Кохати не можна, зрадити Любити, не можна зрадити

Спекотно.

Серпень тримає диню сонця на долоні так, наче демонструє всім: стигла, гаряча, духмяна. Сма-а-ачна!

У парку хороше. Він натягнув зеленого бриля на стовбури дерев, тож тут, попід тінню розлогого капелюха жар спадає, промені не можуть проштрикнути густого плетива крон і пропекти землю.

Байдуже, що в серці парку розташовані корпуси Кульпаркова - лікарні, яку в народі іменують дуркою,  місце-бо настільки привабливе, що тут молоденькі матусі залюбки гуляють із візочками, пенсіонери повагом походжають алеями. Простують сюди й зграйки підлітків, займаючи затишні куточки, яких чимало. Та й звичайні перехожі, котрі поспішають у справах, воліють перейтися парком, аби бодай на кілька хвилин опинитися під шатром дерев-гігантів, ніж чимчикувати поряд розпеченим асфальтом вулиці.

Бочку з пивом завбачливо притулили під старезною липою, у холодочку, а неподалік дугою гнеться широка стежка, з якої добре видно бокасту звабу, в котрій жаданий напій ще зберігає вранішню прохолоду. Люди охоче звертають сюди, щасливо усміхаються до наповненої гальби та, жадібно надпивши кілька великих ковтків, із насолодою злизують білі «вуса» піни.

Сіроокий білявий молодик пришвидшує ходу, помітивши, що бочка є, а біля неї стоїть на варті продавчиня,  котра рятує спраглих, наділяючи їх кухлями з бурштиновим питвом. Олег ледь дочекався цього моменту!.. На роботі нині не горів, зморений і спекою, і недосипанням – вчора допізна засидівся за новою забавкою. Все мочив, мочив, мочив підлих монстрів, які стрибали зі стелі, вилазили з найнесподіваніших схованок, чаїлися за кожним рогом…

Тож ранок після адреналінової ночі дибав спроквола, наче древній дідусь. І ось нарешті дочовгав до обідньої перерви.

Ніжно обійнявши гальбу долонями, Олег вижлуктав увесь вміст й одразу попрохав ще. Товстунка-продавчиня несхвально зиркнула, як молодик пішов із наповненим кухлем углиб парку, до лав, котрі розташувалися за куртиною грабового живоплоту, але не гукала за ним. Черги не спостерігалося, відтак - і дефіциту гальб, а чоловік нікуди не подінеться, принесе згодом порожню.

Олег вмостився на лаві й, уже не поспішаючи, сьорбав, смакував, насолоджувався. Чи то від спеки, чи від пива, думки в голові молодика вже поволі втрачали шпаркість та різкість. Зненацька повітря попереду попливло, збрижилося і мовби нізвідки матеріалізувалася дівчина… Олег гикнув від несподіванки.

З’ява, як на цю пору року, була дивно вбрана: на ногах – важкі черевики, військові штани, а футболку кольору Сахари напинали нічогенькі такі груди. Дівчина нахабно розглядала його і зла усмішка вигнула її вуста в криву лінію. Олег ще встиг помітити гірку печаль у карих очах кралі в камуфляжі.  Його спостереження перервав дзенькіт розбитого скла. Нечема змахнула його кухоль ногою з лави…

- Якого… - зреагував обурено чоловік, та дівчисько різко обірвало початок фрази.

- Олеже! Та ти ж мене не пам’ятаєш… – розпачливо зазвучало англійською з її вуст.

– Я… е-е-е-…я-а, - молодик розгублено дивився, як іноземка мало не плаче.

- Ті падлюки, - миттєво її відчай змінився гнівом, - промили тобі мізки!

- Гм… Чи можу я вам допомогти? – нарешті чоловік трохи оговтався і спробував вразити красуню бездоганною вимовою.

- Йолоп! Це тобі допомога потрібна! – заволала на нього навіжена. – Наш підрозділ ліквідовують! Свєтлани Каротіної, Бена Тайлера, Вішванатана Седріка… їх уже нема! Чуєш?! Нас залишилося семеро… Всі переховуються, рятуючись від переслідувачів.

- Ну… Вибачте, я поспішаю на роботу, - промовив Олег і рішуче підвівся з лави, усім виглядом демонструючи, що він не бажає розмовляти із божевільною.

Удар важкого армійського черевика відкинув його на сидіння. Рефлекторно чоловік блокував наступний, зірвався на рівні ноги і, застосовуючи шуто-учі, рубанув ребром кисті агресивну амазонку. Але вона встигла невловимим рухом уникнути зустрічі з його рукою та виконала бездоганний йоко-гері. Якимось чуттям, стародавнім, наче ікла шаблезубого тигра, Олег вчасно прибрався із траєкторії її ноги й ухилився від удару.

Бійці зупинилися один навпроти іншого, оцінюючи наміри суперника.

- Ну… - нарешті промовила буйна вар’ятка тою ж англійською (схоже, інших мов вона не вивчала), - і звідки ти знаєш техніку карате шотокан? Щось таки залишилося… - задоволено пробурмотіла дівчина, - Голова може й не пам’ятати, але тіло… Воно не забуває.

Чоловік примирливо кинув:

- Слухай… Може, поговоримо спокійно, без вимахування ногами-руками?

- О’кей! Я ледве тебе знайшла… Старі знайомі іноді допомагають, хоча їх щоразу важче розшукати. У сімдесятих було простіше…

- У яких сімдесятих? - запитав Олег так, що стало ясно: до нього повернулися сумніви щодо здорового глузду співрозмовниці, адже їй на вигляд приблизно двадцять сім-двадцять вісім років. Його ровесниця аж ніяк не могла пам’ятати, що було сорок років тому.

Вона скреготнула зубами і процідила:

- Олеже, якщо ти не згадаєш… Краще я тебе вб’ю, ніж чекатиму, поки від тебе нічого не залишать...

- Як тебе звуть? – примирливо запитав чоловік.

- Ханна Фітцджеральд… Ми з тобою познайомилися у шістдесят першому і були першими контактерами з чужинцями. Ти від Радянського Союзу, я від США.

- Якими контактерами?..

- Годі! Я тобі коротко розкажу все. Ти слухаєш, а я розповідаю!

Олег кивнув головою на знак згоди. Ханна відвела погляд і замовкла, мов обмірковуючи, з чого почати.

Після паузи дівчина заговорила:

- Перших прибульців люди побачили давно. Оті давні малюнки істот, одягнених в скафандри, чи старі міфи про богів, котрі прийшли з неба, чи сучасні розповіді очевидців про НЛО… Але все це не варте й шеляга, якщо порівнювати зі знахідкою сорок п’ятого року.  І наша, і ваша розвідки накопали тоді, що біля Торгау нацисти ховають щось дуже важливе… Зустріч на Ельбі у квітні сорок п’ятого не випадкова…  Туди рвалися союзники, аби випередити один іншого, та одночасно прийшли на секретну базу німців, де зберігалося судно інопланетян. От і змушені були домовлятися про спільну роботу. А  Гітлер просто не встиг скористатися знахідкою, - Ханна вмовкла на кілька секунд, аби зосередитися, потім продовжила:  - Найцікавіше, що старанно заперечуючи існування позаземних цивілізацій, НЛО, інопланетян, дві найпотужніші держави світу володіли кораблем прибульців, витягуючи помалу секрети чужинців. США та СРСР плідно співпрацювали попри взаємну неприязнь. Вчені довгенько досліджували знахідку. Зроблено чимало епохальних відкриттів, проте більшість недоступна простим смертним.

- А які ж винаходи?.. – вигукнув Олег.

- Які-які… - дівчина зітхнула, - вивчивши камери регенерації на їхньому кораблі, знайшли спосіб збільшити тривалість життя людини удесятеро. Нам із тобою вже по сімдесят дев’ять…

- Сімдесят дев’ять?.. Ага, то нам ще залишилася купа часу!  – у словах чоловіка виразно бринів скепсис, - Ти ж казала, що в десять разів!

- Це якщо двічі у століття сповільнювати процес кроносоміном, - наче й не помітила насмішки Ханна, -  То ліки від старості… І, до речі, терміново треба діставати наступну дозу, бо в січні минає п’ятдесят літ, як нам зробили ін’єкцію, що зупинила старіння.  Тоді, у шістдесятих роках, розробили зо два десятки лікарських препаратів… Серед них і такі, що блокують пам’ять людини й, навпаки. Тобі-от явно вкололи менбостатин, тож ти забув усе, що трапилося з нами кілька десятків років тому, адже блоковано давні нейронні зв’язки у мозку… Ти ж не пам’ятаєш свого дитинства?

- Ну… - знічено пробурмотів молодик, - це нічого не доводить… Ти ліпше скажи, крім ліків, що ще?

- Ще навчилися долали гравітацію за допомогою антигравіатора, розробили акумулятори величезної ємкості, які можна зарядити навіть від блискавки і вони не розряджатимуться десятиліттями. Також вдалося побудувати аналоги космічного корабля й малих човнів чужинців, оснащені двома видами двигунів: для польотів у атмосфері, біля планети – антигравітаційні, для міжпланетних – канделові.

- І вони літають?..

- Літають, Олеже, літають… Ми ж тобою вісім польотів здійснили. І на Місяці були чотири рази, і подалі вибиралися:  до Венери, Марсу, Юпітера та Нептуна...  Від сорок п’ятого завдяки вивченню судна чужинців було зроблено купу винаходів, з яких лише дещиця пішла у масове виробництво, але багато залишилося у вузькому колі спеців, для вжитку можновладців, спецпідрозділів армії та космічної галузі. А 15 березня сімдесят першого року безпосередньо до Ніксона та Брєжнєва звернулися інопланетяни. Що тоді творилося!.. Паніка була – ого-го! І, між іншим, причиною ультимативного звернення чужинців стали наші відвідини Місяця та виявлення їхньої бази на супутнику Землі. Це ми з тобою їх спровокували! До того прибульці лише обережно, потайки спостерігали за людством, вивчали психологію, суспільні відносини, технічний прогрес… Але чужинці запеленгували наш розвідувальний човен і, зрозумівши настільки він схожий на їхні, швидко зорієнтувалися в ситуації.

- Та це фантастика! То Армстронг  на Місяці був, не вішай мені локшини на вуха!

- Ага, більшість людей із тобою погодилася би… Нейл, звісно, там також побував, але то таке… Окозамилювання для людства. А от ми з тобою і були тим екіпажем, що побачив обриси чужинської бази, будівель, захованих у грунті Місяця. Найгірше: інопланетяни зрозуміли, що ми використовуємо їхні технології та що їх викрито …

- Ми космонавти?! – чоловік розреготався.

Досі він слухав розповідь, стримуючи себе. Ханна дочекалася, поки мине напад сміху і продовжила, ніби й не було щойно вибуху недовірливого реготу:

- Прибульці висунули ультиматум до вищого керівництва обох країн. Головним пунктом звернення було згорнути космічні дослідження… Ніксон категорично відмовився. Невдовзі його усунули. Вотерґейт. Потім і пам’ять йому підчистили. Наступні президенти намагалися хитрувати, ні Форд, ні Картер, ні Рейган не бажали йти на серйозні поступки могутнім чужинцям, застосовуючи тактику обіцянок та невеличких кроків назустріч. Брєжнєв також викручувався, проте результат виявився катастрофічним. Прибульці врешті-решт змогли підштовхнути СРСР  до саморозпаду. Навіть ваш молодий Горбачов уже не подужав зупинити це… Зараз намагаються схожий сценарій застосувати й до США. Нарешті їм вдалося підкупити наш істеблішмент щедрими подарунками. Ексклюзивчик для віп-персон… Чи то колись люди ще вміли протистояти спокусі, але тепер розучилися?.. – це риторичне й гірке питання пролунало зовсім тихо, наче Ханна говорила вже не до Олега.

- Ну і як ти собі це уявляєш: розвалити якусь країну? Або чим можна підкупити еліту? Вона й так бере все, що забажає,  – сірі очі чоловіка допитливо дивилися на дівчину, але на денці причаїлися та ж насмішка зі скепсисом.

- Ну, наприклад, тим, чого на Землі не дістанеш ні за які гроші. Підсилювач задоволень. Жодні наркотики не зрівняються з ним, крім того, це абсолютно безпечно для людського організму. Секс із підсилювачем ні з чим порівняти. Шкода, що ти не пам’ятаєш, як ми… - дівчина затнулася, струснула головою, відганяючи невчасний спогад, - Та найцінніший хабар - договір переробки людини на рунадака…

- Рунадака?..

- Ага. Рунадаками себе називають прибульці. Вони - розумна раса, котра давно вже освоює космічні простори. А ми – їхні потенційні конкуренти. Ми вийшли з власної домівки у космос, сплагіативши з розбитого корабля все, що вдалося. І тому рунадаки хочуть змусити людство, щоб воно сиділо на Землі та не витикало носа зі своєї планети.

- Ти казала про договір переробки людини на рунадака? Та ти що?.. Невже знайдеться людина, котра добровільно захоче стати якимось інопланетним чудовиськом?

- Ну… по-перше, вони не схожі на огидних рептилій чи страховиськ із фільмів про чужинців… Гуманоїдний тип…А, по-друге, то як… як для найбіднішого жителя Конго отримати американське громадянство і переселитися в Штати.

- Не зрозумів…

- Фактично людину переформатовують на чужинця -  розкладають на органічні складники, попередньо зберігши на квардоносієві її особистість, а потім із органіки ліплять тіло рунадака й повертають індивідуальність у цей тулуб. Далі забирають жити у столицю високорозвиненої цивілізації, де навчають, як адаптуватися у новому суспільстві. За якийсь час новоспечений рунадак стає повноправним: йому гарантовано вічне життя, користування з усього, чим володіє ця раса, панування над виділеним сектором космосу.

- Гм… - чоловік несхвально похитав головою, переварюючи нову порцію інформації та вишукуючи невідповідності у вигадках цієї ненормальної, - Якщо вони такі могутні, то навіщо їм переговори з нами? Вони нас можуть легко знищити. Або просто не звертати уваги, як на недорозвинених мавп.

- Рунадаки вірять, що існує головний закон космосу: Не вбивай! Моральна ж яка наволоч! За їхньою релігією, вбивство збурює тонкі матерії, ментальний простір, народжуючи хвилю, яка неминуче повертається до вбивці та карає його. А знищення цілої раси, скажімо, людської, неодмінно вдарить їх бумерангом, тому вони не ризикують.

- Ти ж казала, що мене вб’ють? – із тріумфуючим виглядом чоловік зиркнув на Ханну, натякаючи, що знайшов слабке місце в її розповіді.

- Ні… Не вбиватимуть. Просто завершать те, що вже розпочали. Пам’ять тобі заблокували, а тепер час для наступної фази – зміни особистості, опускання на рівень нижче, - відповіла Ханна.

- Що?..

- Зараз ти на третьому, тобто ти - критично мисляча істота, щедро обдарована, з високим IQ. А тебе спростять. І ти опинишся на другому рівні. Звичайний обиватель, який живе виключно заради здобування матеріальних благ: машини, нерухомості, депозитів, - проінформувала дівчина і зненацька перестрибнула на інше, - Укол робити будемо?

- Який укол?.. – Олег засувався на сидінні, із підозрою глипнувши на співрозмовницю.

- Щоб зняти наноблокаду частини мозкового центру, який відповідає за давнішню пам’ять, ну… аби спогади тобі повернути.

- Ніяких уколів…

- Боягуз!

- Та пішла ти…

- Якщо я зараз піду, то тобі, такому, як ти зараз є, залишиться існувати зовсім небагато.

- Маячня!

- Ах, маячня?.. Маячня, так?! – дівчина схвильовано стиснула п’ястуки, - Та ти нічого не розумієш! Вони дуже успішно маніпулюють свідомістю мільярдів і без фармацевтичних втручань! Реклами з дитинства кажуть нам, як треба жити! Згадай, що люди тепер ставлять собі за мету життя? Більше грошей, щоб купити нове авто, будинок, острів у морі, яхту чи видертися вище кар’єрною драбиною! Телевізор зомбує, переконує, що треба співати, танцювати, готувати - усі ці реаліті-шоу, аби виграти мільйон. А серіали, котрі підміняють людині реальне життя на перипетії вигаданих персонажів! Інтернет – лавина інформації, величезне звалище, в якому ось-ось загубляться справді потрібні знання! Форуми, соціальні мережі, чати – вбивці часу! Людина не живе, а балакає ні про що… Гроблять справжню освіту, люди припиняють читати книги! Світ здурів просто так?! Ми за мить обвалимося від надміру розважального гламуру, втративши цінності родини, принципи, орієнтири… Чомусь зникли мрії про далекі польоти… Все це обернеться згодом руйнацією… Невже не видно, що чиясь зла воля веде нас до занепаду?.. Вони поволі спихають людину на другий рівень ситого, але й далі жадібного до блискучих і непотрібних цяцьок споживача… Бо третій – це для них небажано, самі ж, перебуваючи на четвертому, просто зачиняють нас вдома, неначе в резервації… І ми неминуче здеградуємо у гетто під назвою «Земля», а рунадаки нам допоможуть, підштовхнуть ледь-ледь, де треба, адже не дарма вивчають людей уже тисячоліттями! Вони знають наші слабкі місця!

На алеї з’явилася молода матуся, штовхаючи поперед себе візок, Ханна вмовкла. Молодиця підкотила візочок до лави неподалік, витягла журнал в яскравій обкладинці, присіла і розгорнула «глянець».

- Поглянь, - з гіркотою продовжила Ханна ледь чутно, - ця жінка зараз перейматиметься долею якогось актора чи співака, ковтаючи  не так текст, як кольорові відфотошоплені світлини чужого красивого життя… Люди перетворюються на тупих споживачів солоденького непотребу.

Із протилежного боку алейки вигулькнув чоловік середнього віку в костюмі. Він обрав третю лаву та примостився на ній з нет-буком. Відразу за дядьком прийшла пара закоханих та зайняла останню вільну лавку.

Раптом Ханна смикнулася і ошелешено зиркнула на своє плече. Спочатку їй здалося, що її вжалила оса, та рукав футболки пробив невеличкий шприц-набій. Молодиця, котра щойно читала журнал, опустила пістолет. Пара закоханих та чоловік у костюмі вмить опинилися біля лави, де сиділи Олег із Ханною.  Підстрелена дівчина поволі зсувалася долі, очі закочувалися. Вона почула ще, як Олег звернувся до спільників:

- Забирайте! Хутко, поки хтось сторонній не надійшов!

- Зра-адни-и… - прохрипіла Ханна перед тим, як втратити свідомість.

- Халати! – жінка з візочком уже стояла поруч і простягала білі одежини учасникам операції.

Не минуло й двадцяти секунд, як усі, крім Олега, одягли лікарські халати, а на знерухомлену Ханну натягли смугастий зачовганий балахон.

Перетворені на санітарів, учасники операції – юнак і чоловік середнього віку – підхопили «пацієнтку» попід руки та поволікли її вглиб парку. Слідом йшла юна «медсестра», що досі вдавала закохане дівча, та молода «лікарка», котра щойно виконувала у цьому спектаклі роль матусі з візочком. Десь там, Олег знав це, стоїть «швидка», в яку завантажать паралізовану дівчину…

Чоловік безтямно дивився услід процесії. Віск тиші заліпив йому вуха, лише всередині, під черепом, тяжко бухала кров. «Ханно!.. Ханночко… Так треба… Кохана моя…» - розпачливі виправдання закрутило у вирві чорного болю. Олег судомно ковтнув глевке повітря. За мить голова знову вибухнула відчаєм: «Господи!.. Другий рівень! Ти все забудеш… залюбки читатимеш  навіть не тексти, а кольорові фото чужого красивого життя…»

Десь на краєчку свідомості тривожно блимало попередження, що за планом зараз, прихопивши візочка, йому треба неквапливо йти алеєю до виходу, але ноги відмовили. Він безсило сидів на лаві та не міг відклеїти погляду від білих спин. Найдужче чоловікові хотілося помчати за ними й вирвати дівчину з рук удаваних лікарів. Він розумів, що минає остання мить, аби це зробити, однак, немовби прибитий цвяхами до дерев’яного сидіння, не ворушився.

Зовнішнє заціпеніння приховувало ураган всередині. Батожили, били розрядами думки: «Ханно!.. Я не міг інакше… Зрадник! Так… продав тебе за право перетворитися на рунадака. І стану одним із них, і щось зроблю… То вони, через своє вдаване милосердя, остерігаються вбивати, та я зможу! Усе геніальне – просте. Десь же є база даних,  в якій вони зберігають відомості про нашу Землю! Треба знищити її і рунадаків на Місяці. Ти собі уявляєш, Ханно? Поки вони знайдуть нас знову, мине чимало часу. Людям так потрібен той клятий час, щоб вийти у Космос! І не скніти тут, у власному гнізді назавжди малими пташенятами, а літати далеко-далеко, вирости нарешті. Аню, сонечко моє… Ти житимеш, ти ще покохаєш… іншого… Нехай другий рівень, але твої діти… Я не дозволю зачинити їх у гетто…»  

Олег добре знав, що за ним спостерігають. Він примусив себе встати з лави, узявся за ручку візка та рушив у протилежний від групи у білих халатах бік. Якби хтось із людей кинув зараз погляд на його спину, то подумав би, що віддаляється чоловік похилого віку…

Але очі, котрі споглядали за захопленням однієї з таємного спецпідрозділу Space, людині не належали. Спостерігач звітував про те, що землянин - інформатор Олег Кириченко - виконав свою частину угоди, попередивши про появу Ханни Фітцджеральд і затримавши її до прибуття ліквідаторів.

На місячній базі сигнал прийняли й на справі цієї людини з’явився гриф «Готовий до натуралізації».