Корінні американці

Їхала провідати свою тітку Зюну. Вона у тій Америці вже років десять живе. Там вже як своя. А тепер запросила ще й мене на гостину.

Я раніше ніколи не літала літаком. Лише раз піднімалась у небо стареньким гелікоптером. Ще в дитинстві. Тоді атракціон такий був – катали над місто п’ять хвилин за п’ять гривень.

Час вирушати. Поїхала на вокзал. Треба було у Київ – з рідного Калуша на Америку не ходило нічого. На вокзалі причепився собака. Гавкав та й гавкав. Не знала, що зробити, щоб він стишився.

— Гавкає пес дурний, чого б то, — сказав мені брат. Він їхав зі мною в Київ - проводжати. — Але ж то скотина, воно розуму не має. Тільки гавкотіти вміє.

Я заперечила. Хотіла довести братику, що той собака щось мені хоче сказати. Та передумала. Якось це банально було б.

Ось і поїзд простогнав біля перону. Заскочила. Рушили. Навпроти мого місця сидів дідусь. По ньому було видно, що живе на самоті. Його очі так і просилися до розмови.

— А ви куди панянко їдете — запитав дідусь?

— В Київ їду, в аеропорт, — відповіла я дещо сумовито – В Америку лечу далі.

Дідусь секунду задумався.

— В Америку? – спохмурнів він. — Знаєте, а Америки немає...

Я не очікувала такої відповіді. Запитально глянула на дідуся.

— Немає Америки от і все. Туди їдуть люди, приїжджають, а там нічого немає.

— Та як немає, — обурилася я. — А от моя Тітка Зюна уже давно живе там. Пакунки шле, телефонічно з нею розмовляємо...

Дідусь знизав плечима та сперся ліктями на поїздовий столик.

— Усі хто туди їдуть пропадають. А на їх місце повертаються римади.

— Хто?! — перепитала я дідуся. Брат мій не виявляв інтересу до розмови і лежав на своїй койці.

— Римади, то такі істоти, яких посилають заміняти людей, які попадали в стерті країни, — казав старий. — То барвисті тіні людей. У них записується в голові усе попереднє життя людини, і вони можуть, коли треба, казати доречні фрази. Але лише ті, які були уже сказані раніше цими людьми. Усі римади приречені. Вони не вміють старіти, тому за кілька років після свого підселення вмирають. Під поїзд падають чи вішаються. Того всі старі люди, які кажуть, що у молодості були в Америці – брехуни. І не треба їм вірити.

— А нащо вони є? Нащо їх посилають, - запитала я.

— Щоб приховати, що штатів немає. Їх і не було. Ніколи... така собі гігантська фікція.

Дідусь сумно відвернувся до вікна. Не побажав більше продовжувати розмови. А у Франківську взагалі вийшов із поїзда.

— Отако дурне старе патякає собі, щоб патякати, — зрезюмував мій брат виглянувши з-за газети.

Їхала і дивилася у вікно. Задощені дерева бігли за поїздом, а зелені цілинні поля заспокоювали очі.

Згодом поля пропали а на їх місце взялися білі хмарки. Летіти літаком виявилося ніяк. От коли злітаєш, то щемить унизу живота. А коли летиш, то так, як би їхав. Тільки не трясе на ямах. Ніяк одним словом.

Всі свої пакунки здала у аеропорту в багаж. Ледве встигла зеленого зайця витягнути з торби і взяти на руки. Так ті бовдурі в аеропорту ще його собакам нюхати давали. Думали, що я там героїни всякі з амфетамінами перевожу.

Літак почав знижуватися – знову щось щеміло в животі. І у грудях, якось так еротично злегка лоскотало. Наближалися до аеропорту у Чикаго. Однак за хмарами знизу нічого видно не було.

— Якшо там нікого нема, то звідки ті новини і відео у яких знімають Америку побралися? — подумала я. — Певно якийсь гігантський знімальний павільйон десь стоїть з тими всіма американськими декораціями...

Літак нахилився носом донизу. Тут дощило.

— Шановні пасажири, зараз ми будемо здійснювати аварійну посадку, — почувся з динаміка голос пілота. — Над Чикаго негода, а у нас недостатньо палива, щоб її перечекати. Отож притисніться будь-ласка головами до колін і пристебніть свої ремені безпеки.

За кілька хвилин літаком гепнуло, всіма пасажирами труснуло, але нічого поганого не сталося. Літак приземлився. Стюардеси відчинили люки та опустили надувні гірки, по яких треба було спуститися вниз. Я обняла зайця і стрибнула. Шорстка гума пройшлася по моїй дупі, я закрила очі і гепнулася. Коли відчинила очі, повсюду побачила прозорість. Так ніби прозоре повітря, але за ним нічого немає. Видовище приголомшливе. Такого я раніше не бачила. Завжди прозорість закінчувалася чимось непрозорим. Як от стіною, водою, небом чи чорнотою космосу. А зараз просто прозоре і все, поки очі бачать. Тільки під ногами щось біле.

Ні літака, ні більше нічого не було. Я сиділа так на тій білій гладкій поверхні і обіймала зайця. Було страшно. Неможливо тут ні час бачити, ні відстань — ніщо не рухалося.

Так я просидала купу часу. Купу, бо не знала що то було – години, дні чи може секунди. Робити не було що. Я почала складати музику.

Придумала один звук. Потім іще один. Уявила собі їх двох у голові. Придумала третій звук. Не знаю, скільки часу я отак сиділа і придумувала звуки. Мабуть багато. Бо я придумала собі сотні тисяч звуків і змогла запамятати їх послідовність. І коли прокручувала собі ці звуки в пам’яті, то абсолютно чітко чула музику яку вони утворюють. Я встигла написати уже вісім таких пісень, коли побачила себе. Ну не себе а кобіту, точно таку як я. Тільки без зайця. Вона підійшла до мене.

— Це мій римад, — подумала я собі. — таки той старий правду говорив. А чого він вернувся? Може за моїм зайцем? У мене з ним так багатого всього в житті пов’язано, що той римад певно не міг повторяти багатьох моїх рухів без зайцяю От і вернувся щоб відібрати...

Мої здогади підтвердив сам римад. Він потягнувся руками до мого зайця. Точно так, як я у дитинстві тягнулася до того нього, коли він був у руках в чужих людей.

Але я не розгубилася — схопила зеленого зайця за вуха та щосили телепнула набитою тирсою іграшкою свого римада по голові. Моя барвиста тінь беркицьнулась на білу підлогу. Я стала на копію свого підборіддя і скрутила копію своєї шиї сильним ударом ноги. Тепер треба було шукати двері. Якщо римад якось сюди зайшов, то він знав як вийти. Значить і я знайду. Я побігла. Довго бігла вперед, поки не гепнулася вниз. Якісь ці двері незручні. Гепнулася на таку саму білу підлогу. Своєї колишньої підлоги вже не бачила – знову ця занудна неосяжна прозорість.

До мене радісно підбіг пес. Такий самий як той що на вокзалі. Рудий, кудлатий дворняга.

— Привіт — сказав пес уривчастим різким голосом.

— Привіт, — відповіла я псові, подивована тим, що він балакає.

— Ти не дивуйся що я говорю, — сказав пес. — Я тут вже так знудився, що став згадувати усі людські слова. Вчився їх вимовляти, потім складати до купи. І так з тої нудьги говорити навчився по пам’яті.

— Таак..чого тільки можна навчитися, якщо мати достатньо часу,— сказала я. — От я навчилася придумувати звуки і складати з них пісні.

— Та ти не викаблучуйся, я теж з цього починав, — відповів самовпевнено пес. — Якби ти ще там трохи посиділа, то би певно почала би псячу мову вчити.

— Навряд, нащо мені псяча мова, я й російською. добре розумію, — пожартувала я.

— Ліпше би ти знала псячої. Мій римад намагався тобі сказати, щоб ти не їхала сюди ще там, на вокзалі, — сказав пес.— Ми, собаки, розумніші за людей, то й вміємо своїми римадами керувати. Але то без толку. Всі собаки знають від римадів, що Америки немає. Де ти бачила хоч одного пса, який би сам, добровільно полетів у Америку? А от ці бовдурі хазяї тягнуть нас сюди. Самі пропадають, і нас гублять.

— Та мені й людською мовою казали в поїзді не їхати сюди, тільки от я не послухала, — відпровіла я на це. — Добре, хоч я сюди до тебе потрапила. Вдвох веселіше. Будемо хоч патякати часом.

Пес приліг на передні лапи та й задумався.

— Ти кажеш, хтось з людей тобі казав, що Америки немає? — запитав пес.

— Ну так, — відповіла я. — дідусь у поїзді.

— Значить він вибрався! — зрадів собака, і скочив на всі чотири. — Точно! Тут немає ніяких дверей! Тут нічого немає, одже нас нічого не тримає! Поросто ми настільки дурні, що не можемо просто піти геть!

Тоді пес схопився і побіг вперед, розтинаючи прозоряву. Я кинулася за ним. Вибігли. Ось небо!

—Воля!!! — закричала я на радощах.

І гепнулася разом з собакою у великі хвилі.

— От халепа, таж Україну від цеї неіснуюї Америки відділяє океан! — думала я піднімаючись на самий чубок хвилі.

Хвиля була велетенська і все виростала. Потім вона почала опускатися. Я вдруге відчула той дивний лоскіт внизу живота. Точнісінько як при посадці літака. Коли опинилася в самому низу, на рівні моря, вода мене потягнула ще нижче. Я випустила з рук свого зеленого зайця. Він залишився на місці а я опускалася. Заєць мешав і мешав аж поки не пропав.

Дна все не було та й не було. На вуха та голову тиснула вода. Раптом у товщі води, я побачила якусь тварюку схожу на колоду. На носі у неї сидів собака. Точніше не сидів – його обмякле тіло притискав до носа істоти напір води. За нею з темряви граційно виплив ще з десяток таких тварин. Намагалася розгледіти їх у темряві вод. Тіла завдовжки з корову, з хвостами як лопатами та двома кострубатими плавниками повільно рухалися водною товщею. Одна з них ткнулася в мене носом і потягнула вгору. Я знову опинилася посеред велетенських хвиль. Глибоко вдихнула, бо сильно скучила за повітрям. Істота понесла мене на своєму носі в сторону, де хвиль стало менше. Нарешті побачила дно. Білосніжність пробивалася з під водної товщі. Істоти викинули мене на берег. Білу рівненьку площину, над якою далі було видно цю надоїдливу прозорість. Поруч зі мною лежав собака.

На берег стогнучи та поплескуючи короткими смішними обрубками плавників повикочувалися ті всі істоти.

До мене підповзла найбільша. Вона щойно скинула з свого носа мокрого пожмаканого пса і він обтрушувався від води стоячи на пологому березі.

— Мфи кофінні мефканці Амефики, — сказала істота флуфняфим голосом. — Ми ламантини. 

Я витріщила свої баньки на ту тварюку, що назвала себе ламантином. Вона схоже очікувала такої реакції.

— Є ламантини амафонські, африфанські і ми, ламнтини амефиканфські, — почала розповідати мені тварюка. — Наф люди ввафають вимифаючим фидом. А фсе череф те, що ми фивемо фсі тут, У Америфі, і лифе зфідка запливаємо у вафі води..

До найбільшого ламантина підповз ще один, трішки менший.

— Ми живемо у річках та на мілководді, і лише зрідка випливаємо у море, — сказав цей ламантин, зовсім не флуфняфлячи. Я було подумала, що то всі ламантини так люблять букву “ф”. Але виходить, лише той.

— Нашому найбільшому ламантину гвинтом корабля розтрощило щелепу, і вона зле зрослась, того він так говорить, — сказав той трохи менший ламантин, побачивши моє здивування. — Нас на цій відсутності живе 261 мільйон, і це ми ховаємо усіх людей які прилітають у Америку. Ми, з нашого неіснуючого континенту керуємо світом. От скажімо наш найбільший ламантин, який трохи флуфняфить, впроваджує у світі свою мову. Через Інтернет. Це завдяки йому такими популярними стали слова аффтар, любофф чи пріфєт. Також ми знімаємо відео про те, як мала б виглядати Америка, та засилаємо вам римадів. Ми тримаємо у своїх плавниках усю економіку. А всі думають, що то оці неіснуючі люди, які живуть у США.

Я була трохи приголомшена, слухаючи цю розповідь. Та все ж мене смішили кумедні тупі рильця та схоже на велетенську варену печінку гладеньке тіло цих істот.

— Не думала, що на Землі є істоти з таким інтелектом як у людей — сказала я.

— Фі-фі фі-фі — засміялися поважно хором усі ламантини.

— Мфи нфабагато фозумніфі за фас! — Сказав найбільший ламантин.

— Тоді скажи якого біса ти пхав носа до гвинта теплоходу, — сказав пес, виправдовуючи своє звання “друа людини”.

— Я дфуммаф фо то їжфа, — сказав присоромлено велетень, та прикрив обрубком-плавником свої чорні очі.

Я обвела поглядом всю ламантинячу братію. Схоже їм цілком комфортно жилося в цьому місці, де нічого немає. Вони відповзали кількасот метрів від води і зникали у прозоряві. Натомість на білий берег з води виповзали нові огрядні туші. Схоже, вони бачили тут багато якихось дірок-дверей і могли швидко пересуватися ними, незважаючи на нікчемну швидкість свого сухопутного ходу.

— Бачимо, що ви не хочете залишатися у звичайному середовищі, — сказав ламантин позираючи на мене та собаку. — Ви вже знаєте, що тут немає ніяких дверей і звідси можна просто вийти до океану. Отже ви не дурні. Тому хочу запропонувати для вас роботу.

Ми з псом перезирнулися. Я за останні кілька кавалків часу, так здружилася з цією твариною!

— Пропонуємо стати вам кіноакторами, зніматися у нашому гігантському кіні про Америку.

Я знову перезирнулася з псом. Нам обом було цікаво як виглядають ці гігантські знімальні павільйони з хмарочосами та статуєю Свободи. Ми погодилися. “Корінні американці” повели нас до дверей, за якими був світ кіно. Йшли за ламантинами, які смішно корчачись повзли білою підлогою.

Нфазад зфідси фиходу не будфе, — сказав найбільший ламантин.

— Е ні! — відповіла я. — Я хочу колись потрапити додому!

Ламантини хором засміялися своїм тупим ламантинячим сміхом.

— Ото дурники, — сказав один з них. — додому ви ніколи не попадете. Звідси на вашу сушу може потрапити хіба ламантин. А що виходу не буде, це означає, що ви вже не зможете повернутися у нашу чудову прозоряву!

— Але ж той чоловік, що їхав зі мною у поїзді розказав все про Америку та римадів, — здивувалася я. — Звідки він про це знав, якщо не побував тут?

— Які ж ви наївні, — сказав ламантин. — Той дід, це один з римадів. Ми їм даємо установку, щоб шукали людей, які їдуть у Америку і намагалися їх відмовити. Думаєте, нам треба стільки смішних двоногих сухопутних істот, які тут мають сидіти все життя і займати нашу прозорість?

Ми з псом одночасно сплюнули та сказали вести нас у павільйони. Двері прочинилися, і я увійшла...

Зараз я уже й не помічаю зовсім, що акторка. Камери добре замасковані а знімальні павільйони і справді гіганські — як міста. Ось уже два роки живу з тіткою Зюною тут, у Чикаго. Маю невеличку хатку і ролс-ройс. Годую педігрі свого старезного облізлого рудого пса, який вміє розмовляти. Почуваю себе корінною американкою. Хоч я й не ламантинка, але ж я маю хатку в Чикаго, п’ю кокаколу та їжджу на роулс-ройсі!