Лічозір

1. 

Сергій лежить на чисто вимитій росою траві, яка, беручи тепло від землі та його тіла, стає майже сухою, м'якою на дотик, слухняною. В душі спокій та умиротворення. Ніч. Небо над зорями, небо під зорями і людина, розчинена в тому небі. Через шкляне око телескопа місяць видається не втаємниченим блазнем, як оце сьогодні, а звичайнісіньким небесним шматком каміння й зовсім не Світилом, навіть не ліхтариком. Це таки купа німого каміння, гір, кратерів без вогню, океанів без води та штормів, пустель без пісчаних буревіїв.

Телескоп, матері його ковінька, зламався. Така ось оказія – астроном без телескопа, на щастя не без зір. Ось зараз над головою зіроньки справжні! Чужі або рідні, але неоднорідні. Лише через тиждень обіцяли привезти цей клятий окуляр, котрий простісінько таки розсипався на друзочки. Два дні ходив, мов у воду опущений, тому що звик до денного сну, перетворившись на сову… За п'ять літ геть забулося, що ніч може бути також живою – не згірше дня. Зазвичай ніч спливала непомітно. Тому що, прикипівши очима до неба, дякуючи зіниці свого телескопа, нічні голоси вчувалися віддалено, немов шум морського прибою. Є собі і що ж? Байдуже, бо поруч море. Небо ж зробилося Сергієвим життям, світом, мовою, світлом… 

І ось зараз, він, звіздар, або, як жартома, його колись називали Лідуся – лічозір, без телескопа, лежить горілиць на теплій землі та милується зорями. Сергій вдивляється в зоряну міць над головою та уважно слухає звуки ночі – шелест трави, вистукування цикад, гомін пугачів, обійми дерев, гудіння хрущів, усі пестливі ніжності ночі. Він у полоні – такому нестримно-жагучому та розкішному.

Одного дня Сергій зустрів її. Випадково чи ні? Яка, зрештою, різниця? Гуляв лісом, ходив-бродив і випадково надибав галявину. Хтось посередині, з якогось дива, насипав горбик, який уже встиг зарости травою, замаювати. Спочатку Сергій її не помітив – здавалося, що то камінь, рясно вкритий смарагдовим лишайниковим обрусом. Одначе щось вабило Сергія до каменюки, якась невідома сила. Чому б і ні – можна заради цікавості і подивитися. Часу теперечки вдосталь.

Відтоді, як Сергій «потоваришував» з небом, спливло майже п'ять років. Його дружина Ліда померла під час пологів, забравши з собою на той світ і їхнього сина. Була то недбалість лікарів. Він і зараз ледве пригадає ті дні. Кудись біг, щось ламав чи когось, черлена барва на руках. Знав, напевне, то не його кров. А потім у свідомості – чорторий. О, ні - то не розбиті скельця чогось цілісного, а направду жахлива вирва. Таки оговтався на суді. З'ясувалося - він убив людину, отого п'яничку-лікаря, котрий приймав пологи в дружини… Та пригадати цього так і не зміг. Життя зосталося там, де небо - спільне і доля одна для двох. Зненацька все обірвалося – він зараз навіть не одинокий, він половинчастий. Краща його половинка вмерла зі сином та дружиною. Тоді ж померло сонце і прийшла натомість ніч, пітьма. Суд виніс виправдувальний вирок. Наш суд таки найгуманніший у світі?! Сергію було байдуже, де і як жити далі - у стінах в'язниці на нарах чи в порожній занедбаній розпачем та горілкою квартирі.

Одного липневого ранку Сергій зрозумів - далі жити так несила. Він продав своє двохкімнатне помешкання, купив маленьку хатиночку в Кримських горах, знайшов роботу в Кацивелі на горі Кішка в обсерваторії і став лічозіром. Маючи освіту астронома, зробити це було доволі легко. Куценькі-маленькі зарплати не приваблювали сюди людей. Та Сергію до грошей було байдуже. В хатинці нема ні радіо, ні телевізора. Такі собі зовсім спартанські умови для життя. Ну і що! Тут лише він, безкрає глибоке небо та холодні бездушні зорі. Жодних компромісів!

За п'ять літ Сергій зрідка виходив у ліс, що шумів навколо його хати. Сьогодні прокинувся разом зі сонцем. Чи не вперше за п'ять років вночі спав. Сонце було прекрасним. Дивися на нього і плакав. Спогади зливою заливали душу – він з коханою Лідусею на горі Піп Іван у Карпатах і помаранчево-прекрасний схід сонця. Ліда в його променях сіяє і сама стає для Сергія сонцем. Тоді він зрозумів - без Ліди жити не зможе. Що ж, таки зміг, вже майже п'ять літ.

Сергій обходить дивний горбок на галявині і спотикається. З-під смарагдових кам'яних брів на нього дивляться такі ж, камінні, очі. Був певен – це жінка.

Сергій досі не розуміє – навіщо це зробив. Та зараз у нього в оселі на столі стоїть кам'яна голова жінки. Визволивши Панну з полону смарагдового нашарування, несподівано на шиї незнайомки знайшов вкритий брудом та літами ланцюжок, зі старим медальйоном. Медальйон нагадував ключ. Коли то файно відчистив, то з-під нашарування бруду та літ на нього дивився одним своїм оком срібний ключик. На його голівці красувалась дбайливо викарбувана сварга. Вона була повернена гранями в бік ночі. Довго не вимислюючи, Сергій ланцюжок повісив на шию.

Каміна жінка наче посміхається, наче й насміхається. Хто ж знає тих жінок, навіть каміних. Розкішне довге волосся спадає водоспадом на кам'яні рамена. Можливо європейка. Бровеняти, наче сполохані птахи, махають перелякано крилятами. З-під них визирають великі кам'яні очі. Тоненькі губи посміхаються. Це сарказм чи м'яка вдача? Сергій сідає навпроти жінки так, щоб добре розгледіти кожну складочку-рисочку на її кам'яному обличчі, але не надто близько. Бо тоді можна потонути в бездумному проваллі звичайної холодної брили каміння. Вперше за п'ять літ він сповідується, голові кам'яної жінки.

Сьогодні нарешті полагодили телескоп. Вже вночі можна братися до небо-праці. Сергій впіймав себе на думці, що майже не сумує за небом, як це було в перші три дні. Всі його думки кружляють навколо голови незнайомки. Хто вона? Інколи байдужа, інколи уважна. Байдужа, мов ті зорі, що витягли його з халепи забуття – далекі мовчазні і разом з тим зараз такі рідні. Каміна жінка також витягує його звідкись та тягне кудись. Якби ж то знання – куди? Сьогодні вночі написав їй листа. Він не розучився писати. Насправді не знав, що зможе. У листі його сповідь, а також біль. Лист поклав біля скульптури, а коли повернув з роботи, навіть не здивувався – той щез…

Отак вони живуть – самітник Сергій та німа кам'яна Панна. Він купив їй хутряну шапочку та вовняний шалик, щоб не мерзла зимними вечорами, котрі прийшли в гори вже у серпні. Він розмовляє з Панною про все на світі: про сонце та кригу, про небо та землю, про життя та смерть, про людей, про непрочитані книги, про написані вірші, про ненаписані пісні. Кожного дня Сергій пише Панні листа. Коли вертає додому з роботи – лист зникає. Куди щезає цей лист – байдуже. То її справа, бо лист адресований не йому. Він багато читає для Панни. Раптом пригадує, що у минуломи житті дуже любив читати. Панна прекрасна співрозмовниця, вміє чути. Уважно, не перебиваючи, завше погоджуючись зі всім, що б Сергій не говорив. Панна чудесний та натхненний слухач – вона скоряюється поетичному шалу Рілке чи музиці у рубаях Хайяма, дощу та сонцю в романах Гемінґвея та щирому сміху Гашека. Бо то ідилія, що все ж буває, як ото у небі: чіткість у рухах планет, закономірність з'яви нових зірок та неминучість загибелі старих, котрі насправді ніколи не помирають, а лише змінюють форму та сутність…

В гори прийшла Осінь та принесла смуток. Вона встелила землю попервах барвистим, а згодом зіжухлим листом, який зараз жалібно курликає під ногами : «Киги-киги, киги-киги». Сергій бреде лісом, отим лісом, в якому зустрів каміну жінку. Сьогодні вирішив взяти на роботі вихідний. Це доволі просто, тому що ти сам собі бос. А ось і горбочок на якому донедавна жила Панна. Вітер щедротно притрусив його жовтим листом, поцяцькувавши недбало бурштинову барву багрянцем. Сьогодні стало затісно в чотирьох стінах хати, поруч з каміною жінкою. Захотілося смутку та розпачу осені, сірості туманів, що хаотично кучерявляться над гірськими шпилями, небуденності стежин, щедро всіяних падолистом… 

Сюди рідко приходять люди, в такі нетрі майже ніколи не забредають, хіба що тільки птахи, тумани та дощі. На горбику самітньо сумує крук. Він не з полохливих, бо досить уважно дивиться на людину, яка бродить лісом в пошуках загубленого себе. Сергій підходить ближче. Крук зачинає стрімко махати крильми, робить коло над головою чоловіка та сміливо всідається на ліве рамено Сергія. Та це не дивує. Отак вони вкупі мандрують осіннім лісом, чудна компанія: чоловік і крук.

Крук сидить на столі, поруч з Панною. Він зазирає допитливо в її очі, п'є водичку з горнятка, потім своїм дзьобиком торкається вуст каміної жінки, ніби збирається поцілувати її чи дати напитися. Чорні намистинки очей крука дивляться майже лагідно. Сергій, перед тим як піти на роботу, завжди залишає квартирку розчиненою – це для крука.

Вранці Сергія зустрічає крук. Він, каркнувши-привітавшись, вже звично всідається на ліве плече, напрошується в гості.

Їм затишно вкупі, отим самітникам.

2.

У цьому році зима плаксива та сльотава, немов розманіжена кралечка. Дорога, що веде з обсерваторії додому, розкисла і перетворилася на бруднюще місиво, тому доведеться теліпатися навпростець. Там, де це можливо, Сергій бреде узбіччям, незабаром доводеться завернути в ліс та спуститися ущелиною. 

Сергій бентежить спокій лісу, перебираючись навпомацки через чагарники, ламаючи журливі гілочки кущів. Недалечко знайома галявина. Між голими стовбурами дерев легко можна розрізнити обриси чогось білого, що сніжною плямою бовваніє на горбику. Сергій виходить на галявину та від подиву торопіє. 

На горбочку стоять двері: білосніжні, лискучі, нові. Сергій уважно роздивляється цю дивовижу. Двері, як двері. А можливо вони вже давненько тут? Він майже місяць сюди не приходив. Пояснення видаються дивними. Неждано Сергію вчувається галас за дверима, ніби десь поруч вирує справжнє життя, інше життя. 

Життя… Воно пережувало і виплюнуло Сергія, як непотріб, закинувшу на цю гору. Та ні! Зупинись! Двері тобі нічого поганого не зробили. Вони лише запрошують увійти.

 Господи, це ж маячня! Сергій похапцем запихує руки до кишень, бо вони йому таки заважають… зосередитися, недбало теліпаючись вздовж тіла. Чоловік майже бігцем кидається якнайдалі від з'яви, затиснувши голову між плечі, опустивши очі додолу та не озираючись.

Голоси щезають. Натомість з'являються запитання. Чому він досі живий? Тоді, коли жити не хочеться, а померти несила?

На сосні, під хатинкою, його зустрічає крук, звичним «Кра-кра».

- І тобі гарного дня, друже!

Погода розхвилювалася не на жарт. Небо заполонили чорні хмари. Що там зорі? Навіть хмаринам у небі затісно. У Сергія купа вільного часу: вночі спить, а вдень не знає, де себе дівати. Інколи читає, інколи розмовляв з круком. Та крукові набридає слухати монотонне людське бурмотіння і він забирається геть. Каміна Панна сумує. На вулиці припиняється дощ і Сергій вирішує прогулятися. Оті білі двері не дають йому спокою.

Цього разу двері були іншими. На них з'явилася також біла поштова скринька. Це вже не здавалося випадковістю. Скринька прилаштувана низько і Сергій може доволі легко дістатися до неї. Вона замкнена на маленький сріблястий замочок. Сергій розчаровано дивиться на неї й раптом згадує про ключ, що висить у нього на шиї, подарунок Панни. Ключ ідеально підходить. Скринька не порожня. Там конверт. На конверті акуратно виписано його теперішній адрес. Сергій тремтячими руками відкриває конверт. Почерк його дружини Ліди, він не помиляється, то почерк Ліди:

«Листи твої отримала, Сергійко! Вертайся, будь ласка, додому. Кохаю і жду. Нестерпно без тебе, коханий! Завжди лише твоя Ліза».

Руки зачинають труситися. На ліве рамено опускається чорний крук. Він легко стукає своїм дзьобом, виводячи чоловіка із заціпеніння, а потім піднімається в небо.

Голоси за дверима стають нав'язливішими. Вони не відпускають. Зрештою, чому б і ні? Сергій застрибує на горбок, повертає білосніжну ручку дверей. На ручці вигравійовано зображення чорного крука. Чоловік відчиняє двері.

Сергій прокидається в кімнаті залитій сонцем. Все навколо аж світиться. Стеля над головою горить білизною. Сергій звичним рухом відкидає вбік ковдру та сідає на ліжку. Знайомі та рідні руки огортають його, тепла волога щока торкається до його колючої щоки:

- Сергійку, коханий, ти отямився. Слава Богу! Я вірила в це, хоча лікарі переконували, що ти безнадійний. Я не вірила їм, ніколи не вірила.

Лідуся розповідає йому те, чого він чомусь ніяк не пригадає. П'ять тижнів тому, якраз у день народження їхнього сина, Сергій потрапив у жахливу аварію. Так-так, у нього є син. Водієм, що керував машиною, яка заледве не вбила Сергія, виявися той самий лікар , котрий мав приймати пологи в Ліди. Ескулап був п'яний. До місця праці, звісно, не доїхав. В Сергія ж руки та ноги цілісінькі, навіть синців немає. Та сильний струс мозку поклав його в кому. Прогнози лікарів були невтішними. «Якщо так трапиться і хворий не вийде із коми протягом одного-двох тижнів, то сподівання на його одужання і повноцінне життя мізерні» - товкмачили мудро-завчено хором лікарі. І лікувальна фізкультура, і психотерапія, і корекції мовлення, пам'яті, мислення не допоможуть. Після коми, якщо звичайно пацієнт вийде з неї, щедро обіцяли, як мінімум, слабоумність. Ліда не довіряє лікарям. Тому вона і мама почергово пантрують сон коханого чоловіка, татка та сина.

Наче у чорно-білому кінофільмі в голові Сергія пролітають кадри з його напрочуд живої ілюзії: обсерваторія на горі Кішка, печальна каміна Панна, білі двері, приятель крук, запахи, голоси. Невже це все тільки хвороблива кома? Ото намарилося! І поза межею люди бачать сни.

Вони з Лідою сидять, ніжно сплівши руки докупи та не можуть надивитися одне на одного.

- Коханий! Я хочу тобі дещо показати. – Лідуся схоплюється й підходить до вікна.

На підвіконні її сумка. Звідтам вона дістає цілий стос дбайливо складених аркушів паперу. Вони здаються Сергію знайомими. Ліда ніжно посміхається та тицяє коханому в руки.

Це ж ті листи, що він писав Панні. Чи може він писав їх до аварії? Не пригадує. Сергій тремтячими руками шарудить сторінками. Кохана кладе голову йому на плече:

- Я їх вчора знайшла в твоєму письмовому столі, Сергійку. Вони прекрасні. Я кохаю тебе. Захотілося у відповідь тобі також щось написати. Хоча, я не вмію так, як оце ти. Написала та поклала лист тобі під подушку. Думаєш, я - божевільна? Лист там і досі лежить. 

Зміст Сергію відомий.

Тепло розтікається тілом чоловіка, він цілує кохану в очі, відчуваючи ніжне тремтіння її вій. Кохана поруч, жива і він найщасливіший.

Приходить лікар. Від зобаченого торопіє. Ліда шепоче Сергію на вушко: «Прибалдів». Тому що людина, яка провела в комі місяць, не може себе ось так адекватно поводити. Це суперечить абсолютно всім постулатам сучасної медицини. Щось бубнить розгублено про унікальність такого випадку, інтенсивну терапію, довготривалу реабілітацію. Сам себе та Ліду переконує, що пацієнт здоровий, на диво, як бик й за тиждень буде бігати, мов кінь. Сергія таке зоологічне порівняння лише тішить, а нервове сіпання лікаря від цілком здорового, ще вчора майже мертвого, хворого смішить.

Лідуся побігла за сином, Сергій дуже хоче його побачити. Додому його чомусь сьогодні не відпустили. Бо ж «слід зробити грунтовні аналізи».

Сергій у ванній кімнаті палати. Давненько він по-людськи не мився – довгих п'ять літ. Там, у лісі, мав лише такий собі плохенький душ. О, Господи! Яких ще п'ять років? Добре тебе вдарило, хлопче. Тільки п'ять тижнів! Сергій роздивляється своє погано виголене обличчя у свічаді. Так, очевидно, це Лідині тяжкії труди, бо дружина не любить колючого обличчя.Той худий чоловік навпроти – це він чи не він? Весело показує зображенню язика, тип у дзеркалі відповідає взаємністю. На лівій руці, вище ліктя, помічає брудну темну пляму. Вже встиг замурзатися. Недбало кидає погляд на пляму, збираючись відмити водою і торопіє. То зовсім не пляма, а татуювання – чорний крук. У нього ніколи не було тату. Приголомшено оглядає себе у дзеркалі. Погляд падає на щось блискуче, що горить на шиї та визирає з-під футболки. Там ланцюжок, однак він донедавно ніколи чогось подібного не носив. Сергій крижаними руками з-під майки дістає те, що там заховано та мирно висить на ланцюжку – сріблястий ключик, дарунок Панни. На лискучій голівці ключа викарбувано сваргу. Тільки цього разу її рамена обернені до до сонця, до дня.

Над ліжком у палаті Сергія висить репродукція картини Далі «Постійність пам'яті». Час, який спить-дрімає в обіймах світанку, стікає додолу.