Козацька рахуба

Козак із бідою - як риба з водою.

Народна приказка

Коли вам казатимуть, що життям людини керує доля, талан чи призначення - не вірте!

Всім верховодить проста випадковість. Маю велику підозру, що Бог, створивши цей світ, відразу ж зайнявся важливішими справами, полишивши землю на саму себе. І все пішло самопливом. Якщо Творець і позирає сюди, то лише від випадку до випадку - упевнитись, чи все гаразд у його господарстві, при потребі навести сякий-такий лад та пригнуздати найбільш нахабних представників роду людського.

Якби механізм, що його філософи називають буттям, працював інакше, не було б і цієї розповіді. Та й я залишився б колишнім. Уже й не збагну, краще це було б, чи гірше. Воістину, ніхто не знає, де віднайде, а де втрачає.

А все почалося через спрагу. Їхав я з Чигирина на Січ, віз кошовому якусь грамоту від гетьмана. Ми тоді саме замирилися з ляхами, але всі розуміли, що це ненадовго, й гарячково готувалися до нової баталії.

Стояв посушливий червень. Сонце пекло так, ніби заповзялося перетворити весь степ на суцільну копицю сіна. Від жароти заморилися навіть цвіркуни та зазвичай бадьорі жайворонки. Як на те, не було навіть леготу.

Поганяю я свого Орлика битим шляхом, а сам ледве в кульбаці тримаюся. Горло пересохло, як стара халява; баклага давно порожня - останню воду ще зранку вилив у шапку, щоб напоїти гнідого. Але терплю - до полудня треба дістатися перевозу: гетьманська бумага вельми спішна.

Аж гульк - удалині якісь будівлі замріли. Невже хутір? Ото пощастило - це ж не більш як за версту від гостинця! Поверну, нап’ємося з Орликом досхочу - то і шлях здолаємо вдвічі швидше.

Гнідко підтримав мене охоче - зачув воду, шельма. Повертаємо голоблі - й гайда у степ.

За кілька гонів помічаю, що попереду направду зимівник, але старий, чи не покинутий. Однак довга шия журавля обіцяє жадану вологу, тож рішення свого не міняю. Та й спрага - кепський порадник.

Коли чую - кричить хтось. Не кричить - волає не своїм голосом, та так жалібно, що серце крається. Здається, жінка!

Мій Орлик став, мов укопаний, вухами пряде, форкає - далі йти остерігається. Роздратовано острожу його - нумо, вражий сину, там щось лихе коїться! Не інакше як татарва приблудила. То ми їх зараз умить вихрестимо - не сподіваються, либонь, гостя.

Гм, брама чомусь зачинена, та й слідів копит не видно. Значить, не татари. Проте жінка голосить ще дужче, вже аж харчить. Пологи в неї, чи що?

Прожогом зіскакую на землю, дістаю шаблю й пістоля - про всяк випадок. Прочиняю хвіртку - на подвір’ї нікого й нічого підозрілого. Кричать із хати.

Простую туди. Двері незамкнені, на стук ніхто не зважає. Заходжу в сіни, а звідти - до світлиці, закосиченої по стінах і сволоку в’язками зілля та грибів.

Коли очі звикають до сутіні, бачу: на постелі борсається в корчах розкуйовджена літня жінка. І волає так, мов із неї жили витягують.

Де вже там пологи. Вмирає стара, це напевне. Й терпить при цьому невимовні муки. Чи то сама грішниця непокаянна, чи за чиїсь гріхи покуту тримає.

Стою я ні в сих ні в тих, не знаю, що й робити. Треба б допомогти якось бабусі, полегшити її страждання. Але як? Я ж не знахар. Рани рубані хлібним м’якушем із павутиною заліплювати та дірки від куль порохом чи землею засипати - оце й усе, чим можу зарадити. Але ж тут не така поміч потрібна.

- Може б вам водиці, матінко? - питаю, аби не мовчати.

Стара мене досі, схоже, навіть не помічала. Та коли голос почула, на мить завмерла - хребет вигнутий, ребра крізь сорочку проступають, зуби вискалені, очі аж білі від болю. Потім знову заметалася, але погляду з мене не зводила, бурмотіла щось незрозуміле в паузах між зойками.

- Що, паніматко? - приступив я ближче, схилившись над нею співчутливо.

Пересилюючи хвилі дрожу, що стрясали кістляве тіло, стара звела до мене руку. В жесті цьому було стільки надії й благання, що я мимоволі схопив висхлу долоню.

Вона виявилася гарячою - це все, що я встиг відчути.

Наступної миті мене віджбурнуло від постелі й кинуло на піч. Крізь тіло мовби пропеклася блискавка, випалюючи по дорозі всі відчуття й думки, лишаючи лише невмовкаючий комариний дзвін. Руки й ноги не корилися, стали геть чужими. Я продовжував бачити, але так, немов сидів під водою - все навколо було розмитим, ледь розпливчастим, із перлистими сяючими мазками по краях.

Так тривало лише кілька ударів серця, а тоді я разом повернувся до тями - мов зі ставка випірнув. Виявилося, що сиджу на долівці, розкарячившись, мов той павук. Плечі болять, але стерпно.

Підводжуся, дивлюся на стару - лежить собі любісінько, зморшкувате лице спокійне, аж ніби просвітлене якесь, очі заплющені, а руки благопристойно на грудях складені. Відмучилася, сердешна, віддала Богові душу.

Став я в ногах постелі, помолився похапцем за душу новопреставленої раби божої - і гайда з хати. Поміч моя вже не була потрібна, належало подумати й про нас із Орликом. Витягнув я цеберце води, напоїв коня, тоді й сам призволився. П’ю й міркую собі: дякувати Богу, що зимівник цей нагодився, а то клята спека ледь зі світу не зжила. Оце якби впав отак посеред дороги, то міг би вже і не встати. Заодно й душу християнську спорядив на той світ за давнім звичаєм.

Напився я по саму зав’язку, наповнив баклагу, тільки почав попругу гнідкові підтягати, коли чую:

- Здоров, пане-брате! Давай знайомитися, чи що?

Серце аж зайшлося від несподіванки. Все-таки ураза ще не минула, аж тут отой приблуда ні сіло ні впало мов уродився. Хай тобі грець із таким знайомством!

- І чого б ото чесний чоловік підкрадався до християнина, яко тать в нощі? - воркаю похмуро, не озираючись.

- Бог з тобою, хто б то підкрадався? Ти ж сам прийшов, із доброї волі. До того ж, я теє… не те щоб чоловік.

От халепа, гадаю. Невже бабуся відкрияла? Та ні, голос начебто чоловічий. Чи, може, вона тут не сама живе?

Обертаюся… І серед жаркого полудня вкриваюся холодним потом. Нікого!!!

Мабуть, головою вдарився, - думаю. Її й так сонце напекло, а тут оце…

Проте одночасно нишпорю очима по подвір’ї у слабкій надії таки помітити співрозмовника. Але марно - крім кількох курей та мого Орлика ніде ні живої душі.

- Та ти заспокойся, - чую знову з-за спини. Рвучко обертаюся - нікого! - Перестань крутитися, зроби ласку. - Зирк-зирк навсібіч - порожньо. Що за мана!

- Де ти, трясця, заховався, вражий сину? Ану вилазь по-доброму, бо зараз ребра перерахую!

- Який-бо ти грізний у гніві, - глузує невидимець. - Аж моторош бере. Але нічого не вийде. Краще вгамуйся, побалакаємо спокійно.

- Або ти покажешся, або…

- …ти в штани вгатилишся від натуги. Кинь, друже, це марна річ.

Може, гадаю, це мій Орлик говорити навчився? Подейкують же, що худобина на святвечір балакати може.

- Орлику, - відчуваючи себе повним дурнем, озиваюся до коня, - це… ти?

Гнідко ствердно киває. На мить мене поймає незбагненна полегша. Проте Орлик тут-таки крутить головою, обганяючись від мух.

- Балакати з кіньми - це, мабуть, так захопливо, - знов чується з нізвідки.

Я вже остаточно впевнився, що маю справу не з людиною. А раз так, лиха година звела мене з самим ворогом роду людського!

- Знаю, хто ти, - ціджу крізь зуби. - Тільки не видати тобі душі християнської, як своїх рогів.

- Здалась мені твоя душа, - невидимий співрозмовник ледь-що не позіхає від нудьги. - Мене більше тіло цікавить.

- А ось це бачив? - тичу в повітря дулю, заскакую в кульбаку й, на ходу перехрестившись, пускаю коня ристю в чистий степ.

Відпочилий Орлик біжить охоче, не треба навіть підострожувати. За хвилю зачарований зимівник зникає вдалині. Кілька разів озираюся, але нічого тривожного не помічаю. Здається, спекався Антипка, щоб йому чиряк на дупі.

Дістаємося битого шляху. Тут можна трохи перепочити, стишити хід - до полудня ще далеко.

Потроху заспокоююся. Довкола все звичне й знайоме, і думки мої повертають у стару колію. От же приверзеться таке! Розкажи комусь - не повірять. Ще й засміють, до лиха! Ото козак! Спочатку зомлів, наче дівка на сіножаті, потім із конем шепотівся, нарешті з порожнього зимівника так п’ятами накивав, мовби за них чорти кусали. Посланець гетьмана, називається.

Врешті мені стало не так соромно, як весело, я навіть підспівувати почав стиха, а тоді й уголос - аж Орлик став із неспокоєм оком косувати. Пхе, байдуже, нікого ж не видно…

- Я б так не легковажив, - зненацька, мов грім серед ясного неба, лунає знайомий голос. - Ти все-таки в дикому полі, та ще й із завданням.

Несвідомо натягую посторонки. Гнідко різко зупиняється, здивовано повертає голову. Мене тіпає остуда, язик майже віднявся, в голові формений калабалик.

- Х-х… Г-геть від мене, вража сило! - видушую.

- Ну-ну, не лайся, не личить це християнину, - голос явно забавляється.

- Згинь, нечистий душе! - вперто йду в наступ, слабо вірячи, що заклинання чимось зарадять. Тому додаю від себе: - Терен тобі в очі, а гівно в зуби!

- Та я чистіший від тебе! - ображається невидимець. - Тільки те й робиш, що лихословиш. А від мене хоч слово криве почув?

- Знаю я підступи ваші бісівські, - в голосі моєму вже не чути колишньої переконаності; я збентежений: схоже, куць мене допік.

- Та що ти заторочив: злий дух, нечистий, вража сила! На себе краще глянь: не козак, а півтора нещастя. Марновірство на пересуді й забобоном поганяє.

- Що? Це я марновірний? - не витримую й собі. - Та, щоб ти знав, я в самій Київській колегії вчився… у свій час… трохи…

- Тоді мисли ширше, щоб тебе підняло й гепнуло!

Тут мене направду підіймає з коня і впускає на землю. Не сильно, можна сказати лагідно. Не встигаю навіть перелякатися.

- Т-т-ти що собі дозволяєш! - скрикую обурливо, хапаючись за шаблю. - Та я зараз…

- Цить уже, коня злякаєш.

Тут я зауважую, що Орлик дивиться на свого господаря, як на останнього пришелепка. Чухаю в потилиці, впорядковуючи думки.

- Він тебе що, не чує? - дивуюся.

- Зате тебе чує чудово, - фиркає порожнеча. - І не лише він. Глянь-но - попереду. Тільки ані руш. Завмри.

Дивлюся на дорогу - й не те що завмираю - каменію. Назустріч у хмарі куряви вискакують п’ятеро чи шестеро татар на своїх приземкуватих конях. Передні наготували аркани, решта оголили шаблі. Либонь, заповзялися живим узяти, хоча хто тих невір знає. У серце холодною змією заповзає безнадія. Не встигну! Ні на коня скочити, ні зброю вихопити. Та якби і встиг - не здолати мені стількох ворогів зараз. Ех, пропало життя козацьке, а заразом і честь лицарська - не виконаю тепер наказ, та ще й грамота гетьманська кримчакам у лапи потрапить. Вони хоч і союзниками вважаються, та насправді служать тому, хто більше заплатить. А ляхи за таємниці Хмелеві золота не пожаліють.

Словом, обдурив мене диявол. Забив баки, відвернув увагу й віддає оце на поталу людоловам - безпорадного й тепленького.

Міркую так, а вороги вже й поряд - зиркають зизо з-під малахаїв, дихають важко, збуджено. І тхне від них зовсім не по-християнськи, прости Господи.

Зажмурююся, щоби власної смерті не бачити. Прощай, білий світе! Прощай, рідна земле! Про…

Лице обдає вітром та пилюкою. Мимоволі розплющую очі - татари вже далеко. Промчали поряд, навіть уваги на мене не звернувши. Летять тепер кудись нагинці, гортанно галайкаючи, наче за зайцем полюють.

Знесилено прихиляюся до кінського крупа. Пронесло. Не інакше, сам пан-Біг охоронив, Пресвята Діва своїм омофором заступила…

- Знову вдаєшся у крайнощі, - клятий гаспид і не збирався зникати. - Нема Богові роботи, як різних бурлаків у степу доглядати.

- То це твоя робота, - здогадуюся. - Що ж, непогано, як для чортяки.

- Власне, робота це обопільна, - з притиском відказує мій мимовільний попутник. - Сам я нічого б не вдіяв… про тебе й мовчу. Але спільно…

- Ось що, - відрізую рішуче. - За допомогу вдячний, хоч не знаю, навіщо ти це зробив. Але про жодне «спільно» і мови бути не може. Я добрий християнин, і занапащати свою душу не збираюся. Так що відступися від мене по-доброму, зроби ласку.

- От убоїще! Та будь собі хоч магометанином! Надав же мені дідько здибати такого марудного телепня!

Те, що чорт лається дідьком, видалося мені дуже кумедним, та не подаю виду, щоб дарма не злити біду.

- А я в попутники не набивався, - відкараскуюся гордо. - Не по дорозі мені з такими товаришами.

- На жаль, це вже не тобі вирішувати, - скрушно зітхає невидимець. - Сам не рад, проте доведеться терпіти таку нуду до самої смерті. Твоєї, звісно.

- Про що це ти? - починаю поволі лютитися. Переконуюся, що біс не становить явної загрози, однак провокувати його щось неохота. Чеши дідька зрідка, щоб не задернути.

- Сідай-но на коня та рушай, куди їхав, - радить куцак. - Дорогою побалакаємо.

- А ти що ж, за конем побіжиш?

- Та вже якось не відстану.

- Може, все ж покажешся?

- Не можу. Це одне з того, чого направду мені не дано. Хоча… глянь-но під ноги. Що бачиш?

Я поглянув. Тьху, морочить, вражий син.

- Нічого, - кажу. - Дурень ти, і жарти твої дурнуваті.

- Тінь бачиш, йолопе! Оце й є для тебе я. Віднині і до скону.

- Далебі, тебе так просто не спекаєшся, - заскакую в кульбаку. - Цікаво, всі чорти такі затяті, чи ти особливий? Я ж на Січі до Сірка піду - він тебе ураз спровадить до татка в пекло.

- Легше власну тінь обтяти, - не злякався мій співрозмовник. - Поїхали, чи що.

Рушили далі. Точніше, рушили ми з Орликом. Але й нечистий залишався десь поряд - чи то літати вміє, чи то за спиною примостився. Голос постійно чується на рівні вуха.

- Як мені тебе називати, до речі? - питаю лихого.

- Як хочеш. Баба Оляна Лиском кликала.

- Як собаку? Ні, зватиму тебе… Анциболом.

- Гаразд. А я тебе - Бовдурякою. От і познайомилися.

- Но-но, вважай, жартуне! Мене Самійлом величають. Можна Самусем.

- Як скажеш, пане-брате.

- То ти, виходить, у бабки на зимівнику ховався, - змінюю тему, бо треба ж хоч щось визнати про люципера, котрий уп’явся в тебе, мов реп’ях у псячий хвіст.

- Чому ховався? Я в Оляни жив. І то непогано.

- Стара, значить, відьмувала потроху, - киваю; от чому вона вмирала так важко - гріхи не пускали! - Вона тебе, либонь, пестила, несоленим годувала…

- Темний ти, як опівнічна година, - голос не сердитий, радше поблажливий. - Далі забобонів і носа не поткнеш.

- Скажеш, ти зовсім не злий дух? - сміюся. - Може, янгол?

- Я не злий дух. І не янгол. Не чоловік. І не жінка. Так зрозуміло?

- Куди вже зрозуміліше, - тягну спантеличено. Як же його вивести на чисту воду? - Тоді хто ж ти будеш?

- Цього пояснити не можу, - відказує. - Прийми як даність, що я - просто я.

- Е ні, мушу ж я знати, хто мене з путі істинного звести хоче.

- Однаково ж не збагнеш. Ну та гаразд, - мовить невидимець по паузі. - Я народився не тут, не в цьому світі… Та ні, мова не про ваш «той світ», просто про інший… Мій світ відрізняється від вашого. Тому й ми такі різні.

- Ще б пак, - підтакую глузливо, натоптуючи й запалюючи люльку. Подейкують, що чортяки тютюну бояться - так от брехня все це, мій і не чхнув.

- Одного разу я з побратимами вирішив здійснити мандрівку, щоби дізнатися, як воно в інших світах. Ми збудували… гм, корабель і пустилися в подорож через пітьму і безмежжя. Довго були в дорозі, побачили чимало дивовижного й загадкового… Нарешті дісталися вашого світу… І тут наш корабель… гм, наскочив на пороги, розбився. Ми врятувалися, але опинилися в геть чужому довкіллі, звідки вже ніколи не могли повернутися додому. Ба більше - були приречені на загибель. На щастя, нам зустрілися ви - люди, завдяки яким з’явилася можливість відстрочити неминучу смерть.

- Чув я щось подібне, - пахкаю димом. - І почалася на небі війна, бо повстав Денниця і янголи його проти Бога. Проте переміг їх Господь і скинув на землю. І постали з них духи зла… Зрозуміло, чого ти опинаєшся, щоб тебе кликали чортом чи янголом: першим-бо ти зватися не хочеш, а другим - не можеш!

- Я ж казав, що не збагнеш, - зітхає гемонське поріддя.

- Добре, з твоїм родоводом ми розібралися. Тепер кажи, що тобі треба від мене?

- Нічого.

- Тобто як?

- А отак. Хочу просто жити, та й усе.

- То живи, - дозволяю милостиво. - Але дай мені спокій.

- Зрозумій, - терпляче повторює дідько. - Я можу жити лише з тобою. Без тебе - ні.

- Я таке часто дівкам кажу, - сміюся. - Але ж то лише слова.

- Для мене - не лише. Я - не людина, і самотужки в цьому світі не виживу.

І стільки в голосі вчувається суму й щирості, що я мимоволі починаю йому вірити. А від цього стає моторошно. Що, коли й справді цей дух існує за рахунок людини? Ссе її, наче п’явка… поки не виссе все життя? Чував я подібні розповіді - про літавців, огненних зміїв. То он хто він - цей Анцибол!

- Не вигадуй, - мовби відмахується мій співрозмовник. - Шкоди тобі від мені ніякої. Сама користь.

- То ти… й думки мої читаєш? - ледь не задихаюсь від обурення.

- Вони в тебе на чолі написані, - глузує лукавий. - До речі, можеш не розмовляти вголос. Хіба не ясно, що я - це ти?

- Що-що?

- Ну, уяви собі, що ти - свитка. А я цю свитку взяв - і вдягнув.

- Ах ти ж вража сило! Це я - свитка?!

- Насправді радше - я, - відказує чортяка примирливо. - Вірніше, навіть сорочка - вона ближча до тіла. Зніми з тебе одіж - і постанеш ти голий, босий і простоволосий, жалюгідний і беззахисний перед спекою, холодом, дощами та ґедзями. Я - твоя одіж, твій панцир, якщо хочеш.

- Та не просив я ніякого панцира, хай тобі грець!

- Та й я не просив такої свитки, - парирує він мстиво. - Ех, жив я в Оляни, як у Бога за пазухою, не те що…

- От і жив би далі!

Мій супутник замовкає. Довго їдемо мовчки. Так довго, що я вже починаю сподіватися на диво: а раптом таки вдалося мені віднадити настирливого гаспида?

- Є межа моїм можливостям, - повідомляє він тут-таки, розбиваючи мої сподівання на друзки. - Я можу довго підтримувати людське тіло в бадьорому стані. Знищую хвороби та паразитів. Охороняю від зовнішніх уражень… Але мені не дано втримати в ньому іскру життя. Ви, люди, смертні істоти, і коли приходить ваша пора, вдіяти вже не можна нічого.

- А що буває з вами, коли людина помирає? - цікавлюся знічев’я.

- Помираємо також. Я ж казав, що ми чужі в цьому світі.

- Виходить, ти жив у Оляні й помер би разом з нею, якби…

- Якби не нагодився ти? Так. Це наше благословення і наше прокляття. Коли ми… гм, підселяємося до людей і мимоволі наділяємо їх надприродними можливостями, всі навколо починають уникати їх, боятися… Називають відьмами, чаклунами й іншими образливими кличками… Тому нам важко врешті змінювати… гм, вмістище. Багато моїх друзів через це загинуло. Сьогодні мав умерти і я - тіло Оляни було вже на межі, я спалював останні його запаси, щоби втриматися - навіть ціною її страждань. Боляче згадувати, але це правда. Бог надніс тебе саме вчасно.

- Це сталося, коли я торкнувся її?

Відповідь була очевидною, й він не відказав нічого.

Мені стало прикро. Чим завинив я перед Творцем, що він покарав мене так жорстоко? Хіба не жив як усі? Хіба грішив надміру? За що такий непосильний тягар?

- Бог не під силу хреста не дає, - повчально мовить невидимець. - До того ж, не така вже це важка ноша. Розглядай її як додаткове вміння, коли охота. Скажімо, ти балакаєш польською, татарською, турецькою?

- Н-ні…

- Тепер так. Чи вмієш ти боронитися без зброї? Знаходитися невидимим у натовпі? Лікувати людей? Не відповідай. Насправді вже вмієш. Тобто, все це до снаги мені, але ж ми вже з’ясували, що я - відтепер ти, і навпаки.

- Та збагни, - намагаюся достукатися до його сумління. - Не потрібно мені все це. Відпусти мене з миром, га?

- Не можу. Рад би, але…

- Тоді знай: не відчепишся - вкорочу собі віку! Сам згину, але й тебе, падлюку, з собою прихоплю.

- Візьмеш гріх на душу? - не дуже переймається бісюра. - Якийсь ти непослідовний: ще земне життя не прожив, а вже мене на той світ тягнути зібрався. Бач, як ми зблизилися!

- Я не жартую, хай тобі грець!

- Я також! Чи ти не чув? Без тебе мені - смерть!

- Гаразд, тоді я тобі татарина піймаю. Вселяйся в нього. Нехрист, невіра, напевне вашому братові близька рідня. Житимете, як рука в рукавиці.

- Для цього треба, щоб ти помер, - пояснює невидимець із сумом. - А померти ти можеш лише природним ладом. Так що звиняй, пане-брате, але це не обговорюється.

- Та пропади ти пропадом! - спересердя скрикую, і тут чую позаду кінський тупіт. Татари повертаються!

Миттю ухвалюю божевільне, позбавлене будь-якого здорового глузду рішення. Зі мною таке буває іноді, особливо у вирі бою: втрачаю владу над собою, й тоді мене несе на одчай душі, куди очі бачать.

- Природним ладом, кажеш? - регочу зловісно. - Це ми ще побачимо!

Орлик аж хропе від несподіванки, коли я рву йому вудилами губи, розвертаю й штрикаю острогами. Зойкнувши, кінь стрілою мчить до все ближчої хмарки куряви. На скаку дістаю шаблю… Ех, раз мати породила!..

Несподівано курява розвіюється, з неї показуються верхівці… Сині жупани, шапки з малиновими шликами… Свої, чи що?

Збентежено стримую гнідка, тоді й зовсім спиняюся, крутячи в руках непотрібну шаблю. Справді, свої. В передньому вершникові впізнаю пана Витвіцького, сотня якого саме стояла під Чигирином.

- Чолом, пане-брате! - вітається той, підкручуючи чорний вус. - А що це ти з шаблюкою гостинцем розгулюєш?

Його козаки обступили нас, регочуть білозубо, обтріпуючи дорожній пил із рукавів та шапок.

- Та я того… гадав, що то татари… - белькочу знічено.

- Татари? Та вони так далеко не заходять, - недбало змахує батогом пан сотник. - Якийсь ти лякливий став, пане-брате. Не дарма гетьман наказав у тебе грамоту перейняти й доправити на Січ власноручно.

- Чому? - моє здивування не має меж: хто-хто, а старий Хміль мені довіряв, як собі самому. Ми з ним ще до Жовтих Вод у халепах бували, таке не забувається. - Не може того бути!

- Ну-ну, не нам обговорювати гетьманські накази, - суворо насуплюється Витвіцький. - Давай мерщій бумагу, а сам повертайся до Чигирина. Там татар немає.

Його пахолки знов охоче гигочуть, і в тому сміху - нараз розумію - нема й тіні добродушності. Щось тут не чисто.

- Добре, - роблю вигляд, що погоджуюся. - Кажіть гасло - і бумага ваша.

- Як смієш, хаме! - вибухає пан сотник. - Балакаєш зі шляхтичем, пся крев! Із лицарем!

- Багато вас, лицарів, розвелося, важко розпізнати, - вклоняюся й тут-таки здаю конем назад, піднімаючи шаблю. - Без гасла не віддам - наказ гетьмана.

Посіпаки Витвіцького погрозливо загули, хапаючись за зброю.

- Гаразд, - лихо зблиснув очима сотник. - Ось тобі гасло.

В руці його казна як опинився пістоль. Бухнув постріл. У лице мені сапнуло жаром та пороховим гаром. Я встиг лише подумати, що зараз буде боляче - з кількох кроків куля мусила зробити з моєї голови криваве місиво.

Але… нічого не сталося! Я й далі ошелешено стовбичу при дорозі, а витяга пана Витвіцького збараніло витріщається на мене.

- Гасло неправильне, - кажу з удаваним спокоєм (а що мені залишається?).

Тут вони всі, мов за командою, дістають хто пістоль, хто самопал, поволі наставляють на мене. Зграйний постріл зливається в лункі розкоти.

Орлик злякано здригається. Та я сиджу собі, мов і не було нічого. Лише посміхаюся все ширше. Збагнув уже, в чому річ.

- Твоя робота? - питаю в нечистого.

- Краще вже називай мене Анциболом, - стогне моя невидима тінь. - Інакше підніму і гепну. Боляче.

- Але не до смерті?

- До смерті не можу - самому боком вилізе.

Переслідувачі - а я вже зрозумів, що ніякі то не гетьманські посланці, - поволі оговтуються від урази. Й усе дужче сатаніють, не тямлячи, що діється.

- Та що він, замовлений, чи що, куррва маць?! - хрипить Витвіцький здавлено. - Ану, пошаткуйте його на капусту!

На мене з гамором кидається натовп кіннотників, вимахуючи гострою шиплячою смертю. Останньої миті спадає на гадку, що треба хоча б прикритися, але, по-перше, на це вже нема часу, а, по-друге, якась згубна цікавість - як ото коли стоїш на краю прірви - примушує стримувати коня, сидіти прямо й не опускати очей.

Відчуваю лише пругку хвилю повітря. Нападники один за одним проносяться поряд, щоразу незбагненним чином хиблячи. Я знову цілісінький.

- Знаєш, а від тебе таки може бути користь, - визнаю з деяким сумнівом.

- Певна річ, я ж рятую власне життя.

Тим часом збиті з пантелику харцизи повертаються до свого зверхника. В очах їхніх уже нема пекельної веселості - там хлюпається розгубленість і - так-так! - страх.

- А тепер я спитаю, - кажу здивованому Витвіцькому. - Нащо вам знадобилася гетьманська грамота?

- Те твоє собаче діло! - випльовує з люттю. - Все одно ти вже труп.

- Ще ні, як бачите, - рушаю до нього. - Здається мені, на Січі з вами захочуть побалакати про дещо. Поїдете зі мною.

Він зневажливо регоче, і собі дістаючи шаблю. Пахолки відступають трохи назад, тоді об’їздять нас, беручи кружка. Позірно в мене жодних шансів. Але тепер нас двоє.

- А покажи-но, на що я тепер здатен, - підохочую свого куця.

- Доведеться не лише дивитися, - попереджає той.

- Тим краще. Тільки щось би зробити з кіньми, а то незручно буде.

Тварини нараз схарапуджено форкають, починають скажено брикатися. Верхівці летять у дорожній порох. Коли з прокльонами підводяться, ми опиняємося в рівних умовах. Ну, майже рівних.

Я також повагом спішуюся.

А відтак вибухає короткий бій…

Ну, що вам сказати? Попервах вражає. Одному вкласти дев’ятьох здорових парубків, не діставши жодної ґулі, жодної подряпини - це видовище не для нервових. Мабуть, я виглядав збоку молотарем на току. Але… Я був лютий, дуже лютий. А в результаті всього лише вибив із ворогів пилюку й урешті свідомість. Тобто, ладен був роздерти кожного на шматки, проте… не зміг!

- Це ще одне обмеження, над яким я не владен, - якось соромливо зізнається мені Анцибол. - Ти став невразливим, але відтепер не можеш забрати життя в живої істоти. Вибач.

Розгублено чухаю чуприну.

- Як же мені виживати - ти подумав? Це ж ні зайця тепер не вполюєш, ні рибки не піймаєш. Згинемо з голоду, як руді миші.

- Не перебільшуй, - буркотить моє друге я. - До того ж, зі мною не пропадеш.

Звучить обнадійливо. Хоч і непереконливо.

Після перепочинку далі продовжуємо шлях, тільки тепер у більшій компанії. Зі мною табунець коней, і на нього всього один верхівець. Пан Витвіцький мандрують зв’язаним по руках і ногах, із власною онучею в роті. Анцибол запевняє, що це зайве, але мені здається, що зовсім ні. Зрадник - не лицар, хай звикає.

Попереду нас чекає Січ. А далі? Що ж, гадаю, з моєю кебетою та вміннями Анцибола ми ще таких справ намудруємо, що чортам у пеклі парко стане.

Коли в тобі не лише ти сам, мимоволі задумуєшся, що жити слід не тільки для себе. А коли при цьому маєш майже безмежні можливості… Що ж, світ цей такий недосконалий і несправедливий. Спробую хоч щось виправити.

Ти як, Анциболе, підтримуєш?

Авжеж підтримуєш. Бо ніякий ти не дідько. Хоч і не янгол.