Карнавал

Місто не було столицею, але й провінційності у ньому було також надто мало, щоб зреагувати на обіцяну подію ажіотажем: люди механічно перечитували текст та роздумували куди краще піти на вихідних: до філармонії, до батьків, чи просто до кав’ярні, а може справді глянути на той, як там його Карнавал… Усі ці плани мали шанс на здійснення, однак беручи до уваги погоду, що панувала в місті, більшість жителів зізналося собі щиро, що у суботу вони й носа на вулиці не покажуть. Та й не купиш їх вже такими дешевими середньовічними розвагами – заради бога, ніби в місті мало театрів… Та й навіть факіри з їхнім вогняним шоу також не були новиною тут, дихання вогнем вже встигло усім набриднути. Тільки дітей це ще якось вражало. 

Так, діти були єдиними, хто по справжньому зацікавились майбутньою імпрезою. Малюків неможливо було відтягнути від зображених на афішах страхітливих мумій, згаданих факірів, та фокусників, що звично розрізали чиєсь тіло у ящику. А підлітки, яким вже не пасувало цікавитися такими речами, захоплено перемигувались при погляді на звабну красуню у червоному платті на ходулях, що всміхалась наче кожному з них. Дивним було те, що афіші з’явилися в день самого карнавалу, і заздалегідь ні у пресі, ні по місцевому телебаченню не було жодної згадки про анонсований захід. Можливо, це було пов’язано з бюрократичною тяганиною, що супроводжується отриманням купи дозволів на усе - починаючи від продажу алкоголю на території, закінчуючи дозволом на музику після одинадцятої. Карнавал, як і належить таким таємничим подіям мав відбуватися у темряві: від восьмої вечора і аж до світанку. Ось організатори й вирішили не анонсувати, поки не буде остаточної гарантії, що фестиваль таки відбудеться (а може просто вирішили не витрачатись на рекламу, яка зрештою різниця). Багато хто сумнівався, що взагалі щось відбудеться, бо не було помітно жодних приготувань до свята метушні, що його зазвичай супроводжує.  

Але, десь перед сьомою, в місто в’їхав невеличкий фургон. О сьомій звідти виліз понурий молодий чоловік. В нього було коротке руде волосся, голубі очі та розсип веснянок на світлій, не дуже чистій шкірі, але не дивлячись на цей канонічно життєрадісний образ, його вираз обличчя не виявляв особливого щастя. Але й не свідчив про протилежне – слідів відчаю на ньому також не було помітно. Проте, відчай, можливо, слугував би більш природнім відбитком на обличчі молодої людини, ніж ця маска смертельної нудьги і майже огиди, яку міг би зауважити випадковий перехожий, якби озирнувся. Та ніхто не озирнувся, і рудий юнак почав швидко витягати з фургону театральні декорації, яскраві намети, клітки з тваринами, ходулі, і ще якісь причандалля. Останнім він витягнув манекен фокусника у чорному плащі і білих рукавичках. Потім він зазирнув до фургону, наче щось наостанок перевіряючи. Більше усередині нікого не було. Годинник на старовинній ратуші пробив пів на восьму.

За якісь години місто й справді змінилось: наче струсило з себе пил, і плюнувши на кількість років позаду, – кинулося в пришелепкувато-веселий танець. Місто, яке ніколи не знало війн, різні, погромів, революцій, місто, де усі мерці були на кладовищах, а усі живі – у зручних і теплих будинках. Місто, яке не бачило себе мертвим, не лежало в руїнах і чомусь вважало, що це дає йому якусь привілею поряд з магдебурзьким правом.

Здалося, що хтось відкрив двері у інший світ: з усіх боків гримнула гучна музика,чулися сміх, стогони, крики, нявкання, вулиці заповнили танцюючі пари, ховаючись у мерехтливими світлі вогнів, з жовто-оранжевої тіні яких, то тут, то там виринали перевдягнуті актори в масках. Під ноги кидалися коти: по-європейському стримані, місцеві коти-аристократи, втративши усю свою котячу гідність і ліниву байдужість, бігли за натовпом таких самих шалених і збуджених передчуттям свята людей. Хто зна, де поділася уся їхня ранкова стриманість і холодна зверхність. Тепер вже діти захоплено, та трохи перелякано оглядалися на дорослих, яким в одну мить перестало пасувати це слово. Вони сміялися, танцювали, обнімали один одного, знайомилися, пили вино і підкріплювали нові знайомства вигуками, стрибками чи одразу поцілунками.

Карнавал був у розпалі, і очі просто розбігалися: на розі однієї з вулиць фокусник ковтав ножі, інший зосереджено і вправно метав ними в ту саму красуню в червоному платті з афіші, поки вона блискуче танцювала танго у парі з рудим юнаком. Навколо бродили міми на ходулях, періодично ненавмисне зачіпаючи когось із людей внизу. Поруч розігрувалась якась сцена за участю великої кількості акторів (трохи не для дитячого ока сцена, на погляд консерватора), скоріше за все це була альтернативна модернова постановка з залученням глядачів у дійство. А може це й зовсім не була ніяка вистава. Факіри демонстрували насправді віртуозні трюки, такого ніхто раніше не бачив – вони перекочували вогняні кулі по оголеному тілу один одного, вони не просто дихали вогнем, але й ковтали його, цілували, віддавались йому. На помості вверху показували знаменитий трюк з розрізанням людини навпіл. Фокусник у чорному плащі і білих рукавичках попрохав добровольця піднятися на сцену.

У цей же час десь вгорі, над натовпом можна було побачити повітряного гімнаста, страхуючих шнурів у нього не було, хоч знизу цього й не було видно. Він швидко і рвучко йшов по канату тримаючи в руках пляшку з вином, час-від-часу відпиваючи з неї. Видовище було заворожуюче, але на нього майже ніхто не дивився, бо уся увага глядачів зосередилися на тому, що відбувалось на сцені. Відчайдушний доброволець вже знайшовся. 

«Сьогодні ми відступимо від класичних постановок, і всім відомих дешевих циркових трюків» - вів тим часом фокусник, - «справжнє мистецтво - імпровізація, тільки чиста імпровізація є символом і духом нашого фестивалю! Давайте поміняємося ролями, давайте взагалі відкинемо ролі як такі – це вже не актуально! Звільнимо своє сприйняття від ланцюгів умовностей, браво «чистому розуму!» Він говорив дзвінким, добре поставленим голосом ще хвилин п’ять. Юнак років двадцяти, що зголосився на участь у спектаклі віддихувався, стоячи на сцені. Щойно він танцював з нею. З дівчиною у червоному. Ця думка крутилася у голові і перекочувалась усіма можливими способами: танцював в червоному, з нею, з дівчиною, щойно у червоному... Вона притискалась до нього усім тілом, не торкаючись, вона змушувала задихатися і вкриватись холодним потом. Він кохав її ці останні двадцять хвилин. Вона не казала ні слова, але він зрозумів, що якщо він зараз підніметься на цю сцену, вона буде його. Це було логічним і правильним.

Тим часом фокусник зняв свій плащ і рукавички, передав юнакові і спокійнісінько влігся у ящик. Зосереджений на своїх думках, доброволець не одразу зрозумів, що від нього хочуть та й слухав промову вкрай неуважно, тому дуже здивувався, коли побачив фокусника у коробці. Врешті рудий юнак, вочевидь його асистент, пояснив, що від нього вимагається всього лише самому розрізати коробку. І подав карикатурно велику пилку. Вона виглядала не дуже загрозливою, оскільки була дерев’яною. Коробка у якій лежав фокусник була також з картону, тож усіх справ було лише розрізати коробку. Юнак знав, що у ній є два резервуари: в одному з яких буде фокусник, а з іншого за сигналом вискочать штучні ноги, ну і власне увесь фокус. Та навіть, якщо припустити, що він не встигне підігнути ноги, то все одно пилка дерев’яна. Найбільш ймовірно, що суть трюку буде якраз у відкритті секрету як це робиться, - прийшло раптом на думку юнакові, це було би стильно і пасувало б до загальної атмосфери фестивалю. З цим він впевнено взявся до справи.

Юнак не одразу зрозумів що це: фокусник впевнено щось говорив далі про авангардне циркове мистецтво, але все навколо чомусь було заляпано кров’ю. Чи чимось схожим на кров. Якийсь трюк – гарячково подумав він, відкриваючи коробку. Там теж була кров і щось схоже на нутрощі. Пилка здалась йому заважкою, як на дерев’яну. Фокусник затих. Але ж це не міг бути він у коробці... З’явилось якесь нехороше передчуття, але раціональна частина мозку відмовлялася повірити в те, що він щойно розрізав людину. Тим часом трохи далі в натовпі почулися крики. Він озирнувся: це вже було надто ірреально, цього не могло бути, це якась інсинуація - жорстокий розіграш, не інакше… Підкосилися ноги – вона, його жінка, з якою він щойно танцював була в усьому червоному. Зовсім в червоному, і з ножем у горлі. Хтось не влучив. Він хотів вирватись з натовпу, помчати їй на допомогу, ні, вбити цього покидька, що застромив у неї ножа, наче в манекен! Але у цю ж хвилину прямо поперед нього, з жахливим плямкаючим звуком впав канатоходець. Його тіло, вдарившись об землю та кілька разів перевернувшись, заклякло, зупинившись біля ніг юнака. 

У натовпі почалось якесь заворушення. Частина людей ще нічого не встигла зрозуміти і слухняно чекала появи фокусника, якого щойно розрізали дерев’яною пилкою. Інші приголомшено дивились на мертвого канатохідця, не встигаючи оговтатись і вкласти в голові ці всі події (усе найстрашніше завжди встигає статись за лічені секунди). Інші, що стояли далі, з протилежного боку площі, поблизу фонтану, з криками розбігались перед жахливою фігурою охопленою полум’ям. Один з факірів під час танцю необережно зачепив ногою і перекинув на себе пляшку з горючою речовиною. Мить – і з повелителя вогню він перетворився на шматок плоті, страшний палаючий смолоскип, що пронизливо верещав від болю. Ще кілька хвилин покатавшись по землі, він згас і затих. Дощ, що до того просто накрапав, вирішив залити все всерйоз. І тут нарешті паніка густою і гарячою хвилею накрила натовп… Люди розбігались хто куди, ридали та кричали в нестямі, намагаючись знайти і винести з цього пекла своїх дітей, жінок, чоловіків, друзів. Міми на ходулях боляче били людей по спинах і збивали їх з ніг. Божевільний метальник ножів тепер навіть не цілився, він просто кидав ножики будь-куди і щоразу влучав.

Нікому не прийшло в голову викликати швидку, міліцію, чи пожежників. Втім, і викликати не було кому і для кого. Всі хто змогли втекти - втекли, а інші, хто не врятувався, їх було не так багато – усього людей десять, в тому числі й хлопець, що танцював танго, вже нікого і нічого не потребували. Їх тіла були обережно накриті матерією, з якої у минулому були зроблені карнавальні палатки. Хлопець, що танцював танго, обіймав жінку у червоному. Хоча дощ змив з них обох усе червоне.

Рудий юнак натягнув на закоцюблі руки рукавички і сахнувся від ранкового холоду. Обережно заніс жінку у червоному в фургон, вона була доволі крихкою і легко могла поламатися. Він ще раз перерахував усіх манекенів, кинув погляд на догораюче багаття. Він знову думав про те, як йому набридло, набридло усе це, він не міг більше цього стерпіти. Але попереду чекало інше місто, чергове місто, мале чи велике, брудне, яке нічим не буде відрізнятися від цього. Де так мало цінують життя, хоч би й як багато про нього не думали,чи говорили; де архітектурні форми заміняють людей, що у них живуть; де розівчилися любити, та й ненавидіти по-справжньому не вміли; де ніхто не спить уночі; де давно немає навіть справжніх жебраків; де звикли думати, що горе трапляється з ким завгодно лише не з ними; де не знають, що таке життя і навіщо воно, бо ніколи не бачили на очі смерті.