Коли співають шпаки

Квітневе сонце лупить наші зваблені підробітком макітри. Ми вже тиждень вгризаємося в ландшафт. Відганяємо собак від чиїхось кісток. Відбиваємося від нетверезих пустобалачок та побожних вірян. Сваримося за недопалки. Видзвонюємо знайомих атошників для бесід із «металошукачами».

Чергова лопата українського чорнозему. Пригадую схвильованість колег:

- То як? Розкопаємо фундамент і позбираємо глечиків для запасників?

- Там два метри культурного шару, Сві.

- О, справді. Тоді щось надибаємо! Насип над старим руслом, княже укріплення… Може й тему для дисеру нариємо!

Іноді мені здається, що культурного шару тут три метри. Поруч Світлана з таким же реманентом, Сашко з хлопцями риються на сусідній ділянці.

- Ух, — вона витерла брудною рукою піт із чола. — Знали б батьки, що я замість грядок копатиму старі могили.

- Ще й на держзамовлення. І за це платитимуть…

- Ну, не те, щоб...

Чи сварили б мене батьки за негрошовиту спеціальність? Заледве дістаю маківкою краю ями. Натомість довготелеса Світлана раз по разу виринає на світ божий, змушуючи хлопців позирати в наш бік.

Археологічні розкопки в селищах трохи схожі. Селяни змінюють щоденні маршрути, аби пройтися повз сакральний куток. Раптово починають вигулювати пальто замість фуфайки. Позавчора баба Ніна торгувала набілом прямо перед городищем. Сашко питав пива, а натомість обзавівся березовим квасом.

Святково-піднесений трепет вливається в напівживі вулиці. Щось Відбувається і Хтось До Нас Приїхав! Нагадує навалу нащадків до прадіда-праматері. Ейфорія підносить знедолених предків, бадьорить, змушує годувати когось крім себе й травити байки. Зазвичай, дійство відбувається в честь Великодня чи знакового ювілею. А в нашому випадку, коли з’ясовується, що тут…

- Похований бог? — скептично перепитав Сергій Анатолійович. — Дівчата, ви нічого не плутаєте? Що я в область скажу?

- Та ви самі гляньте, на вайбер скинули.

Ми стражденно перезирнулися. Колись Сергія Анатолійовича додали в батьківський чат. Після того він манав заводити ще якийсь месенджер, аби таке дублювалося. Всі археологічні групи області в різній мірі страждали від вайбера.

- Червоним позначено фактичне місце розкопок, — Світлана вивела на екран ортоплан. — Це результати сканування, на глибині трьох метрів є порожнина. Вчора натрапили на крейдяні кола. Шість центрованих кілець товщиною два-три сантиметри, десь на відстані долоні кожне.

- Білі німби, — чоловік видихнув і схопився роздивлятися екран крізь окуляри. — Нічого не розумію, з минулих розкопок даних про божество в нас не було. Спробуйте розпитати в голови і місцевих. Сліди культу є?

- Поки не виявили. Схоже, могила пасивна. Але до точки ікс ще копати. Сьогодні ввечері дійдемо, може, завтра.

- Добре, не спішіть. Яро, дивись, щоб не напартачили! Я приїду в понеділок, зробимо паспорт об’єкта. Успіхів!

Зазвичай про поховання бога місцевим добре відомо. Там найдовше лежить сніг, легко горять багаття й погано приймаються дерева. Це місце для туристів і шкільних екскурсій, сільських свят і благодійних толок. Старі люди закопують там картоплю для зведення бородавок. Дівчата гадають на Андрія, а хлопці грають у м’яча, бо найчастіше то широкий пустир.

Закупорюю в склянках зразки ґрунту для хіманалізу. З’ясуємо, що ти за звір!

- Ей, ні-і-і! — приречений стогін поруч.

Хлопці вирішили жартома засипати Світланин рівчак назад. Дівчина грізно вхопила дебелу масштабну лінійку.

Чому про цього божка надійно забули? Чи був він доісторично старим?

Між таємницею та реготом лежало десь півметра землі.

***

- Якби люди знали, то храм не ставили б. Порозпитуйте, звісно. Але навряд щось розвідаєте.

Дрібні камінці з-під наших ніг завмирають за пару міліметрів від плити. Вони тихо гудуть у ямі над кам’яним коробом, як дикі бджоли в трансформаторській будці.

Тутешній сільголова давно пенсійного віку, ще давніше — на посаді. Людина старої закалки, яка голиться щоранку і, вочевидь, ладнає з усіма. Такі картузи можна побачити лише на дідах і в Гоголеві на базарі. Мабуть, його шафи досі замикаються на ключ, а хліб вдома зберігають у полотняній торбі.

Нині субота, по обіді вихідний. Хтось із наших прогулює в столиці, хтось відсипається в аграрному гуртожитку.

—Чесно кажучи, нам просто треба дозвіл на будівництво. Зверху сказали, зводьте церкву на попередньому місці. І лише таку ж, як була. Та ще й після нових досліджень. І роби з цим, що хочеш, — сільголова обвів руками древнє поле, майже вісімдесяти метрів у діаметрі.

Тут його називають Гора. Подейкують, городище наносили шапками, як скіфський курган. Говорять, це дохристиянське капище.

Достеменно хто й чому насипав Гору невідомо.

Із жахом помічаємо моциклєтну колію на валах. Крутий схил збігає городами в річку. Тут можеш усе: полетіти з вітром до Києва чи скрутити в’язи в картоплі.

Місцева громада думає, що може побудувати церкву.

- А бог чого це був?

- Попіл. Ми знайшли багато попелу. Він якось пов’язаний із вогнем. Більше не знаємо поки, важко сказати, — результати хіманалізу прийшли зранку. — Механічно підняти плиту не вийшло, там бар’єр.

- Зрозуміло…. Як заберете божка, до кінця місяця справитесь?

- Якщо поховання активне, то не заберем, а закопаємо назад, — пояснила я. — Найбезпечніше такі штуки не чіпати. Це зараз ми звикли, що богів майже нема, та й ті геть слабі. Люди якось мали все собі пояснювати. Коли підтяглася наука, пантеони потихеньку посипалися.

- Виходить… найлегше їх вбиває прогрес, — протягнув чоловік.

— У будь-якому разі розкопаємо якнайшвидше, а далі як документи робитимуться, — запевнила його Світлана.

Ярослав Володимирович задумано потиснув нам руки. Мою долоню він обхопив пальцями, ніби дитячу. Голова почовгав до виходу, але на в’їзді в городище зам’явся:

- Нічого гіршого за церкву тут побудувати не можна. Землі археологічної спадщини!

Здалеку пряма постава збавляла йому років десять. Він повагом спустився на вулицю, розчинився у весняній вогкості.

— Колись там стояла брама, — зауважила я.

— Нічого там не було, — відповіла напарниця. — Бачиш, раніше за дідового діда тут темінь.

Ми обходили газоблокове одоробло, що встигли звести віряни. Чомусь вони не розібрали його за стільки років. Комісія винесла вердикт: церква має бути дерев’яною копією своєї попередниці з 1860-х. Поруч чорніє недороблений зруб-капличка. Чи не єдине популярне селфі-місце в селі. І наскільки ж недоречне, геть не схоже на стару будівлю.

- А взагалі, дивно, що він прийшов без батюшки.

- Думаєш, розкопки освятять? Безкоштовно?

Я сіла в м’яку траву над прірвою. В лихі часи ці вали заковтували довколишніх мешканців у материнське лоно. Щойно на горизонті чорніла орда, княжі вартові запалювали світило. Солом’яна вежа, смоляна козацька фігура – повідомлення було одне: рятуйтесь і підтягуйтеся, хто може.

Гора приваблювала дивовижею та відштовхувала сучасною безпорадністю. Колись вдале розташування вписалося за ДНК Світильні на тисяча двісті років. Близькість Києва зумовила військовий характер та жваву торгівлю. А зараз… це як тебе навчають готувати качиний пух для перини, а ти спиш на синтапоновій подушці. Кожна груда землі, кожен уламок резонували зі страхом неактуальності. Ось ти, а ось час, і він тебе обігнав. Що ж ти робитимеш. Що робитимеш?

Вечірній вітер стихає і вкладається спати в некошене городище. З півночі чути вологий подих Трубежу.

Зараз, правдивий боже, ти переродився клаптиками паїв. Катря домовляється з трактористом розрити твоє старе русло під городину. А ми просимо Толіка на євробляхах підкинути до твого берега в суботу. Або в неділю, якщо не вийде.

Плавні висушили в якусь п’ятирічку. Водяне тіло планово впихнули в нове русло, ніби в труну, склепану чітко по розмірах.

Раніше болото надійно ховало від кочівників. Гора рятувала столицю від раптового нападу.

Потім усе з’їжачилося до села, відкинуте обабіч червоним терором й індустріалізацією. Як чітко обставини намалювали долю поселення, так само швидко вони її стерли.

Не дивно, що твій бог помер. Яким він був? Чи народився новий?

***

Ми домовилися за «глибинні інтерв’ю» із місцевими культдіячами: бібліотекаркою, вчителями та півчими. Хлопці з цією ж метою досліджували простір генделика. Зазвичай я не вживаю алкоголь, та легких ноток заздрості до їхньої свободи позбутися неможливо.

- Яро, такими темпами, пацани нас обскачуть. Треба щось робити.

- Ти хотіла сказати щось пити?

- Січеш!

Але спершу закрити питання з інтерв’ю. Нас провели в краєзнавчий куточок у школі і завалили стінгазетами.

Якщо поглянути на городище очами сучасних мешканців, навіть копати нічого не потрібно.

Церкву спалили комуністи, до того старіша згоріла сама.

Баню ставити побоялись. Натомість розмітили футбольне поле й волейбольний майданчик. Їх уже нема — чи горіла під ними трава? Згодом закрилася й лазня — тепер здичавіло позирає на вали з того боку. Радіє довгій нудній погибелі без вогню.

Тоді був смітник. Наркоші сіяли лушпиння нірвани, селяни зносили пластикове надбання.

«Храм!» — загули посполиті. Щоб такий, як до червоних. Щоб багатий. Щоб із дзвіницею. Щоб хреститися і женитися більше не їздили в Плоске, лишаючи своєму батюшці тільки проводи на той світ.

Отже, храм. Сільрада гордо прибрала стихійне звалище, на яке заплющувала очі багато років. Ну, як, прибрала. Спалила.

Грошей не вистачило. Спершу відмінили тридцятиметрову дзвіницю, тоді дерево… В діло пішов газоблок.

І тут намалювалися історики й почали щось кричати про археологічну цінність. Приїхало телебачення. Телебачення! Ні, всі знають, що там було язичеське капище (та навіть у райцентрі такого нема), але чому церкву не можна-то? Що може бути гірше за церкву?

Світлана стоїть на зальопаній фарбою табуретці і вбиває комарів на стелі. Я струшую мертвих павуків із підвіконня. Кожен рух — жертвоприношення, данина місцю й часу.

Розглядаю Світильню на карті де Боплана. Укріплене місто, центр торгівлі. Ось воно приєднується до гоголівської сотні і долучається до Богдана. Чи не найкращі часи. Всього за десять років його вирубають московити напередодні Конотопської битви. І спалять, ясна річ.

Із чим місцеві одностайно погоджуються, то це містичність Гори. Усе, збудоване на городищі згорає.

Вимикаємо світло і щільно закриваємо вікна, не залишаючи кровопийцям шансу. Ставимо телефони на зарядку й молимося на радянську проводку. П’ятак городища тоне в сутінках, шибка дрібно тремтить від дискотечних імпульсів. Церкви нема, зате клуб зберігся.

Ковдра пахне цвіллю й гуртожитком.

- Як гадаєш, хто наш палій? Велес? Перун?

- Можливо, то був Сварог, і він просто забув закрить кузню. Ха-ха, хех…

Цікаво, прийшов він на Гору знизу чи спустився з неба?

Боюся, чорних археологів в районі більше, ніж собак. Зрештою, віряни поночі прикопають наші скарби, пожуряться й попросять дозвіл на церкву до Великодня.

Сві надягає навушники й вислизає в коридор поговорити з хлопцем. Скільки ще вона протягне на цій роботі? Нам не щастило зі скіфським золотом чи артефактами, приватних замовлень останній рік чортма. Розкопувати відьмацькі сховки чи могили характерників ми стрьомалися, хоча щасливчики в цьому напрямку були. Нещасливчиків потрібно було відкопувати самих. Завжди лишався варіант защуритися в архіви й малювати родоводи до князя Ігоря. Або «ввійти в айті» і постаратися з нього не вийти.

Поки ми бродили Горою і топили шкарпетки в росі, прилетіли шпаки. Земельно чорні в призахідному сонці, водночас схожі на всіх місцевих птахів.

Але хотілося думати, що то були саме вони.

***

- Коротше, все пішло не по плану й більше розпитували нас, — Сашко поставив на стіл дві розчинні кави в паперових стаканчиках.

Склянках, горнятках? Паперівках? Як назвати ту одноразову штуку з паперу?

- Мене вразили плавні. У шістдесятих русло поміняли, болото висушили, ландшафт повністю змінився. А вони завдяки всьому цьому виживали. В когось дядько збирав чайчині яйця в 47-му, так родину прогодував.

Скромний генделик не мав назви. Він просто займав половину гастроному, ніби розкладачка на кухні. Я протерла дерев’яний стіл вологою серветкою. Через прохід засідали жінки з оковитою і святкували початок відпустки. Час брати перерву на роботі, аби добре попрацювати вдома в теплиці.

- Машинами каталися, мотоциклами заїжджали. Не гуляв на городищі тільки лінивий. Ще кажуть, там усе горить.

- І ця церква теж згорить? — Сві обпікає язика кавою.

- Ага. Піпл не знає, чи буде дощ ввечері, але на це навіть закладатися для них підло.

Ми мовчки слухаємо нетверезий гомін під гарячі бутерброди й коричневий окріп.

- Чому вони будують церкву? — не витримую я. — Селище згасає, роботи катма, до Києва незручно їхати. Чому не будувати виробництво, покращити школу? Та навіть курси якісь відкрити…

- Для початку б відчути зону комфорту, перш ніж із неї вийти, — протягує напарниця.

- Погоджуюсь. Не уявляю, чим тут можна займатися, — зізнався хлопець. — Але, по-моєму, тут класно. Ви чули пташок зранку, коли сонце тільки сходить? Це таке вау!

- То шпаки, Сашо. Вони якраз будують гнізда й шукають пару. Новий час, нове життя. Кінець квітня все-таки.

- О.

Хлопець виріс у Вінниці й зранку його будили трамваї, навряд чи він міг вирізнити шпаків серед інших пташок. Світлана з задоволенням спостерігала, як містяни з нашого гурту необачно вдягають кедосики в ранкову росу чи перепитують, де саме півень у пташнику. Попри дві вищі освіти вона не позбулася сільської зверхності щодо «нічого руками не вміють».

Вікна генделика затуляють густі каштани. У вітті ніжно голубляться сірі припутні, щойно з теплих країв. Зрештою, якщо навіть у природі задумано розділяти місця для житія й дітивництва, чи погано це для людей? Одне – для роботи, інше – для родини, третє – для старості, а, можливо, й смерті. Ти ж не дерево, щоб рости, де посадили. Та чи ти птах?

Для чого це місце?

***

- Валік, помалу, помалу! Стоп! Вигружай!

- Що тут відбувається?

Посеред городища біліла газелька. Водій не без зусиль оминув наші котловани й удвох із напарником збирався тягати мішки з цементом. Неприємно моросило.

- Здрастуйте! Будматеріали привезли. У вас же розкопки закінчилися? Громада хотіла до Великодня якраз перший камінь закласти. А то цього тижня!

- Ну, не зовсім скінчилися, тут навіть не все зарито, — вже починала дратуватися. — Ось розберемося з саркофагом, тоді робіть, що хочете.

- Без питань. Мене попросили, я привіз. Сам би тут не будував, місце поганське. То це там той бог?

Я кивнула. Чоловік побожно перехрестився й сплюнув на землю. Інший мовчки тягав десятикілометрові мішки в газоблокову недобудову. Підозріло багато цементу, як на дерев’яну церкву. Потім привезли балки. Потім якийсь інструмент… Чоловіки обачно все вкрили плівкою та замкнули всередині білосніжної коробки.

Дощ посилився, довелося повернутися в гуртожиток. Сергій Анатолійович раптово захворів, тому надіслав усі документи електронкою. Паспорт об’єкта був майже готовий, лишалося відмітити пункт “активна/неактивна” й описати вигляд божка в разі другого.

Цілий день ми ниділи в кімнатах, ніби знов на карантині. Я очікувала самітних переглядів серіальчиків та віртуальних ігор, але хтось із групи взяв гральні карти. Поки гурт споживав місцевий квас і розважався, мені довелося заповнювати незчисленні звіти.

На гору спустилася хмарна ніч. Церковні недобудови заледве вирізнялися в темряві. Зранку погода не покращала. А от зруб і газоблоковий храм ніби трохи виросли, як гриби.

- Дивись, — заспана Світлана тицьнула у вікно. — Там щось роблять!

Ми збігли вниз застібаючи куртки на ходу.

- Якого біса тут коїться?!

- І вам добрий ранок!

Нас зустрів сільголова. Дрібна мжичка осідала на його вовняне пальто, яке вже геть промокло. За ним вигулькнув підстаркуватий батюшка, в дощовику поверх ряси.

Із газоблокової недобудови двоє чоловіків виносили колоду. За ними вийшла жінка невизначеного віку, із геть запухлим червоним обличчям. Вона тримала лопати.

— Ми змогли домовитися з областю про тимчасові споруди, — радісно пояснив Ярослав Володимирович. — Це буде капличка, а на фундаменті старої церкви пізніше побудуємо повноцінну нову. Встигли до Великодня!

Він витягнув білосніжний аркуш у файлику й подав мені. Лист із мінкульту був лаконічним та з парою мокрих печаток.

- Це все одно незаконно, — решта групи, хто в чому, теж підтяглися на городище. Оксана, здається, стояла в куртці поверх піжами.

- На городищі не можна будувати нічого нового, — повільно промовила я й віддала “документ” назад. — Ви можете максимум реконструювати історичну будівлю. Архівних описів цілком досить, аби повторити її. Це не Десятинна церква, у вас навіть фотографії є.

- Послухайте, ви ще дуже молоді, — поблажливо почав батюшка. — Отець Ігор, радий познайомитися. Дякуємо, що дослідили старий храм. Але людям треба церква. Тут простоює пустир, прямо в центрі. Громада зібралася, люди витратили гроші на будівництво. Нам хтось це компенсує? Ні.

- Та ви ще штраф могли заплатить!

- Ми не зробили нічого поганого! З нами Бог!

- З нами теж! І він он там!

- Послухайте, — намагалася я збавити градус дискусії, — це дуже старе місце. Його випалювали й вирізали кілька разів, тут гинули люди. Багато людей. Іноді майже все село. Частіше все село рятувалося. Кожен сантиметр має свій життєпис. І якщо ви побудуєте щось нове, якась частинка Світильні зникне назавжди. Поки ви не можете зберегти свою історію, це робить земля. Залиште її в спокої.

Різноробочі втомилися нас слухати й понесли свою колоду далі до зруба. Знову втрутився сільголова:

- Ми всі то розуміємо, але ви пойміть і нас. Дерев’яну церкву будувати довго. За той час зведемо капличку й потихеньку закладемо копію історичної. А вже сюди приходитимуть на службу, якусь копійку даватимуть. І храм швидше побудується, й розбирати нічого не потрібно.

Ми телефонували в Київ і дільничому. Здається, всі бідкалися разом із нами, але папірець є папірець. Дозвіл мінкульту виявився справжнім.

- Й очевидно незаконним, — підбадьорює мене Світлана. — Археологічна спільнота цього просто так не залишить. Попросимо в Сергія Анатолійовича якогось хорошого адвоката. Та й, — вона стишила голос, — божок все одно її спалить.

Дощило цілий тиждень у різній мірі. В сухішу погоду ми помалу консервували розкопки, закидали ями. У зливу писали листи в різні установи. Божок чудово почувався мертвим і нічого не підпалював.

Трійко істориків із перевозки теж не змогли відкрити саркофаг. Стара чорнява казашка, що очолювала групу, довго возилася з плитою, але нічого не діяло. Навіть предмети інших богів не проходили невидимий бар’єр. Перевізники лаялися, що тільки спалили бензин. Поховання активне. Паспорт об’єкта заповнений, закопуйте.

Доведеться тебе залишити, хто б ти не був.

Тим часом до п’ятниці зруб фактично завершили. Навіть у газоблоковій церкві стіни виросли в кілька рядів.

Діти не прибігали на розкопки через погоду. То й добре, мені не було що їм сказати.

- Коли ти все спалиш? Коли?! — ехом відбилося від плити. — Можеш не чекати! Одне одоробло вже звели! А ще вони будують кам’яну церкву і з нею вогнем не впоратися. Ти бачив ту халабуду? І це ще тобі не кажуть, якого патріархату храм й куди йтимуть гроші…

Земля чорніла від води. Не помітила, як коліна на джинсах вимазалися в траві й багні, а в руках опинилися вирвані зі злості дрібні грицики й кульбаби. Який був сенс у наших розкопках, якщо вони нічого не змінили? Чи могли вони взагалі щось змінити, чи не був той дозвіл наданий раніше? Потріпані квіти й дрібне каміння плавно летіли вниз, ніби у воду. Та ти знущаєшся, навіть позлитися нормально не можна! Кілька сльозинок відчаю впало в яму. На плиті розповзлися сірі плями, як від дощу.

Земля раптом висохла, на Горі запанувала ніч. Трава піднялася до колін й обліпила з усіх боків.

- Прийде Вир із посвіту, нехай уже викосить.

- Та він до зими косу клепатиме.

Слова зривалися з губ самі й чоловічим голосом. Я стискала в руках скромний спис. Коли мій товариш показав раптом на річку.

- Дивись! Вогонь зник!

- Як? Он же світить!

- Та то ще один! Було два!

Жовте волосся факелу втонуло в Трубежі. Ледь вловимий плескіт долинув із плавнів. Усе затихло.

- Чуєш?

- Що? Наче тихо.

- Отож. Сич замовк, — я вдивляюся в морок та жалкую, що не бачу, як рись.

Літня ніч огорнула вогким холодом. Северин нервово погладжував бороду й раз по раз озирався на солом’яну скирту позаду.

- Може, Вир дуркує? Риболовля не вдалася, зараз приплентається до нас ховатися од жінки…

Перша стріла влучила йому в плече, чоловік закричав і скотився по валу вниз. Його факел покотився в вогку траву й майже згас.

- Трясця! Запалюй, поки не проґавили! Ох, — він тихо лаявся, намагаючись не шевелити рукою. — Це розвідники, великий гурт ми б помітили.

Ще одна стріла навмання пролетіла над нашими головами.

- Чого ждеш?! Бігом, запалюй!

Я схопила факел і, раз по разу падаючи в траву, побігла до скирти. Ну чому він її не викосив?! Третя стріла влучила мені в ногу. Четверта в поперек. Тліючий факел випав із рук й не докотився до соломи.

Вир якось казав, що після першої стріли друга майже не болить. Брехав, як дихав.

- Гори, гори, гори, молю, гори…

Татарин підійшов під кручу й не ризикував зайти з боку селища, стріляв на звук через вал. Я перекотилася вбік, подалі від місця падіння. Ноги оніміли. Темрява милосердно не давала себе огледіти.

- Гори, гори, гори…

Схоже, факел все-таки згас, хіба клубочився дим.

- Гори, гори, гори…

П’ята стріла дісталася теж мені. Світ завмер.

І весь загорівся.

Спину обпекло жаром. Світило миттєво зайнялося і розсипало іскрами навсібіч. З боку села почулися крики й браму швидко відчинили інші дружинники.

- Северине, Ярий!

- Чим він його запалив? Факел ось де!

- Ярий, Ярий, чуєш?! Ярий!

Світало. Я чула тільки шпаків.

***

- Яро, Яро! Ось ти де! — Сашко мене знайшов уже біля виходу з Гори. — Усі тебе зачекалися, прощальний вечір же. До Великодня розїжджаємось.

Попри все, гарне товариство і домашнє сухе вино робили своє. Світлана навіть вибрала тему для дисертації й Сергій Анатолійович її схвалив. Окрім воювання з вірянами, нас очікували довгі дослідження знайдених предметів.

Чи не найбільше оптимізму мені вселив Гідрометцентр. Раптово легка хмарність на сьогодні змінилася штормовим попередженням із грозою.

***

Хмара поповзла на Кулажинці, не подарувавши Світильні жодної блискавки. Небо миготіло зовсім далеко й без грому. Де праведний гнів? Чи так швидко карма не працює?

Усі спали, ми зі Світланою та Сашком похмуро видивлялися Гору крізь шибку.

- Може, він справді геть помер? — припустив хлопець. — Ви бачили тих перевізників? Вони хіба ложку піднімуть, куди там кам’яну плиту.

Ніхто цього не казав, але ми прекрасно розуміли. Щойно віряни зведуть дешеву газоблокову церкву, то реконструкцією старої ніхто заморочуватись не буде. Окраєць неба під хмарою залився рожевим. Завтра в цей час віруючі й атеїсти запалюватимуть свічки в кошиках та тремтітимуть від холоду навколо каплички. Зранечку, після служби, батюшка разом із півчими й усім зацікавленим людом піде закладати перший камінь на місці старого фундамента. І, в цілях економії, перекладуть благородну місію будівництва на плечі нащадкам.

— О! Чуєте, це ж шпаки?

Перший звук ранку. Птах самотньо заливався співом. Ще все його плем’я не розбуркалося, а він уже кликав весну. Він бринів і скреготав, дзвенів та свистів. Завмирав і починав спочатку. Аж ось відгукнувся ще один, тоді ще… І їх розбудило не сонце, а той спів.

- Я зараз прийду, — кинула друзям і попрямувала з кімнати. — Лягайте спати, ще кілька годин є.

Гумові чоботи на розмір більші натирали ноги. З рота йшла пара, ранок сріблився заморозком. Запах бензину швидко осідав на волоссі. Тремтячими руками я обережно вилила залишки з каністри на зруб — під час розкопок наш бусик простоював під горою, тому якісь запаси були. Головне, щоб руки лишалися сухі.

Сірника кинула здалеку.

І нехай цілий тиждень дощило, дерево спалахнуло добре.

- Ти що робиш?! — Світлана сварилася в слухавку. — Тебе ж можуть побачити! Це не наші методи!

- Тут нема інших методів, — я крокувала до виходу з городища, не озираючись, — та й зруб це лише пів біди…

Важко сказати, що було першим: спалах, вибух, заціпеніння, неможливість дихати чи удар. Ніколи так високо не стрибала. Трава бігла неприродно далеко, мене викинуло прямо між валів на вулицю. “Добре, що воріт вже нема”, — промайнуло в голові, а тоді я гепнулася об долівку і миттєве світло змінилося темрявою.

***

- Ми думали, ти там того, — Світлана кинулася мене обіймати прямо на вулиці.

- Ох, полегше, — застогнала я.

- Вибач, вибач, забуваю. Все гаразд?

Синці й зламані ребра. Лікарі розповідали про диво-сорочку, яка врятувала мене від блискавки з мінімальними пошкодженнями. Як виявилося, вона влучила в газоблокову церкву прямо за моєю спиною, пощастило, що я трохи відійшла в бік. Потім в городише влучила ще одна, ще… Спершу грішили на мобільний, а тоді з’ясувалося, що в недобудові лежали металеві інструменти, які геть поплавилися. Ймовірно, небесний гнів прикликали вони.

Селяни зробили власні висновки і заклали перший камінь дійсно над старою церквою, через тиждень. Мене оминали десятою дорогою. Зруб навіть з підозрілими слідами вогню списали на діяння божка.

- Дякую, хоча й це було боляче, — над похованням божка трава ще не виросла заново.

Нині гора нагадувала поле бою. Десь припалене, десь перекопане. Напівзруйновані споруди потихеньку розбирали ті ж пара чоловік та червонолиця жінка. Світлана щебетала, що сільрада подала запит їхній групі на складання плану старої церкви, аби вони могли її відбудувати.

Ми майже не гуляли селищем, не було коли. Хотіли ще зайти на коричневий окріп, але напарниці зателефонував науковий керівник і довелося бігти на автобус. Зустрінемося коли зустрінемося. Може, я теж нарешті допишу статтю?

Виявилося, неподалік є справжній парк. Постійно забуваю, що поселення на шістсот людей і без старшої школи колись було містом. Не уявляю, чи вловлюють це місцеві.

Відчути себе заново. Можливо, Світильні це вдасться.

- Запрошуємо на толоку! Приходьте в суботу, в програмі марафон і висадка дерев, прибирання сміття й співочий конкурс!

- Дякую, але я у вас в гостях, скоро їду.

- Приїдете на свято ще раз! Вам сподобається!

Дівчата-старшокласниці вручили мені роздруківку з оголошенням. Одна пішла клеїти таке ж на найближчий стовп, інша попрямувала до наступної лавки з людьми.

«Парк імені кіборгів запрошує на благодійну толоку! Зробимо наше селище кращим разом!»