діану як заручницю. Стріляв, сволота! В дюбельного пістолета, виявляється, ще та дальність і пробивна сила. Слава Богу, стрілець із нього кепський. Кричав, що буде розмовляти лише з тобою. Як гадаєш, зможемо його переконати?

– Ні, Анрі, він не зупиниться. Він уже вбивав. Слухай сюди...

***

...– Ніку, ти впевнений у тому, що збираєшся робити? – Ферра, на відміну від Бартона, помітно хвилювався.

– Так, Анрі. Тепер давай ще раз, спочатку. Ти за старшого й мусиш контролювати ситуацію. Якщо мені не пощастить... не перебивай! Так от, якщо не пощастить, ніхто на рожен не лізе. Ні мені, ні Діані ви вже не допоможете, а трупів для нашої колонії й так вистачає. Зачекаєте годинку, як буде тихо – зайдете. Тільки обережно! Якщо мої здогади правильні, цей виродок звідти вже не виповзе. Вийдеш на зв'язок і повідомиш Центр про все, що я тобі розповів. Не забудь: жінок відселити в окремі кімнати, проконсультуватися з лікарем, посилити контроль у зазначені ним дні. Чоловіки можуть тимчасово потіснитися й пожити колективно. Як тільки прибуде транспорт – дам евакуюєш. Мужики – за бажанням, ситуацію їм поясниш. Хоча... Можливо, я помилився, й тоді діяти доведеться спонтанно. В тому, що сталося, досі є моменти, які годі логічно пояснити. Думаю, незабаром ми це дізнаємося... Удачі, Анрі!

Бартон потиснув руку помічникові, поправив капелюха, впевненою ходою попрямував до оселі Діани Лайчек і зупинився на вході.

– Ну, шерифе Бартон, що ж ви нехтуєте нашим товариством? Я зачекався! – Шульц хрипко засміявся.

Нік повільно увійшов до кімнати, на ходу оцінюючи відстань до супротивника.

Далеко. Особливо, враховуючи спрямований на тебе пістолет. Трясця, а Бартон і не подумав, що таку штуку можна використовувати, як зброю!

Генріх Шульц прикривався Діаною, мов щитом, захопивши її лівим передпліччям за шию. У цій-таки руці виблискував чи то ніж, чи то скальпель.

– Чого витріщився? Все ще чіпляєшся за життя, шерифе? Не чекав! Твої дружина й син були податливішими. Руки підніми, щоб я їх бачив!

Бартон глибоко зітхнув і, вгамувавши пекуче бажання кинутися вперед навмання, спокійно відповів.

– Облиш жінку, тоді побалакаємо.

– Ні, шерифе, так не піде. Всадити б у тебе кілька дюбелів... Але надто вже довго я чекав цієї миті. Сам напросився за тобою на кляту планету. Я хочу чути, як ти, козел, хрипиш у моєму зашморгу. І знати, що згадуєш у цей час моїх застрелених Братів. Ти ж тоді був немилосердним, га, шерифе? Ну що, міняєш своє життя на упирицю? Бачиш, у кутку висить петля? Давай, покажи самовідданість, встроми туди голову. А я відпущу це стерво, нехай далі жере мужиків.

– Ти ж не встигнеш її задушити, я доберуся до тебе раніше.

– Постарів, шерифе, став кепсько бачити. В мене не зашморг, а ніж, і я переріжу їй горлянку, перш ніж вліплю дюбеля тобі в пузо!

– Кинь, Шульце, ти ж гидлива тварюка. Ти боїшся крові.

– Один раз переживу. Ризикнеш перевірити? Дивись!

Наступні миті здалися Бартону кадрами зі сповільненої зйомки. Ось Шульц злегка натиснув на руків’я ножа, ось Діана хрипко крикнула, й по її шиї потекла тонка багряна струминка. Ось сам Нік із криком рвонув уперед, до мети, неймовірно повільними, якимись тягучими стрибками. Ось ствол пістолета виплюнув сніп сріблястих стріл, і в грудях Ніка спалахнув пекучий біль...

Уже падаючи, шериф помітив над головою свого ворога примарне сяйво, що мінилося всіма відтінками багрянцю...

***

Тиша... Темно... Тіло... не відчувається.

«Хто я?!»

Імпульс пробіг нервовими ланцюжками, намагаючись відшукати хоч щось знайоме, зачепитися за уривки пам'яті... Так, ще, ще, далі... Ось, є!

Нік Бартон... Здається, так його звали раніше... А зараз?

Шериф Нік Бартон. Наглядач колонії на Марсі. Мисливець на тварюку-кровопивцю й маніяка-душителя...

Маніяк... Схоже, шериф усе зробив правильно. Не можна було відразу кидатися під постріл. Тоді Тварюка вбила б і Шульца, й жінку. Всіх, хто знаходився біля пораненого.

А так кров'ю стікали Діана й він, Нік Бартон...

Схоже, маніяка знищено. Тварюка майже завжди вбивала людей, котрі були поруч із тими, хто втрачав кров. Із жінками в їх перший «критичний день»... Із порізаним під час гоління Антоніо Маркесом... Чомусь, не любить вона таких... І сама забирає в них кров.

Залишається сподіватися, що Діані не сильно дісталося й їй зможуть допомогти. Анрі – меткий хлопець і проконтролює ситуацію. А потім прибуде транспорт із Центру й нехай з Тварюкою розбираються фахівці.

Де Тварюка зараз? Можливо, чатує на нову жертву в колонії? Який він, цей всюдисущий кровопивця? Цікаво...

Й чия це присутність знову відчувається поруч? Поряд із тілом... якого, здається, немає? Чи, зі свідомістю?...

Тільки «це» не видається тепер чужим...

Хто ти, сусіде ? Відгукнися!

***

Грол був одним з останніх Хранителів Закону Мерани. Суворого, але справедливого. Симбіонт, котрий пролив чужий Еліксир Життя, мусить віддати свій. Весь, до останньої краплини.

Хранителі мали право використовувати Еліксир симбіонтів, що готувалися завершити свій шлях у тілесній оболонці. А в нагороду – дозволяли їм жити духовно, зчитуючи свідомість. Прикро, та Грол був занадто молодим і не встиг здійснити ритуал єднання – симбіонти примудрилися знищити один одного за допомогою якоїсь жахливої зброї, перетворивши прекрасну Мерану на мертву планету. Тепер про них нагадував лише хімічний елемент, який входив до складу Еліксиру життя. А нині осів у поверхневих шарах планети, надаючи ґрунту специфічного відтінку. Грол та інші Хранителі ізолювалися в своїх домівках, увійшовши в стан анабіозу. Скільки тривав вимушений «сон», він не знав.

Потім з'явилися прибульці. Чужі, але, як не дивно, чимось близькі, бо ж нагадували рідних симбіонтів. Принаймні, їх організм містив значну кількість Еліксиру.

Спочатку Грол зачаївся. Відтак, знемагаючи від тривалої самотності, довго блукав пористими лабіринтами своєї захопленої прибульцями домівки, спостерігаючи за чужим життям. А одного разу відчув втрату Еліксиру і згадав свої обов'язки.

Він усе ще Хранитель. Він виконає обов'язок і покарає винних.

Гролу дуже кортіло зрозуміти вчинки прибульців. Якби ж вони поділилися своєю свідомістю... Але добровільно чужі навряд чи це зроблять, а вивчати думки покараних ним злочинців, які пролили Еліксир побратимів – огидно.

Ще Грол не міг збагнути, як прибульці пошкоджують одне одного. Ось вони поруч і, начебто, мирно спілкуються. Затим – несподівана втрата Еліксиру! Бентежило Хранителя також те, що деякі потерпілі й далі продовжували втрачати Еліксир. Він геть заплутався, чи треба когось при цьому карати, вирішив не поспішати й діяти за ситуацією. Кілька разів Грол відчував Втрату, хоча поруч із постраждалими взагалі нікого не було. В таких випадках Хранитель тихенько зникав, дивуючись протиприродному. В його симбіонтів ніхто не втрачав Еліксир довільно, зі своєї вини.

Й ось новий злочин. Двоє чужих втратили священну речовину. Винен, без сумніву, третій. Той, із гримаючою штукенцією. Грол здійснив акт покарання, потім посилив ментальні хвилі, торкнувся свідомості потерпілих, позбавляючи, як завжди, зайвих вражень. І раптом зрозумів, що один із прибульців іде з життя.

Грол миттєво зробив те, про що, можливо, ще не раз пошкодує.

Він забрав свідомість потерпілого.

Зараз Хранитель гелеподібною райдужною масою розтікався поверхнею стелі житла, неспішно просочуючись у її пори. Він уважно прислухався до своєї нової частинки – дивовижний побратим по еліксиру поки що мовчав.

Що ж, Грол зачекає. Щоби перемогти самотність, їм необхідно зрозуміти одне одного. Й тоді домівка знову стане затишною.

Як ти, сусіде? Відгукнися!